Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Готуючись до першого питання, потрібно взяти за основу наступне. Бог розглядається в ісламі як вічна істота. Іслам запозичив від іудаїзму ідею посередництва між Богом і людьми, відкинувши християнський догмат Боговтілення. Мухаммад – пророк, людина, обрана Богом, а тому здатна бачити і чути все, чого не можуть інші: спілкуватись з Богом і ангелами. Мухаммад передає людям Одкровення Боже - Коран, який нібито не створений, а існує вічно. З монотеїзмом пов’язана важлива в ісламі ідея покірності Богові, слухняності та смирення. Іслам проголошує рівність людей перед Богом. Космогонія, антропологія й есхатологія ісламу викладені в Корані відповідно до іудео-християнських уявлень з незначними особливостями. Світ, за Кораном, створений Богом з нічого за шість днів. Перші люди, Адам та Єва, створені з матерії. Іслам прийняв вчення про двоїсту природу людини (тілесну і духовну), про смерть тіла і безсмертя душі. Головне в ісламі посідає есхатологія. Мусульманська теологія розробила вчення про майбутню долю світу: через певний час настане страшний суд, на якому, як і у християнстві, буде визначено для кожної людини відплату – рай чи пекло.

2. Вважається, що Коран є предвічною книгою, а зміст його було передано пророку Мухаммаду в Божественних Одкровеннях. В дійсності ж Коран було укладено упродовж кількох десятиліть після смерті Пророка на основі його проповідей. Текст Корану написаний римованою прозою і складається з 114 сур (глав), які складаються з 6200 айятів (віршів). Книга містить настанови, повчання, правила, заборони, накази культового, етичного, юридичного, господарчого характеру. Для однозначного розуміння й інтерпретації Корану потрібно було створити традицію тафеіра, тобто тлумачення його тексту. Коран як джерело віровчення доповнюється не менш важливим для мусульман джерелом – суною. Суна – це збірка священних переказів (хадисів) про життя, чудеса та повчання Пророка.

3. По цьому питанню, в першу чергу, необхідно з’ясувати, що шаріат (араб. аш-шаріа, букв. прямий, правильний шлях) – зведення норм моралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе суспільне й особисте життя мусульман. Норми шаріату можна поділити на ті, що стосуються обрядово-культової діяльності, і ті, що стосуються питань державного, цивільного і кримінального права. Більшість розпоряджень шаріату мають загальний характер і визначають основні принципи ісламського законодавства. Разом з тим, у ньому можна зустріти і конкретні юридичні норми, особливо щодо ритуальної практики. Головними джерелами шаріату є Коран і суна (збірка хадисів). Становлення ісламської юриспруденції відбувалося паралельно з фіксацією хадисів. Систематизація мусульманських священих переказів сприяла формуванню шаріату

4. Відповідь на третє питання стверджує, що сучасний іслам має два основні напрями – традиційний та модернізований. Представники традиційного ісламу – консервативне духовенство - налаштовані проти будь-яких нововведень; вони проповідують повернення до ісламу в його первісній чистоті й простоті, заперечують використання наукових і технічних досягнень інших країн. Традиціоналісти прагнуть теократії. Традиційний іслам характерний для країн Сходу (Пакистан, Іран, Саудівська Аравія), де збереглися залишки феодалізму.

Представники модернізованого ісламу намагаються замінити шаріат буржуазним правом, спростити обряди, запроваджувати досягнення науки й техніки країн Західної Європи. Виступають за примирення науки і релігії, підтримують позицію зближення з іншими релігіями. Діяльність модерністів спрямована до пристосування ісламу до вимог сучасності. Нині цей напрям властивий усім країнам з переважаючим поширенням ісламу (Туніс, Алжир, Сирія, Єгипет).

4. Відповідаючи на перше питання необхідно розкрити основні історичні віхи розвитку православ’я в Україні. Виділяють кілька етапів. Православ’я київської доби X-XIII ст. має початок з акту хрещення Русі по візантійському обряду в 988 р., яке князь Володимир прийняв від корсунського духовенства. Київське християнство часів Володимира − це слов’янський варіант християнства, для якого характерні: універсалізм − тісні зв’язки як з Візантією так і з Римом, орієнтація переважно на кирило-мефодіївську традицію слов’янського християнства, виборність духовенства. Хоча розкол 1054 р. став підставою для включення Русі в орбіту візантійського християнства, але зберігалася напруженість між провізантійськими та прокиївськими тенденціями в політиці церкви. В цілому християнство цієї доби мало де факто автономний статус від Константинополя. Православ’я польсько-литовської доби − XIV-XVII ст. У 1300 р. відбувся перенос київської кафедри до Володимира на Клязьмі, а в 1325 р. у Москву. Паралельно з 1302 по 1391 рр. існувала Галицька митрополія. Але в результаті переходу під владу Литви, з 1317 р. була відновлена окрема Київська (Литовська) митрополія. Остаточний поділ митрополії на Київську та Московську відбувся у 1448 р., коли в Москві був поставлений власний єпископ Йона, а Константинополь у 1458 р. висвятив на митрополита Київського Григорія Болгарина. Протягом XV-XVII ст. православна церква в межах перебувала під тиском Речі Посполитої. Після унії 1596 р. православне духовенство залишилося без єпископату, який був відновлений лише в 1620 р. (а легалізований у 1632 р.). Найвищого розвитку українське православ’я досягло за Петра Могили (1632-1647). Церква стали вагомим чинником національно-духовного та державного відродження України. Православ’я доби Російської імперії та Радянської влади − кін. XVII-поч. XX ст. Після з’єднання України з Росією у 1654 р. та політичного поділу України між Росією та Польщею, відбулося з’єднання Київської митрополії з Московським патріархатом у 1685 р., яке привело до повної втрати самобутності українського православ’я. Протягом 1721-43 рр. Київська митрополія була перетворена на звичайну єпархію. І хоча в 1743 р. їй був повернутий статус митрополії, при Катерині II з 1764 р. остаточно ліквідуються рештки самоврядування української церкви. Для цього періоду характерні одержавлення, централізація, ідеологічне обслуговування церквою самодержавства. В 20-х рр. XX ст. в Україні зародився рух автокефалістів, який привів до виникнення у 1921 р. УАПЦ, що була знищена в 1930 р. В часи радянської влади православні громади в Україні існували у складі Українського екзархату аж до 1990 р., коли отримала статус автономії УПЦ.

5. Відповідаючи на перше питання треба вказати на те, що релігійне відродження в Україні доби незалежності виявилося зростанням кількості зареєстрованих конфесій та релігійних організацій з 9 конфесій до 120, а релігійних організацій з 4,5 до 34 тис. 60-65% громадян позитивно оцінюють значення релігії та церкви для суспільства. Найчисельнішою конфесією України є православ’я (загалом 17 тис. приходів), хоча православними себе вважають біля 40% населення. Серед найбільших православних церков України є УПЦ московського патріархату, УПЦ київського патріархату, УАПЦ. Католицизм представлений Українською греко-католицькою та римо-католицькою Церквами, які мають, відповідно, 3685 та 1061 організацій. Протестантські церкви нараховують біля 8,5 тис. і складають 25% від загальної цифри релігійних спільнот України. Активно розвиваються баптисти (3025), п’ятидесятники (2517), адвентисти (1101), Свідки Єгови (біля 1200). Іслам та іудаїзм відносяться до конфесій релігійних меншин (959 та 285). Отже, Україна є багатоконфесійною, полірелігійною країною в якій християнські релігії в їх традиційних, модерних та постмодерних виявах, домінують над нехристиянськими у співвідношенні 80% до 20%.

Сьогоднішню Україну не можна назвати суто православною країною. Швидке зростання традиційних християнських церков (православні, греко-католицькі, римо-католицькі), яке відбувалося в перші роки незалежності майже зупинилося, натомість темпи зростання протестантських церков залишаються значними, так, що співвідношення традиційного та нетрадиційного християнства становить 50 % до 40%. Окрім того, постійно збільшується кількість нецерковних християн та просто віруючих, що взагалі не відносять себе до певної конфесії.