72. Що таке принцип ?Принципи діалектики .

Принципи — це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему. У сучасних концепціях діалектики найбільш вагома роль належить принципу зв'язку і принципу розвитку. Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: як би не поєднувалися в процесі якісних змін об'єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об'єкт обов'язково або сам проходить стадію прогресивного розвитку, або ж входить в іншу систему і в її складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив його майбутнього. Принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості. Світ є надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває через зв'язок і відношення до інших предметів. Інакше кажучи, кожне утворення виявляє себе через відношення і зв'язок з іншими утвореннями.  Отже,  кожен, об'єкт знаходиться у закономірному зв'язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об'єктами. Зв'язок — це така форма відношення, коли зміна одного предмета чи явища передбачає зміну іншого. Не існує об'єктів, які б існували поза будь-якими зв'язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв'язку і взаємодії об'єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак діалектики та зміст принципу зв'язку. Діалектика має і свої закони. Виділяють три основних закони діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісний і якісних змін і закон заЬеречення заперечення. Закон — це поняття, яке відображає необхідне, істотне, стійке і повторюване  відношення  між  матеріальними  і  духовними феноменами. Закон єдності і боротьби протилежностей — це універсальний закон, в силу якого всім речам і явищам матеріального і духовного світу властиві внутрішні. Боротьба цих протилежностей є джерелом розвитку, внаслідок чого суперечності досягають стадії конфлікту і розв'язуються, завдяки чому старе зникає і виникає нове. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм процесу розвитку, показує шляхи утворення нового, способи переходу від старогй до нового. Для розкриття специфіки закону необхідно розкрити зміст основних понять, в яких реалізується закон: якість, кількість, міра, властивість. Властивість — це сторона, риса об'єкту, предмету або їх відношення до інших об'єктів. Якість — це органічна єдність істотних властивостей об'єктів, інваріантне переплетіння властивостей предмета. Якість нерозривно пов'язана з існуванням предмета; втрачаючи свою якість предмет перестає бути самим собою. Кількість характеризує ступінь розвитку властивостей предмета, суму його частин, інтенсивність якості того чи іншого об'єкту, масштаб його розвитку. ' Міра — це єдність кількості і якості, "та межа кількісних змін, коли вони не приводять до зміни якості. Коли кількісні зміни порушують міру, виходять за неї, то відбуваються якісні зміни предмету. Кількісні зміни відбуваються в предметах і явищах поступово, безперервно, не змінюючи їх основних характеристик. Однак на певному етапі кількісні зміни приводять до якісних перетворень. Якісні зміни характеризуються корінним видозміненням предмету і приводять до його перетворення у щось нове. Отже, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін свідчить, що зміна якості об'єкту чи процесу відбувається тоді, коли нагромадження кількісних змін досягає певної межі. Закон заперечення заперечення характеризує напрям і форму розвитку, єдність поступовості і наступності, виникнення нового і відносне повторення певних моментів старого. В структуру цього закону входять категорії: метафізичне заперечення, діалектичне заперечення, заперечення заперечення. Діалектичне заперечення — це такий перехід від старої 72якості до нової, за якого певні сторони, елементи змісту і функції старої якості входять у перетвореному вигляді у зміст нової якості. Діалектичне заперечення — це не голе, повне знищення речі, а її перетворення у нову із збереженням і перетворення деяких рис старої якості, він свідчить про те, що між новим і старим існує зв'язок. Діалектичне заперечення включає у себе три моменти: 1) руйнацію, подолання старого; 2) збереження елементів старого; 3) конструювання, утворення нового. Метафізичне заперечення акцентує основну увагу на моменті зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і творення нового. Внаслідок цього метафізичне заперечення виходить з того, що заперечити означає відкинути, знищити. Заперечення заперечення фіксує той процес, що процес розвитку розпочинається з першого заперечення старого, яке, в свою чергу, через певний час заперечується іншим новим, що і є запереченням вихідного заперечення. При вивченні категорій діалектики, слід чітко усвідомити, що категорії філософії є: 1) поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення; і, 2) що це найбільш фундаментальні, вузлові поняття. Категорії — це граничне широкі, універсальні поняття, в яких здійснюється ідеальне відображення світу і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності. Категорії діалектики прийнято класифікувати на дві основні грури. Категорії, що відображають усталений аспект буття і свідомості, умовно можна назвати зв'язками структури, а категорії, що відображають мінливий план, — зв'язками детермінації. Прикладом зв'язків детермінації є причинно-наслідкова залежність. Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлене чимось іншим, фактором (чи факторами), які породжують його. Явище (чи явища), дія яких приводить до виникнення нового явища, називається причиною. Те ж явище, що виникає під впливом причини, називається наслідком. Тісно пов'язана з поняттями причини і наслідку категорія детермінізму. Детермінізм виражає причинно-наслідкову залежність у її найзагальнішому вигляді (а-не конкретних випадках), в її універсальній значимості. Зв'язки детермінації конкретизуються і доповнюються категоріями необхідності і випадковості. Стосовно будь-якої -речі ми можемо поставити запитання: якщо дана річ існує, то це випадково, чи необхідно? Необхідність — поняття для визначення внутрішньо стійкого зв'язку об'єктів, зумовленого всім ходом попереднього розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних обставин обов'язково є або повинно бути. Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов'язковість виникнення або існування об'єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Ще з іншого боку висвітлюють зв'язки детермінації категорії можливості і дійсності. Ці категорії підкреслено процесуальні, тобто виражають становлення буття. Можливість — це філософське поняття, яке відображає об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття: дійсність є здійсненою можливістю. Виділяються реальні і формальні можливості. Реальною є така можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Формальна (астрактна) можливість є можливість з низькою ймовірністю здійснення, але яка допускається законами буття. Універсальні зв'язки детермінації проявляються також через взаємодію понять сутність і явище. Категорії сутності і явища відображають різні рівні пізнання об'єктивної реальності — поверхневий і глибинний. Під сутністю розуміють внутрішню, глибинну, істотню, відносно стійку сторону того чи іншого предмета, явища, процесу. Сутність пізнається на рівні теоретичного мислення. Явище — категорія, яка відображає зовнішні властивості, як правило більш змінні, рухомі характеристики того чи іншого предмета. В процесі пізнання вони проявляються у формі живого споглядання. Явище і сутність — це поняття, які вказують напрямок, шлях вічного, безкінечного поглиблення людських знань. 84.Які ви знаєте основні риси панівного розуміння в епоху античності , середньовіччя і Нового часу ? Філософське  пізнання  має  принципово  гуманістичну спрямованість, тобто головним, предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії. Кожна філософська концепція додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту. Європейська середньовічна філософія, спираючись на християнську традицію, висувала на передній план релігійне-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечності людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з'являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людини як духовної істоти. Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості. Класична філософська традиція починаючи з кінця XVI і до кінця XIX століття вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її. всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про субєкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала — духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класики, Л.Фейєрбах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність — розглядають її не лише як духовну, але й чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння людини є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкту суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних відносин. З кінця XIX — початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Сучасна епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості.  Виникають багатоваріантні    ірраціоналістичні    концепції    (С.Керкегор, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, З.Фрейд), які домінуючими рисами людини проголошують позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме,  інтуїцію тощо).  Виникає антропологічна філософська школа (М.Шелер, А.Гелен, Х.Плеснер), яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибина психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення («екзистенції») людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, обумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві.

86.Що таке антропосоціогенез? Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині. Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж важати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий,  лише людині  притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні. Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія   Мальтуса   та   неомальтузіанство,   фрейдизм,   ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапіенс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції — природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс. На відміну від біологізаторських - теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття," принципову нередукованість людини лише до природної істоти.  Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості. Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в.сучасній космології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої МеТалактики закладані тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, ідо з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота. Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом   виникнення   суспільства   (соціогенез).   Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступення еволюції, який є діалектичним- запереченням   біологічної   еволюції.   Остання трансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності). 87,88.У чому полягає сутність та призначення людини? Міркування про смерть. Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання кінечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. Сенс життя є вічною проблемою. Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ,  пюб насолоджуватися самим життям,  отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя усуває на другий план саме життя. Життя є самоцінністю, таємничим дарунком людині і треба ставитися з вдячністю і любов'ю до цього дарунку. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів — від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, вироджується в егоїстичну позицію «життя заради себе» і веде до втрати людиною відчуття повноцінності життя. Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким «іншим» може виявитися і певна «ідея», чи ідеал., реалізації якого людина може присвятити своє життя . Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійнитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою».  Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток Свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний.

93. Що таке дія , діяльність , практика? В класичній європейській філософії склалися два основних підходи до осмислення взаємозв'язку людини і світу. Перший підхід — це натуралістичне і споглядальне розуміння людини та її відношення до навкілля. Людина розглядається представниками цього напрямку як частина природи, яка органічно вросла в середовище, що її оточує, в природне буття; вона є елементом природно-соціального універсума. Вихідним типом взаємодії людини і природи є пасивне сприйняття людиною впливів зовнішнього світу. Другий  підхід  розроблявся  в  основному  представниками ідеалістичної течії у філософії (Платон, Гегель, Гуссерль). Вони висунули на передній план активну сторону людського відношення до буття, його творчий аспект. Однак в ідеалізмі активність людини досить часто тлумачиться виключно як духовно-теоретична діяльність, і, окрім того, не як перетворююча, а як створююча світ діяльність. Новий рівень розуміння взаємодії людини і світу. Практика — це чуттєво-матеріальна діяльність людини, спрямована на перетворення природи, соціальних умов життя, специфічно людський спосіб взазмодії людини з оточуючим середовищем. Близьким за змістом до практики є поняття «діяльність» і «праця». Діяльність є поняттям більш широким за обсягом у порівнянні з практикою. Справді, людська діяльність не може бути цілком вираженою через її предметно-речові результати. Діяльність охоплює всі прояви людського соціального життя, які здійснюються як в практичній, так і теоретичній формі. Залежно від характеру об'єкта, на який спрямована діяльність, виділяють такі основні види діяльності: — діяльність по перетворенню природи; —діяльність по перетворенню" суспільства,  що постає у революційно-руйнівній і у конструктивно-організаційній формах; — діяльність по формуванню і перетворенню самої людини; —діяльність по самовдосконаленню; — пізнавальна діяльність, при якій активність суб'єкта спрямована на об'єкт, але при цьому вона не змінює останнього, а відтворює його в ідеальній формі; — ціннісна діяльність, своєрідність якої полягає в тому, що вона надає об'єктивно-суб'єктивну інформацію про певні соціальні цінності, норми, імперативи; — комунікативна діяльність або спілкування у різноманітних формах. Діяльність, отже, постає як процес універсального ставлення людини до світу і водночас як становлення цілісності самої людини як суб'єкта історичного розвитку світу. Поняття «праця» є більш вузьким стосовно практики. Праця є процес, що відбувається між людиною і природою, в ході якого людина здійснює перетворення природи, втілює в ній свої цілі і тим самим суб'єктивує (олюднює) світ предметності. Структура практики. У найзагальнішому плані практична діяльність включає в себе два основні елементи: суб'єктивну діяльність людини і об'єктивні (незалежні від людини) властивості буття. Практика завжди виступає єдністю суб'єктивного і об'єктивного. Діалектика взаємозв'язку цих аспектів виявляється в тому, що в ході практики відбувається опредмечення ідеальних цілей суб'єкта в реальній дійсності, тобто об'єктивність набуває статусу суб'єктивності. З другого ж боку, в ході діяльності людина освоює нові грані світу, усвідомлює нові його властивості і тим самим її суб'єктивність стає у більшій мірі наповнена об'єктивним змістом. В залежності від того, на що спрямована практична діяльність, виділяють два види практики: матеріально-виробничу і соціально-історичну: Матеріально-виробнича практика є процесом впливу людини на Природу, що здійснюється за певних економічних умов і метою якого є перетворення природи у відповідності потребами людини. Історична практика — це такий вид практики, який спрямований передусім на зміну способів життєдіяльності людей, тобто -конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, державних і політичних загалом інституцій, громадських установ, соціальних відносин і т.п.. . Тема: Свідомість 101. Якою була філософська думка про свідомість в різні історичні епохи ? Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі. Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об'єктивне зображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об'єктом зовнішньої дійсності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об'єкт, на реальність «поза себе». Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це — духовно-практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, співставляти свої знання з цілями власного існування. Оцінювати світ не лише в його об'єктивних характеристиках, а як світ Свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, Юна нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю людини за свої стосунки зі світом природи і світом людей. Отже, свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного іідображення, формою пізнання дійсності як незалежної від людських Прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, Свідомість містить в собі прояв суб'єктивного відношення людини до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого акання і себе. Результатом і метою духовно-практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності Світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного Життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребує здебільшого Тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем Оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення „"Вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини. а Духовний світ людини — "це не лише її розум, мислення, але й і почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що Спирається на сукупність ціннісних орієнтирів і духовних смислів. Свідомість не дорівнює мисленню та знанням, вона є одночасно і Переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбиває в собі (з різною мірою вираження) обидві форми Ідеального відношення до світу — і пізнавальну, і ціннісну (духовно-практичну).

107. Яким за змістом є співвідношення між свідомістю і мисленням ?

Якщо розглядати свідомість з суто психологічної точки зору, то в складі свідомості можна виділити такі форми психічного відображення: підсвідоме, форми чуттєвого споглядання, емоції, почуття, волю, мислення, самосвідомість. Сфера підсвідомого включає в себе сукупність психічних явищ і процесів, прихованих від самоспостереження, не представлених в явній, увсідомленій формі. Вона охоплює широке коло явищ — від елементарних (інсііинктів, навичок, автоматизмів, типових емоційних станів) до найскладніших процесів, що впливають на художню творчість, на інтуїтивні акти пізнання тощо. Формами безпосереднього чуттєвого споглядання виступають відчуття, сприйняття і уявлення. Більш складним елементом психічного відображення дійсності є емоції і почуття. Вони обумовлюють вольові процеси людської психіки. Вищою формою психічного відображення дійсності є логічне мислення як засіб понятійного осягнення сутності речей і розкриття закономірностей оточуючого світу. Мислення як вища форма пізнавальної діяльності має свої рівні, від елементарної діяльності розсудку, яка притаманна і тваринам (процеси аналізу і синтезу, індуктивні і дедуктивні способи міркування, експеримантальна діяльність) до вищих форм понятійного пізнання дійсності, творчого мислення. Суб'єктивно-психологічні особливості індивіда впливають і на таку складову свідомості, як самосвідомість, або рефлексія (вона має свої рівні і форми — .самопочуття, самопізнання, самооцінка самоконтроль). Але свідомість не є лише суб'єктивно-психологічною здатністю індивіда, не є проявом лише психічної сфери життя. З позиції специфіки  психічної організації  і  суб'єктивно-психологічних особливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність свідомості. Проблема полягає в тому, що витоки духовності людини не зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності, .які існують незалежно від її індивідуальної свідомості. Філософські системи по-різному визначали факт об'єктивного існування духовних формоутворень. Релігійні концепції апелюють до Бога, що наділив людину духовністю. Системи об'єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.), констатуючи об'єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють це наявністю поза- і надлюдської духовної субстанції — абсолютного духу, світу ідей, духовної космічної енергії тощо. Сучасний матеріалізм, на відміну від релігійних і ідеалістичних концепцій, основи духовності вбачає саме в людському суспільстві, в особливостях Соціально-практичного і культурно-історичного буття людини у світі.

111 -109.Що таке духовний світ особи і духовне життя суспільства? Що таке духовний світ людини?

Згідно з матеріалістичною концепцією, свідомість породжується всім розвитком матеріального світу, його еволюцією. Але людська духовність виникає не шляхом стихійного розвитку матерії взагалі, а внаслідок розвитку такої форми матеріальності, як людська практична діяльність, що відбувається за певних соціальних умов. Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського способу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується до навколишнього середовища, а активно перетворює його в процесі суспільної практики, предметної діяльності. Причому перетворення, зміна зовнішньої діяльності можливі лише у відповідності з власними закономірностями природи. Тому в процесі суспільної практики людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ. На цьому грунтується здатність людського мислення до об'єктивності відображення. До того ж людська діяльність не обмежується відтворенням, реконструкцією наявного стану речей. Вона є активною, творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі (але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі. Тому практиці притаманна і така риса, як універсальність, тобто потенційна можливість діяти за логікою нескінченної природи. Активність, творчість, універсальність притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображення практичної діяльності. Людина потенційно, в принципі здатна пізнати і відтворити будь-який предмет природи, бо відноситься до існуючого з точки зору всього людського суспільства. В процесі суспільної життєдіяльності формується соціальний тип спадковості. Суспільний досвід акумулюється не лише у формах спілкування, в суспільних відносинах, не лише у засобах і знаряддях праці, але також і в мові. Мова виступає зовнішньою оболонкою думки, засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі суспільного досвіду та інформації. Незважаючи на те, що не всі елементи духовного життя можуть мати мовний вираз (наприклад, потреби, емоції, переживання, підсвідомі явища), свідомість як продукт суспільного життя нерозривно пов'язана з мовою, опосередкована нею. Джерело    людської    духовності    міститься " (всупереч примітивно-матеріалістичної точки зору) не в нервовій системі, не в генній організації і не в структурах головного мозку. Щоб зрозуміти акт народження свідомості, потрібно вийти за межі людської голови і тіла взагалі. Людина не народжується з готовою соціальною програмою, з готовою здатністю до мислення, до свідомості. Все це вона отримує завдяки включенню в суспільно-практичну діяльність, в певна суспільне середовище, в історію людської культури. Особливість суто людської форми відображення дійсності, яким є мислення, полягає саме в тих соціальних умовах, які змушують мозок людини в одну епоху сприймати так, а в іншу — інакше. Таким чином, будучи функцією мозку, свідомість знаходиться поза сферою біологічних закономірностей, вона є суто соціальною за своїм походженням і змістом. Більш того, вищі прояви людської духовності — безкорисливий пошук істини і сенсу, моральність, свобода, самосвідомість, релігійно-духовний досвід, переживання краси, творчість — не можуть бути пояснені лише необхідністю функціонального забезпечення суспільного життя, вони не є утилітарними засобами суспільно-практичної життєдіяльності. У цьому розумінні духовність має надсоціальну природу. Саме ця обставина — наявність духовних абсолютів, вищих цінностей в свідомості людини — є найважливішою в розумінні сутності   свідомості   Поряд   з   релігійно-філософськими   та ідеалістичними версіями, які не можна ігнорувати, існує і матеріалістична позиція щодо цього феномену. Вона полягає в розумінні обумовленості людини та її свідомості не лише конкретним суспільством, соціально-економічними обставинами, приватними цілями та інтересами, а всією історією людства, що втілена у світ культури. Людська культура постає як складний і суперечливий процес історичного «олюднення» самої 110. Що таке суспільна свідомість і якою єїї структура ?

Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості. Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно самостійною системою.    Духовний    світ    людини    має індивідуально-неповторну форму. Індивідуальні риси свідомості індивіда пов'язані з конкретними особливостями його життєдіяльності. У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей. Закономірності і особливі риси свідомості: — свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу; її особливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існування; — свідомість існує в двох формах ідеальної діяльноті — теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній); — людській свідомості притаманна здатність до об'єктивності відображення дійсності; вона є- активною, творчою та універсальною діяльністю; — свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі інформації; — свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взаємопов'язані, взаємообумовлені, але, одночасно, існують як самостійні, відносно незалежні одна від одної. Структура суспільної свідомості. Суспільна свідомість має складну структуру — різноманітні рівні і форми. За пізнавальними  можливостями  і  особливостями  відображення суспільного буття виділяють рівні суспільної свідомості — емпіричний (буденна свідомість) і теоретичний. Сфера ціннісного відношення до дійсності, соціальне бачення буття з позиції окремих соціальних груп і суспільства в цілому представлені соціальною психологією і ідеологією. Виділяють форми суспільної свідомості, які є формами пізнання дійсності і, разом з тим, духовно-практичними формами усвідомлення світу і людини (мораль, Право, релігія, мистецтво, філософія тощо). Емпіричний рівень суспільної свідомості є відображенням дійсності  межах повсякденного життя. здоровим глуздом. Буденна свідомість формується стихійно в процесі безпосереднього життя. Вона включає в Себе накопичені за віки емпіричний досвід, знання, норми та зразки Поведінки, уявлення, традиції. Соціальна психологія за рівнем відображення є часткою буденної Свідомості. Але пізнання не є її основною функцією. Соціальна психологія здійснює регулятивну функцію безпосереднього життя людей. В ній відбиваються психологічні риси і почуттєві стани Соціальних груп і суспільства взагалі. Теоретична (раціональна)  свідомість виходить  за межі повсякденності. Це є системна, теоретично оформлена сукупність ідей, Поглядів, переконань. Вони узагальнюють досвід практичного життя і буденної свідомості,  відрізняються послідовністю, логічністю, потребують теоретичного обгрунтування і доведення, пов'язані з філософсько-світоглядними принципами і настановами. Ідеологія так само, як і соціальна психологія, спрямована на регулювання суспільних стосунків. Вона є певним виразом суспільних цінностей, орієнтацій, інтересів і норм поведінки. Але на відміну від Соціальної психології, ідеологія є упорядкованою і теоретично оформленою системою, тобто в пізнавальному плані виступає на рівні Теоретичної свідомості. Ідеологія ж створюється цілеспрямовано, певними групами людей, зайнятих в сфері духовного виробництва. Вона прагне в систематизованій і обгрунтованій формі представити часткові, приватні інтереси, що притаманні лише певному класу або соціальній Групі, як спільні, загальнолюдські. Кожна ідеологія намагається захистити свої власні інтереси, виправдати їх, протиставити їх інтересам інших соціальних спільнот. Ідеологія служить не лише приватним інтересам певної соціальної спільноти, але й суспільству в цілому. Саме в правовій державі виникає явище масової ідеології. Вона 110спрямована не стільки на захист політичних інтересів певного класу, а на масове духовне виробництво, на продукування ідей, значень, образів і символів, що надають життю індивідів певний сенс існування саме у цьому суспільстві. Сучасна ідеологія все більш орінтується на релігію,   мораль,   мистецтво,   спирається   на   культурні  і загальноцивілізаційні основи цілісності суспільства. Проте не потрібно забувати про негативний вплив будь-якої (класової чи масової) ідеології на свідомість індивіда. Свідоме ставлення до життя, свобода індивіда потребують власних, особистих зусиль розуміння існуючого, усвідомлення сенсу своїх вчинків, суспільних подій. Ідеологія ж продукує і пропонує готові для споживання смисли і значення. Тому ідеологізація сприймається особистістю як несвобода, як позбавлення права самостійно мислити, як маніпулювання власною свідомістю з боку суспільства та його масової культури. Форми суспільної свідомості виникають внаслідок розвитку різних форм діяльності (моральних, правових, релігійних тощо) і є їх ідеальними відтвореннями. Кожна форма суспільної свідомості Відображає світ у всій його цілісності, але відповідно до своєї специфіки 1 свого призначення. Першою нерозчленованою формою свідомості була міфологія. Міфологія є своєрідним началом людської духовності, в синкретичному, нерозчленованому вигляді вона містила зародок всіх майбутніх форм і способів духовного освоєння світу. Наука як форма суспільної свідомості спрямована на відображення об'єктивних закономірностей і зв'язків природного і соціального світу. Вона    систематизує    об'єктивні    знання    про    дійсність інтелектуально-понятійним (раціональним) способом. Результатом і основною цінністю її є істина. За своїми видами наука поділяється на гуманітарні, технічні науки і природознаство. Естетична (художня) свідомість спрямована на пробудження людини до творчості, на піднесення людської чуттєвості. Вона Відображає дійність у формі художніх образів. Основною цінністю художнього відношення до дійності є краса як символічне-чуттєве відображення реальності. Політична свідомість є сукупністю ідей, що відображають соціально-групові, класові відносини в суспільстві, центром яких є певне ставлення до влади. Воля державної влади трансформується в право і виступає як юридичний закон. Правова свідомість регулює соціальні стосунки з позиції закону, вона є сукупністю принципів і норм поведінки, що санкціоновані державою. Правова свідомість забезпечує громадський порядок, регулює суспільні відносини, виходячи з сформульованих і утверджених правовими установами і закладами вимог належної з точки зору закону поведінки. Право не може регулювати всі без винятку суспільні відносини, воно регулює лише найважливіші з точки зору держави стосунки. Решта суспільних відносин регулюється мораллю. Моральна свідомість є сумою правил суспільне схваленої поведінки індивідів. Вона охоплює дійсність у формі моральних норм — вимог, яких повинна дотримуватися людина згідно з суспільним і власним усвідомленням добра і зла. Таким чином, суспільна мораль є способом адаптування до суспільного середовища, сферою суспільної необхідності. Але є й вища форма моральної свідомості, яка виявляє себе на індивідуальному рівні — моральність особистості. Є дещо спільне між філософією і релігійною свідомістю. І релігія, і філософія спрямовані на усвідомлення граничних смислів людського буття, на пошук глибинної єдності. і зв'язку людини з світовим універсумом. Але здійснюються ці цілі різними способами, різними шляхами. Так, філософія є теоретичним, поняттєвим міркуванням над проблемами сенсу людського існування. Це наближує її до науки. Але на відміну від науки, філософія слугує не лише цілям теоретичного пізнання, а, насамперед, цілям людського самовизначення в світі, цілям злагоди між людиною і світом ЇЇ буття. Тому ,вищою цінністю філософського пізнання є мудрість, як переживання і усвідомлення істини, як особистісне осягнення смислів і значень існуючого, шляхів творчого саморозвитку людини. Релігія, спираючись не на знання, а на релігійну віру, вказує на духовно-практичні шляхи для осягнення і з 121.Що таке суспільство і його основні характерні риси ? Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру * розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства: праця (специфічно людська доцільна діяльність), спілкування (колективний характер діяльності і життя), свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності). Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою (натуралістичні концепції), інші — абсолютизують її (ідеалістичні вчення). В розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів). Саме така суперечлива особливість суспільної реальності —бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним, об'єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма «включення» їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними-культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, В тому числі —рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву «соціальної детермінації», є фактом залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує Закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом 'з тим створюють і змінюють ці обставини.

125.В яких сферах здійснюється життєдіяльність людей у суспільстві ? а) Поняття суб'єкта суспільного розвитку. Соціальна структура суспільства. б) Основні сфери життєдіяльності людей і суспільні відносини. Функції суспільства. людини. Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву «соціальної структури суспільства», тобто сукупність «мікросоціумів» — соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних Відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних ,ТОЩО). Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять Історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами Історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної" долі, обставин життя, Інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства. Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних" спільнот та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні    та    інші,   ознаки).    Так,    можна " виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), Соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), СОЦіально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому грунтується класовий поділ суспільства — на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд я поняттям «клас» вживається термін «страта». Теорія стратифікації виділяє певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, (Ч'ніти, стилем життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в  число таких ознак, крім відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний престиж. Суспільне життя відбувається в трьох основних сферах, або реальних процесах життєдіяльності, — в матеріально-економічній, соціально-політичній і духовно-культурній. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя веде до створення деформованої моделі суспільства. В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносиш. Вони охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні —- політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні — моральні, релігійні,  художньо-естетичні,  наукові відносини.  Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин. Суспільство як єдність соціального і індивідуального спрямоване, по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя  (зростання добробуту, матеріального достатку); регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток людей. Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського 125,буття визначається в соціальній філософії поняттям «суспільне виробництво». Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), (юно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом формування і розвитку духовної сфери людства, суспільних форм свідомості   (духовне   виробництво).   Отже,   основні   сфери життєдіяльності в їх взаємозв'язку — це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його соціальних умов і його суб'єкта — суспільної людини. Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва — це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони є, системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють «обмін речовин» між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробнництва. Засоби виробництва — це сукупність засобів праці (серед яких основними є ' знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи Виробничі відносини — це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту   від   виробництва   до   споживання.   Вони   є Історично-конкретним способом поєднання людей  і  засобів виробництва на основі певного характеру власності, або способом привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб і процес привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є суттєвою характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від виробничих відносин відрізняються так звані технологічні відносини, які так само складаються в процесі виробництва, але обумовлені не формою власності на засоби виробництва, а потребами технології і організації виробництва. Це, наприклад, відносини між робітниками різних спеціальностей, між організаторами та виконавцями тощо. Джерелом розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивним силами, що постійно розвиваються, і виробничим відносинами, які мають стабільний характер. Зміни в продуктивних силах зумовлюють потребу змін і у виробничих відносинах. Саме цей закон — закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил — К.Маркс вважав основним загальносоціологічним   законом,    що   лежить   в   основі соціально-політичних революцій і історичного розвитку. Соціально-політична сфера життєдіяльності — це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Вона пов'язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-історичних суспільств, держав, .класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) і соціальних інститутів — форм організації і регулювання стосунків в суспільстві. Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони «обслуговують» всі сфери  суспільства,  забезпечуючи  соціальну консолідацію  і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути — це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права, освіти, сім'ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль тощо). (Духовно-культурна сфера є процесом духовного .виробництва, процесом формуванні? і функціонування об'єктивних форм духовного життя — мистецтва, моралі, релігії; філософії, науки, культурних цінностей, 129.Що таке суспільний прогрес? У сучасному світі існують різноманітні форми суспільства, що суттєво відрізняються одне від одного за багатьма параметрами. Так само і в історії людства можна помітити, що суспільст во пройшло в своєму розвитку різні етапи. В соціальній філософії по-різному вирішувалось питання про основні чинники суспільно-історичнаго процесу. Як правило, пошук йшов в напрямку визначення певної єдиної детермінанти, або «мотора» історії, чи то буде техніка, чи економіка, чи свідомість, пізнання. В натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснювався біологічними   законами,   природними   факторами,   зокрема географічними чинниками, змінами народонаселення тощо. Інші концепції апелювали до людського розуму. Ідея про вирішальне значення людської свідомості є чи не найпоширенішою в соціальній філософії. Така ідея заснована на тому, що в суспільстві діють люди, наділені свідомістю і волею. Звідси — особлива увага до ролі пізнання і науки в історії, до ролі творчої діяльності особистості. Історичний розвиток пояснюється зростанням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням людської свободи, вдосконаленням моральних норм, поширенням нових культурних цінностей тощо. Сучасні західні філософи-технократи пояснюють соціальний розвиток прогресом техніки і технології. Марксистська соціологічна теорія спирається на той безперечний факт, що саме виробництво матеріальних благ забезпечує безпосереднє існування людини. Тому визначальна роль в історичній еволюції суспільства відводиться тут матеріальному виробництву, економічному фактору: рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, рівню продуктивності праці. Всі названі фактори є суттєвим і необхідними в соціальному розвитку, всі вони обумовлюють певним чином плин історичних подій. В еволюції суспільства важливі всі форми життєдіяльності — матеріально-економічна, політична, релігійна, моральна та інші — в їх історичній єдності і взаємозв'язку. Не заперечуючи величезний детермінуючий вплив техніко-економічних факторів, потрібно все ж зазначити, що не можна вказати єдиний визначальний чинник для всієї людської історії. На різних етапах соціального розвитку головним може стати будь-який з названих чинників. Отже, історія обумовлена сукупністю різних факторів, одні з яких в конкретних ситуаціях виявляються сильнішими за інші і постають в якості основних детермінант. 130. Якими є рушійні сили та чинники суспільного прогресу? У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й допо&нюють одне одного — формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку і .спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес, формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію Майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів. Формаційна теорія грунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею Матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні формації — це конкретно-історичні типи .суспільства, послідовні «сходинки» історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед — формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усю 130,різноманітність суспільних відносин і зв'язків. Основними елементами суспільно-економічної формації є базис і надбудова. Сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, називається базисом. Від базису залежать всі інші суспільні відносини. Він визначає характер і зміст надбудови — ідеологічних, політичних, правових відносин і ідей, організацій і установ, через які ці відносини здійснюються. Суспільно-економічна  формація  розглядається  як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство — такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої. Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні сопіально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім-для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам по собі цей підхід, а його абсолютизація,  догматичне  ставлення до  нього.  По-перше, неправомірно стверджувати, що на будь-якому етапі історії соціально-економічні відносини детермінують суспільне життя в цілому. По-друге, уявлення про єдину закономірність, лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для ^вибору альтернативних шляхів розвитку. Насправді-бо, історія є проявом творчої діяльності людей, а процес творчості ніколи не можна абсолютно передбачити. По-третє, реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційного розвитку по висхідній, при такій спрощеній схемі втрачається своєрідність і самоцінність кожної культури і цивілізації, вони виступають лише в якості передумов майбутнього досконалого суспільства. Отже, теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (ХУІП-ХІХ століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду. Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в -глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації — складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що-все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної цивілізації. Термін “цивілізація” багатогранний і не має чіткого визначення. Іноді “цивілізацію” ототожнюють з поняттям “культура”. Нерідко під поняттям “цивілізації” розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, але у всякому разі це поняття вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій? На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття «цивілізація» фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на  сукупності  всіх  форм  життєдіяльності  суспільства   — матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі — сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів-цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізцій більш глобальні, більш сталі увторення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим,