Філософські дослідження

"Скільки існує видів фраз? Може, тільки три: наказ, стверд­ження, запитання? Ні, їх існує безліч; усе, що ми називаємо "знаками", "словами", "фразами", може бути використане в розмаїтих ситуаціях, число яких не піддається точному визначенню. І це розмаїття, ця мно­жинність не є ані стабільною, ані наперед заданою раз і назавжди; ми не помилимося, якщо скажемо, що нові види мови, нові мовні ігри народжуються мірою того, як інші старіють і відходять у небуття. {Приблизний образ такого стану речей ми знайдемо в математичних перетвореннях.)

Вираз "мовні ігри" в даному контексті підкреслює, що говорити мовою становить частку життєвої активності або форми життя.

Розмаїття і множинність мовних ігор ви можете уявити собі з на­ступних прикладів:

Наказувати і чинити згідно з наказом.

Описувати об'єкт за його виглядом або за результатами зроблених вимірів.

Реконструювати об'єкт за його описом (змалюванням). Повідомити про подію.

Зробити припущення стосовно якоїсь події. Сформувати гіпотезу і розглянути її.

Представити результати експерименту у вигляді таблиць або діаграм. Вигадати якусь історію; прочитати її. Грати на сцені театру. Співати.

Відгадувати загадки.

Сказати дотеп; розповісти кумедну історію. Розв'язати проблему з практичної арифметики. Зробити переклад з мови на мову.

Просити, дякувати, проклинати, вітати, благати, молитися.

Цікаво порівняти незліченне розмаїття видів слів та речень із усім тим, іцо говорили логіки про структуру мови (включаючи до них і автора "Логіко-філософського трактату")".

Вілард Ван Орман Квайн

Онтологічна відносність

"Ми явно опиняємося в полоні досить-таки безглуздої доктрини, що нібито немає жодної різниці, хоч би якої вона була природи — інтерлінґвістичної чи інтралінгвістичної, об'єктивної чи суб'єктивної — між означенням (референцією) кроля й означенням частин кроля <...>.

Немає сумніву, що це абсурд, бо приводить до висновку, що немає різниці між кролем і кожною з його частин, або кожним із його часових сегментів <...>. Очевидно, що референція перетворюється на нонсенс, і то не тільки в перекладі, а й у межах нашої мови.

Щоб розв'язати цю дилему, почнімо, не виходячи за межі нашої мови, шукати всі необхідні нам предикати та допоміжні механізми. В словнику нашої мови ми знайдемо такі слова й вирази, як "кріль", "частина кроля", "часовий сегмент кроля", "формула", "число", "віл", "худоба"; а також двомісні предикати ідентичності та відмінності, логічні частки. За допомогою цих ресурсів ми можемо, відібравши певну кількість необхідних слів, сказати, що це формула, а це — число, що це кріль, а це — частина кроля, що це і це — один і той самий кріль, а це і це — різні частини кроля. Саме такими словами, а не якимись іншими. Ця мережа термінів, предикатів та допоміжних механізмів є, в реля­тивістському жаргоні, нашою рамкою референції і нашою системою координат. Стосовно неї ми можемо говорити, і ми говоримо коректно і без плутанини про кролів і про частини кролів, про числа і про формули. Потім, за тим самим принципом, що й у попередніх абзацах, ми перед­бачаємо запасні денотації для знайомих нам термінів. Ми починаємо помічати, що широка й мудрована перестановка цих денотацій, супро­воджувана компенсаторними змінами в інтерпретаціях допоміжних час­ток, цілком уживається з наявними в мові засобами. Саме в цьому полягає непроникність референції, застосованої до нас самих; саме вона перетворює референцію в нонсенс. І справді, референція — це нонсенс, якщо не співвіднести її з системою координат. Розв'язання нашої дилеми опирається на цей принцип відносності.

Немає сенсу казати, що в загальному плану наші терміни "кріль", "частина кроля", "число" і так далі позначають відповідно кролів, частини кролів, числа тощо, бо насправді вони позначають денотації, які можна вигадливо переставляти. Немає сенсу так казати в абсолютному ро­зумінні; ставити таке питання можна тільки у випадку віднесеності до якоїсь мови заднього плану Коли ми запитуємо: "«кріль» справді позначає кролів?", нас можуть перепитати: "позначає кролів у якому розумінні "кролів"?", що спричиняє певний відступ; і мова (метамова) необхідна для такого відступу. Саме вона дає нам смисл, якого ми шукаємо, хоча цей смисл буде відносним; бо це смисл, пов'язаний зі згадуваною ме­тамовою. Шукати референцію в більш абсолютному розумінні скидалося б на пошуки абсолютного положення або абсолютної швидкості замість положення та швидкості, які визначаються у відношенні до певної системи координат. Це було б те саме, що припустити, ніби наш сусід систематично бачить речі догори ногами або в протилежних кольорах, тоді як ніхто інший цього не помічає.

Я сказав, що метамова (мова заднього плану) необхідна нам для відступу. Чи випливає з цього, що ми приречені на нескінченний відступ? Якщо питання референції стосовно виду, який ми в даний момент вивчаємо, має сенс лише у відношенні до мови заднього плану, то очевидно, що питання референції для мови у свою чергу мають сенс лише у відношенні до нової мови заднього плану. Описана в такий спосіб, ситуація видається цілком безнадійною, вона й справді нічим не відрізняється від питань, пов'язаних із місцеположенням та швидкістю. Коли нам задають положення і швидкість стосовно певної системи координат, ми можемо завжди поставити питання про положення центру та орієнтацію осей цієї системи; тож не існує кінця послідовності нових координатних систем, які можуть бути задані з метою відповіді на послідовність утворюваних у такий спосіб запитань.

Само собою зрозуміло, що ми уриваємо нескінченну послідовність координатних систем дуже просто: показуємо пальцем на одну з них і оголошуємо її останньою. На практиці, коли ми аналізуємо референцію, ми уриваємо нескінченну послідовність мов заднього плану, зупиняючись на мові, яка є нашою рідною, й оцінюючи її слова за їхньою номінальною вартістю.

Ну, гаразд. Зупинити відступ у випадку положення і швидкості можна, показавши пальцем на ту чи ту систему координат. Це на практиці. А як бути з положенням і швидкістю поза практикою? Як бути з відступом? Відповідь на це запитання, природно, знаходимо в релятивній доктрині простору: вона проголошує, що замість абсолютних швидкості і положення існують взаємні відношення координатних систем між собою і, в кінцевому підсумку, відношення речей між собою. І я думаю, що аналогічне запитання стосовно денотацій має аналогічну відповідь, тобто релятивну теорію, яка пояснює об'єкти теорій. Тобто має сенс лише пояснення того, як теорія об'єктів інтерпретується або реінтерпретується в іншій теорії і не має сенсу шукати абсолютного пояснення об'єктам тієї чи тієї теорії.

<...> Припустімо, ми працюємо в рамках певної теорії, а отже, маємо справу з її об'єктами. Ми це робимо, маючи справу зі змінними цієї теорії, змінними, значеннями яких є ці об'єкти, хоча й не існує остаточного сенсу, в якому може бути специфікований цей усесвіт. Мова нашої теорії включає в себе предикати, завдяки яким ми відрізняємо певні частини цього всесвіту від інших частин, і ці предикати відрізняються між собою лише тією роллю, яку вони відіграють у законах теорії. Всередині цієї теорії, розглядуваної як теорія заднього плану, ми можемо показати, як підпорядкована їй теорія, всесвіт якої є частиною всесвіту заднього плану, може, через реінтерпретацію, бути зведена до іншої підпоряд­кованої теорії, всесвіт якої є меншою частиною всесвіту заднього плану. Ця розмова про підпорядкованість теорії та їхні онтології має сенс, але тільки у відношенні до теорії заднього плану з її первісно прийнятою і, в кінцевому підсумку, непроникною онтологією.

Карл Поппер