3 Питання

  Глобалістика являє собою багатоаспектну науку. Тому потрібно розрізняти  економічні, фінансові, технологічні, політичні, інформаційні та інші галузі глобалістики, які мають різні механізми своєї реалізації і розвитку. Ці процеси відбуваються з різною швидкістю в різних регіонах і в різних соціальних  прошарках, породжуючи протиріччя. В той же час глобалізацію розглядають як сукупність цих процесів.

Головною сценою є економічна глобалізація, головними цілями якої є створення світового ринку відповідно до неоліберальной концепції, ослаблення національних держав, посилення впливу недержавних учасників міжнародних відносин (ТНК).

Така світова система розподілу сил передбачає постійне вдосконалення, науково-технічний прогрес. Головну участь в цьому процесі приймають три головних актора  глобалізації (США, Японія, країни ЄС).

Глобалізація змінює фундаментальні  якості політичних процесів. В глобальному світі політичні процеси розвиваються за власними законами.

Отже, глобалізація являє собою   багатосторонній процес,  в  якому чітко простежуються  політичні, економічні, соціальні, культурологічні, інформаційно-технологічні, демографічні, екологічні та інші аспекти

Економічний дискурс, тобто ракурс бачення проблеми акцентує увагу на злиття національних економік в єдину загальносвітову систему (див. розділ 13).

В політичному дискурсі під  глобалізацією інколи навіть розуміється нова систему міжнародних політичних і економічних відносин, яка відповідає новому балансу сил на світовій арені  і новій міжнародній системі, яка приходить на зміну Ялтинсько-Потсдамській. Нова уява щодо суверенітету дозволяє говорити про зміни Вестфальської  світополітичної моделі світу.

В культурологічному дискурсі глобалізація розглядається в широкому цивілізаційному аспекті. Дослідники підкреслюють процеси укрупнення цивілізаційних просторів, умовно поділяючи на Південь –Північ, або Схід Захід. В такій географічно орієнтованій планетарній цивілізації виокремлюються цивілізаційні центри (Г.Кіссінджер називає їх “центри сили”) – США, Росія, Європа, Китай, Японія, інколи Індія.

Екологічний дискурс пов’язує глобалізацію з погіршенням екологічної ситуації.

Інформаційно-технологічний дискурс досліджує вплив нових технологій.

Комплексний підхід розглядає глобалізацію в усіх аспектах, в тому числі в контексті подолання глобальних проблем, як процес розширення, поглиблення та прискорення світового співробітництва, який охоплює всі аспекти сучасного соціального життя – від культурного та кримінального до духовного. Піддаються науковому аналізу просторово-часові процеси змін, що слугують фундаментом для такого перетворення людської діяльності, коли вона стає єдиною і здійснюється в усіх країнах та континентах.  Підходи до  аналізу глобалізації  об’єднує спільне розуміння міждисципланарності глобалізації як об’єкта дослідження та багатовимірності цього процесу на макро- та мікрорівнях.

4. Школи глобалістики

Першу школу репрезентує Римський клуб. Вона застосовує методологію визначення «Межі зростання». Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, усі засади і звершення. Трансформація людини має ґрунтуватись на принципах «Нового Гуманізму», який складається з таких компонентів: 1) почуття глобальності; 2) любові до справедливості; 3) відмови від насильства в боротьбі за свободу.

Другу школу глобалістики репрезентує Інститут всесвітніх спостережень (США, Вашингтон). Йому належать розробки проектів під назвою «Стан світу». Засновник школи Л. Браун спирався на парадигму «сталого розвитку». Вищу мету програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і на короткий період, а й на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу.

Третя школа — універсального еволюціонізму. На думку її засновника М. М. Мойсеєва, глобальну природу слід розглядати як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. Він протиставляє «сталому розвитку» конструктивну коеволюцію системи «людство + природа», яка досягає стану «ноосфери», тобто ноосферної цивілізації. Цю школу називають також школою глобальної екології, тому що нею запропоновано нову етику ставлення людини до природи — етику «екологічного імперативу». У межах цієї школи розроблено глобальну комп’ютерну модель «Гея», за допомогою якої прораховані наслідки світової ядерної війни («ядерна зима»), доведено можливість світових угод кооперативного типу для розв’язання глобальних проблем, запропоновано ідею створення «Інститутів злагоди» для досягнення стабільних і ефективних компромісів.

Четверта школа ввійшла в історію глобалістики під назвою «Школа мітозу біосфер». Її репрезентують французькі послідов­ники вчення Е. Леруа, П. Т. де Шардена і В. І. Вернадського про ноосферу. Суть ноосфери в такому розумінні тлумачиться як гармонійний синтез біосфери і техносфери. При цьому поняття «техносфера» за змістом є тотожним поняттю «глобатех», але «глобатех» на відміну від «техносфери» поширюється за межі планети.

П’ята школа заснована Д. М. Гвішиані. Вона відома у глобалістиці як школа контрольованого глобального розвитку. Пропонує развивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології історичного матеріалізму.

Шосту школу засновано І. Уоллерстайном (США). Вона відома як школа «світ-системного аналізу». Розробляє парадигму, у центрі якої є розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Причому капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотого мільярда»), напівпериферії і периферії світу.