37) У українська церква у XVII - кінця X v111 ст.

38) Вплив модернізації на розвиток української культури в XIX ст.

Після реформи 1861 р. посилилося майнове розшарування селянства. Завдяки поєднанню напруженої праці, ініціативності, землеробського хисту з експлуатацією бідніших односельців, майже 15 % селян зуміли збільшити свої наділи і зміцнили власні господарства. Таких порівняно багатих селян називали куркулями. Шлюби в рамках своєї верстви давали їм можливість зберігати чи й примножувати статки. Типовий заможний селянин мав до 15 десятин землі, кілька коней, сільськогосподарську техніку, продуктивну худобу.Iсторичний факт. Загалом сільські багатії сконцентрували у своїх руках 40 % усієї землі, що мали селяни, 50 % робочої та продуктивної худоби. На них же припадало 80 % тих земель, які селянство орендувало в землевласників. Такі господарі часто використовували працю наймитів і займалися товарним виробництвом. Хоча куркулі й експлуатували бідних односельців, за що наштовхувалися на заздрість і ненависть у відповідь, вони, як і раніше, вважалися селянами. Біднота ж мріяла не про знищення куркульства, а про те, щоб і самим досягти їхнього становища. Майже 25 % селян були середняками, які зазвичай мали у власності 8 десятин землі, кілька коней та кілька голів худоби. Іноді вони купували деяку сільськогосподарську техніку. Середняцьке господарство було спроможне прогодувати свою родину, забезпечити сімейний затишок.

Майже 60 % селянства становили бідняки. Вони або зовсім утрачали землю, або мали її до 4 десятин, яких не вистачало й на те, щоб прогодувати сім'ю. Аби вижити, бідняки наймалися до багатших односельців, землевласників, шукали сезонних заробітків. Поступово вони перетворювалися на сільськогосподарських робітників або ж поповнювали лави промислового пролетаріату.

Занепад дворянства

Після 1861 р. розпочався стрімкий занепад дворянства. Він був зумовлений нездатністю значної частини поміщиків господарювати без дармової праці кріпаків. Такі необхідні для нових умов господарювання риси, як дисциплінованість, ініціативність, працьовитість, були дуже рідкісними в їхньому середовищі.

Це призвело до того, що вже в 1877 р. майже 77 % дворян мали великі борги й потроху продавали свої землі підприємливим господарям. У 1863-1914 pp. площі дворянського землеволодіння в Україні скоротилося на 53 %. Однак це не стосувалося Правобережної України, де надзвичайно багаті польські магнати легше долали труднощі, а деякі з них перетворили свої величезні латифундії на справжні агрофірми, запозичивши досвід у прусських землевласників.

Збанкрутілі дворяни, продавши свої землі, переїздили до міст. Там вони поступали на державну чи військову службу або ж уливалися в середовище інтелігенції, стаючи лікарями, інженерами, учителями і т. п. Разом із тим верхівка дворянства, займаючи найвищі урядові й адміністративні пости, залишалася опорою царизму.

Виникнення пролетаріату

Найважливішою зміною в соціальній структурі українського суспільства, що відбулася в другій половині XIX ст., стало виникнення пролетаріату — верстви промислових робітників.ПРОЛЕТАРІАТ (від латин, proletarius — незаможний громадянин) — суспільна верства найманих робітників (пролетарів), джерело існування якого — продаж своєї робочої сили власникам засобів виробництва.

СОЛІДАРНІСТЬ - одностайність, єдність думок і дій, співчуття їм.

На відміну від селян вони не мали засобів виробництва, тому продавали не свої вироби, а робочу силу. Це й було єдиним джерелом їхнього існування. Праця на великих і складних підприємствах потребувала від робітників ширших знань, певного досвіду. Здобуваючи їх, робітники піднімалися над набагато приземленішим і вужчим світоглядом селян. Праця на підприємствах, оснащених найрізноманітнішою технікою, потребувала високої організації та дисципліни. Вона формувала в робітників усвідомлення своєї взаємозалежності. Адже вони на своєму досвіді переконувалися, що кінцевий випуск продукції залежить від поєднання зусиль сотень і навіть тисяч людей, які мають працювати як злагоджений, виробничий організм. Це сприяло формуванню риси колективної згуртованості, солідарності, порівняно із селянами-одноосібниками.

Перші робітники в основному були зайняті виробництвом харчових продуктів. Найбільше працювало їх на великих цукроварнях Правобережжя та Лівобережжя. Проте переважна більшість цих робітників не була пролетарями в повному розумінні цього слова, оскільки вони працювали сезонно.

Справжніми пролетарями ставали робітники важкої промисловості — насамперед шахтарі Донбасу, гірники Кривого Рогу, металурги й машинобудівники. Більшість із них походили з родин, чиї батьки та діди теж працювали в промисловості. У ході промислового перевороту та індустріалізації їхня чисельність від 1863 р. й до кінця XIX ст. зросла в 4 рази й становила 327 тис. — лише 13,4 % від загальної кількості вільнонайманих працівників. Робітництво було лише невеликою меншістю порівняно із селянством. Характерна особливість робітничого класу України — його концентрація на великих підприємствах, де працювало понад 500 робітників. Таких було найбільше на Катеринославщині, Донбасі, Правобережжі.

Іще одна особливість робітництва в Україні — його національна неоднорідність. За переписом 1897 р. в промислово розвинутих Харківській, Київській, Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях у всіх галузях промисловості працювало лише 37 % українців. Третину становили росіяни, решту — робітники інших національностей. У менш економічно розвинутих Волинській, Подільській і Чернігівській губерніях у промисловості працювало 43,3 % робітників-українців. Решту становили росіяни, євреї, поляки, німці та ін. Умови життя та праці абсолютної більшості робітників України були жахливими. Незважаючи на прийняття в 90-х роках XIX ст. кількох законів про поліпшення їхнього становища, робочі зміни на підприємствах тривали по 10, 12 або й 15 годин. Були відсутні медичне обслуговування, будь-яка техніка безпеки. Майже весь заробіток витрачався на їжу та злиденне житло. Таке становище робітників призводило до виникнення все частіших страйків і сутичок між робітниками та підприємцями й поліцією.

Українська буржуазія

Порівняно із Західною Європою, Україна мала дуже слабку буржуазію, що в майбутньому негативно позначилося на її історичній долі. Така прогалина в тодішній соціальній структурі України була пов'язана з нерозвиненістю буржуазії як суспільної верстви в Російській імперії загалом і з колоніальною залежністю України від Росії.

Для виникнення в Україні буржуазії передусім бракувало капіталу, оскільки імперська політика, починаючи з Петра І, спрямовувалася на інтенсивне викачування різноманітних ресурсів з українських теренів. Українська внутрішня торгівля зосереджувалася в руках купців, а промисловість майже цілком належала іноземцям. В Україні жили й багаті люди — за деякими підрахунками — понад 100 тис. осіб. Однак більшість із них були не підприємцями, а власниками маєтків.

Капітал українських підприємців зосереджувався переважно в цукровій, харчовій, виноробній, борошномельній та інших галузях промисловості, що переробляли сільськогосподарську продукцію. Серед них було кілька мільйонерів — Терещенки, Симиренки, Харитоненки, Римаренки — власники великих цукрових, горілчаних заводів, олієнь тощо. Ще слабші позиції українські капіталісти займали в кам'яновугільній, залізорудній, чавуноливарній, машинобудівній галузях. Із цих підприємців найвідомішими були Алчевський, Орендаренко, Панченко, Рудченко, Ясюнович. Проте їхньої діяльності було замало для впливу на загальний стан української промисловості. Навіть серед дрібної буржуазії, тобто ремісників і крамарів, українців було надто мало. Великий, середній і дрібний бізнес зосереджувався в руках підприємців із Західної Європи, росіян і євреїв.

Інтелігенція

Протягом другої половини XIX ст. продовжувала своє утвердження й інтелігенція, яка закріпила за собою роль провідника громадсько-політичного руху в Україні.

Відтоді, як українське суспільство стало на шлях капіталістичної модернізації, воно гостро потребувало освічених людей. їх не вистачало в промисловості й сільському господарстві та транспорті, в установах зв язку, торгівлі и земського самоврядування, у реформованих судах. Кваліфікованих працівників потребувала й державно-адміністративна машина, яка мала відповідати потребам усе складнішого економічного, культурного й громадського життя.

Уряд реагував на це, відкриваючи професійно-технічні навчальні заклади. Швидко зростало число осіб, які мали вищу освіту. У 1900 р. таких в Україні вже було 24 тис. Розумовою працею нижчої кваліфікації (канцеляристи, службовці пошти, телеграфу, фельдшери та ін.) на кінець століття займалися 420 тис. осіб, що з членами їхніх сімей становило понад 4 % населення.

Протягом другої половини XIX ст. змінилося соціальне походження інтелігенції. Якщо на початку століття переважну її більшість становили дворяни, то в 1900 р. таких залишилося всього лише 20-25 %. Решта були вихідцями з міщан, священиків, селян. Отже, інтелігенція ставала все ближчою до народу.