§ 4.1.14. Національна ідея: від чернігівщини до слобожанщини, галичини, буковини, закарпаття

Т. Шевченко розбудив від «спання на волі» козацький народ в особі не лише трудових верств, а й інтелігенції — освітньо-наукової, творчої, соціально-політичної. І важливо, що в оборону нації стають не лише окремі звитяжці (як Г. Сковорода, І. Котляревський, В. Капніст, автор «Історії Русів», Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка), а й організовані групи, а з 1847 року — і українські партії.

І цього разу для більшості з них українська ідея та нація спочатку постають переважно якоюсь однією гранню: проблемою чи то мови, чи культурної автономії, чи етнічної самоідентифікації. Та не випадково могутня когорта будителів, очолюваних Маркіяном Шашкевичем, знана як «Руська трійця», і альманахом «Русалка Дністрова», і науково-педагогічною діяльністю (І. Вагилевича, О. Духновича) спричинила історично вагомий злам у свідомості галичан, буковинців та інших етнічно-українських груп: для вогнища потрібною була іскра. І тією іскрою стала етнонаціональна ідея — як ідея самодостатності, свободи, права нарівні з іншими етносами Австро-Угорщини, Польщі, Румунії щодо можливості розвитку. На жаль, І. Вагилевич, О. Духнович та інші лідери національного відродження часом не витримують тиску обставин і сходять з обраних патріотичних позицій, та «стомлюється» й криця. Їхній подвиг будить народ, і на арену вирішальних змагань виходить «буковинський соловій» Осип-Юрій Федькович — аристократ етикою і духом — та його послідовники.

І знову особливу роль відіграють народні традиції, історична пам'ять, мова, фольклор, чуття єдності народу всієї української землі. Звідси й переспіви давніх творінь (як «Слова о полку Ігоревім»), і культ рідної мови як безсмертної душі народу, і гімни рідній Землі як Матері всіх «русинів», а також переклади з європейських авторів — виразників волелюбних ідеалів інших народів.

Певний час «русини-українці» пов'язують надії на досягнення мети з визвольною місією то угорців, то москвофілів. Та скоро ілюзії розвіялися: після переможної революції 1847 р. угорці проголосили винятково шовіністичний, асиміляторський щодо українства курс*; а москвофіли, використовуючи вигідну для Росії кон'юнктуру (глибокі розчарування українських сил у справі боротьби за національне визволення спільно з іншими, раніше пригнобленими народами), розгортають шалену енергію по розколу українців на подніпрянців і подністерців, підсовують фальшиву ідейку історичної єдності «русинів» (як і гуцулів, лемків та бойків) не з українцями, а з «руськими»-московитами, а головне — «єдності всіх слов'ян» та визволення їх з неволі силами російського царизму. Декого російський месіянізм присипляє, і москвофільство стає впливовою силою життя інтелігенції: людям хочеться вірити в добрі обіцянки...

Та чад не вічний, він або вбиває, або вивітрюється. Скоро прибічники москвофільського месіанізму переконуються: робиться спроба одне ярмо замінити іншим. Як зазначить Я. Гавлічек-Боровський, до Москви він їхав слов'янофілом, а повернувся чехом, бо переконався: «у Москві дбають не про нашу свободу, а про те, щоб югославські виноградники, чеські промисли, українські землі стали російськими…»

Про свою свободу та щастя має дбати кожен народ сам! Хтось інший за чужі інтереси собою жертвувати не буде. Отже, як вважали Б. Хмельницький, І. Богун, І. Мазепа, щастя й свобода кожного — на вістрі його меча.

Тож закономірно, що й на царини Галичини, Буковини, Закарпаття, до всіх етнічних пагонів української нації, як Божий глас, прийшло Шевченкове Слово у єдності обох його складників:

…Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

…Вставайте, кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте!

Природно, що воно, те віще Слово, реалізувалося в різноманітних формах.

У Наддніпрянській Україні воно прокотилося як небесне пророцтво та благословення, а то й непримінний наказ самої Долі для всіх верств нації. «Кобзар» стає на рівні з Біблією священною книгою кожної родини, а життя й образ Батька Тараса — прикладом для наслідування.

За життя мало хто діставав всенародне визнання. Т. Шевченкові було сподіватися на те майже неможливо: він був кріпаком, арештантом, солдатом, пасинком для своєї землі. Та сталося рідкісне — Україна визнала його як свого вождя і пророка, а разом з тим мовби й сама дістала священні національно-державницькі клейноди, бо душа її спалахнула прометеївським вогнем, розправила тіло, піднесла горде чоло й знову взяла до рук козацьку зброю.

Знову Кармалюки й Довбуші повели уярмлених на своїх і чужих гнобителів. При тому й тепер не як добичники і розбійники, а як неогайдамаки — свідомі своєї доброчинності сини народу: якщо романтичний лицар Іван Гонта «різав усе, що паном звалось, без милосердія», в ім'я високої ідеї міг позбавити життя навіть синів-католиків (відомо, що те було лише як художній образ, символ відданості клятві побратимам), то нові народні месники діють в дусі народної гуманістичної моралі, ідеї правди, рівності, справедливості («Я їх не вбиваю, — каже Кармалюк, — а всі (експропрійовані. — П.К.) гроші розділивши, я гріха не маю»).

Злитий воєдино пафос Шевченкової та народної волі невідворотно мав дати нові імпульси й ідейним шуканням новочасної еліти. На історичну арену виходять Харківський, Львівський, Київський університети та київське Кирило-Мефодіївське товариство (братство).

Не доводиться дивуватися львів'янам: їх підштовхували до змагань за національні пріоритети навіть всеєвропейські процеси; немислимо, щоб Київ не породив кирило-мефодійвців: їх покликав до життя дух і геній сущого там Т. Шевченка. Не доводиться дивуватися і харків'янам, навпаки: є підстави захоплюватися ідеологами національно-культурного відродження Слобожанщини, бо й там запанував у розумах дух волелюбного козацтва. Було б гріхом не відзначити тут роль людини багатогранних обдарувань та інтересів Василя Каразіна — фундатора Харківського університету. Це він усвідомив необхідність освіти й науки для свого краю, до того ж — освіти, науки, культури, інтелігенції, споріднених з історією і перспективами Слобожанщини як органічної частини України. Гідними засновника виявилися й викладачі — вітчизняні і зарубіжні — університету: в основу підготовки кадрів вони поклали виховний процес — готувати не просто фахівців, а патріотів свого народу, свого краю, відданих ідеалам демократії, народолюбства, свободи.

За умов антиукраїнської політики царизму то було не легкою справою. Однак не випадково доходило до скандалів: коли імператор, прибувши на святкування, оголошував університетові… догану за підготовку інтелігенції, яка, за його твердженням, неадекватно ставилася до визначених їй русифікаторсько-колонізаторських завдань. Імператор тут же полишив зал, а викладачі залишилися. Залишилися і їхні орієнтації та принципи: піднімати рідний народ до висот європейської цивілізації та культури і, до того ж шляхом не заміни (витіснення) вітчизняного закордонним, а навпаки — шляхом органічної контамінації свого з «чужим», збагачення рідного спорідненим закордонним.

Закономірно, що саме на Слобожанщині запановує романтична теорія і практика в літературі, культурі, мистецтві, серцевиною якої була національна орієнтація: на прадавню історію і фольклор, на ідеали боротьби за суверенну особистість, кожну соціальну верству та націю. На свободу й народоправство; за національну мову й ментальність — глибоко національну психіку.

Цілком зрозуміло, що реальним ідеалом романтиків стала доба Козаччини та її образне вираження — борець за свободу.

«Втратив я старе, та зате знайшов нове. Прощай, моя тінь! Здрастуй омріювана істина! Ти будь мені землею обітованою» (Г. Сковорода) — такою була перша концепційна засада харківських освітян і вчених. Друга чи не найповніше була виражена видатним мовознавцем Олександром Потебнею: про вартість індивідуального чи колективного життя можна говорити лише тоді і в тій мірі, коли те життєдіяння (а відтак виховання, освіта, наука, мистецтво) буде закорінене в глибини народу й служитиме повному розквіту та самовираженню національної душі.

Універсальною формою втілення народної душі є мова, тому утвердження народно-національного буття та свідомості найперше необхідно починати з мови. Причина, гадав О. Потебня, зрозуміла: «Слово народ, — писав він у статті «Про націоналізм» (1865), — перейшло від абстрактного значення народження»; та головне, що народ «у найширшому значенні» це — мова, а «народність є те, чим один народ відрізняється від іншого»*. Де нема особовості — там немає цивілізації і культури; і, аналогічно: де немає мови, там нема особовості. І це ніяк не протистоїть ідеї єдності вселюдства; навпаки: сутність світу — у цілісності всіх його частин (отже, людей і народів), а ті — в цілісності неповторних одиничностей.

Українці — частина вселюдства, отже і вони, і вселюдство зацікавлені в розвитку органічної (від природи) кожному з них індивідуальності. Бо знищення одного спричинить загибель іншого. І тому, «коли мова школи відмінна від мови сім'ї, то слід чекати, що школа й домашнє життя не будуть в гармонії», а боротимуться одне з одним. І аналогічно: до внутрішньої всеохоплюючої дисгармонії веде й асиміляція чи злиття народів, оскільки, як зазначав один з учителів О. Потебні знаменитий Гумбольдт, «народність, яка поглинається іншою, вносить у цю останню начала розпаду». З цієї ж причини денаціоналізація стає ферментом деморалізації, а проблема мови є однією з найважливіших — пов'язаних з іншими — проблем.

Так національна ідея, виплекана Т. Шевченком, охопила весь український (від Чернігівщини, Слобожанщини до Галичини і Закарпаття) Терен. І цілком логічно, що як об'єднала сили патріотичні (живі), так і оголила справжні інтереси та заміри українофобські («мертві»), про що прекрасно сказав П. Куліш у статті «Чого стоїть Шевченко як поет народний»: наш Кобзар — не лише митець, а й перший наш справжній історик та мислитель, «найвища корогва нації, після підняття якої всі в нас поділилися на живих і на мертвих та й довго ще ділитимуться»*. Поділилися вони й у Львові та Чернівцях, де люто змагалися народовці з москвофілами; поділилися і в Києві, де проімперським прихвостням протистали кирило-мефодіївські братчики, а далі й могутні об'єднані патріотичні сили.

«Книги буття українського народу» — так озаглавив маніфест натхненний Т. Шевченком М. Костомаров. Важливо, що стилем цей документ кирило-мефодіївців нагадував історико-етнологічні міфи, а пафосом був споріднений з ідеологічними маніфестами інших збурених національно-визвольними рухами європейських народів (зокрема польського, італійського, угорського, болгарського). Не менш важливо і те, що «Книги буття» поєднували як історію та сучасність (кореспондуючись з найдавнішою літописною традицією), так і соціальну та етно-національну, філософську і релігійну парадигми.

«Племено слов'янське, — наголошував М. Костомаров, — ще до принятія віри не йміло ані парей, ані панів і всі були рівні…»

Познайомившись із християнством, слов'яни, за допомогою Кирила і Мефодія, почали перекладати святе письмо «тією ж мовою, якою всі говорили посполу», отже, не так, як романці чи німці, котрі послуговувалися латиною, а по-своєму.

На жаль, було два лиха у слов'ян: «незгода між собою» та те, що «менші брати» некритично все переймали од старших, хоча «у їх своє було лучче, ніж братівське». Бог обдарував слов'ян краще, ніж інших, та вони вдалися до зневажання свого й запозичення чужого — і Бог покарав їх.

Українці потрапили в багатоступеневу залежність. Спочатку «Україна з Польщею поєднались як сестра з сестрою». Однак Польща почала нав'язувати багатоступеневу експлуатацію. Почалися роздори. Цим прагнули скористатися і Литва з татарами та Московщиною, і інші сусіди. Та «не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство… І постановило козацтво віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі… і день одо дня росло, умножалось козацтво, і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні і вже не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і дивлячись на Україну так би зробилось і в Польщі, а там і в других слов'янських краях» («Книги буття українського народу», §76).

За це твердження великі «інтернаціоналісти» звинувачували М. Костомарова та кирило-мефодіївців у месіанізмі. Однак нічого того не було. Як завжди, українофоби «не помічали» різниці між ідеологією месіанізму та сутністю месійності. Месіанізм вивищував один народ (мову, культуру, право) над іншими і виправдував будь-які заходи задля панування над іншими (роль єврейства, Римської імперії, Москви як «третього й останнього Риму»).

Місійність походить від семантики поняття «виконувати місію». Як дипломати, представники урядів і держав, освітяни, вчені, місію виконували Кирило і Мефодій. Кирило-мефодіївці, суголосно з Т. Шевченком, відстоювали ідею рівності та братерства народів, а тому й розуміли місію України (а якусь роль має виконувати згідно із законами природи кожна людина, нація, мова, культура) у створенні прецедента справедливого вирішення проблеми, у тому, щоб Україна стала прикладом, згідно якому, «так би зробилось і в Польщі, в інших слов'ян» — самими поляками та іншими слов'янами.

Натужно вправлялися фарисеї і в спробах довести, що «український месіанізм» зрідні польському. Та й то було виплодом хворобливого клерикалізму, бо шляхетська Польща дійсно проповідувала ідею месійності, у тому числі й щодо колонізованої нею України. Україна ж жодним документом не засвідчила ідеології панування над іншими, тим більше — силового.

«Книги буття…» засвідчує протилежне: походження не від чужих взірців, а від тисячолітніх традицій, яскраво виявлених у «Велесовій книзі» і «Літописі Аскольда», в билинах великокняжої доби і «Повісті минулих літ», у Галицько-Волинському й козацьких літописах, в історичних піснях, народних думах та «Історії русів», у творчості корифеїв бароко, Г. Сковороди, Л. Барановича й П. Могили, І. Котляревського й, нарешті, — Тараса Шевченка.

Пригадаймо «Велесову книгу»: «...се рабів відпустимо й скажемо, як вирішили, так і зробили».

У «Книгах буття…»: «І хотіли вони зробить із народа дерево, або камінь, і стали їх не пускать навіть в церков… І козацтво стали мучить і нівечить»; нищили право українське пани — ляхи й царсько-московські месійники.

Однак «голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни («Буде бито царями сіянє жито!» — Т. Шевченко), ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні кріпака, ні хлопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні у Сербів, ні у Болгар («А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі» — Т. Шевченко).

І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою у союзі Слов'янськім» (§ 104).

Саме таким є шлях до мети та української місії — комплексного розв'язання проблем соціального, національного, культурно-гуманістичного змісту. А саме: шлях і еволюції (відродження та розвиток традицій), і революції (завоювання незалежності і свободи). А засобом досягнення мети — утвердження своєї держави та здобуття рівноправного становища з іншими народами.

Досягнути ідеалу непросто, для цього необхідно мати ідею й еліту, а головне — готувати покоління борців. Готувати і в практиці життя, і шляхом розвитку національно-державної самосвідомості.

Так викристалізовується програма народних шкіл та широкорозгалудженого товариства «Просвіта»: для перших сам Т. Шевченко пише «Букваря», а в осередки «Просвіти» іде найавторитетніша фаланга інтелігенції (як Б. Грінченко, Л. Глібов і М. Коцюбинський в Чернігові, Леся Українка, М. Старицький, М. Лисенко в Києві, І. Франко, М. Грушевський, М. Гнатюк у Львові), набирає щонайширшого розповсюдження народництво як ідеологія.

Абсурдно, але усе те піддають нищівній критиці, чи й гротесковому осміянню, не лише імпер-більшовицької орієнтації ортодокси Москви, а й доморощені представники «робітничого класу», мотивуючи антинародне ренегатство тим, що «робітники не мають Вітчизни» (К. Маркс), а не лише націоналізм, а й патріотизм є, мовляв, рудиментом у новочасній суспільній думці. На цій основі створюються компартія України та організації її сателітів, наповнювані та очолювані, як правило, великоросами і євреями. Що при цьому не заважає їм виступати від імені… всього українського народу.

Розчленовані й розшматовані урядами різних імперій, українці заганяються в кут найгострішої ідеологічної кризи — не лише культурно-мистецького, а й політичного та психічного декадансу. Неогегемонізм конфліктуючих імперій невідворотно веде до світової війни. Праця О. Шпенглера «Присмерк (або — конання. — П.К.) Європи» виявляє найвпливовішу переконання: ХХ століття несе загибель не лише націй, а й всієї світової цивілізації та культури. І в першу чергу, виходило, мають остаточно загинути такі бездержавні нації, як Україна, оскільки, немовбито, не витримали вимог (іспиту) часу як національні спільноти, так і концепції націй та націоналізму.

Але в першу чергу Україна довела тоді: по-перше, що «Ще не вмерла Україна!» «І не вмерла, і не вмре!» (П. Чубинський, І. Франко); а по-друге, що коли імперіалізм та «інтернаціоналізм» вели вселюдство до руїнних процесів, то оптимістичну надію на щасливе грядуще символізував націоналізм. Руйнівному началу в історії протистояло конструктивне.

Нагадаємо, проблему мови О. Потебня розглядав у контексті всеєвропейських дискусій про націоналізм. У руслі європейського трактування розглядалася й концепція романтизму як всеохоплюючого духу націй ідеологами Харківщини та Галичини.

Як універсальну масштабами й категоріями часу і простору розглядають національну ідею-проблему й лідери київського суспільного руху — від кирило-мефодіївців до старої й нової громад та політичних партій.

Безумовно, що особлива роль у цьому процесі належить Київському університетові та Михайлові Максимовичу і <A class=jsa href="javascript:" onClick="w1 = window.open('win.php?fn=kulish','','width=600,height