Сутність і методи калькулювання

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання — обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі — за їхнім фактичним рівнем. Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв’язування таких методичних завдань: визначення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об’єкт калькулювання — це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об’єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспортування і т. п.). Головний об’єкт калькулювання — готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об’єм). Наприклад, об’єкт калькулювання — трактори, калькуляційна одиниця — один трактор, відповідно вугілля — одна тонна, електроенергії — одна кіловат-година і т. д.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньофірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними й неповними витратами.

За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

В інших країнах порівняно широко застосовується метод калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляції включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «direct-cost», коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі — на певний період.

Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в однопродуктному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

● максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;

● статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

♦ сировина та матеріали;

♦ енергія технологічна;

♦ основна заробітна плата виробників;

♦ додаткова заробітна плата виробників;

♦ відрахування на соціальні потреби виробників;

♦ утримання та експлуатація машин і устаткування;

♦ загальновиробничі витрати;

♦ загальногосподарські витрати;

♦ підготовка та освоєння виробництва;

♦ позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову, дев’яти — виробничу і всіх статей — повну собівартість.

В окремих галузях економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті «Закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Втрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробниц

53.Методи обчислення калькуляції

У процесі калькуляції прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На не прямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.

Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною Їхнього можливого використання чи продажу.

Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння і т, п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання державних обов’язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби - виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу.

Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті виробничників, тобто

де См - витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн.;

С з.о- основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн.; Рм - відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.

Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати по операційно, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.

Статті «Загально виробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат. Загально виробничі - це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на Їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з без цеховою структурою ці дві статті єднаються в одну.

Розподіляються загально виробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково - пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витратна утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом.

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період Їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Поза виробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості

54.Основу управління витратами обігу складає їх планування. Його завданням є ви-значення такого оптимального рівня витратоємності та суми витрат, які б забезпечи-ли виконання плану обсягу товарообігу та прибутку. Вихідним матеріалом для планування витрат є матеріали аналізу витрат за по-передній період діяльності і воно здійснюється в декілька етапів: 1.         Обґрунтовуються основні напрямки економії витрат в планованому пері- оді. При цьому основна увага повинна приділятися пошуку і подальшій реалізації резервів їх зниження. Такими резервами є резерви, що пов’язані з вдосконаленням управління підприємством, управління торговельно-технологічними процесами, управління товарообігом, управління матеріально-технологічною базою, управління персоналом. З урахуванням виявлених резервів обґрунтовується конкретна система заходів, спрямованих на економію витрат обігу в планованому періоді діяльності. 2.         Розраховуються плановані суми витрат обігу у розрізі окремих їх статей і шля- хом їх сумування визначається загальна планована сума витрат в цілому по підпри- ємству. Для підприємств торгівлі встановлена єдина облікова номенклатура статей ви-трат обігу, яка нараховує 15 статей витрат: 1)         витрати на перевезення; 2)         витрати на оплату праці; 3)         витрати на оренду і утримання основних фондів; 4)         амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фондів і немате-ріальних активів; 5)         амортизаційні відрахування на капітальний ремонт і витрати на поточний ре-монт основних фондів; 6)         знос і утримання малоцінних і швидкозношуваних предметів; 7)         витрати на паливо, газ і електроенергію для виробничих потреб; 8)         витрати на зберігання, підсортування, обробку, упаковку та передпродажну підготовку товарів; 9)         витрати на рекламу;   10)       проценти за кредит; 11)       втрати товарів в межах норм природних втрат за час перевезення, зберігання і реалізації; 12)       витрати на тару; 13)       відрахування на соціальні заходи; 14)       витрати на обов’язкове страхування майна; 15)       інші витрати. Кожна з названих статей має свої особливості планування витрат в залежності від особливостей їх формування. Наприклад: витрати на оплату праці визначаютьТема 12. Особливості управління витратами обігуторговельного підприємства ся на основі штатного розкладу, діючої на підприємстві тарифної системи, надбавок і доплат, системи преміювання за основні результати господарської діяльності та встановленого порядку регулювання фонду оплати праці, що включаються до складу витрат обігу; амортизаційні відрахування на повне відновлення основних фондів і нематеріальних активів плануються, виходячи із середньої їх вартості в наступному періоді діяльності й відповідних норм амортизаційних відрахувань при прямоліній-ній або прискореній амортизації окремих їх видів. 3.         Здійснюється розподіл загальної планованої суми витрат обігу по етапах реалі- зації товарів. Такий розподіл здійснюється у розрізі запланованого обсягу реалізації товарів і планованої суми запасів товарів на кінець періоду. Сума витрат обігу, що відноситься на запаси товарів на кінець планованого періоду, визначається за фор- мулою: ВО = З хР/ 100,          (12.2) зк         к          в де: ВО — сума витрат обігу, що відноситься на запаси товарів на кінець планованого зк періоду; Зк — сума товарних запасів на кінець планованого періоду; Рв — середній рівень витрат на перевезення, зберігання, підсортування, обробку, упаковку та передпродажну підготовку товарів, а також проценти за кредит. Цей рівень витрат визначається як відношення суми витрат на запаси товарів на початок місяця і по двох вищевказаних статтях витрат до планованої суми реалізації товарів у відсотках. Частина планованої суми витрат обігу, що залишилася (за різницею їх суми, що відноситься на запаси товарів на кінець планованого періоду) буде відноситися до обсягу реалізації товарів в планованому періоді і визначати його реальну витратоєм-ність. 4.         Здійснюється розподіл планованої суми витрат обігу між окремими центрами витрат і центрами відповідальності. Розподіл суми витрат обігу у розрізі цих цен- трів (структурних підрозділів і структурних одиниць) здійснюється згідно з видами витрат і запланованими обсягами їх діяльності в межах загальної суми витрат під- приємства по окремих статтях. Плановані суми витрат обігу доводяться до окремих центрів витрат або центрів відповідальності у вигляді нормативів використання ко- штів або планованих бюджетів (кошторисів). Цей етап завершує процес планування витрат обігу на підприємстві. Модуль 2. Функції управління ресурсами і витратами та їх особливості у галузях народного господарства