12. Князівське законодавство як джерело права Київської Русі

Уже з кінця ІХ-Х ст. з'являється князівське законодавство. Ще за часів Олега у договорі з греками 911 р. є згадка про приписи «руського закону». Нормативно-правові акти князівського законодавства — це, зазвичай, устави (статути) і уроки, які доповнювали або частково міняли норми звичаєвого права (про мито, судові податки, судочинство. «Уроки» — нормативні акти, які діяли тимчасово; «устави» — протягом тривалого часу — щодо розмежування компетенції княжої та церковної влади з правових, фінансових, адміністративних питань). Устави приймалися князем разом з боярською радою. Уроки — це князівське законодавство по другорядних питаннях (розпорядження князя без бояр у фінансових справах); князівські церковні устави врегульовували правове становище церкви, її місце в державі, джерела матеріального забезпечення, сфери юрисдикції, судову компетенцію тощо. Відомі, зокрема, такі устави Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право та ін. Найдавнішими серед них пам'ятками церковного права є церковні статути князя Володимира Святославича про десятини і церковних людей та князя Ярослава Володимировича про церковні суди. Ці статути збереглися у вигляді великої кількості пізніших переробок ХIII-ХІV ст. Початкові їх тексти відносять до періоду існування міцної Київської держави — ХІ-ХІІ ст. У їх основі є нормативні акти названих київських князів, де визначалися форми і розміри матеріального забезпечення церкви та межі церковної юрисдикції столичної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодавцями цих статутів були великі київські князі, а у створенні Статуту князя Ярослава брав участь ще й Київський митрополит Іларіон, зумовили чинність статутів на території всієї Русі. Водночас згодом до їхніх текстів вносились нові норми, що відображали зміни у взаємовідносинах світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних відносин, еволюції державного ладу і самої церковної організації. Церковні статути дають змогу визначити становище християнської церкви у державі. Вони закріплювали привілеї служителів церкви, зокрема право на десятину, тобто десяту частину доходів, яку залежне населення сплачувало церкві. Спочатку вона встановлювалася для спорудження й утримання Десятинної церкви, а пізніше набула характеру загальнообов'язкового податку, який збирали церковні установи.

13. Рецепція візантійського права в Київській Русі.

На розвиток права Київської держави відчутно вплинуло запровадження християнства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського приватного і публічного права, пристосованого до потреб доби Середньовіччя.

Рецепція — це запозичення чужого матеріалу в правову систему іншої держави. Рецепція візантійського права — це застосування римського приватного права, яке стало передовим. При цьому можливі два способи такого спадкоємства:

• перейняті акти без будь-яких змін (номоканони до 17 ст. → Кормчі книги);

• акти з певними поправками до місцевих звичаїв.

Дослідники розрізняють дві групи видань: офіційні та неофіційні. Офіційні видання мали два періоди. Перший період — це видання Іваном Схоластиком (6 ст.) та патріархом Фотієм (9 ст.) редакцій номоканонів в Київській Русі до 17 ст. До другого періоду належать — «Еклога» — 8 ст. (приватне право) і «Прохірон» — 9 ст. (шлюбно-сімейні відносини і питання спадкового права).

До неофіційних збірників з Візантії відносять: «Закон судний людям» — болгарська кодифікація (кримінальні питання) і «Книгу законів» (злочини, розлучення).