420. Вибух Першої світової війни і ставлення до неї української громадськості

Забезпечивши собі підтримку Берліну – тобто Німеччини, в тому ділі “знищення Сербії, як гнізна великоруської пропаганди – австро-угорський кабінет міністрів рішив на засіданнях в днях 7. і 14. липня 1914 р. вислати Сербії свої домагання – ультімат, в дуже гострій формі. Сербія відповіла на його примирююче, згодившись на всі домагання, за винятком допущення австро-угорських урядовців до слідства. Дня 25 липня Австрія зірвала дипльоматичні взаємини зі Сербією та зарядила мобілізацію II. V. і VI. армії під проводом генерала Потьорека. Дня 28. липня 1914 р. Австро-угорщина виповіла Сербії війну, а в слід за цим Німеччина виповіла війну Росії дня 1., а Франції 3. серпня. За Німеччиною виповіла війну тим краям і Австрія. Англія, вбіраючись у тогу оборонця знасилованої невтральности Бельгії, куди вмаширували німецькі війська, виповіла Німеччині війну дня 4. серпня, а за нею 23. серпня пішла Японія, що гадала загорнути німецькі посілости на Далекому Сході. В той спосіб запуталася війна, що в ній стануло проти себе 31. держав з 70-мільйоновою армією. По стороні осередніх Держав – Австрії й Німеччини станула Туреччина й Болгарія. Так звану “коаліцію” творили: Франція, Росія, Англія, Бельгія, Сербія, Чорногора, Японія, Італія, Румунія, Злучені Держави Півн. Америки, Китай, Греція, Португалія й американські републики. З европейських держав невтральними залишилися тільки Швеція, Норвегія, Данія, Швайцарія, Голяндія й Гішпанія. Вибух світової пожежі заскочив українське громадянство неприготованим – однаково під російським та австрійським займанцем. Круг українських письменників та вчених, що гуртувався довкола українського журналу “Слово” в Петербурзі поспішився з надто льояльною заявою, спрямованою до російського уряду; але це не врятувало України перед московською нагінкою, навпаки – вороже наставлення Москалів до всего, що українське, найшло свій найкращий вислів у словах російського міністра внутрішних справ, Сазанова, який заявив, що “тепер прийшла найкраща пора, щоби раз на все скінчити з українством”. На Галицькім грунті не бракувало перших проблесків зрозуміння, що тільки вправлений під оглядом найкращого військового вишколення та політично вихований загал зможе використати якслід вагу хвилі. Але ідея збройного чину полонила серця виключно молоді, а старше громадянство включно з парляментарними представниками, заняте новою виборчою реформою, справою поділу Галичини на дві автономічні частини та старанням за основання українського університету у Львові, ставилося до задумів і починань молодих людей байдуже і з певного рода поблажливістю, дивлячись на “цю забаву в войну”, як на нешкідливу річ. Та коли в березні 1913 р. по довгих заходах вдалося врешті заложити у Львові Стрілецьке Товариство, молодь горнулася до тієї організації цілою душею, бачучи можність переведення в чин своїх намірів. На Кайзервальді (у Львові) відбувалися маневри та військові вправи, молодь, передусім студенська, старалася – хоч теоритично набрати військового знання. На підчеркнення заслуговує факт, що мілітаристично настроєне було тодішне львівське жіноцтво, яке на сором мужеському полу, більш від нього розуміло конечність боєвого виховання; жіноцтво зібране на сходинах в дні 14. грудня 1912 р. вибрало Виконуючий Жіночий Комітет, що кілька рази звертався до громадянства з відозвою, а навіть закликав до “збирання фонду для оборони прав України”. З великою повагою та гідністю українське жіноцтво підчеркнуло, що воно на випадок війни з Росією звертатиме настрої мас в сторону Австрії, але лише так довго “як довго її інтереси згідні з інтересами й національною гідністю українського народу”. Та проте старше громадянство, хоч як з призирством ставилося до всяких воєнних починань, не заложило рук в момент, коли стало ясно, що війна не минуча. Дня 1. серпня 1914 р. повстає у Львові Головна Українська Рада – всеукраїнський парлямент і екзекутива, що взяла на себе покликання до життя Української Добровольчої Армії. Перша стрілецька сотня зорганізувалася під проводом ст. І. Чмоли та дня 5. серпня 1914 р. вирушила до Гаїв. По інших містах Галичини повстали повітові центри, що займалися вербунковою акцією. Кожній повітовий Комітет складався з 5 членів і мав відділ Червоного Хреста. Але молодій українській стрілецькій армії довелось на кожньому кроці змагатися з перепонами, що їх робили всякі вороги українського руху. Передусім болюче давався відчути брак відповідної збруї, мундурів та грошевих засобів. Стрільці одержали старі неуживані кріси “верндлі”, а на фінансування української добровольчої армії призначив австр. уряд 50 тисяч корон, тоді, як львівський магістрат призначив на організацію польського лєгійону півтора мільйона австр. корон. Тимчасом на східньому фронті Австрія понесла перші невдачі. Це дозволило давнім противникам українського руху зачати нагінку на “руську зраду”. Людці, що загрожені суцільним українським рухом, попирали як його противагу москвофілів і густо-часто, щоб розбити здоровий український організм, ставали в їхній обороні та давали їм захист, – використали тепер положення в цей спосіб, що “відповідальність за передвоєнні затії москвофілів розтягнули на цілий український нарід без ріжниці партійної приналежности та політичних переконань”, обвинувачуючи його перед австрійським урядом о шпіонажу на користь Росії. “Вороги нашого народу не зжахнулися перед найнікчемніщою провокацією і з чистим серцем і сумлінням слали сотні й тисячі нашого народу на шибениці й стократь гірші від смерти моральні і фізичні муки по тюрмах і концентрацій них таборах” (М. Голубець.) Російське військо під проводом кн. Николая Николаевича посувалося чимраз дальше в Галичину, а австрійська армія подавалася на заздалегідь приготовані становища в Карпатах. Ранком 30. серпня 1914 р. виїхали Стрільці зі Львова до Стрия, а дня 3. вересня Москалі заняли Львів. На радощах витав Стрий Українське Стрілецтво; стрийське громадянство витало його як національне українське військо, що “крісами й багнетами почне писати нову сторінку Історії України”. Але стрийська австро-угорська військова команда ворожо віднеслась до Українського Стрілецтва – обмежуючи добровольців до „двох тисяч інтелігентних та гідних довіря людей”. Наказ виконано в цей спосіб, що в рядах Стрілецтва залишилися переважні, що походили з околиць занятих Москалями й не мали куди вертати. Дня 4. вересня Стрільців завагоновано та ніччю 5. вересня опинилися вони на стації Страбічево-Горонда – по тамтому боці Карпат, 13 км. на південний захід від Мукачева, де закладено перший кіш Українського Січового Стрілецтва. Зразу творили Стрільці три, неоформлені відділи звані “курінями”, але щойно 7. вересня утворено з добровольчої маси десять похідніх сотень, себто два і пів куріня. Команду І. куріня з сотниками Дідушка, Дудинського, Гірняка й Будзиновського доручено Др. Михайлові Волошинові, адвокатові зі Львова. Команду ІІ. куріня зі сотнями Горука, Семенюка, Барана й Букшованого віддано Грицеві Коссакові з Бережанщини. Врешті зав’язок ІІІ. куріня з сотнями Рожанківського й Вітовського віддано Др. Степанові Шухевичеві, адвокатові зі Львова.

421. Утворення СРСР й остаточна ліквідація суверенітету України Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об’єктивних чинників.    Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці (Центральна Росія – машинобудівна та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія – виробництво бавовни, Закавказзя – видобуток нафти, Україна – у 1913 р. давала 70,2 % загальноросійського видобутку вугілля, 21,2 % марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2 % заліза і сталі, 80–85 % цукру).    Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об’єднані, утворився воєнно-політичний союз. У зв’язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний союз.    Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.    І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову „Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії”. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Хоч цьому особливо противився Х. Раковський, який з січня 1919 р. очолював  уряд Радянської України.      II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921–1922 рр., посилювався. У цей час об’єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів: військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищих рад народного господарства.    III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).    Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: „більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам”. Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з’їзді РКП(б) (квітень 1923 р.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію – зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з’їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України.    У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.    Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов’язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін.