• Між групова ворожість;

• об’єктивний конфлікт інтересів, неминучість якого зумовлена природними інтересами його суб’єктів;

• груповий фаворитизм, сутність якого полягає у намаганні сприяти учасникам власної групи наперекір інтересам тим, хто належить до інших груп.

До простих конфліктів відносять:

• бойкот;

• саботаж;

• переслідування;

• вербальна та фізична агресія.

До складних форм соціальних конфліктів належить:

• суспільний протест;

• бунт;

• соціальна революція;

• війна.

5. Щодо сутності соціальних конфліктів у соціологічній науці склалося дві точки зору. Одна з них (К. Марксом) виходить з того, що конфлікт – це тимчасовий стан суспільства, організації, який може бути подоланий різноманітними засобами. За другою (Р. Дарнедорф, Л. Козер), конфлікт – це нормальний стан, об’єктивна риса соціальних систем, зумовлена суперечливою природою суспільного життя, результат опору відносинам владарюванням і підкорення.

Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Аристотель. Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними.

Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М Вебера, Г.Зімлим.

К. Маркс застосував конфліктологічну парадигму до всього історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса був однобічним і обмеженим. Він бачив лише один варіант розв’язання конфлікту – соціальний вибух і революцію.

М. Вебер головний конфлікт сучасного йому суспільства вбачав у боротьбі між політичними партіями, які репрезентують інтереси громадськості та бюрократією.

Г. Німмель вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. Чим гостріший конфлікт, тим згуртованішими є групи, що конфліктують; чим менша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. На відміну від К. Маркса, Г. Німмель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засобом розвитку суспільства.

Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Л. Козер у праці „Функції соціального конфлікту” всі різновиди конфлікту типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструктивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Демократичні, гнучкі суспільства небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації.

Р. Дарендорф у своїй теорії „конфліктної моделі суспільства” розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. Сам конфлікт долає три стадії розвитку:

1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту.

2. Організація квазігруп в угруповання, усвідомлення ними власних глибинних інтересів.

3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо).

К.-Е. Боулдінг у своїй праці „Конфлікт та захист: загальна теорія” стверджував, що конфлікт є невід’ємним елементом суспільного життя. Конфлікт є ситуацією, за якої сторони розуміють несумісність власних позицій та намагаються випередити одна одну в своїх діях.

I. Запитання для роздумів, самоперевірки, повторення

1. Що таке конфлікт?

2. Які види конфліктів існують?

3. Які класичні теорії конфлікту Вам відомі?

4. Які структурні елементи конфлікту виділяють у конфлікті?

5. Назвіть головні причини виникнення соціальних конфліктів.

II. Виберіть правильну відповідь:

1. Думка про те, що конфлікт є тимчасовим станом суспільства, вихід з якого – революція належить:

а) К. Марксу;

б) Р. Дарендорфу;

в) Л. Козеру.

2. В чому вбачав головний конфлікт сучасного суспільства М. Вебер?:

а) у боротьбі між політичними партіями та бюрократією;

б) у боротьбі між політичними партіями та законодавчою владою;

в) у боротьбі між бюрократією та законодавчою владою.

3. Конфлікт – засіб розвитку суспільства – це думка:

а) М. Вебера;

б) Г. Зіммеля;

в) К. Маркса.

4. У конфлікті беруть участь щонайменше:

а) дві сторони;

б) три сторони;

в) чотири сторони.

5. У конфлікті можуть бути задіяні:

а) підбурювачі, консультанти, посередники;

б) провокатори, співчуваючі, консультанти, посередники;

в) підбурювачі, співчуваючі, консультанти, посередники.

6. Першою сутичкою конфліктантів, зав’язуванням конфлікту є:

а) кульмінація;

б) ескалація;

в) інцидент.

7. Вища точка конфлікту, коли напруга виражається у вибуховому акті, має назву:

а) кульмінація;

б) ескалація;

в) інцидент.

8. Конфлікт між „хочу” та „хочу” є:

а) моральним;

б) рольовим;

в) мотиваційним.

9. Конфлікт між „хочу” та „треба” є:

а) мотиваційним;

б) моральним;

в) адаптаційним.

10. Конфлікт між „можу” та „можу” є:

а) адаптаційним;

б) конфліктом нереалізованого бажання;

в) конфліктом неадекватної самооцінки.

III. Сформулюйте визначення поняття:

• Соціальний конфлікт;

• Ескалація;

• Кульмінація;

• Інцидент;

• Консенсус.

IY.Напишіть реферат на одну із запропонованих тем

• Сучасні міжетнічні конфлікти.

• Медіація у вирішенні конфліктів.

• Звۥязок між розвитком культури суспільства і рівня соціальних конфліктів.

Рекомендована література

• Соціологія. Підручник. За редакцією В.Г.Городяненка. -К., 2005, с.318-339.

• Соціологія.Підручник. за ред.. В.М.Пічі. – Львів, 2000, с.224-243.

• Подольська Е.А. , Подольська Т.В. Соціологія: 100 питань – 100 відповідей. – к., 2009, с. 339-350.

Тема : „Особливості етнічних процесів в Україні”.

План:

1.Предмет, об’єкт та історія розвитку етносоціології.

2.Національно – етнічні процеси та відносини.

1.У просторі соціологічної науки проблемами етнічного та національного займається етносоціологія.

Етносоціологія (грец. Ethnos - плем’я, народ) – галузь соціології, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем’я, народність, нація) з метою з’ясування загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин.

Предмет її - взаємозв’язок загальних соціальних явищ і процесів з явищами і процесами етнічними. Об’єкт – особливості етнічних виявів соціального.

Етносоціологія зосереджується на вивченні етнічної специфіки загальних соціальних явищ, дослідженні етнічних проблем – національної самосвідомості, мови, звичаїв та інших елементів культури. В Україні як окрема дисципліна вона почала формуватися на межі 50 – 60-х рр.. ХХ ст.

Соціобіологічний підхід (Лев Гумільов) – стверджував, що етнос є природною формою існування людини. Вищою формою адаптації людини до ландшафту є стереотипізована поведінка. Саме ландшафт як природна „сцена”, де розгортається „драма етносу” (накопичення і витрачання „живої енергії”, пасіонарності – пристрасті) – головний елемент розвитку кожного народу, кожного етносу.

Як соціобіологічне утворення, етнос підкорений природним ритмам життя. Він долає всі стадії розвитку живого організму: народжується у полум’ї „пасіонарного поштовху”; переживає різкий злет свого розвитку, зовнішньої експансії; проходить акмаційну фазу („фазу перегріву”); старіє, переживаючи разом з тим цивілізаційний сплеск, і переходить до старечого животіння, поки не згине зовсім або не відродиться у полум’ї чергового „пасіонарного поштовху”. Цикл існування окремого етносу охоплює 1300 – 1500 років.

Явище „пасіонарності”, за Гумільовим, виникає під впливом космічного випромінювання, що спричиняє процеси мутагенезу на уражених територіях.

Еволюційно-історичний підхід (Ю. Бромлей). Етноси відмінні один від одного не стільки біологічно, скільки культурою, мовою, системами ідентичності тощо.

Етнос – усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культурний й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві (етнонімі).

Інструментальний підхід. Пояснює збереження етнічної ідентичності людей потребами подолання відчуження, що виникає в сучасному суспільстві у зв’язку посиленням масової культури, зниженням традиційної системи цінностей, прагматизацією буття.

Конструктивістський підхід. Для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак – расових рис, фізіології, „уписуваності” у ландшафт. Для цього потрібні певні „доктринальні”, ідеологічні конструкції, які породжуються свідомою діяльністю інтелектуальної еліти – письменників, вчених, політиків.

Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність.

Етнічна ідентичність – відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Вона не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних взаємин. Наявність цих змін є підставою для тверджень про акультураційні стратегії в такому середовищі.

Відповідно була сформульована концепція чотирьох головних варіантів акультураційних стратегій. Суть їх полягає в особливостях відповідні представниками етнічних спільнот на два питання: 1) Чи доцільне збереження власної культурної ідентичності? 2) Чи є необхідним розвиток стосунків з представниками інших етнічних груп.

Варіанти акультураційних стратегій

П итання 1 Питання 2		Збереження власної культурної ідентичності
		„Так”	„Ні”
Розвиток стосунків з членами іншої етнічної групи	„так”	інтеграція	асиміляція
	„ні”	сегрегація	маргіналізація

Інтеграція (лат. Integratio – поповнення, відновлення) – орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широків контрактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої „мозаїчної культури”, де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність.

Асиміляція (лат. Assimilatio – уподібнення) – витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості.

Сегрегація (лат. Segregatio – відокремлення) - спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень. Фактично вона є вираженням ізоляціоністської політики. Цей термін вживається, коли йдеться про домінуючі етнічні групи; щодо політики національних меншин використовують термін сепаратизм.

Маргіналізація (лат. Marginalis – межа, узбіччя) – ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови, тощо.

Здебільшого етнічна ідентичність може бути зафіксована та вивчена рівні етнічних стереотипів.

Етнічний стереотип (грец. Stereos – твердий і typos – відбиток) – стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об’єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти.

Етнічні стереотипи спрощують сприйняття навколишнього світу для представників конкретного етносу, водночас вони допомагають етносу зберігати ідентичність, поширюватися і розвиватися у часі та просторі.

Іншою проблемою є визначення таких феноменів, як „народність” і „нація”.

Народність – мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації.

Народності не ототожнюються з державами, що починають формуватися ні територіально, ні мовно.

Нація – особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості.

Важливою ознакою нації є внутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах яких завершується їх формування.

2. за даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис. етнічних спільнот. Зважаючи на те, що сучасні етнічні проблеми існують у межах державних утворень, найчастіше ведуть мову про взаємини між титульними націями і національними меншинами.

До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню. В Україні проживає близько 130 етнічних спільнот.

Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40% - українці, що говорять українською мовою, 33% - російськомовні українці та до 21% російськомовні росіяни) складною є і лінгвістична ситуація.

Міжнаціональні відносини виявляються в економічному, культурному, мовному та інших аспектах. Часто в них домінують різними своїми гранями питання соціальної справедливості.

Весь спектр етнонаціональних явищ реалізується не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдяки системі етнонаціональних інтересів. Ці інтереси стосуються збереження їх самобутності, розвитку економіки, культури етнічних груп, тобто усвідомлюваного національного самоутвердження. Відповідно перед етносоціологією постає питання націоналізму.

Націоналізм – теорія і практика етнічних відносин, які ґрунтуються на самоідентефікації нації у вирішенні своїх проблем реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо.

Класифікація націоналізму:

1. Громадянський (державний, територіальний) націоналізм є найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особистості.

2. Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за отримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів культурної системи. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історичної самосвідомості.

Загалом проблеми націоналістичних рухів зводяться до вирішення національного питання.

Національне питання – форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку націй, національних відносин (територіальних, економічних, екологічних, політичних, правових, мовних тощо).

Виникає воно у зв’язку з реальними або уявними несправедливостями у міжнаціональному спілкуванні.

3. Дифузний націоналізм пов’язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний культурний статус. Такі групи характеризує пасивна форма націоналізму, що проявляється здебільшого в стресових ситуаціях.

Різновиди націоналізму:

1. Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності (пострадянські держави).

2. Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру (автономні республіки Російської Федерації).

3. Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалежності етно-національних утворень (Гонконг за часів протекторату Великобританії).

4. Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі „Зовнішнім силам”. Збереження культури, мови, території тощо (Чеченська республіка).

5. Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додержання базових „Європейських” цінностей.

I. Запитання для роздумів, самоперевірки, повторення

1. У чому відмінність між термінами «етнос» і «нація»?

2. До якого типу націоналізму Ви віднесли б український націоналізм?

3. Як, на Вашу думку, розвиватиметься українська нація? Аргументуйте свою відповідь.

II. Виберіть правильну відповідь:

1. Суть і функції різних етнічних спільнот з метою з’ясування загальних закономірностей їх взаємодії та механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин – предмет розгляду:

а) філософії;

б) етнографії;

в) етносоціології.

2. „Етнос” в перекладі з грецького означає:

а) народ;

б) нація;

в) народність.

3. Внутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах яких завершується їх формування, є важливою ознакою:

а) нації;

б) народу;

в) народності.

4. Витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури називають:

а) інтеграція;

б) асиміляція;

в) маргіналізація.

5. Втрата рідної культури мови – має назву:

а) маргіналізація;

б) сегрегація;

в) асиміляція.

6. Сегрегація – це:

а) втрата рідної культури, мови;

б) спроби зберегти свою культуру за рахунок звуження контактів з представниками інших національних утворень;

в) інтеграція культури меншин у простір титульної культури.

7. В Україні проживає:

а) до 120 етнічних спільних;

б) до 130 етнічних спільнот;

в) до 150 етнічних спільнот.

8. Націоналізм, що базується на принципах вільного самовизначення особистості, називають:

а) громадянським націоналізмом;

б) етнічним націоналізмом;

в) дифузним націоналізмом.

9. Виберіть приклади економічного різновиду націоналізму:

а) автономні республіки Російської Федерації;

б) Гонконг за часів протекторату Великобританії;

в) Чеченська республіка.

10. Виберіть всі можливі варіанти акультураційних стратегій:

а) інтеграція, асиміляція, сегрегація;

б) маргіналізація, сегрегація, асиміляція;

в) інтеграція, асиміляція, сегрегація, маргіналізація.

III. Сформулюйте визначення понять:

• Етнос;

• Нація;

• Націоналізм;

• Маргіналізація;

• Асиміляція;

• Інтеграція;

• Сегрегація.

IY. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем

• Етнічні стереотипи в сучасному українському суспільстві.

• Акультураційні стратегії в сучасному світі.

Рекомендована література

• Соціологія. Підручник. За редакцією В.Г.Городяненка. -К., 2005, с.340-354.

• Танчин І.З. Соціологія: Навч. Посіб.- К., 2008, с. 256-271.

Тема : «Економічна соціологія»

План

1. Особливості економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки.

2. Предмет і об’єкт економічної соціології. Становлення економічної соціології як науки. Проблеми пошуки вітчизняної економічної соціології.

3. Основні поняття і категорії економічної соціології.

1. Економічна сфера є цілісною підсистемою суспільства, що охоплює всі види виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей. До неї належать державні, кооперативні, приватні, акціонерні, та інші форми підприємств і власності, різні типи економічної діяльності (виробнича, фінансова, торгова тощо), а також різні типи економічних відносин між індивідами, спільнотами (колективами, об’єднаннями, регіонами, державами тощо).

За словами П. Самуельсана економічна система суспільства покликана вирішувати такі взаємозалежні проблеми:

• які товари, послуги і в якій кількості виробляти;

• як, хто, завдяки яким ресурсам і на основі яких технологій має їх виробляти;

• кому адресовані ці товари і послуги, як вони будуть розподілені в суспільстві між різними групами людей.

Соціальна сфера – це відносини і взаємодія індивідів, соціальних груп, спільнот, що мають різне соціально – економічне становище в суспільстві.

Вона характеризується різним відношенням до власності (підприємці та наймані працівники), до організації праці (керівники та підлеглі), до джерел доходів (прибуток, заробітна плата, гонорар, пенсія), різним рівнем доходів (багаті, бідні, злиденні).

На межі економічної та соціальної сфер внаслідок їх взаємодії виникають соціально – економічні процеси. Ядром і суб’єктом цих процесів є людина – особистість як елемент соціальних спільнот (професійних, демографічних, територіальних, етнічних), включена у систему економічних і соціальних відносин (діяльність щодо виробництва, розподілу, обміну матеріальних цінностей), а також міжгрупові соціальні взаємодії.

Економіка розвивається разом із суспільством, породжується ним і водночас впливає на нього.

Функції економіки:

• генетична;

• ціннісно – нормативна та виховна функція (матеріальні потреби становлять сукупність базових потреб особистості й формують цінності, ціннісні орієнтації, впливаючи на соціалізацію індивідів);

• інтегративна (забезпечення єдності інтересів працюючих, створення соціально – економічних груп і верств);

• регулятивна (збереження відносної цілісності суспільства);

• творча (пов’язана з виробництвом засобів подальшого розвитку суспільного й індивідуального життя);

• адаптаційна функція (спрямована на забезпечення, функціонування і розвиток виробництва розподіл, обмін і споживання).