Запитання для самоперевірки

1. В яких формах виявляються прагнення особистості?

2. Як взаємопов’язані самооцінка особистості та рівень її домагань?

3. Яку роль виконують механізми психологічного захисту? Проаналізуйте ці механізми та наведіть приклади.

4. Що є джерелом і рушійною слою розвитку особистості?

5. Яку особистість можна назвати гармонійною?

6. Проаналізуйте стадії розвитку особистості за Е.Еріксоном.

7. Проаналізуйте вплив темпераменту на особистісні риси.

8. Яке значення має темперамент, характер, здібності у діяльності дизайнера?

9. Як можна визначити силу і слабкість волі людини?

10. Які особливості розвитку та виховання вольової активності людини.

Розділ 2. Психологія діяльності і пізнавальних процесів

Тема 2.1. Психічні процеси та стани

Питання 1.Мислення, його ознаки та операції. Форми і види мислення. Інтелект. Індивідуальні відмінності в мисленні людини.

Питання 2. Мовлення, види та культура мовлення.

Питання 3. Професійна придатність. Стомлення. Працездатність та її динаміка. Режим праці та відпочинку. Мотивація праці.

Рекомендована література: 3,5,8,12

Питання 1. Мислення, його ознаки та операції. Форми і види мислення. Інтелект. Індивідуальні відмінності в мисленні людини

Методичні рекомендації

Мислення, його ознаки та операції

Вивчаючи питання слід звернути увагу на те, що мислення — це вища форма психічного відображення. Пізнання світу починається з відчуттів, сприймань та уявлень, але ця карти­на світу не дає змоги глибоко і всебічно пізнати його. Зокрема, жи­ве споглядання не спроможне проникнути у складні форми взаємодії явищ, об'єктів, подій, у їх причини та наслідки.

Мислення дає знання про істотні властивості, зв'язки і відношення об'єктивної реальності, здійснює у процесі пізнання перехід від явища до його сутності (О. М. Леонтьєв). На відміну від процесів чуттєвого відображення мислення опосередковано відображає дійсність — через аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, тобто через мисленнєві операції, спираючись на знання, що дістає вираження у слові. Опосередковане відображення дає змогу вийти за межі безпо­середнього досвіду.

Мислення є узагальненим відображенням дійсності. Це процес по­шуку істотних ознак, властивостей предметів та явищ і зв'язків між ними і водночас характеристик, спільних для однорідних явищ або предметів дійсності. Вирізнені найістотніші ознаки лежать в основі узагальнення, розкривають певну закономірність або тенденцію. Так, психологи, вивчаючи особливості сприйняття людиною дійсності, відкрили таку загальну закономірність, як константність.

Мислення має активний, дійовий і цілеспрямований характер. Ви­никнення в індивіда відчуттів, сприймань зумовлене зовнішніми чинниками. Ці процеси виникають за безпосередньої дії подраз­ників на органи чуття, незалежно від бажань суб'єкта. Мислення, як правило, актуалізується і спрямовується сутністю та значущістю для суб'єкта проблеми.

Мислення нерозривно пов'язане з мовою та мовленням. Думка об'єктивується у мові та мовленні. Мовлення є способом, а мова — засобом вираження думки і формою її існування. Будь-яка думка виникає і набуває свого розвитку у слові, а вдало дібране слово вдосконалює, уточнює думку. Чим більше продумана думка, тим чіткіше вона буде виражена у мовленні.

Мислення має соціальну природу. Суспільно-історичний характер мислення пояснюється тим, що виникнення і розвиток його зумов­лені суспільними потребами. Суспільний характер має і мета мис­лення. Наприклад, актуальними для людства є екологічні проблеми планети.

Мислення — це психічний пізнавальний процес узагальненого опосередкованого відображення істотних елементів, властивостей і зв'язків між ними у предметах і явищах об'єктивної дійсності.

На основі специфічних рис мислення можна вирізнити його основні функції. Обмежимося виокремленням чотирьох основних функцій (В. Д. Шадриков).

♦ 1. Розуміння. За Г. С. Костюком, процеси розуміння — це і є процеси нашого мислення, спрямованого на розкриття тих чи інших об'єктів у їх істотних зв'язках з іншими об'єктами, що дося­гається на основі включення нового знання у суб'єктивний досвід. Е. В. Ільєнков зазначав, що зрозуміти явище означає з'ясувати спосіб його виникнення, проаналізувати самі умови виникнення явища, що спричинює утворення понять та розуміння. На думку дослідників, розуміння можна розглядати як одну з форм, влас­тивість або компонент мислення.

• 2. Розв'язання проблем і задач. Мислення виникає тоді, коли суб'єктивного досвіду для досягнення мети не вистачає, тобто в проблемній ситуації. Усвідомити і сформулювати питання — це вже певний крок до розв'язання проблеми. А розуміння того, що відо­ме і що потрібно шукати, свідчить про перетворення проблемної ситуації на задачу. Уміння знайти зв'язок відомого і невідомого в задачі означає знайти спосіб її розв'язання.

• 3. Цілеутворення. Утворення цілей являє собою процес пород­ження нових цілей, що відбувається у мисленні. Мислення виявляє свої передбачувальні можливості й формує образ кінцевого резуль­тату діяльності. Загальна мета мисленням конкретизується у проміжних цілях.

• Рефлексія. Розглядається як діяльність суб'єкта, спрямована на усвідомлення способів і дій свого пізнання.

На якість засвоєння знань, формування понять розв'язання завдань впливають мотиви, цілі, почуття, воля, рівень домагань, самооцінка, орієнтаційні цінності особистості та її вміння виконувати основні акти діяльності (планувати виконання мети контроль, оцінювання).

Для глибшого розуміння своєрідності мислення розглянемо його як процес, як безперервну операційну взаємодію суб'єкта з об'єкта­ми пізнання.

Операційний компонент мислення, що забезпечує його процесуальність, становлять операції аналізу, синтезу, порівняння, узагаль­нення, абстрагування, класифікації, систематизації, конкретизації тощо.

Кожна мисленнєва операція виконує певні функції. Так, опе­рація аналізу полягає у поділі цілого на частини, елементи, у вирізненні окремих його ознак і аспектів.

Синтез — це мисленнєва операція, яка передбачає пошук ціло­го через утворення істотних зв'язків між вирізненими елементами цілого. Аналіз і синтез є основними мисленнєвими операціями. Це операції, які взаємодіють і взаємозумовлюють одна одну. Повний аналіз, тобто вирізнення основних одиниць цілого, сприяє успішно­му виокремленню зв'язків між елементами, ознаками цілого.

Операції аналізу та синтезу зароджуються у практичних, зовнішніх діях і виконуються мимовільно. Розвиваючись, перетво­рюються на цілеспрямовані та внутрішні операції (здійснюються подумки).

Функції мисленнєвої операції порівняння полягають у відобра­женні елементів, ознак схожості і подібності та ознак відмінності. Індивід може порівнювати наочно дані або уявлювані об'єкти, ство­рюючи їх образи. Складним є процес порівняння людей, літературних персонажів, суспільних явищ.

У процесі розв'язування задач доводиться здійснювати не тільки аналіз, а й абстрагування. Абстрагування — це мисленнєва операція яка вирізняє окремі ознаки, елементи і відділяє їх від інших і від самих об'єктів. Продуктом актуалізації операції абстрагування функції операції узагальнення полягають у вирізненні груп пред­метів та явищ за істотними ознаками, спільними для цих груп. Уза­гальнення відбувається на основі абстракції, бо остання здійснює вирізнення істотних ознак та відокремлення їх від неістотних. Опе­рація узагальнення необхідна тоді, коли треба зробити висновок, визначення, вивести правило тощо. Ця операція є продовженням операції синтезу, але складніша за неї. Складність її полягає в тому, що вона здійснює пошук не тільки істотних, а й спільних для кіль­кох об'єктів ознак, виокремлення родових ознак і відокремлення їх від видових. До того ж операція узагальнення надбудовується над простішими операціями.

Мисленнєві операції, розвиваючись і ускладнюючись у пізна вальному процесі, можуть виступати як мисленнєві дії. Мисленневі дії — це дії з об'єктами, відображеними в образах уявлень. Мисленнєві дії співвідносяться з певним змістом, спрямовані на перетворення умов пізнання об'єкта.Можна сказати, що в основі мисленнєвих дій лежать кілька взаємодіючих операцій, які справляють перетворювальний вплив на зміст, перебирають на себе весь тягар у пошуку відповіді на питання. Мисленнєві операції спрямовані на розпізна­вання об'єктів, а також на контроль за виконанням перетворюваль­ної функції. Вони взаємодіють між собою і взаємозумовлюють одна одну. Кожній з них відповідає операція, яка має протилежну за своїм характером функцію (розподіляти — об'єднувати тощо). Мис­леннєві дії входять до складу розумових дій (перцептивні, мнемічні, імажинативні тощо).

Форми і види мислення

Мислення вивчає не тільки психологія. Для філософії мислення виступає як суспільно-історичний процес, як процес виникнення та історичного розвитку пізнання людиною світу. Філо­софію цікавить остаточний продукт мисленнєвого пізнання, його відображувальні можливості (відображає світ чи ні?). Психологія ж концентрує увагу на процесі мислення конкретної людини, звичай­но, у її соціально-історичній зумовленості, на самому процесі здо­буття продуктів мислення.

Логіка — це наука про форми і закони мислення. Об'єктом логічного дослідження є "форми" мислення: поняття, судження, умовиводи. Логіку цікавить правильне, істинне мислення. Велике значення для розвитку логіки мали праці видатного давньогрецько­го мислителя Арістотеля, в яких він показав, що правильні міркування підпорядковані невеликій кількості законів, які залежать не від змісту висловлень, а тільки від їх форми. З огляду на це Арістотелеву логіку називають формальною, а Арістотеля вважають бать­ком формальної логіки.

ТІоняття — це форма мислення, в якій відображається суть предметів і явищ реального світу в їх істотних, необхідних ознаках і відношеннях.

Якщо поняття відображає сукупність істотних ознак предметів, то судження, як форма мислення, відображає окремі відношення між предметами і їх ознаками, причому шляхом ствердження або запере­чення. Істинним буде судження, в якому стверджується ознака, яка належить предметові, або заперечується ознака, яка не належить предметові. Отже, судження істинне, коли його зміст відповіла⁶ істинному стану речей.

Існують знання у формі суджень, а формою здобуття і знань є умовивід. Умовивід — це форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводять нове судження. Умовивід може бути як правильним, так і неправильним. В останньому відсутній послідовний зв'язок між судженнями.

Різноманітність типів мисленнєвих задач зумовлює різноманітність не тільки механізмів, способів, а й видів мислення. У психології прийнято розрізняти види мислення за змістом: наоч­но-дійове, наочно-образне та абстрактне мислення; за характером задач: практичне і теоретичне мислення; за ступенем новизни й оригінальності: репродуктивне (відтворювальне) і творче (продук­тивне) мислення.

Наочно-дійове мислення полягає у тому, що розв'язання задач здійснюється шляхом реального перетворення ситуації та виконан­ня рухового акту. Так, у ранньому віці діти виявляють здатність до аналізу і синтезу, коли сприймають предмети в певний момент і ма­ють можливість оперувати ними.

Наочно-образне мислення ґрунтується на образах уявлень, пере­творенні ситуації в план образів. Властиве поетам, художникам, архітекторам, парфумерам, модельєрам. Значення цього мислення полягає в тому, що за його допомогою повніше відтворюється різноманітність характеристик об'єкта, відбувається встановлення звичних поєднань предметів та їх властивостей.

Теоретичне мислення полягає у пізнанні законів, правил. Воно відображає істотне у явищах, об'єктах, зв'язках між ними на рівні закономірностей та тенденцій. Продуктами теоретичного мислення є, наприклад, відкриття Періодичної системи Менделєєва, математичних (філософських) законів. Б. М. Теплов писав про людей теоретичного виду мислення, що вони здійснюють прекрасну "інтелек­туальну економію" шляхом "зведення фактів до законів, а законів до теорій". Теоретичне мислення інколи порівнюють з емпіричним Відрізняються вони характером узагальнень. Так, у теоретичному мисленні має місце узагальнення абстрактних понять, а в емпірич­ному — чуттєво даних ознак, виділених шляхом порівняння. Основ­ним завданням практичного мислення є фізичне перетворення дій­сності. Воно інколи може бути складнішим, ніж теоретичне, адже часто розгортається за екстремальних обставин та за відсутності умов для перевірки гіпотези.

Деякі вчені на підставі трьох ознак — часу перебігу процесу, структурності (чіткий поділ на етапи) та рівня перебігу (усвідомленості або неусвідомленості) — виокремлюють інтуїтивне та аналітичне мислення. Аналітичне мислення — це вид мислення, роз­горнутого у часі, має чітко виражені етапи, достатньою мірою усвідомлені суб'єктом. Інтуїтивне, навпаки, — згорнуте у часі, в ньо­му відсутній поділ на етапи, воно мало представлене у свідомості.

У психології розрізняють ще реалістичне мислення, спрямоване на зовнішній світ і регульоване логічними законами, а також аутистичне мислення, пов'язане з реалізацією власних бажань, намірів. Дітям дошкільного віку властиве егоцентричне мислення. Характерна його ознака — неспроможність поставити себе на по­зицію інших.

Індивідуальні відмінності в мисленні людини

Мисленнєва діяльність завжди індивідуально своєрідна, вона характеризується індивідуально-психологічними відмінностями, що впливають на перебіг мисленнєвої діяльності: глибиною, широтою, гнучкістю, самостійністю, швидкістю, послідовністю тощо. їх називають якостями розуму.

Глибина розуму полягає у здатності суб'єкта виділити суттєві характеристики об'єкта і зробити відповідне узагальнення. Повер­ховість розуму — протилежна якість, що виявляється у вирізненні поверхових, несуттєвих, випадкових особливостей та зв'язків між ними, на основі яких не можна зробити правомірних висновків.

Гнучкість розуму означає вміння змінити припущення, обраний шлях у вирішенні проблеми, коли змінились умови і попередній вибір не підтвердився. Протилежною цій якості є інертність розуму, що виявляється у малорухомості мислення, у здатності мислити лише звичним способом, лише за звичною схемою.

Стійкість розуму — це якість, яка виражається у постійному орієнтуванні на закономірні характеристики об'єкта.

Нестійкість - означає необґрунтований відхід від орієнтації на закономірні характеристики, явища, посилання суб'єкта на неістотне в об'єкті

Усвідомленість мисленнєвої діяльності полягає в тому, її суб'єкт розуміє і може виразити в слові особливості задачі, щлях розв'язання її, особливості міркування та аргументи на користь правильності висновку. Неусвідомленість мислення виявляється у тому що суб'єкт відчуває труднощі, пояснюючи, які орієнтири добирав для вироблення припущення, якими прийомами можна перевірити правильність його, яких допущено помилок тощо.

Самостійність розуму полягає в тому, що суб'єкт виявляє праг­нення самостійно проаналізувати задачу, прийняти рішення і довес­ти правильність його. Стикаючись із труднощами в цьому процесі суб'єкт виявляє чутливість до підказок, за незначної допомоги відносно легко розв'язує задачу. Наслідувальність розуму виявляєть­ся в постійному копіюванні відомих способів міркування, у відсут­ності потреби зробити самостійні кроки у розв'язанні проблеми.

До індивідуально-психологічних особливостей мислення психологи відносять навіюваність та критичність. Навіюваність — це цілеспрямо­ваний вплив однієї людини на іншу, котра некритично, пасивно, в обхід своїх думок сприймає цей вплив. Критичність розуміють як усві­домлений контроль за перебігом інтелектуальної діяльності людини, під час якого відбувається оцінка роботи думки, вироблених гіпотез, шляхів доведення їх тощо. У вітчизняній психології наголошується, що критичність і самостійність — важливі характеристики мис­леннєвої діяльності, які свідчать про високий рівень розвитку її. Цим якостям розуму протиставляється навіюваність, яка оцінюється як не­гативна, що заважає повноцінній інтелектуальній діяльності.

Зовсім інше ставлення до критичності та навіюваності в зарубіж­них психологів (А. Осборн, М. Гордон). На їхню думку, з метою підвищення творчого потенціалу варто знижувати критичність і підвищувати певною мірою навіюваність.

Серед розладів у мисленні називають ментизм (некеровании потік думок або невиправдана "обґрунтованість мислення") — багато зайвого, другорядного, дрібниць, а серед них втрачається суттєве. паралогічне мислення — намагання шукати зв'язки там, де вони насправді відсутні; функціональну ригідність у мисленні — неспроможність самостійно знаходити рішення; марення, або "інтелектуальну мономанію" — продукування думок, що не відповіла дійсності.

Інтелект

В аналізі мислення важко обійтися без понять "інте­лект" та "інтелектуальні здібності". Словом "інтелект" (від лат. ро­зуміння, розум) позначають відносно стійку структуру розумових здібностей. Існують різні тлумачення цього поняття, зокрема його ототожнюють із мисленнєвими операціями, зі стилем та стратегіями розв'язання проблемних ситуацій, зі здатністю до учіння, до пізнан­ня, з індивідуальними особливостями орієнтування в ситуації, з когнітивним стилем, з біопсихічною адаптацією до наявних обста­вин життя. Більшість психологів вирізняють три типи інтелекту: ге­нетичний, який неможливо вивчити; поведінковий, що виявляється і спостерігається в поведінці; вимірний, тобто такий, що піддається тестовій оцінці.

Структура інтелекту складна. Одні вчені вважають, що її можна оцінювати за трьома показниками: як систему операцій з даними, як суму конкретних даних та за результатами інтелектуальної діяльності.

Оцінка рівня інтелектуального розвитку здійснюється на основі співвіднесення реального хронологічного віку дитини з її "розумо­вим віком". Показник розвитку інтелекту — "коефіцієнт інтелекту­альності" (скорочено IQ) знаходять за формулою:

IQ = (розумовий вік\ хронологічний вік) * 100%

Середнє значення IQ відповідає 100 балам, найнижче може набли­жатися до 0, а найвище — 200. Стандартне (тобто середнє для всіх груп) відхилення — 16 балів в кожну сторону. У кожного третього зем­лянина показник IQ становить від 84 до 100 балів і така ж частина (34 %) має показник IQ від 100 до 116 балів. Решта людей становлять дві крайні групи (у кожній по 16 %) — з низьким (10—84 бали) і ви­соким (116-180) інтелектом.

Для позначення вродженої недорозвиненості інтелекту дефекто­логи, психіатри і психологи використовують термін "олігофренія".

Питання 2. Мовлення, види та культура мовлення

Методичні рекомендації

Вивчаючи дане питання зверніть увагу на те ,що мова й мовлення є одним із засобів мис­лення, розуміння.

Мова є носієм пізнаного й водночас знаряддям пізнання нового (Г. С. Костюк). Однак у знаковій системі відображені вже досить фор­малізовані, фіксовані значення, які можуть забезпечити міжлюдське спілкування.

Чи залежить від конкретної мови мислення її носіїв? Відомі психолінгвісти Сепір і Ворф відповідають на це запитання позитивно. Вони— автори так званої гіпотези лінгвістичної відносності Сепіра— Ворфа. «Певною мірою людина перебуває над владою кон­кретної мови, яка є для даного суспільства засобом вираження, —пише Сепір. — Ми бачимо, чуємо і сприймаємо дійсність так, а не інакше пе­редусім тому, що мовні норми нашого суспільства сприяють певному вибору інтерпретації».

Один з видів мовлення — внутрішнє мовлення (без звуків). Воно є формою існування внутрішніх мисленнєвих дій, і саме тому процес ін­теріоризації (перетворення зовнішніх дій у мисленнєві), проходячи ряд етапів, про які вже йшлося, обов'язково завершується станом, коли дія коментується й контролюється за допомогою мовлення не зовнішнього (промовляння вголос), а внутрішнього, часто скороченого й згорнутого.

Сучасні психологічні дослідження свідчать про діалоговий харак­тер мислення людини, зокрема її внутрішнього мовлення. Згідно з під­ходом М. Бахтіна, відомого дослідника творчості Ф. Достоєвського, ді­алог, дискусія характеризується не стільки присутністю двох або більше співбесідників, скільки наявністю двох або більше позицій, поглядів на ситуацію, задачу, мету діяльності тощо.

Мисленнєва дія, думка часто розгортається як таке зіткнення різних позицій і підходів, яке відображається й у внутрішньому мовленні. Пе­рехід від думки до внутрішнього мовлення й від останнього до мовлення зовнішнього, повноцінного вербалізованого вираження думки — процес не тільки не прямолінійний, а загалом такий, що не може бути описаний на площині. Навіть більше: щоб його описати, недостатньо і трьох ви­мірів простору. За влучним висловом Л. С. Виготського, думка нависає хмарою змісту і може або пролитися, або не пролитися дощем слів. Пе­ретворення особистісних смислів у значення робить процес переходу від думки до слова дуже складним, а часом непереборним для людини.

Саме в значенні слова криється вузол тієї єдності, яка називаєть­ся мовленнєвим мисленням. Це відбувається тому, що значення сло­ва — явище мовленнєве й мисленнєве водночас, тобто належить як до сфери мовлення, так і до сфери мислення.

Однак значення слова — не більше ніж потенція, яка реалізується в живому мовленні, значення—тільки один камінець у складній будові смислу. Смислом у такому контексті є сукупність усіх психологічних фактів, які викликає в нашій думці слово, почуте або промовлене.

Внутрішнє мовлення, за Л. С. Виготським, — це мислення чистими значеннями. Воно не збігається з думкою, тому що не збігаються оди­ниці мислення й мовлення. Те, що в думці міститься симультанно (тобто одночасно), у мовленні розгортається суксесивно (тобто послідовно).

Думка, каже Л. С. Виготський, породжується не іншою думкою, а мотивуючою сферою людини. Тому й зрозуміти слово, думку означає передовсім зрозуміти мотив, те, заради чого думка промовляється.

Вимоги до мови дизайнера. Володіння мовою — один з головних доданків майстерності дизайнера. До мови працівника торгівлі пред'яв­ляється ряд вимог, які можна розділити на дві групи.

1. Вимоги до змісту мови: простота в ясність викладу (слід уни­кати довгих і складних фраз, застосування термінів, не зрозумілих замовнику, і т. д.); послідовність і чіткість пояснення; переконливість, тобто ваговитість і логічність доводів, що приводяться; націленість, тобто дизайнер повинен наперед знати, що він хоче довести, і відповідно підбирати аргументи.

2. Вимоги до форми мови: виразна вимова; нормальний середній темп {не скоромовка, але і не сповільнено); відповідність сили голосу (гучність повинна бути така, щоб співбесідник міг в даних умовах без напруги чути дизайнера, разом з тим зайва гучність може бути сприйня­та як прояв грубості); зміна темпу, сили голосу, паузи під час розповіді, з тим щоб уникнути монотонності; багатий словарний запас, уміле його ви­користання; чистота мови — відсутність зайвих слів («значить», «ну», «так би мовити» і т. д.), жаргонних і вульгарних виразів.

Майстерність дизайнера полягає не в демонстрації своїх ора­торських здібностей, а в умінні якісно надати послугу та виконати замовлення різного характеру.

Питання 3. Професійна придатність. Стомлення. Працездатність та її динаміка. Режим праці та відпочинку. Мотивація праці

Професійна придатність.

Опрацювуючи дане питання зверніть увагу на те, що Завданням професійного відбору є визначення придатності людини до виконання того чи іншого виду роботи. Під професійним відбором розуміють процес вибору з групи кандидатів на певну посаду тих, від кого можна чекати успішного освоєння і наступного ефективного виконання функцій. Професійно придатними вважаються особи, які успішно оволодівають професією в процесі навчання, вдосконалюються в цій діяльності, а в сприятливих умовах вдосконалюють саму професію. Розрізняють два типи професійної придатності: абсолютну і відносну. Абсолютна придатність необхідна для тих професій, успішне оволодіння якими і виконання роботи залежать від властивостей нервової системи і якостей людини. Невідповідність їх вимогам роботи може призвести до зривів, помилок, аварій. Категоричні оцінки можуть бути застосовані відносно таких психофізіологічних характеристик людини, як сенсомоторика, розпізнавання кольорів, швидкість переключення і широта розподілу уваги, оперативна пам’ять, швидкість реакції, сила м’язів, витривалість і т.ін. Відносно таких якостей, як рівень освіти, спеціальної підготовки, наявність навичок і умінь, слід виходити з можливостей їх розвитку і вдосконалення як в процесі навчання, так і в процесі праці. Відносна професійна придатність застосовується при виборі професій масового типу, які не ставлять жорстких вимог до властивостей особистості. Невідповідність або недостатній розвиток одних якостей може компенсуватися розвитком інших. Виключне значення профвідбір має для професій, які вимагають абсолютної професійної придатності. З цією метою вивчаються професії, для яких необхідний такий відбір, а потім здійснюється сама процедура відбору, тобто виявляється відповідність певних якостей працівника вимогам і особливостям професії. Для професій, які ставлять підвищені або особливо високі вимоги до окремих психофізіологічних властивостей, встановлюється так званий прохідний бал — ознаку професійної придатності або непридатності. Психологічна професійна непридатність може бути обумовлена не тільки недостатністю тих чи інших здібностей, а й наявністю в структурі особистості негативних для даної трудової діяльності рис (наприклад, емоційно-моторна нестійкість, розсіяна увага, схильність до невиправданого ризику тощо). Розрізняють два типи профвідбору: ● за здібностями і схильністю для направлення на попереднє професійне навчання; ● за наявною готовністю до виконання функцій по тій чи іншій професії. Основою для професійного відбору є конкретні нормативні характеристики професії: соціальні, операціональні, організаційні. Професійна придатність є результатом професійного самовизначення в процесі навчання і освоєння професії, а також професійної спрямованості особистості.

Професійна спрямованість характеризується установкою особистості на розвиток якостей, необхідних для успішної праці з обраної професії. Ставлення людини до професії виявляється в її професійних інтересах, під якими розуміють активну пізнавальну діяльність людини в зв’язку в професією. Формування професійних інтересів базується на глибоких всебічних знаннях щодо характеру, змісту і організації діяльності та позитивному ставленні до праці.

Професійний інтерес може супроводжуватись професійним покликанням, тобто специфічним відношенням до певного виду діяльності. Професійне покликання — це соціально зумовлений стійкий потяг людини до певного виду трудової діяльності, за якого робота найбільш продуктивна і відповідає реальним і потенційним можливостям особистості. Виражається професійне покликання сукупністю розвинутих здібностей і стійкою схильністю.

Професійний відбір персоналу і розподіл між працівниками функцій здійснюються за принципом індивідуального підходу. Всебічне вивчення і оцінка персоналу на основі особових справ, бесід, спостережень, тестів дозволяє врахувати не тільки рівень професійно-кваліфікаційної підготовки і виробничий досвід, а й фізичні, психофізіологічні та інтелектуальні характеристики. Оптимальне поєднання людини і професії забезпечується в процесі професійної і соціально-психологічної адаптації.

Стомлення. Працездатність та її динаміка. Режим праці та відпочинку.

Робочий час є загальною мірою кількості праці Загальна тривалість

робочого часу визначається, з одного боку, рівнем розвитку виробництва,

з іншого — фізичними і психофізіологічними можливостями людини. Поліпшення використання робочого часу є одним з основних шляхів підвищення продуктивності праці. Воно залежить від співвідношення екстенсивного та інтенсивного факторів розвитку виробництва. Згідно з Кодексом законів про працю України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. Підприємства й організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу. У разі шкідливих умов праці передбачається зменшення загальної норми робочого часу, вона не може перевищувати 36 год. на тиждень. Законодавством також установлюється скорочена тривалість робочого часу для працівників віком від 16 до 18 років — 36 год. на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 год. на тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок

власних коштів підприємств і організацій для жінок, які мають дітей до 14 років або дитину-інваліда. Важливим завданням у поліпшенні організації праці є встановлення найдоцільніших режимів праці та відпочинку. Розрізняють змінний, добовий, тижневий та місячний режими праці та відпочинку

Змінний режим визначає загальну тривалість робочої зміни, час її початку та закінчення, тривалість обідньої перерви, тривалість праці та частоту регламентованих перерв на відпочинок.

Добовий режим праці та відпочинку включає кількість змін за добу, час

відновлення працездатності між змінами. Тижневий режим праці та відпочинку передбачає різні графіки роботи, кількість вихідних днів на тиждень, роботу у вихідні та святкові дні. Місячний режим праці та відпочинку визначає кількість робочих та неробочих днів у даному місяці, кількість працівників, які йдуть у відпустку, тривалість основних та додаткових відпусток.

Серед факторів підвищення ефективності праці особливе місце належить раціональному режиму праці і відпочинку. Від його структури залежить динаміка втоми, відновлюваність функцій організму, працездатність і здоров’я, надійність і продуктивність праці. Під режимом праці і відпочинку розуміють загальну тривалість трудової діяльності протягом доби, тижня, місяця, року, частоту і тривалість періодів трудової активності і перерв у процесі цієї активності, співвідношення і чергування цих періодів. Режим праці включає характеристики самого трудового процесу — інтенсивність чи екстенсивність, а також допустиму тривалість дії шкідливих факторів.

Незалежно від виду праці функціональний стан працівника змінюється внаслідок втоми, що призводить до зниження рівня оперативних резервів. Оптимізація діяльності забезпечує реалізацію тих резервних можливостей, які до цього не входили в оперативні резерви. Таким чином, з фізіологічної точки зору режим праці і відпочинку являє собою процес управління функціональним станом працівника з метою оптимізації діяльності.

Режим праці і відпочинку є предметом переговорів між найманими працівниками (профспілками) і роботодавцями при укладенні колективних договорів.

Режим праці і відпочинку залежить від характеру виробничого процесу, тобто може бути однозмінним або багатозмінним, стандартним або нестандартним. Однак у всіх випадках він повинен бути науково обгрунтованим, раціональним.

Раціональний, фізіологічно обгрунтований режим праці і відпочинку повинен відповідати таким вимогам:

● запобігати ранньому і надмірному розвиткові втоми працівників;

● сприяти збереженню високої працездатності і оптимального функціонального стану організму працівників протягом зміни;

● забезпечувати високу продуктивність праці;

● сприяти ефективному відновленню фізіологічних функцій під час відпочинку.

Ефективність режиму праці і відпочинку оцінюється критеріями працездатності і функціонального стану працівників, економічними, гігієнічними і соціальними критеріями.

Працездатність і функціональний стан працівника характеризуються системою фізіологічних і психологічних показників, а також тривалістю і співвідношенням періодів впрацювання, стійкої працездатності і втоми; стійкістю фізіологічних функцій протягом робочого дня; часом відновлення функціональних показників по закінченню роботи.

Разом з тим, несприятливі умови праці створюють додаткове функціональне навантаження на організм працівника, що зумовлює необхідність скорочення періодів роботи і збільшення часу відпочинку, а також скорочення робочого часу. У цьому випадку розробляються так звані компенсаторні режими праці і відпочинку.

Раціональний внутрішньозмінний режим праці і відпочинку включає в себе перерву на обід, регламентовані перерви на відпочинок, активізацію відпочинку та інші заходи.

Арсенал мотиваційних засобів. Керівник повинен володіти системою стимулів зовнішнього впливу, які забезпечують виникнення у співробітників позитивних мотивів до праці.

Універсальних стимулів не існує. Люди реагують по-різному, і навіть у тих самих людей реакція на однакові стимули не завжди однозначна. Вони звикають до сти­мулів і перестають на них реагувати, тому менеджер по­винен володіти широким арсеналом стимулів і постійно їх поновлювати. Основними з них є: інформування про результати праці; обмін досвідом та знаннями між ме­неджером і підлеглими; мотив «першого дня роботи»; розкриття перспектив службового росту; справедлива оплата праці; усвідомлення важливості виконуваної ро­боти; професійна гордість; участь у прийнятті рішень; еластичність робочого часу; недирективна консульта­ція; уміння використовувати заохочення і стягнення.

Інформування про результати праці. Відсутність ін­формації про результати власної праці часто стає причи­ною фрустрації (переживання невдачі). Стимулом для працівника є інформування про якість виконаної роботи. Така інформація полегшує процес навчання і ко­рисна не тільки для підлеглого, а й для менеджера. Потреба проінформувати працівника примушує глиб­ше аналізувати його діяльність. Проблема інформу­вання взаємопов'язана з проблемою оцінних показни­ків, оскільки їх наявність є невід'ємною умовою тако­го інформування.

Обмін досвідом та знаннями між менеджером і під­леглими. Використання цього методу передбачає вияв­лення керівником інтересу до будь-якої ініціативи, спрямованої на поліпшення справи; доброзичливе сприйняття ініціативи, орієнтованої на удосконалення незначних аспектів діяльності організації; уважне став­лення навіть до слабоопрацьованих, не цілком придат­них для практичного використання пропозицій, допо­мога в їх доопрацюванні; інформування підлеглого про те, що його малоконструктивна ідея ініціювала вдалу думку; стимулювання всіх пропозицій щодо удоскона­лення роботи.

Мотив «першого дня роботи». Протягом тривалого періоду діє враження, яке виникає у працівника від першого ознайомлення з роботою. Як правило, підлеглі добре пам'ятають свої враження від першого дня пере­бування в організації, а не від сотого або тисячного. То­му доцільно подбати про доброзичливу атмосферу в пер­ші години, дні, тижні роботи нового працівника. Розкриття перспектив службового росту. Співро­бітник, який тільки починає працювати, володіє віднос­но більшим запасом сил та енергії, ніж люди старшого віку. Якщо він бачить перед собою перспективу службо­вого росту, то намагатиметься спрямувати свої сили, енергію на підвищення кваліфікації. За відсутності та­кої перспективи ця енергія може бути втрачена або ви­користана на інші цілі.

Справедлива оплата праці. Ефективному мотивуван­ню сприяє дотримання принципу справедливого розподі­лу фонду оплати праці. Тому слід застосовувати однакові параметри для оцінювання роботи всіх працівників. Во­ни повинні бути зрозумілими і давати змогу порівнювати внесок кожного у результати діяльності організації.

Працівник усвідомлює важливість виконуваної ро­боти тоді, коли йому чітко, зрозуміло і обґрунтовано по­яснена його функціональна роль, місце та значення у виконанні завдань виробничим чи управлінським під­розділом, членом якого він є. Обов'язок такого роз'яс­нення для координації і стимулювання вчасного й ефек­тивного виконання робіт, виконуваних окремими пра­цівниками й підрозділом загалом, цілком покладається на менеджера.

Професійна гордість. У людей, які переконані, що їх успіхи будуть помічені і належно оцінені, посилюється віра у свої сили і намагання добиватися нових успіхів.

Участь у прийнятті рішень. Будучи залученим до вироблення і прийняття рішень, працівник глибше ус­відомлює необхідність виконання конкретної роботи і відповідно — свій внесок у загальну справу, бачить себе активним суб'єктом діяльності в організації.

Еластичність робочого часу. Час, протягом якого працівник повинен бути на робочому місці, орієнтуючись на потреби колективу (колег, керівника) або відвідува­чів, не збігається з часом, призначеним для виконання завдань без контакту з людьми. Можливість самостійно­го встановлення тривалості цієї (другої) частини робочо­го дня стимулює працівників до економії робочого часу в найрізноманітніших формах.

Недирективна консультація. Вона полягає у добро­зичливому вислуховуванні підлеглого, який перебуває У стані сильного емоційного напруження. Розповідаючи керівнику про свої труднощі, він поступово заспокою­ється і може самостійно вирішувати проблеми, які його турбують.