1.4. Україна на шляху до нової економіки
В останні роки лідери різних країн ставлять запитання, чи готові їхні народи до нової економіки. Для них нова економіка – це не лише модель ведення бізнесу, а й стратегічна невід’ємна частина економіки майбутнього. При цьому за основу пріоритетів розвитку беруться зростання стратегічної конкурентоспроможності економіки, зміцнення позицій національного капіталу на внутрішніх і глобальних високотехнологічних ринках. Надійна позиція на цих ринках забезпечує отримання непропорційно високого доходу порівняно з промовистими витратами на дослідження, розробку і виробництво наукомісткої продукції та послуг. У підсумку йдеться про отримання технологічної ренти, зокрема завдяки привласненню технологічної ренти забезпечують перерозподіл ресурсів із зовнішніх ринків, вони щонайменше в 1,35–1,5 разу перевищують масштаби їхньої власної економіки [4, 22].
За основу розробки шляхів входження України в нову економіку варто було би взяти висловлювання І. Нонакі, попередника досліджень у галузі управління знаннями в організації: „Єдиним надійним джерелом конкурентних переваг є знання. Коли змінюються ринки, з’являються нові технології, збільшується кількість конкурентів, а товари старішають майже протягом ночі, успішними підприємствами стають ті, що послідовно створюють нові знання, поширюють їх у всій організації і швидко перетворюють на нові технології та продукти. Цю діяльність визначають як „підприємство, що твориться на основі використання знань, єдиним бізнесом якого є систематичні інновації” [40].
Оптимістично дивитись на просування України шляхом до нової економіки дають змогу успіхи у конкуренції зі США багатьох країн. До них насамперед треба зарахувати країни Західної Європи, фрагментарний і роз’єднаний технологічний потенціал якої в кінці XX ст. не зазнав експансії США у сфері технологій. Науково-технічний і технологічний потенціал Росії, Північної Кореї та країн Південно-Східної Азії також не дотягував до ролі технологічного лідера. ФРН, Великобританія, Франція і Японія були спроможні конкурувати зі США лише на деяких ринках. Виклик США у 1970-х рр зробила Японія, до якої згодом приєдналися так звані „нові індустріальні країни” – Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, Малайзія. Їхня продукція поступово витісняє американські товари як на міжнародних ринках, так і в самих Сполучених Штатах.
Європейський Союз, починаючи з 1990-х рр. і початку XXI ст., посилює уваги до удосконалення національних інноваційних систем і підвищення ролі людського та інтелектуального капіталу як головних джерел економічного і суспільного розвитку. Серед останніх концептуальних документів ЄС останніх років варто назвати доповідь Комісії ЄС „У напрямку до європейського дослідницького простору”, матеріали сесій у Лісабоні і Барселоні, а також Шосту рамкову програму наукових досліджень ЄС. Вони започатковують активні дії щодо поглиблення в Європі інтеграції в інноваційному циклі, особливо на початковій його стадії – систем освіти і підготовки кадрів, а зрештою, і формування інноваційної системи європейського комплексу. Нині вся економічна політика ЄС спрямована на концентрацію інвестицій в „економіку знань”, до якої експерти ОЕСР зараховують фармацевтичну промисловість, офісне і комп’ютерне машинобудування, виробництво устаткування для радіо, телебачення і зв’язку, медичне, точне і оптичне устаткування, аерокосмічну промисловість, а також комплекс галузей так званої середньо-високої технології (хімія, машинобудування, транспортне устаткування), пошту і зв’язок, фінанси і страхування, ділові послуги.
На жаль, в Україні проблематика нової економіки не отримала належної оцінки. Економічна політика країни дискутується навколо напрямків, котрі всі уряди гордо називають „політикою реформ”. Йде нібито змагання між політичними силами за право називатися „реформаторськими”. Однак усі спроби висунути концепцію реформ зведені переважно до визначення відсотків установлення податків, прийняття тих чи інших кодексів, внесення часткових змін у чинні закони, що, звичайно, важливо, але не може становити генеральну лінію розвитку.
Інтеграція української економіки зі світовою економікою знань потребує вироблення моделі руху, з якою можна розраховувати на успіх. Без сумніву, він має відбуватися на основі інноваційної концепції країни. У зв’язку з цим треба враховувати, що в наш час виділяють п’ять поколінь наукового прогресу, кожному з яких відповідає адекватна інноваційна модель. У загальних рисах їх можна подати таким чином.
I покоління: 1955 р. – середина 60-х рр. Модель, що залежить від технологій і характеризується звичайним лінійно-послідовним процесом з орієнтацією на НДВКР та відношенням до ринку як до споживача технологічної активності.
II покоління: кінець 60-х рр. – початок 70-х рр. Та сама модель, але з урахуванням важливості ринку.
III покоління: 70-ті рр. – середина 80-х рр. Комбінація I і II поколінь з акцентом на зв’язок технологічних здібностей і можливостей із потребами ринку.
IV покоління: середина 80-х рр. – нинішній час – японська модель передового досвіду. Відрізняється тим, що акцентується увага на паралельній діяльності інтегрованих груп та зовнішніх горизонтальних і вертикальних зв’язків. При цьому основою підготовки кадрів є не випуск окремих інженерів, а повністю укомплектованої команди фахівців, які готові як до створення нової фірми, так і до роботи у великих корпораціях.
V покоління: нинішній час – майбутнє. Модель стратегічних мереж. Характеризується тим, що до паралельного процесу додаються нові функції. Це процес ведення НДВКР з використанням новітніх інформаційних систем, Інтернету і т. ін., з допомогою яких встановлюються стратегічні зв’язки. Новатори обмінюються електронними даними з партнерами, постачальниками і значною мірою – зі споживачами [14, 37].
Якщо оцінювати українську ситуацію, то замало сказати, що інноваційний розвиток України не відповідає найпрогресивнішій моделі. Для сучасного стану вітчизняної економіки найближчою є модель третього покоління. Поступовий перехід на сучасну модель займе багато років. За цей час світова економіка піде далеко вперед – і Україна може на невизначений термін залишитися на позиції „наздоганяючої” економіки. За таких умов потрібен нетрадиційний підхід або, як зараз модно казати, власна парадигма, яка містить відповідь на запитання: що робити нині?
Нові реформи не можуть претендувати на великий успіх, якщо вони не будуть пов’язані суттєвими національними амбіціями. Існує небезпека того, що реформатори зосередяться на досягненні швидких успіхів. Найпростіші рішення для цього лежать майже на поверхні – реалізація інноваційної моделі попереднього покоління. Для цього можна сконцентрувати ресурси на створенні нових продуктів на основі використання передових іноземних технологій (так звана японська модель передового досвіду) та посиленні ролі держави. Позитивним є те, що США скасували поправку Джексона–Веніка щодо України, а це відкриває доступ до новітніх технологій.
Незважаючи на те, що такий підхід сприятиме певному поступові України, він не позбавить її означення як „наздоганяючої”. Економісти мають знайти кращі варіанти, що відкриють надії на майбутнє, підготують ґрунт для „ривка” в інноваційному процесі. Власне, „ривок” можливий лише за умови досягнення нині найпрогресивнішого рівня науково-технічного прогресу в певній сфері, що характеризуватиметься високим рівнем знань. Українська економіка може розраховувати на таку перспективу поки що в 1–3 напрямках, в яких вся увага має зосереджуватись на „вирощуванні” новітніх ідей і подальшій їхній реалізації.
Напевно, не викличе серйозної дискусії твердження, що держава має виступити в ролі організатора, координатора і головного інвестора економічної реформи. Українські науковці усвідомлюють, що „…для досягнення високого рівня використання знань потрібна ефективна державна політика формування нової економіки” [25, 111]. При цьому треба орієнтуватися на здійснення „індустріалізації у сфері високих знань і технологій” (Жак Ширак), що потребує концентрації зусиль на розвитку наукових досліджень і нововведень. Національні проекти у сфері економіки знань мають акумулювати ресурси на „полюсах конкуренції”. Однак треба буде торувати свій шлях до „полюса”, щоб не витрачати доволі обмежені ресурси на долання протидії конкурентів, або спробувати „бігти навздогін”.
Показовим тут може бути приклад реалізації схваленої у 2005 р. нової економічної стратегії французького уряду. Впродовж року Національне агентство досліджень отримало й розробило 5,3 тис. заявок на фінансування передових технологічних проектів. З них були відібрані заявки для 105 проектів, призначених зберегти і посилити конкурентоспроможність країни на світовій арені. З цих проектів 67 отримали статус „полюсів конкуренції”. Нарешті, лише шість проектів мають міжнародне значення і можуть зайняти провідні позиції у своїх сферах. Їх варто навести для вироблення методики дій за аналогіями [1, 6–7]:
Розвиток нанотехнології для використання в електроніці, медицині і біосистемах. Заплановано використати ці технології при створенні нового покоління комп’ютерної техніки. Цей полюс конкуренції організовують у Греноблі (область Рона-Альпи) на базі місцевих науково-дослідних організацій.
Створення телекомунікаційних систем з підвищеним рівнем захисту інформації. Нові технології передбачено використовувати у виробництві банківських карток з умонтованим мікрочіпом, у системах електронного маркування виробів тощо. Основні організації і підприємства, що займаються цією проблематикою, розташовані у південній області Прованс-Кот-д’Азюр.
Біохімічні дослідження, зокрема створення нових вакцин, нових методів біохімічного аналізу і діагностування. Завдання їхніх дослідників – розробка нових технологій для забезпечення епідеміологічної безпеки, особливо у разі терористичних атак. Центр розміщується у м. Ліон (область Рона-Альпи).
Інформатика, зокрема розробка складних захищених систем управління комп’ютерними і телекомунікаційними системами. Центр – Париж і його передмістя.
Авіація і космонавтика, створення сучасних транспортних систем. Центр – Тулуза і Бордо (Аквітанія і Південні Піренеї).
Медицина, фармакологія і розробка нових методів лікування. Роботи вестимуться у трьох напрямках – нове покоління устаткування, що дає змогу здійснювати комп’ютерне діагностування, молекулярна біологія і розробка нових видів лікарських препаратів. Центр – Париж.
Концентрація індустрії високих технологій в окремих регіонах не є суто французьким винаходом. Вперше такого принципу почав дотримуватись уряд США (феномен „Силіконова долина”). Ще раніше він пов’язувався з наявністю в певному регіоні ключових для розвитку галузі природних ресурсів. Щодо промисловості високих технологій, то вона, як правило, пов’язана з природним чинником, але доволі залежна від якості „людського потенціалу” та інформаційного середовища. Нові кластери високотехнологічних фірм багато в чому доповнюють один одного, створюючи інформаційне, культурне середовище в регіоні їхнього розташування, що стає основою для зростання як окремих фірм, так і сукупно фірм у кластері. Уряд США у 1990-х рр. розробив і впровадив особливу програму сприяння створенню регіональних технологічних альянсів (Regional Technology Alliances) у тих місцях, де на той час було створено кластер або відбувалось його формування. Програма передбачає розширення інформаційного обміну між фірмами, спільні заходи щодо формування нових ринків.
В Україні також потрібно виокремити кластерні центри, що можуть і мають стати основою розвитку певних сфер економіки знань. Найбільш перспективні з них – Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Запоріжжя, Львів. Крім цих давно визнаних наукових центрів, можуть виділитися й такі, що не мають гучної історії, але вже стали родоначальниками нових наукових шкіл або потребують їхнього заснування. В такому разі можна очікувати сприяння їхньому виникненню з боку великого капіталу. Назвемо Кривий Ріг, Нікополь, Жовті Води, Трускавець, Ялту.
В Україні не втомлюються ремствувати на недолік сировинних ресурсів. Іноді роблять настирливі спроби розширити видобуток нафти, газу, золота тощо, проте це аж ніяк не може привести до подолання кризових явищ і, тим більше, повернути країну до числа розвинутих держав. При цьому забувають, що нині стратегічною сировиною стала інформація. Як важливо вчасно переорієнтуватися на нову стратегічну сировину, видно на прикладі сумного досвіду 1970-х рр., коли причиною більш ніж 10 років економічних невдач країн Заходу був один простий економічний феномен – збільшення уп’ятеро цін на нафту. Зараз нафта перестала бути найважливішою сировиною. Хоча „дигітальний” сектор західної економіки ще не такий великий, він уже дає значну частину економічного зростання. У США, наприклад, у сфері цифрової економіки виробляється усе ще 8% ВНП, але він дав країні 35% всього економічного приросту за останні роки. А падіння цін на комп’ютери викликає зниження інфляції принаймні на 1% щорічно.
Якщо ставити завдання переходу до економіки, в якій домінує інформація, – бо лише таке завдання слід ставити сьогодні, – то потрібно виходити з того, що ключем до всього в такому суспільстві є знання й освіта. Україні властивий високий рівень розвитку науково-технічного прогресу й освіти і слабке використання наявних досягнень. Однак протягом останніх 10–15 років у цій сфері відбувалося погіршення ситуації – відплив кращих кадрів за кордон і у бізнес, зниження фінансування наукових досліджень й освіти, низький попит на молодих фахівців і наукові розробки. Випливає, що сфера науки й освіти працює ніби сама на себе.
Не можна сказати, що залежність економіки від знань – нове явище. Однак нині у конкуренції за джерела розвитку XXI ст. – креативність і знання – можуть перемагати ті, які створять відповідні умови для їхніх підтримки і розвитку. Межі цього дослідження не дають змоги зупинитися детально на вказаній проблематиці. Проте деякі аспекти варто окреслити. Нам необхідно в прискореному темпі перейти на форми і принципи побудови всієї системи освіти за західним зразком для того, щоб перебудувати передову індустрію підготовки і перепідготовки кадрів. Йдеться не про формальне дотримання одного з принципів Болонського процесу (відповідності рівнів освіти і критеріїв оцінювання знань), а про якість освіти. Вона має стати повною мірою європейською як за змістом навчального процесу, так і за рівнем конкурентоспроможності випускників українських закладів освіти на світовому ринку. Доцільно було би забезпечувати достатнє фінансування підготовки науково-педагогічних кадрів у західних ВНЗ з метою їхнього органічного входження у систему виробництва і відтворення знань на конкурентній основі.
Розробляючи нову політику в науці й освіті, варто взяти до уваги те, що в новій економіці доведеться пристосовуватися до англо-американської культури ведення бізнесу. Для України це означає не лише вивчення англійської мови, а й переведення значної частини навчального процесу в дитячих садках, школах і ВНЗ на англійську мову. Водночас потрібно буде виконувати значну частину наукових досліджень, проектних і конструкторських робіт англійською мовою, збільшувати кількість наукових публікацій англійською мовою. Англійською мовою частково доведеться виконувати фінансово-банківські, облікові та статистичні операції. У зв’язку з цим, процеси „англомовної грамотності” треба розширювати і пришвидшувати.
Рух до нового інформаційного суспільства передбачає надання всім змоги використовувати Інтернет. Для цього потрібна спеціальна урядова програма, як це робиться зараз у країнах Європейського Союзу. Незважаючи на наявність фінансових труднощів, за рік-два всі освітні установи мають бути забезпечені комп’ютерами і доступом до Інтернету. Всі види послуг, які можна надавати через Інтернет, потрібно підготувати до введення в мережу. Варто ввести пільги для школярів і студентів на придбання комп’ютерів, а комп’ютерний бізнес максимально звільнити від податкового тягаря. Визріла потреба у розробці пакета законів для підтримки електронної комерції, які б ліквідували всі перешкоди на шляху широкого використання Інтернету вдома і на підприємствах.
Стимулюючи використання і розвиток Інтернету, держава повинна брати за основу не суто кількісні завдання з розширення кількості його споживачів (хоч це теж дуже важливо). Нині центральним завданням стає створення і підтримання інфраструктури, що відповідає вимогам XXI ст. Варто врахувати світові тенденції; тому додатково до зусиль з удосконалення існуючої інфраструктури (такої, як залізничний, автомобільний, авіаційний і водний транспорт, система зв’язку) необхідно створити мережу Інтернету нового покоління. Така мережа вже реалізується за програмою Національної інформаційної інфраструктури США, що є основою для створення Глобальної інформаційної інфраструктури. Зрозуміло, що Сполучені Штати забезпечать собі ключові позиції в цьому процесі. Проте це не означає, що Україна має задовольнятися роллю аутсайдера.
Надання Україні статусу країни з ринковою економікою дає змогу формувати стратегію активної участі у глобальних процесах. Програма національної інформаційної інфраструктури США передбачає злиття інформаційних систем із засобами масової інформації, інтеграцію комп’ютерної, комунікаційної, розважальної, соціальної, навчальної і наукової сфер. Розробник (Національний центр суперобробки прикладних програм NCSA) визначив завдання комплексного розвитку пропускної здатності і видів послуг мереж США. Без сумніву, на вирішення таких завдань необхідно орієнтувати й вітчизняних та зарубіжних інвесторів. Наявність сучасної інформаційної інфраструктури дасть змогу краще контролювати обстановку в країні; стимулювати розвиток нових технологій; захищати інтелектуальну власність; координувати співробітництво з іншими країнами; забезпечувати отримання урядової інформації.
Для української економіки дуже важливим є врахування географічних тенденцій у цільовій структурі інвестицій, що позначаються на спеціалізації у формуванні нової економіки. В європейських країнах, що мають порівняно розвинуту науково-дослідну базу (Австрія, Німеччина, Франція, Швеція) більша частина цих інвестицій спрямовується на НДВКР, а менша – у сферу освіти і на розробку програмового забезпечення. У державах з доволі обмеженим сектором досліджень і розробок (Греція, Ірландія, Португалія та Іспанія) ці інвестиції концентруються переважно у сфері вищої освіти. Данія, Норвегія, Нідерланди і Великобританія спеціалізуються переважно на розвитку програмового забезпечення [4, 29–30].
Україна нині значною мірою втратила науково-дослідну базу. Тому на початковому етапі реформ вона повинна орієнтуватися на досвід країн з обмеженим сектором досліджень і розробок. Водночас треба буде потурбуватися про відновлення втраченої (у тих секторах науки, де збереглася така доцільність) і поступове формування нової дослідної бази. При цьому за основу такої діяльності потрібно взяти виховання молодих науковців як вітчизняною вищою школою, так і зарубіжною – шляхом направлення на навчання і стажування за кордон.
Ректори українських університетів, члени вчених рад і весь професорсько-викладацький склад навчального закладу мають усвідомити, що їхнє завдання – це не звичайне передання знань студентам. Вони повинні сформувати якості, що належать до „невідчутних” активів, а саме: підприємницький і командний дух, системне мислення, вміння постійно навчатися, смак до творчості, нестандартність і швидкість прийняття рішень, здоровий авантюризм, вміння експериментувати, здатність працювати в умовах безперервних змін. Це ті активи, які при капіталізації компаній часто оцінюються вище за „відчутні” активи. Завдяки їм свого часу вижили „Apple”, „Xerox”, „Chrysler” і багато інших відомих компаній. Тільки ці якості, а не природні багатства визначили небувалий успіх багатьох країн Південно-Східної Азії.
В умовах нової економіки у сфері освіти особливо загострюється міжнародна конкуренція. Для досягнення реального успіху за таких умов важливе значення має залучення в університети іноземних студентів. Тут усіх випереджають США. З приблизно 2 млн. іноземних студентів, які навчаються не на своїй батьківщині, 30% з них належить США. Україна в останні роки зменшила прийом іноземних громадян на навчання і лише у 2005–2006 навчальному році вийшла на рівень початку 1990-х рр. Така ситуація має багато причин. Для того, щоб їх виявити і кардинально змінити становище, необхідно насамперед докорінно змінити ставлення до залучення іноземних студентів. Нову політику можна реалізувати завдяки професійному маркетингу, за допомогою якого вже багато років ведуть боротьбу за студентів американці. 1 січня 2001 р. маркетинговий консорціум заснували Німецька служба академічних обмінів (DAAD) і Конференція ректорів ВНЗ Німеччини за фінансової підтримки Федерального міністерства освіти і досліджень. Німеччина ставить завдання збільшити частку іноземних студентів до 50%, а кількість іноземних аспірантів – удвічі.
Завдання залучення іноземних студентів в українські ВНЗ комплексне. Насамперед воно має вирішуватися на основі ліквідації відмінностей в якості підготовки фахівців у навчальних закладах України та в навчальних закладах країн-лідерів і досягнення міжнародного визнання вітчизняних дипломів. При цьому необхідно, з одного боку, елімінувати недоліки і розвивати досягнення української вищої школи, а з іншого боку – розробити і впровадити систему застосування нових педагогічних досягнень закордонної вищої школи (дуальне професійне утворення; soft skills – гнучкість, уміння працювати в команді, самостійність, уміння вирішувати проблеми, витривалість, мобільність, культурна і міжкультурна компетентність; багатоступеневі курси; мультимедійні форми навчання та ін.). Водночас варто розробляти й активно використовувати методи проникнення на міжнародні ринки освіти.
У моделі нової економіки по-українськи неможливо буде уникнути питань створення базових елементів, без яких ні про який розвиток не може бути й мови. Так, академік НАН України В. Геєць вважає: „На початку формування капіталізм розвивався на основі моделі первісного нагромадження. Якщо подивитися на формування і нагромадження капіталу як на основу, на якій функціонує економіка, то в наших умовах він формується за зовсім іншими ознаками – за ознаками і методами приватизації” [5]. Погоджуючись з таким принциповим судженням, не можна не звернути уваги на величезне джерело первісного нагромадження, яке поки що знаходиться поза економічною політикою. Його можна визначити як український капітал західного походження. За нашими підрахунками, щорічні чисті доходи українців, які працюють за кордоном, становлять близько 20 млрд. дол. США. Вони розпорошені по індивідуальних і сімейних касах, нерідко зберігаються за кодоном. Потрібно розробити механізм залучення цих грошей в економіку країни й акумуляції їх у сфері бізнесу, спрямовувати ці кошти насамперед на розвиток галузей нової економіки.
Варто розглянути питання використання як джерела розвитку нової економіки коштів, отримуваних від приватизації. Такий підхід взято за основу фінансування ультрасучасних наукомістких проектів у Франції. У найближчі два роки завдяки підпорядкуванню доходів від приватизації завданням становлення економіки знань передбачається мобілізувати приблизно 19 млрд. євро. Приватизація „Криворіжсталі” показала, що Україна може мати у цій галузі значні доходи, які доцільно спрямовувати на розвиток.
Можливо, чи не найголовнішою проблемою формування в Україні нової економіки є проблема олігархів. У країні виник клас власників, які стали ними шляхом використання умов перехідної економіки і пристосування до них. Сьогодні вони навчилися працювати за правилами цієї економіки і зосередились на подальшому перерозподілі власності неринковими методами, присвоєнні бюджетних коштів й утриманні завойованих позицій. Вони найменше готові до структурних змін. Отже, перспективу нової економіки для України можна пов’язувати з двома пріоритетними чинниками: а) з приходом до уряду політичної сили, здатної виділити зі свого кола компетентного економіста (такого собі українського Людвіга Ерхарда або Лешека Бальцеровича) або ж не заклопотаного особистими інтересами політика (як Вацлав Клаус), який спромігся б очолити розробку програми українського дива та її реалізацію; б) з операційним усуненням „метастазів” кризи в галузях, „окупованих” олігархами, й усвідомленням необхідності термінової концентрації зусиль на закладенні основ нового економічного механізму і „перекидання” нагромаджень на реалізацію нової структурної політики.
Україна як держава, що лише нещодавно набула статусу країни з ринковою економікою, має право розраховувати на сприяння процесу її входження у нову економіку з боку міжнародних організацій, зокрема доцільно ставити питання перед ВТО про поширення преференцій на товари нової економіки України на основі так званого „особливого диференційованого режиму – ОДР”. Поряд з цим доцільно укласти торгові угоди з ВТО про зниження бар’єрів на внутрішніх ринках, оскільки вони призводять до зростання цін і зменшення асортименту товарів та послуг, що споживаються підприємствами і населенням [26, 2]. При цьому слід вважати, що преференційна політика застосовується ВТО, як правило, в разі проведення в країні реформ, схвалених організацією. Зрештою, ВТО могла би відіграти важливу роль у створенні механізму для більшої інтеграції економіки України з економікою держав – її членів.