40 % Неповнолітніх злочинців - з неповних сімей , до 5 % взагалі не мали батьків.

Однією з причин злочинності неповнолітніх є їх незайнятість. Щорічно тисячам випускників середніх шкіл та профтехучилищ не вдається працевлаштуватись і багато підприємств відмовляються брати на роботу підлітків. Не можуть знайти постійної роботи і багато "відсіяних" зі шкіл. Як результат - до половини неповнолітніх злочинців ніде не вчилися і не працювали

З метою профілактики злочинної поведінки підлітків перш за все необхідно створити умови для нормального і повноцінного розвитку сім'ї в якій виховується дитина, по-друге, необхідно реформувати систему освіти у такому напрямку, який давав би кожній дитині можливість самореалізуватися у будь-якій сфері, у якій вона має здібності. По-третє, школа повинна виковувати не лише освітню, але й виховну роль. Звісно це невеликий комплекс профілактичних заходів, але, на нашу думку, він є найнеобхіднішим на початковому етапі профілактичної діяльності. Зазначені профілактичні заходи являють собою первинну профілактику. Звісно у тому випадку, якщо особа скоїла правопорушення або ж злочин - вищезгаданих заходів недостатньо. Необхідно застосовувати державний вплив з метою перевиховування особи, який в більшості випадків виконує протилежну роль.

Таким чином, дослідження проблеми девіантної поведінки підводить нас до висновку про те, що, по-перше, це соціально-гуманітарна проблема, якою повинні займатися соціологи, психологи, юристи, лікарі; по-друге, девіантна поведінка, це серйозна наукова проблема, яку необхідно вирішувати комплексним методом всім наукам; по-третє, девіантна поводження не завжди визначається економічною зрілістю держави і також вимагає свого дослідження з боку соціально-економічної проблематики цього питання.

Щодо деліквентної поведінки-це нормативна поведінка. Досягнути її можна виправивши усе вищесказане.

93Соціологія як самостійна галузь наукового знання виникла досить пізно, у 40-х рр. XIX ст., і являє собою порівняно молоду науку. Перший, хто переглядає усталену класифікацію наук і виділяє в ній окрему науку про суспільство, є французький вчений Огюст Конт (1798-1 857), якого і вважають засновником соціології.

Соціологія, вважає Конт, може і повинна будуватися за взірцем передових природничих наукових дисциплін, нафундаменті виявлених законів, зв'язків між явищами, щоповторюютьсяВиходячи з цього, О.Конт розрізняє в соціології «соціальну статику» (або теорію суспільного порядку, яка вивчає умови існування і закони функціонування соціальної системи, її структуру та елементи) і «соціальну динаміку» (або теорію суспільного прогресу, яка досліджує закони розвитку і зміни соціальних систем).

Конт починає аналіз «соціальної статики» з сім'ї, вважаючи її основною і найбільш стабільною клітиною соціального організму. Сім'я, на думку Конта, — це джерело морального виховання, збереження культурних традицій і досвіду попередніх поколінь; вона сприяє входженню молоді у соціальне життя, набуттю нею важливих соціальних якостей, необхідних для успішного служіння людству, вчить «жити для інших». Добрі стосунки між поколіннями підтримують суспільну рівновагу, баланс між традиціями і новаціями, носіями яких є старші і молоді люди.

Разом з тим Конт заперечує жіночу рівноправність і всіляко підкреслює необхідність зміцнення авторитету й влади чоловіка

За переконаннями Конта, саме сім'я є тою «позитивною» силою, яка цементує суспільство. Розпад сім'ї означає розпад і загибель суспільства.

Аналогом сімейних відносин у більш широкому суспільному плані є кооперація, заснована на розподілі праці.

На основі розподілу праці формується й постійно ускладнюється структура соціальних груп і спільнот, створюється зв'язок між окремими індивідами, сім'ями, соціальними групами та спільнотами. Але самі по собі економічні зв'язки, вважає Конт, ще не забезпечують сталої рівноваги і стабільності суспільства, бо людина є егоїстичною і агресивною за своєю природою. Тому ці зв'язки мають бути доповнені політичним примусом. Не може бути гармонії там, де панує конкуренція і експлуатація — наслідки розподілу праці. Надмірний розподіл праці призводить до звуження світогляду людини, виникнення почуттів ворожості до осіб іншої професії, до розкладу суспільства на окремі корпорації та до руйнації його єдності. Тому, власне, і необхідна сильна політична влада, щоб вгамовувати різноскеровані інтереси і забезпечувати стан рівноваги. Держава, таким чином, виступає у Конто органом соціальної солідарності і гарантом суспільного порядку.

Основний принцип «соціальної статики» Конта — взаємозалежність індивіда і суспільства; «Соціальна статика», тобто дослідження складових елементів соціального організму та їх взаємодії, характеризує певний сталий стан суспільства. «Соціальна динаміка», натомість, стосується з'ясування причин, які рухають розвитком цього суспільства. Для Конто первинними, вирішальними чинниками впливу на суспільний розвиток є духовні, розумові начала людини. За основу своєї «соціальної динаміки» він бере історію людського духа, розвиток людського інтелекту.

На думку Конта, людський розум у своєму розвитку проходить три стадії, яким відповідають три стадії історичного прогресу. Перша, або теологічна стадія, охоплює час віддавнини до 1300 року. Вона характеризується пануванням релігійного світогляду в сукупності з військово-авторитарними режимами на чолі з жерцями та військовими. Друга, або метафізична стадія, продовжується до 1800 року; її основою Стає метафізичний спосіб пояснення існуючого, суть якого полягає в абстрактно-умоглядному тлумаченні речей і явищ без опори на емпіричні (дослідні) дані. Тут на перший план у духовній сфері висуваються філософи, а в політичній —юристи, публіцисти, літератори. Завданням цієї стадії є руйнація старого суспільства та його нещадна критика. Але наслідком цього стає стан анархії і хаосу. Тому третя, позитивна стадія — це стадія розповсюдження передусім наук, зростання їх суспільної значущості і впливу на всі сторони життя суспільства. Людська думка акцентує свою увагу не на надприродному і не на поясненнях сущого за допомогою абстрактних сутностей, а лише на наукових законах. Зростання й накопичення позитивних знань спонукає швидкий розвиток промисловості, стимулює перехід від військових до промислова розвинутих систем, допомагає встановленню порядку і соціального миру. В центрі духовного життя перебувають вчені і діячі мистецтва, а управління господарством здійснюють промисловці й технічні фахівці.Головним завданням соціології в цих умовах для Конта є опис взаємодії законів функціонування й розвитку суспільства і вироблення оптимальної з цієї точки зору позитивної політики. Він однаково гостро виступає як проти реакціонерів — .захисників старого ладу, так і проти радикалів, які стояли за революційне нищення віджилого устрою

94 Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».

Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого певною мірою трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляючи при цьому обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, орієнтації до вироблення власних соціологічних теорій, хоч окремі оригінальні ідеї вони висловлювали.

На той час українська соціологія ще не була виокремленою наукою, тобто до соціологічних студій принагідне вдавалися професійні філософи, історики, географи, економісти, літератори.

Найприкметнішим у тогочасній соціологічній думці є звернення до проблем соціально-культурного життя українського народу. Як уже зазначалося, вона функціонувала тільки в координатах традиційних проблем. А тоді домінував у соціології позитивізм, який тяжів до еволюціонізму, органіцизму чи соціал-дарвінізму.

Серед вчених-дослідників українського суспільства кінця XIX ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драго-манова (1841—1895), який чимало уваги приділяв перспективності історичного поступу України і можливості її самостійного існування на європейському терені. Національне питання він вважав одним із найважливіших. Основу для його вирішення вбачав передусім у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод, під якими розумів всенародне земське представництво з контролем за діями виконавчої влади і недоторканими свободами особи, слова, товариств.

Один із найвідоміших у минулому вітчизняних соціологів

Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги не один якийсь момент, а всю сукупність соціальних чинників та елементів

Відомий вчений Володимир Антонович (1834—1908) використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку. Він є одним із перших вітчизняних дослідників, які пов'язували назву «Русь» із слов'янським племенем полян, і всупереч польським націоналістичним історикам, а також російській великодержавно-шовіністичній історіографії, вказує на її генетичний зв'язок з історією Київської Русі

Учень Антоновича Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведене вивченню історії Київської Русі, України, історичного процесу взагалі, проблемам генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують соціологічні погляди Грушевського щодо питання виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX — початку XX ст. Іван Франка (1856—1916), який, аналізуючи «генезу творення людської спільності» і держави, немало роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя. Згодом його федералістичні погляди еволюціонували до визнання федеративних зв'язків між незалежними державами.

Видатний вчений-економіст М. Туган-Барановський (1865—1919) вважав соціологію однією із стрижневих суспільних наук. У більшості своїх праць він зосереджувався на обґрунтуванні ролі господарства у соціальному житті. Господарство розглядав як сукупність людських дій щодо зовнішнього світу задля створення матеріальної обстановки, яка задовольняла б людські потреби.

Історик, громадський, політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882—1951) вважав, що українську державу спроможна збудувати провідна верства суспільства — аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але в їх працях досліджувалися лише окремі соціологічні аспекти.

95 Микита Юхимович Шаповал(26.5.1882 – 25. 2. 1932) – відомий громадсько-політичний діяч і публіцист, один із організаторів Української партії соціалістів революціонерів, яка головним пріоритетом своєї політичної діяльності вважала захист інтересів селянства М.Шаповал брав активну участь утворенні української державності часів визвольної боротьби 1917 – 1920 рр Микита Шаповал – один із засновників вітчизняної соціології, за його ж визначенням – «правдивої науки про суспільство». Він належав до тієї когорти соціологів, які стояли «перед початком творення нової соціології і нової суспільної політики на засадах теоретичної соціології», науки, яка на той час «ще не стала на твердий науковий ґрунт» [7, c. 8

В 1929 р. Був удостоєний наукового ступеня доктора соціології та вченого звання професора по кафедрі теоретичної соціології. М.Шаповал став однією із знакових постатей в когорті тих вчених, які прийшли в науку через політику.

За 12 неповних років життя в еміграції М.Шаповал написав ряд ґрунтовних праць з соціології, що й дає підстави вважати його засновником української соціологічної науки. Української, оскільки хоча й були вони написані у закордонні (Чехословаччині), протее тематично були повністю присвячені Україні і виконані на основі аналізу і узагальнень статистичного матеріалу, який відображав реалії українського суспільно-політичного життя першої чверті ХХ ст. До таких праць, зокрема, відносяться: «Війна і революція (Соціологічний нарис)» (Прага – Львів, 1923); «Велика революція і визвольна програма» (Прага, 1927); «Українська соціологія» (Прага, 1927); «Соціальна структура України» (Прага, 1933); «Загальна

соціологія» (Прага 1934; перевид.: Київ, 1996)); «Соціологія українського відродження» (Прага, 1936; перевид.: Київ, 1994) та ін. З різних причин останні з названих праць були видані вже після смерті їх автора.

Тогочасне українське суспільство, за його визначенням, було фактично «недиференційною частиною всеросійського суспільства». Що ж стосується його внутрішньої структури, то, як випливає із соціологічного аналізу, воно було соціально неструктуризованим, «неповним» суспільством у тому розумінні, що на своїй землі українці виконували майже одну суспільну функцію – хліборобську, тоді як інші суспільні функції виконували представники національних меншин. Проте причину поразки української національної державності М.Шаповал бачить не тільки в домінуванні «чужого» (інонаціонального) елементу в українському суспільстві. Ахіллесовою п’ятою української нації він вважав і «внутрішніх чужинців» – «новітнє яничарство».

Що ж стосується самого предмета дослідження, то на завершення звернемося ще до одного із узагальнюючих висновків М.Шаповала. Історія, писав він, помстилася українському народу. Він поставив завдання створити свою державу, своє окреме суспільство, але він не мав сил для заступлення і ведення головних соціальних функцій. Меншість (іноетнічна – Ю.Г.) справляється зі своїм завданням, а українська етнографічна більшість не справилась. Такий факт. Такий закон соціальної структури і поділу праці [8, c. 42]. Разом з тим, його судження не позбавлені й соціального оптимізму. Ще недавно, писав він в одній із останніх своїх праць, «українці були лише скупченням лінгвістичним і професійним (хлібороби). Ні територіальної, ні державної, ні релігійної спільності не було. Але відродження і змагання за державність обернуло їх в солідарну.

96 Термін "золотий мільярд" з'явився як синтез двох великих ідей сучасної західної культури. Одна ідея пов'язана з уявленням про “золоту еру” прогресу й благополуччя, інша – з песимістичним визнанням обмеженості ресурсів Землі й неможливості поширення цього благополуччя на все населення планети.

Теорія золотого мільярда” – сучасна європоцентриська версія концепції обраного народу, згідно якої забезпечене існування на планеті може бути гарантоване тільки для одного мільярда чоловік із найбільш процвітаючих країн, в той час як решті країнам приготовлена участь сировинного придатку і постачальника дешевого людського матеріалу для обслуговування інтересів транснаціональних корпорацій. Згідно адептів даної теорії, у протилежному випадку планета зірветься від економічного перевантаження [3, с. 350].

Так, у 1970 р. Римський клуб замовив групі Д. Медоуза в Массачусетському технологічному університеті (США) провести дослідження, матеріали яких через два роки ввійшли до книги “Межі росту”. Книга стала справжньою сенсацією. Висновок доповіді: "Необхідно вжити заходів, аби забезпечити раціоналізацію всієї системи виробництва й передислокацію промисловості в межах планети". Методи досягнення цієї мети не пропонувалися [7, с. 77].

Про необґрунтованість доповідей Римського клуба свідчать інші розробки. Одним з досліджень здійсненого за замовленням того ж Римського клуба був проект Х. Ліннеманна, присвячений проблемі продовольства. Була використана математична модель життєдіяльності десяти геоекономічних регіонів світу до 2010 року. Підрахунок показав, що Земля в змозі прогодувати набагато більше людей, ніж пророкували найсміливіші прогнози, але за умови, що продовольство буде розподілятися між людьми справедливо і за потребами. Моделювання показало також, що масштаби голоду у світі будуть збільшуватися, і до 2010 року зростуть у три рази. По суті, ця доповідь констатувала, що проблема голоду не в нестачі природних ресурсів, а в пануючому соціальному порядку.

На конференції Світового форуму 1995 року була схвалена програма регулювання чисельності населення світу, проведена Всесвітнім банком ООН разом з урядом США. Головна мета – забезпечити різке зниження народжуваності в країнах, що не відносяться до західної цивілізації. Програма охоплює біля ста країн світу, передбачаючи всілякі заходи, аж до насильницької стерилізації чоловіків і жінок [1, с. 55].

У червні 2007 року один з відомих і інформованих журналістів – Б. Фулфорд, колишній глава бюро журналу Forbes в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, написав статтю, де містилися докази того, що уряд США має план ведення війни на генетичному рівні

Висновки і перспективи подальших розвідок. Концепція "золотого мільярда", що передбачає штучне виокремлення з людства нового "вибраного народу", безумовно, утопічна. Ця утопія – наслідок загальної кризи індустріалізму й індустріальної цивілізації. Філософське підґрунтя цієї утопії – песимістичний індивідуалізм, розрив общинних зв'язків людської солідарності, відмова від етики релігійного братерства й колективного спасіння. Утопія "золотого мільярда", яку в принципі неможливо реалізувати, водночас породжує агресивність, спочатку в ідеології та культурі, а потім у політичній і військовій сферах. Сприймати чи не сприймати саму ідею "золотого мільярда", ідею безумовно антихристиянську, а також антиісламську і антибуддійську, – це справа морального й релігійного вибору. Проте є чимало ознак того, що та частина світової еліти, яка визначає економічну й військову політику і забезпечує контроль засобів масової інформації, не вважає слов'янські народи такими, що мають шанс потрапити на корабель "золотого мільярда". Політика соціальної деградації витіснення значної частини працездатного населення на периферію світової цивілізації свідомо приречена провал. Ось чому дана проблема є дуже актуальною на сучасноАктуальність теми.

97. Людина пристосовується як до оточуючого природного, так і до соціального середовища, яке на земній кулі в різних її точках не од­накове. Цей процес називається адаптацією. Отже, соціальна адаптація – це процес пристосування людини до соціального середовища. З самого початку життя дитина має певні стосунки з оточуючими її людь­ми. Через спілкування з ними вона знайомиться зі світом, що її ото­чує, й адаптується до нього. Все, що вона засвоїть у своїй свідомос­ті, поступово інтеріоризується, переходить у її внутрішнє «я» і стає рисами її індивідуальності. Отже, процес засвоєння соціальних рис всередині людини називається інтеріоризацією. Адаптація – це перша фаза пристосування до соціального середовища, а інтеріоризація – друга.Вважають, що здебільшого інтеріоризація завершується у ди­тинстві до повноліття. Але це не означає, що у подаль­шому житті ці процеси не відбуваються: людина адаптується й інтеріоризується протягом усього життя. Змінюється лише темп і якість цих процесів. На ранньому етапі життя для дитини майже все, до чого вона доторкається, є новим. Вона пізнає світ. Пізніше такого нового стає все менше, осо­бливо, якщо людина весь час живе в одному місці, нікуди не виїжджає, постійно спілкується з одним і тим же колом людей. Але ж не всі так живуть. Пе­реїжджаючи на нове помешкання, людина змушена там звикати до нових умов, адаптуватись до них. Навіть змінюючи місце роботи або навчання, індивід опиняється в іншому колективі, з іншими традиціями, нормами поведінки, і до цього всього доводиться пристосо­вуватися. Кожний емігрант, опиняючись у новій країні, куди він пере­їхав жити, перш за все адаптується мовно, бо без знання мови дуже усклад­нюється спілкування з іншими мешканцями тієї країни, куди при­їхав емігрант.Отже, процеси адаптації для кожної людини залежать від її способу життя. Те ж саме, але, мабуть, меншою мірою, стосується й інтеріоризації. Але тут виникає питання: чи обов’язково після завершення про­цесу адаптації настає інтеріоризація? Можна думати, що це не завжди так. Людина може певним чином пристосовуватися до нового соціаль­ного середовища, але ніколи не вважати його своїм і весь час відчувати себе у ньому чимось інорідним. Це досить яскраво можна спостерігати у мовній адаптації: емігрант може вільно спілкуватися мовою жителів його нового помешкання, але ніколи не відчувати цю мову своєю. Вдо­ма він спілкується з родичами своєю рідною мовою, пише твори, якщо це письменник, рідною мовою, на кінець, мислить своєю рідною мовою. А це означає, що нова мова у цієї людини не інтериорізувалась. Зі сказаного вище можна зробити висновок, що процеси адаптації й інтеріоризації багато у чому залежать від індиві­дуальнос­ті особи, а, значить, від цього залежить і процес со­ціалізації.

100. Соціологія праці – це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також соціальні спільності в сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них. Предметом вивчення соціології праці є:

¨ соціальні спільності, тобто різні соціальні групи (суб’єкти праці), які беруть участь у трудовій діяльності, а саме: підприємці, менеджери, інженерно-технічні працівники, службовці, робітники та ін; Предмет науки “поєднує” п’ять складових: соціальні верстви та інститути в сфері праці, соціально-трудові відносини і процеси, соціальне управління ними. Соціологія праці вивчає багато різних проблем, передусім співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах (тобто, чому є підприємці, управлінці і робітники, які ж до того можуть стати безробітними). Нарешті, вона вивчає специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, попередження чи вирішення конфліктів у них. Соціологія праці вивчає методологічні та методичні аспекти вирішення таких проблем, як вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень; використання різноманітної інформації в процесі управління; певних методів та стилів керівництва; ефективність самоврядування і виробничої демократії та ін.

Тейлор першим спробував виробити соціотехнічну систему, яка об´єднала технічний і соціальний аспекти виробництва, обґрунтував головні засади наукового менеджменту, які були реалізовані на багатьох підприємствах світу. Але вже у 20-ті роки XX ст. тейлоризм почали критикувати, бо за нових соціально-економічних і політичних умов він уже не міг гарантувати високої продуктивності праці, соціальної злагоди між адміністрацією та найманими працівниками, уникнення страйків. Тому пошуки вчених у галузі соціології праці були спрямовані на вивчення нових чинників, які могли б позитивно впливати на ефективність виробництва, соціальний настрій працівників.

102. Одним з важливих досліджень Макса Вебера є робота по вивченню бюрократії, що описується як великомасштабна організація, в якій існує розподіл службовців на ранги. Вебер вважав розвиток бюрократії неминучою рисою нашої епохи. Зростання великомасштабних організацій ставить проблему ефективної демократичної участі їх в сучасному суспільстві. Бюрократія включає владу експертів, чиї рішення ухвалюються самостійно, без відчутного впливу з чиєїсь сторонни

103. Головною теоретичною концепцією соціолога В'ячеслава Липинського (1882-1931) була теорія організації національних еліт. Згідно з його поглядами розвиток держави залежить від форми її організації. Він указав на три методи організації національної аристократії: класократія, охлократія і демократія. Для розуміння специфіки названих методів слід урахувати, що протилежними полюсами соціальної структури за цією концепцією є активна меншість, тобто аристократія, і громадянство – частина насе­лення держави, яка не має безпосередньої змоги використовувати фізичний примус для здійснення своїх бажань.Склад громадянства – неоднорідний. За вертикальним поді­лом його становлять окремі класи (промисловий, хліборобський, фінансовий і купецький, інтелігенція), у кожному з яких по гори­зонталі виокремлюються стани, що утворюються на засаді здат­ності до самоорганізації.

Найліпшим методом організації національних еліт В. Липин­ський уважав класократичний, коли аристократія формується і приходить до керівництва через загальні вибори найліпших пред­ставників різноманітних класів і станів.

Охлократія характеризується тим, що активна меншість тво­риться шляхом організації різнокласових елементів у одній верс­тві, яка необмежено панує над даним громадянством.

Демократичний лад В. Липинський назвав хаотичним, бо прав­ляча еліта (купці, фінансисти, інтелігенція) використовує хаотич­ні методи парламентарної демократії.

Ці три методи організації чергуються: ослаблена класократія вироджується в демократію, а та в охлократію, у боротьбі проти якої знову об'єднується класократї.

104. Соціальні зміни — процес виникнення нових явищ, структур, характеристик у різних соціальних системах і підсистемах під час їх взаємодії. Це поняття фіксує факт зрушення, зміни в широкому розумінні слова. Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організацій та інститутів, малих і великих соціальних груп, на місцевому, соціетальному та глобальному рівнях. Соціологія аналізує різні типи соціальних змін: еволюційні й революційні, короткострокові й довгострокові, організовані й стихійні, насильницькі й добровільні, усвідомлені й неусвідомлені, а також зміни на рівні індивіда, групи, організації, інституту, суспільства та ін. Серед багатьох макросоціологічних теорій соціальних змін розрізняють три групи: соціокультурні, індустріально-технологічні та соціально-економічні.

Соціокультурні теоріїНа передній план вони висувають зміни в соціокультурній сфері — світогляді, релігії, системах цінностей, менталітеті соціальних груп, суспільств та епох. Такі зміни вважаються найфундаментальнішими, що визначають усі інші зміни у суспільстві. Серед цієї групи теорій своєю ґрунтовністю виділяється теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна. Індустріально-технологічні теоріїВони інтерпретують соціальні зміни як похідні від змін в технології матеріального виробництва. Соціально-економічні теоріїНайпоширенішими серед них є марксизм. З його точки зору (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) вирішальним фактором соціальних змін є економічний розвиток, точніше — діалектика взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин.

Значні соціальні зміни відбуваються на основі важливих відкриттів і нововведень, тобто інновацій. Поняття «інновація» ввійшло в науку ще в XIX ст. і вживалось при вивченні змін у культурі на противагу поняттю «традиція». Тепер нововведення розглядається як певна стадія процесу соціальної зміни. Формування особливої галузі соціології — соціології інновації — відбувалось в основному в координатах соціології організації.

105. У Німеччині працював Макс Вебер (1864 – 1920). З його ім'ям зв'язана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт бе­реться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціо­лога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебе­ром, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усві­домленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнознач­на людській поведінці. Адже соціальна дія – не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер на­зиває «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соці­альна дія.

106. Викладення засад будь-якої науки полягає, як відомо, у визначенні її об’єкта, предмета та мети, у висвітленні її зв’язків з іншими спорідненими галузями наукового знання. Отже, погляньмо під цим кутом зору на електоральну соціологію.

На мою думку, об’єктом соціології виборчого процесу є весь виборчий процес у його цілокупності й багатоманітності. Як такий, він має і правовий, і політичний, і фінансово-економічний, і власне соціальний та інші аспекти. Як своїм предметом соціологія виборчого процесу, певна річ, цікавиться тим, як усі ці аспекти на всіх етапах виборів заломлюються крізь взаємодію та зіткнення інтересів конкретних соціальних класів, груп та верств суспільства. Тому соціологія виборчого процесу має частково використовувати здобутки і соціології права, і соціології політики, і економічної соціології тощо.

Принагідно, уникаючи некоректних ототожнень, хочу спеціально привернути увагу читача до того, що “синтетичність” загальної соціологічної теорії не розглядається мною як те саме, що “синтетичність”, скажімо, соціології виборчого процесу. Адже електоральна соціологія лише частково (лише стосовно виборчого процесу) використовує здобутки деяких суміжних галузей соціології, і її аналіз головним чином спрямовано (як на свій предмет) на перебіг етапів виборчого процесу в їх зумовленості, опосередкованості інтересами різних соціальних класів, верств, груп. Натомість загальна соціологічна теорія здійснює своєрідну абсорбцію найважливіших здобутків усіх галузевих соціологій, “змушуючи” їх (здобутки) “працювати” на користь чіткішого з’ясування проблемного поля найбільш загальних закономірностей функціонування суспільства як цілого. Отже, маємо змогу вкотре пересвідчитися в тому, що так само, як не існують відособлені сфери життєдіяльності суспільства як такі, не існує й “чистих” галузевих соціологій, і що впевнено можна говорити лише про умовно “розчленовану” загальну соціологічну теорію.

Що ж до мети соціології виборчого процесу, то вона , як на мене, повинна мати принаймні три спрямування. Перше – це фахове, що полягає в деякому переорієнтуванні електоральних соціологів стосовно того, які складові виборчого процесу та в якому контексті повинні ними досліджуватися. Друге спрямування – наукове, призначення якого – активізація соціологічних досліджень соціальних проблем виборчого процесу як цілісного явища. Нарешті, третє спрямування – освітнє, яке полягає у вирішенні завдання підвищення рівня політико-правової культури українського електорату в цілому, а також учасників та співучасників, організаторів та співорганізаторів виборчого процесу – зокрема.

Таким чином, соціологія виборчого процесу – це наука про виборчий процес, що розглядається комплексно – у різноманітності його виявів і цілісності протікання, наука про всі основні етапи та аспекти цього процесу, взяті в їх заломленні крізь взаємодію і зіткнення інтересів конкретних соціальних класів, груп та верств суспільства.

9