Б) Міжнародні концепції встановлення інвалідності

Медико-соціальна модель інвалідизації особистості відображена у "Міжнародній класифікації порушень, зниження працездатності та соціальної недостатності", основу якої становить таксономія порушень, обмеження життєдіяльності та соціальної недостатності.

Відхилення від норми у біологічному стані людини позначається терміном "порушення". Порушення – це будь-яка втрата чи аномалія психологічної, фізіологічної чи анатомічної структури чи функції. Вважається, що цей термін місткіший, ніж "вада" і "розлад", тому що охоплює не тільки розлади і дефекти, але й інші аномалії:

• втрату органа,

• втрату кінцівок,

• втрату частини тіла.

У поняття "порушення" входять також аномалії розумової діяльності. Як один з його аспектів розглядається функціональне обмеження.

Обмеження життєдіяльності розуміється як будь-яке обмеження чи відсутність (в результаті порушення) здатності здійснювати діяльність способом, який вважається нормальним для людини. Обмеження життєдіяльності – це зниження здатностей у:

• комунікації,

• самообслуговуванні,

• орієнтації у просторі й часі,

• контролю за своєю поведінкою,

• витривалості.

Ступінь обмеження може бути:

• тимчасовим чи постійним,

• оборотним чи необоротним,

• прогресивним і регресивним.

Це процес, в результаті якого обмежуються функції організму і діяльності людини у повсякденному житті, тобто він є наслідком порушення чи психологічної реакції на нього. Відповідно до цього специфікація соціального втручання має бути узгодженою зі здібностями індивіда і його особливими потребами у:

• безбар'єрній архітектурі,

• спеціальному навчанні,

• допоміжних пристроях і засобах,

• у температурному режимі,

• освітленні тощо.

Соціальну недостатність розглядають як такий недолік індивіда, який випливає із порушення чи обмеження життєдіяльності, за яких людина не може виконувати в повному обсязі звичну для її становища роль у житті (залежно від віку, статі, соціального і культурного стану).

Соціальна недостатність характеризує невідповідність між потребами людини та її становищем і очікуваннями самого індивіда або соціальної групи, до якої він належить.

Соціальна недостатність виникає в разі:

• ізольованості індивіда від сім'ї,

• відсутності мобільності й фізичного доступу до об'єктів соціального оточення та засобів комунікації,

• фізичної залежності від інших людей,

• низького рівня комунікації,

• незадоволеності потреби у самореалізації.

Тобто поняття "соціальна недостатність" означає порушення у соціальній сфері людини, відсутність умов для гармонізації та гуманізації відносин людини і оточення. Тому поняття "соціальна недостатність" протилежне поняттю "соціалізація" та відображає соціальні, економічні і культурні наслідки порушення функцій організму, що спричинюють інвалідизацію індивіда.

Очевидна відсутність чіткої робочої диференціації інвалідів призвела до змішування понять:

• "дефект",

• "інвалідність",

• "непрацездатність",

• "соціальна недостатність".

У минулому у багатьох країнах, а в Україні і до цього часу, засоби ідентифікації соціальної недостатності, як правило, залежали від встановлення рівня працездатності та ступеня важкості захворювання. Надання висновку про інвалідизацію особистості на основі вади розвитку і функціонального обмеження не позбавлене сенсу при важких формах психічних порушень, порушеннях опорно-рухового апарату і комбінованих формах патологічних станів. За інших умов цей підхід передбачає припущення про відсутність компенсаторних механізмів особистості чи її педагогічну занедбаність.

Із медичної моделі інвалідизації особистості випливають специфіка надання допомоги інвалідам:

• лікування;

• догляд і нагляд;

• надання пенсій, пільг та грошової допомоги;

• спеціальне навчання і виховання.

Ії кінцева мета – забезпечення виживання особистості в умовах, які не пристосовані до потреб інваліда.

Одна з умов соціального захисту інвалідів – визнання того факту, що попри всі профілактичні заходи завжди будуть люди з інвалідністю. Це означає, що необхідно виявляти і ліквідовувати перешкоди до повної їх участі у житті суспільства.

Наприклад, навчання має, по можливості, проходити у звичайній школі, інвалідам молодого віку необхідно надати можливість отримання освіти і роботи.

Це водночас підтверджує не тільки рівні права, але і рівні обов'язки інвалідів перед суспільством: виконання їх ролі у суспільстві та обов'язків дорослих громадян.

Формування позитивного іміджу інваліда у суспільній свідомості є важливою умовою їх інтеграції, адже здорові люди бачать перш за все ознаки інвалідності:

• білу тростину,

• інвалідну коляску,

• милиці,

• слуховий апарат,

але не бачать саму людину, особистість.