37. Вчення ж.-ж. Руссо про три ступені нерівності і походження держави.

Концепцію суспільного договору як першооснову об'єднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу розробив французький мислитель і письменник Жан-Жак Руссо (1712-1778). Свої державно-правові погляди він розкрив у творах "Про суспільний договір", "Міркування про причини і підстави нерівності".

На відміну від інших просвітителів, Руссо не апелював до розуму, а ставив на перше місце добру волю, почуття, емоції та пошану. До чого зводилися основні ідеї вчення Руссо?

1. Питання нерівності людей. Первісний природний стан людей був станом справедливим. Це була доба рівності, свободи, братерства за відсутності майнового розшарування, державного апарату насильства та приватної власності. Хоч нерівність у природному стані і була, але обумовлювалася винятково фізичними і природними властивостями людей.

Із "природного" стану люди поступово переходять у "суспільний" стан. Сім'ї об'єднуються в роди, а ті - в племена. З накопиченням багатства домінуючою стає приватна власність. Відтак виникла соціально-майнова нерівність і пригноблення одних індивідуумів іншими. Надлишки продуктів нагромаджуються, з'являються обмін, торгівля, зростає цивілізація.

Організованість суспільства, робить висновок Руссо, - основна причи-на нерівності. Та перша людина, пише він, котра огородила ділянку землі і промовила "Це моє!", а також знайшла людей, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства. В умовах пригноблення багатими бідних природний стан розпався. Багаті запропонували бідним укласти так званий суспільний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі члени суспільства.

Отже, держава, на думку Руссо, стала результатом своєрідної загальнолюдської угоди на засадах розуму. її метою було забезпечення права кожному індивідуму користуватися належною йому власністю.

2. Характеристика громадянського стану людства. У фазу громадянського стану люди вступили, на думку філософа, з виникненням держави.

Вона характеризувалась як доба несправедливості та гноблення. Тому ідеал майбутнього Руссо вбачає у відновленні природного стану, але за умови збереження всіх позитивних досягнень суспільства.

Таке справедливе суспільство мислитель уявляв як організоване спів-життя незалежних, вільних, рівноправних людей, які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет. Іншими словами,влада належить народові як корпоративному органові - учаснику суспільного договору.

3. Народний суверенітет. На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Призначення уряду – втілювати в життя закони і підтримувати належний правопорядок. В разі невиконання делегованих повноважень уряд волею народу усувався.

Таким чином, у концепції Руссо не знаходилося місця будь-якій формі представницького урядування, тобто наявності законодавчого органу у формі народного представництва. Відповідно до його вчення, невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як суверенна державна влада, може і повинна здійснюватись самим народом-сувереном безпосередньо, робить висновок мислитель. Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувере¬ном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси і ознаки народного суверенітету - неподільність і невідчужуваність.

4. Форми правління. Залежно від того, констатує філософ, кому народ

доручає виконавчі функції в державі, розрізнялись такі форми правління:

а) демократія; б) аристократія; в) монархія.

Руссо вважав "нормальним" політичним устроєм лише республіку, під якою він розумів будь-яку державу, яка управляється законами, незалежно від форми правління. Демократична форма правління прийнятна для невеликих держав; аристократична - для середніх; монархічна - для великих.

5. Правова концепція. Розробляючи концепцію права, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Вона розглядалась ним як природна сутність людини, оскільки, завдячуючи свободі, людина відрізняється від тварини, бо природна свобода полягає в незалежності. Від природи людині притаманне добро, вона не має власності, ні від кого і ні від чого не залежить, а, отже, - є вільною.

Таким чином, Руссо певною мірою ідеалізує первіснообщинні родові відносини. В такому суспільстві панувало право рівності вільних, незалежних індивідів - природне право, яке передувало державі. Установлені державою закони стали на захист привласненого окремими індивідуумами майна, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень. Так утворилася "химерна рівність прав", а насправді - деспотизм і сваволя. Нерівність, що виникла в період переходу від первісної природи до державного суспільства, була прихованою декларацією про рівність перед законом.

38. Теорія народного суверенітету Ж.-Ж.Руссо. Жан Жак Руссо (1712–1778).З метою розробки досконалого рецепту виправлення існуючої нерівності Руссо здійснює історичну розвідку шляху людини до неї. Починає він з аналізу природного стану людини, в якому панує природна свобода, рівність з іншими людьми. З виникненням приватної власності (передусім на землю) така рівність поступово знищується. За висловом Руссо, «той перший, хто поставив огорожу навколо ділянки землі й зухвало сказав: «Це — моє» — та знайшов простодушних людей, що повірили в це, став справжнім засновником громадянського суспільства». Приватна власність призводить до появи спочатку майнової, а потім і політичної нерівності, заснування за ініціативою багатіїв публічної влади й держави (шляхом укладання первісного суспільного договору). З цього моменту природний стан людини змінюється на громадянський. Юридичний результат цього заміщення — існуюча держава — не задовольняє Руссо, адже «людина народжується вільною, але всюди вона в кайданах». На переконання мислителя, первісний суспільний договір внаслідок поділу суспільства на багатіїв і бідняків (виникнення майнової нерівності), правителів і підвладних (виникнення політичної нерівності), переродження держави в деспотію призвів до знищення головної мети його укладення — встановлення й захисту громадянської свободи. Отже, його слід переукласти на нових принципах.Справедливий суспільний договір має бути укладений на засадах рівності сторін — між рівними суб’єктами, а не між правителями та підданими. З моменту його укладання воля окремої людини стає невід’ємною часткою загальної волі всіх. Сутністю такого договору, за Руссо, є принцип народного суверенітету, під яким розуміється «загальна воля, що тільки й може керувати силами держави відповідно до мети її заснування, якою є загальне благо». Згідно із цим принципом суверен (народ) створює закони, але не пов’язаний ними назавжди, для нього навіть суспільний договір не є обов’язковим. Народ вправі не лише змінити форму правління, а й узагалі розірвати договір й повернути собі природну свободу. З цього принципу логічно випливає право народу на повстання проти тиранії, обґрунтування майбутньої революції.Політичним ідеалом врядування для Руссо є демократична республіка, де в державному законі був би втілений принцип рівності, а народ постійно перевіряв би діяльність своїх представників. Саме така держава, за його доктриною, має бути результатом суспільного договору. Руссо фактично заперечує поділ влади, адже суверен (народ) здійснює її безпосередньо, народний суверенітет є необмеженим, невідчужуваним і неподільним. Мислитель вважає неприйнятною будь-яку особисту владу, що є вільною від громадського контролю.На цих засадах побудована і його концепція закону. Свобода, за Руссо, полягає в тому, щоб громадяни перебували під захистом законів і самі їх приймали. Отже, «будь-який закон, не затверджений безпосередньо народом, є недійсним; це взагалі не закон». Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку мислителя, прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. Верховна влада є втіленням загальної волі громадян, отже, відпадає необхідність в її обмеженні природними правами індивіда.Ліберальна ідея свободи особистості замінюється у Руссо диктатом «загальної волі». Водночас загальновизнаним досягненням мислителя є розуміння народу як єдиного джерела державної влади, теоретичне обґрунтування ідеї безпосередньої демократії.