1.3 Правова основа здійснення державного контролю за використанням та охороною земель

Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель – спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів.

Конституція України, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах економіки країни, проголошує її основним національним багатством і запроваджує при цьому імперативний принцип особливої охорони зазначеного найважливішого компонента біосфери. [1]

Принцип особливої охорони державою землі як основного національного багатства передбачено в ст. 14 Конституції України. Він складає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на її раціональне використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обігу; захисту від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення належного режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Ця система заходів передбачена усіма нормами Земельного кодексу України, а також іншими законами і нормативними актами, виданими відповідними органами державної влади, місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій згідно із їхніми повноваженнями у галузі регулювання земельних відносин.

Сучасне земельне законодавство України являє собою доволі складну, іноді суперечливу сукупність правових приписів. Земельно-правові норми знайшли своє закріплення як в спеціалізованих джерелах земельного права, так і розташовані в нормативних актах інших галузей законодавства.

З прийняттям 25 жовтня 2001 р. Верховною Радою України і введенням в дію з 1 січня 2002 р. нового Земельного кодексу України всі інші закони і нормативно-правові акти, прийняті до вступу його в силу, діють в тій частині, яка не суперечить Земельному Кодексу. [2]

Пріоритет Земельного кодексу в сфері регламентації земельних відносин закріплений і новим Цивільним кодексом України. [4]

Таким чином, Земельний кодекс є ядром вітчизняного земельного законодавства, своєрідною «земельною Конституцією держави». Він – основний нормативно-правовий акт у сфері регламентації сучасних земельних відносин. Його завдання полягає у регулюванні цих відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель. Кодекс розвиває основні концептуальні положення регулювання земельних відносин, закріплених Конституцією України.

Відповідно до Положення про Державне агентство земельних ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 2007 р., Держземагенство забезпечує реалізацію державної політики та управління у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та проведення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, а також міжгалузеву координацію та державне регулювання у сфері встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища. [12]

Контроль за використанням та охороною земель покладається на відповідні державні служби та їх органи на місцях: Державний комітет України по земельних ресурсах, який здійснює контроль за станом використання і охорони всіх земель незалежно від їх відомчої належності та форм власності; Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України; Держкомлісгосп України; Держводгосп України. Державний контроль за використанням та охороною земель в умовах ринкової економіки набуває важливого значення. Законодавство про земельну реформу надає власникам, землекористувачам, орендаторам широкі права щодо самостійного господарювання на землі.

Принцип особливої охорони державою землі як основного національного багатства передбачено в ст. 14 Конституції України. Він складає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на її раціональне використання, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обігу; захисту від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення належного режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Ця система заходів передбачена усіма нормами Земельного кодексу України, а також іншими законами і нормативними актами, виданими відповідними органами державної влади, місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій згідно із їхніми повноваженнями у галузі регулювання земельних відносин.