3. Депортації інших національних меншин і груп населення України

Депортації з території Української РСР зазнали й інші групи насе­лення. Так, особливу групу переселенців становили “фольксдойч”. 14 грудня 1943 р. начальник 1-го спецвідділу НКВС СРСР М.Кузнєцов і нарком внутрішніх справ Української РСР В.С.Рясной направили до Наркомату внутрішніх справ СРСР запит, „як бути із сім’ями пособників німецьким окупантам і самими посібниками (фольксдойч)”.

7 січня 1944 р. вийшло розпорядження №20 за підписом Л.Берії, в якому нарком наказував “усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна на основі наказу НКВС СРСР за №001552 (1940 р.). Усіх направляти до Чорногорського спецтабору (ст. Чорногорські копальні Красноярського краю) для їх подальшого утримання”.

НКВС СРСР інформував про обстановку, що склалася в Укра­їні, Й.Сталіна і В.Молотова. Боротьба особливо загострилася у ході визволення Червоною армією західноукраїнських областей. Все це стало причиною появи розпорядження НКВС СРСР, прийнятого у бе­резні 1944 р. “Сім’ї, зі складу яких маються оунівці, що перебували на нелегальному становищі або тих, що займалися бандитизмом, а та­кож сім’ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу”, - читаємо в цьому документі.

Протягом 20 днів у березні 1944 р. було проведено 65 чекістсько-військових операцій, у ході яких вдалося ліквідувати повстанські гру­пи “Еней”, “Олег”, “Чорна ворона” та ін. Тільки із 7 по 28 березня було затримано 2101 повстанця, а також вдалося вилучити 2 гармати, 36 кулеметів, 84 автомати, 401 гвинтівку, 35 пістолетів, 464 гранати, 40 ящиків мін, 49603 патрони і т.д. Додатково у ході прочісування лісових масивів було затримано ще 7517 чол. і знешкоджено 734 ак­тивних банд ватажків.

Результати перших операцій були доведені до Й.Сталіна, В.Мо­лотова, М.Хрущова. Останній вніс пропозицію “...повідомити україн­ською мовою місцевим жителям районів, де ліквідовано банди, про склад банд, прізвища учасників, про кількість вилученої зброї, а також про наступне переселення до Сибіру сімей активних учасників оунівських банд”. Подробиці щодо переселення були деталізовані в наказі НКВС СРСР від 31 березня 1944 р. за підписом Л.Берії. Останній вимагав не зволікати з виконанням вказівок. „Направлення на заслання членів сімей оунівців і повстанців, - читаємо в документі, - проводити після затвердження постанови, не чекаючи одержання рішення Особливої наради”.

На початку квітня 1944 р. генерал І.А.Сєров, який керував боротьбою з повстанцями, доповідав у Наркомат внутрішніх справ СРСР В.В.Чернишову, що до переселення з України готовий ешелон з 2 тис. сімей оунівців. Вони направлялися до Красноярського краю.

Контингент осіб, що виселялися з розширенням військово-чекістських операцій, зростав. До кінця 1945 р. на спецпоселенні вже перебувало 16200 оунівців (6127 сімей), з них у Комі АРСР - 3608 чол., Красноярському краї - 2060, Архангельській області - 4773, Кіровській - 1249, Молотовській - 5464, у Тюменській області - 290 чол. і т. д.

У Красноярському краї, зокрема, найбільше скупчення оунівців у 1945 р. спостерігалося в Норильському районі. Спецпоселенці працевлаштовувалися переважно на підприємства гірничодобувної промисловості. Життя спецпоселенців-оунівців було тяжким: не вистачало продовольства й одягу, не забезпечувалися вони ні житлом, ні будматеріалами. Загалом же з 1944 р. у східні й північні райони країни кількома етапами було відправлено 100300 чол. - членів ОУН і УПА.

В травні 1944 р. з території Української РСР було депортовано до Узбекистану, Удмуртської та Марійської автономних областей 2115 сімей кримських татар (8597 чол.).

Українці як депортовані відзначені в “Довідці про кількість осіб інших національностей, що перебували на спецпоселенні, висланих німцями з Північного Кавказу, з Криму, Грузинської РСР”, але серед тих, що не входили до складу сімей цих контингентів спецпоселенців. Довідка підготовлена начальником відділу спецпоселень МВС СРСР Б.П.Трофимовим. В ній, зокрема, зазначалося, що разом з німцями у 1941-1942 рр. було також переселено 662 росіянина, 355 українців, 124 поляки, 104 латиші та ін. У групі депортованих з Криму в 1944 р. налічувалося 257 чол., з Північного Кавказу - названо “серед інших”.

На кінець 1945 р. усього на спецпоселенні, за даними відділу спецпоселень НКВС СРСР, перебувало 967085 сімей - 2342506 чол. І переселення контингентів тривало. Начальник УНКВС по Молотовській області Захаров доповідав на початку 1946 р. М.Кузнєцову (на­чальнику ВСП НКВС СРСР), що в область прибули 2407 сімей (5274 чол.) оунівців, з них працюючих - 2261 чол., які одразу ж включилися в лісорозробки.

У 1946 р. переселяли й громадян чеської та словацької національностей (з України до Чехословаччини) та української й російської на­ціональностей (з Чехословаччини до СРСР). На основі прийнятого урядом рішення (10 травня 1946 р.) в Українській РСР було визна­чено на виїзд до Чехословаччини 10527 сімей (34122 чол.), а виїхало 10275 сімей (33077 чол.). Решті у виїзді відмовили або вони самі виявили бажання залишитися. Таких налічувалося 224 сім’ї - 757 чол. Водночас із Чехословаччини прибуло 2679 українських і російських сі­мей (11672 чол.). Вони розселялися у Волинській і Ровенській об­ластях.

На середину листопада 1947 р., за даними Відділу спецпоселень НКВС СРСР, із Західної України прибуло до Кемеровської області 10316 сімей оунівців та членів їхніх сімей (30179 чол.), до Челябін­ської, відповідно, - 2433 (7183), Карагандинської - 3055 (8122), Ом­ської - 5264 (15202), у Красноярський край — 659 (1691), загалом - 20613 сімей (59587 чол.). Загальна кількість переселенців із Західної України становила на той час 25877 сімей (74799 чол.).

Водночас виселенням займалися Особливі наради, які за поста­новами Ради Міністрів СРСР за №3214-1050 сс працювали від 10 вересня 1947 р. і за №3728-1524сс - від 4 жовтня 1948 р. За поста­новами оперативних штабів і трійок НКВС республік Прибалтики, Молдавської РСР, західних областей України і Білорусії та Особливих нарад МВС і МДБ СРСР на схід було депортовано 34891 чол.

У січні 1949 р. начальник управління НКВС по Томській області Смишляєв доповідав В.В.Шияну (ВСП НКВС СРСР), що в краї прийнято на розселення 16 сімей (86 чол.) оунівців з Яворівського району Львівської області. Дрібні групи оунівців прибували до схід­них районів РРФСР безперервно. За даними начальника управління НКВС по Амурській області Жалибіна, 4 серпня туди прибуло 97 сі­мей (448 чол.) оунівців. Усіх їх було відправлено в селище Тинда Джелтулакського району. У вересні прибуло ще 1236 оунівців. Водно­час до Чити доставили на поселення 1007 оунівців і 164 “указники”, їх направили на золотодобувні роботи. В середині листопада при­був перший ешелон з 235 поселенцями на комбінат “Баргузинзолото”. Однак на підприємстві не підготувалися до того, щоб хоч якось їх розмістити. Як повідомляв заступник міністра внутрішніх справ Бурят-Монгольської АРСР підполковник Очиров у листі до В.В.Шияна, „не було ні кімнат для житла, ні пункту охорони здоров’я”. Вже до середини грудня 50 чол. захворіли на тиф. Аналогічними були умови проживання і в інших районах поселення оунівців.

6 квітня 1950 р. Рада Міністрів СРСР на доповнення до раніше прийнятих постанов за №3214-1050 від 10 вересня 1947 р. та за №1398-508 від 4 жовтня 1948 р. про посилення жорсткості режиму перебування депортованих прийняла нову постанову за №1398-508сс про скасування строків поселення депортованих, членів сімей українських націоналістів, бандитів і їх посібників. Документ поширювався і на всіх висланих у 1944-1949 рр. В ньому вказувалося, що “вони переселені на спецпоселення навічно”. Що ж стосується оунівців, то в той же час було вжито заходів до переселення їх з прикордонних районів Приморського краю. Для цього Рада Міністрів СРС прийняла спеціальну постанову. 211 оунівців були переселені в райони будівництва шляхів Великий Невер-Алдан-Томмот (Амурська область та Якутська АРСР). Спецпоселенців було взято під нагляд відповідних органів МДБ.

Однак усіх переселити не вдалося. Не було можливості замінити 671 оунівця на ремонті 11 шляхів, з яких 7 - знаходилися в прикордонній зоні. Тому МВС СРСР звернулося з листом до Берії, де просило виділити у зв’язку з цим необхідну кількість робітників по лінії Міністерства трудових резервів. Прохання було задоволене.