2. Суперечливий характер співвідношення практики та свідомості. Утилітаризм та прагматизм.

Утилітари́зм — багатозначний термін, зокрема, в залежності від контексту:

1. Ідеалістичне філософсько-етичне вчення, в основі якого лежить оцінювання речей, предметів, процесів, явищ з точки зору їх корисності, можливості їх використання для досягнення цілей і задоволення потреб; зародилося у Великій Британії в XIX ст.; пізніше розвинене економістами австрійської школи у вигляді теорії корисності.

2. Принцип оцінювання всіх предметів, процесів, явищ, відомостей тільки з погляду їхньої корисності, можливості служити засобами для досягнення яких-небудь цілей.

3. Напрям в етиці, який вважає користь основою моральності.

4. Вузький практицизм, прагнення діставати з усього безпосередню матеріальну вигоду, користь.

Прагматизм — доктрина або, скоріш, світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.

Прагматик — послідовник, прихильник прагматизму як філософської системи. В побутовому сенсі, це людина, яка все робить тільки з точки зору доцільності, вигоди та якій не притаманні бездумні витівки.

3. Автор та читач. Інтерпретація та наррація.

Автор - читач: проблеми взаємодії

Розглянемо особливості взаємодії автора і читача. В даному випадку нас будуть цікавити наступні питання: з яких складових виникає у свідомості автора образ читача; чи можна співвідносити образ читача з образом другого «я» автора; в яких формах здійснюється комунікативний взаємозв'язок між автором і читачем; які особливості журналістського впливу на аудиторію.

Теоретики вважають, що образ читача виникає у свідомості автора у вигляді сукупності рис, що маються на увазі. Питання про те, яким постає у свідомості автора образ читача, в теорії публіцистики практично не вивчене і чекає свого дослідника. Поки ж можна лише припустити, що автор співвідносить даний образ зі своїми безпосередніми уявленнями про нього. У цьому складному психологічному утворенні акумулюються знання про читача, представлені у вигляді своєрідної моделі з двома підструктурами: «образ відчуває читача» та «образ думаючого читача».

Якщо в першому образі відображаються емоційно забарвлені уявлення про аудиторію, то в другому - уявлення про читача, здатному включитися в розумовий процес. Звичайно, подібного роду уявлення не виникають на порожньому місці. Вони утворюються на основі безпосередніх контактів з аудиторією: листування з читачами, телефонних переговорів, особистих зустрічей і т. д. Суб'єктивні уявлення про читача, таким чином, виступають для автора другим складовим його внутрішнього «я». Саме на цій основі створюється певний образ людини, з якою публіцист як з цілком реальною особою може радитися, ділитися власними думками і почуттями і т.п. При цьому, так званий уявний читач може виступити і в ролі опонента, з яким автор веде заочну суперечку з того чи іншого питання, і як співчутливого слухача, і як особа, до чиєї думки автор апелює, нарешті, як якась прониклива людина, яка може легко здогадатися про подальший розвиток сюжету.

Наявність внутрішньої взаємодії зі своїм читачем може проявитися у таких формах: автор може уточнити для читача будь-який значимий факт, поставити перед ним риторичне питання, поділитися своїми безпосередніми роздумами. Подібного роду прийоми використовуються, з одного боку, для утримання і стимулювання читацької уваги, а з іншого - для орієнтування читача в перипетіях долі героя. Все це в кінцевому підсумку сприяє налагодженню комунікативних контактів з аудиторією.

В силу того, що будь-журналістський твір адресується не якійсь аморфній групі людей, а цілком конкретній читацькій аудиторії, журналістові необхідно знати її об'єктивні та суб'єктивні характеристики. До перших ми відносимо соціо-демографічні ознаки (стать, вік, сфера діяльності тощо), а до других - інформаційні потреби, інтереси й уподобання. Якщо раніше журналісти визначали склад аудиторії, як кажуть, «на око», то тепер вони можуть користуватися результатами різних соціологічних досліджень, орієнтованих на виявлення різних характеристик цільової читацької групи. Подібного роду знання дозволяють журналістам при розмові з читачами враховувати їх інформаційні потреби, соціокуль-турне і ціннісні орієнтації, моральні і правові уявлення і т. д.

Подібного роду відомості сприяють не тільки налагодженню контактів з аудиторією, а й виробленню більш ефективних методів публіцистичного впливу. Журналісту необхідно також знати, яким чином аудиторія здійснює свою комунікативну діяльність.

Комунікативна діяльність аудиторії здійснюється через передкомунікативну, комунікативну і посткомунікативну фази.

Передкомунікативна фаза починається з мотиву вибору людиною конкретного видання. Респондент звертається до того чи іншого видання лише тоді, коли відчуває ясно усвідомлювану потребу в отриманні інформації, що цікавить його. Ця потреба може бути обумовлена ​​різними причинами: соціальними, духовними, естетичними та ін. Усвідомлена потреба, придбавши свою «побуждающую» силу, перетворюється в мотив, що включає в себе не тільки певну мету досягнення, а й оцінний компонент за сприйняттям того чи іншого твору. Читацький мотив може бути виражений і через систему читацьких очікувань, зумовлених досвідом людини. Якщо взаємодія читача з творчістю того чи іншого журналіста мала позитивний характер, то він обов'язково повторить свій вибір, оскільки заздалегідь знає, що його інформаційні потреби будуть задоволені в повній мірі. Тому автору при створенні твору необхідно враховувати групові інтереси аудиторії, так як це знання дозволить найкращим чином зорієнтуватися у виборі відповідної теми виступу. Важливо подбати і про літературний оформленні тексту, щоб від читання матеріалу читач отримав естетичне задоволення. Без врахування цих факторів автору буде складно завоювати увагу своєї читацької аудиторії.

В ході пізнавально-оціночної діяльності в читача виробляється не тільки певне відношення до автора (позитивне чи негативне, довірливе або сумнівне, шанобливе або зневажливе), але і стереотипи сприйняття тексту. За визначенням А.К. Уледова, стереотипи - «це сформовані у свідомості людей духовні освіти, емоційно-забарвлені образи». Відмінними рисами цих образів є спрощеність і стандартизованість. Сформовані у свідомості стереотипи спрощують процеси читацького сприйняття, формуючи стійкі установки у відборі та споживанні інформаційної продукції. Цьому сприяють усталені рубрики («Портрет сучасника», «Герой нашого часу», «Людина в ракурсі», «Постукаєш в чужу двері», «Сніданок на траві», «Звичайна справа», «На вулиці і вдома», «Я - очевидець»,« Пряма мова »тощо), тематичні сторінки, заголовки і т. д., які допомагають читачеві легше знайти відповідний його потребам матеріал.

З моменту вибору конкретного видання і тексту для ознайомлення починається комунікативна фаза. На даному етапі людина включається в процес читання, який, як справедливо зауважує Л.І. Бєляєва, здатний «задовольнити різні потреби: пізнавальні, естетичні, моральні та інші. Але задоволення їх відбувається не прямим шляхом, а на основі переробки знаковою, словесної інформації, джерелом якої є твори друку».

Теоретики розглядають читання як один з видів пізнавально-комунікативної діяльності. Наприклад, В. А. Бородіна вважає, що «сутність читання полягає в активному, цілеспрямованому перетворенні і підпорядкуванні змісту тексту різним потребам соціального суб'єкта». Посилаючись на різні теоретичні концепції, даний автор виділяє наступні види контактів читача з текстом: повнота читання, послідовність читання розділів тексту; витрати часу на читання. При цьому відзначаються зовнішні поведінкові прояви взаємодії читача з текстом і внутрішні механізми вибірковості сприйняття, розуміння та засвоєння інформації.

Як стверджують психологи, «сприйняття - своєрідне дія, спрямована на обстеження сприйманого об'єкту і на створення його копії» . Сприйняття може мати як довільний, так і виборчий характер. У першому випадку увага людини може бути розсіяним. У другому - особистість підходить до читання нарису з чітко усвідомленими установками, наприклад, може співвідносити авторську позицію з власною. Якщо вони в чомусь не сходяться, читач може відразу переключити увагу на інший об'єкт. І навпаки, відповідна установкам реципієнта інформація може мати прямий вплив на свідомість людини. Розглядаючи даний феномен, Л. Войтасік свого часу писав, що «вибірковість сприйняття полягає в особливому, відповідному установкам людини сприйнятті змісту твору. Розповсюджється зміст, суперечить установкам реципієнта, перетвориться в його сприйнятті так, щоб воно відповідало певним очікуванням, установкам і настроям». Крім того, вибірковість читацької уваги «полягає в тому, що у реципієнта проявляється тенденція до відбору тих ... повідомлень, які узгоджуються з його поглядами, до уникнення (свідомому чи несвідомому) тих повідомлень, які поширюють протилежний зміст, таке виборче відношення, як правило, призводить до зміцнення вже сформованих установок індивіда на правильність його політичних та інших переконань ».

Сприйняття текстової інформації безпосередньо пов'язане із засвоєнням повідомлень. На думку С.Л. Рубінштейна, всякий текст є лише умова розумової діяльності; те, що об'єктивно міститься в тексті, може знайти і суб'єктивну форму існування в голові читача. Ця суб'єктивна форма існування є результат власної розумової діяльності читача. У процесі читання читач визначає цілі та завдання повідомлення; співвідносить нову інформацію з раніше засвоєної; дає свою інтерпретацію викладеним у тексті фактам; сперечається або погоджується з позицією автора; шукає зв'язки між різними фактами, подіями і предметами, намагаючись відтворити образ описуваної журналістом дійсності. Давно відомо, що читач, звертаючись до конкретного тексту, відповідним чином організовує свою розумову діяльність, спрямовану на засвоєння і розуміння певної знакової системи. В силу того, що кожен текст ділимо на окремі елементи, людина може зіставляти різні їх частини, по-своєму комбінувати різні факти, шукати внутрішні зв'язки між ними, тим самим поглиблюючи своє розуміння тексту. Виходячи з особливостей читацького прочитання тексту, журналіст не повинен створювати невигідних для читацького сприйняття конструкцій. Тому бажано, щоб матеріал був чітко структурований, щоб всі факти в ньому були піднесені в суворої логічного взаємозв'язку, щоб у своєму матеріалі автор не зловживав спеціальними термінами та іноземними виразами. Крім того, необхідно, щоб створюваний образ був не просто адекватно сприйнятий, але і зрозумілий. Що ж для цього потрібно? Практики зазвичай радять:

- При підготовці журналістського твору слід прагнути до логічної стрункості і ясності висловлювання думок;

- Інформація, яка міститься в тексті, повинна бути по можливості розгорнутою і вичерпною; - Дуже важливо, щоб з тексту були виключені всі двозначні вирази і пропозиції, а очікувані заперечення і сумніви попереджені за допомогою певної аргументації; - Якщо в тексті використовуються розгорнуті описи, то бажано, щоб вони закінчувалися узагальнюючими висновками.

Всі ці заходи спрямовані на більш легке засвоєння людиною інформації незалежно від його освітнього рівня. Про те, які думки, оцінки й висновки виробилися в аудиторії в процесі читання нарису, можна з'ясувати в посткомунікативній фазі. Саме на цьому етапі читач може включитися в обмін думками не тільки на міжособистісному рівні, але і вийти на контакт з журналістом. Під час подібних контактів з аудиторією автор може отримати інформацію про характер своїх стосунків із читачем. Він може дізнатися, який вплив справила його твір, що думає читач з приводу матеріалу, чи поділяє він авторську позицію і т. д. Такі, на наш погляд, основні стадії комунікативної взаємодії автора і читача, знання яких дозволяє з найбільшою ефективністю налагодити зворотний зв'язок між ними.

Інтерпретація (лат. interpretatio) — роз'яснення, тлумачення — відносно наукових та літературних текстів, а також творів образотворчого мистецтва; також відтворення (наприклад — у музиці).

Наррація (лат. Narratio, спочатку термін класичної риторики, що означає «виклад») - термін нарратологіі, в широкому сенсі - те ж, що процес оповідання (на відміну від наративу, що означає «оповідання як твір»). У Жерара Женетта (який найбільш скрупульозно систематизував поняття) – це породжуючий розповідний акт, ситуація чи інстанція розповіді, що виробляє інстанція наративного дискурсу, «виклад історії». Згідно Вольфу Шміду, наррація «є результатом композиції, що організує елементи подій у штучному порядку (ordo artificialis)», причому в цій композиції «утворюється сенс, що активізує смисловий потенціал, закладений в історії»

Білет № 18