88. Раціоналізм як теорія пізнання

Раціоналізм (від латів. ratio - розум) - напрям філософської думки, що орієнтувався на математику, розглядає розум як джерело знання і вищий критерій його істинності.

Наукова революція XVI - XVII вв. привела до систематичного застосування в природознавстві математичних методів. І особливості раціоналізму XVII ст. пов'язані саме з орієнтацією на математику як ідеал наукового знання. З орієнтації на математику прямо витікало основне положення раціоналізму про те, що джерелом і критерієм істини не може бути досвід, оскільки чуттєвий досвід ненадійний, нестійкий, мінливий. Раціоналісти вважали, що, подібно до того як математичне знання виводиться і обґрунтовується раціонально-дедуктивним шляхом, філософське знання також повинне виводитися з розуму і обґрунтовуватися їм.

Західноєвропейський раціоналізм бере свій початок у філософії французького ученого, математика і філософа Рене Декарта (1596 - 1650), з якого у філософії Нового часу і закладаються основи дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання. Окрім філософських робіт Р. Декарт відомий як автор досліджень в різних областях знання : він заклав основи геометричної оптики, став творцем аналітичної геометрії, ввів прямокутну систему координат, висунув ідею рефлексу. У своїх наукових і філософських пошуках Р. Декарт встав на позиції скептицизму, або сумніви в усьому. Його скептицизм носить методологічний характер, оскільки радикальний скептицизм потрібний Р. Декарту тільки для того, щоб прийти до абсолютно достовірної істини. Хід міркувань Р. Декарта наступний. Будь-яке твердження про світ, Бога і людину може викликати сумнів. Безперечним є тільки одне положення - "Мислю, отже, існую", - оскільки акт сумніву в нім означає і акт мислення, і акт існування. Положення "мислю, отже існую" - єдине положення, яке в принципі не викликає сумніву, кладеться Декартом в основу його філософії. Сама філософська система Декарта є яскравим зразком раціоналістичного методу пізнання, оскільки усі філософські твердження виводяться їм раціонально-дедуктивним шляхом з єдиного основоположення, з мислячого суб'єкта.

Декарт вважає, що основні розумні ідеї душі, головна з яких - ідея Бога, не придбані, а природжені (інші ідеї - ідеї числа, фігури). Філософія Декарта дістала назву дуалістичної, оскільки в ній є ідея існування двох субстанцій - матеріальною, яка має протяжність, але не має мислення, і духовною, яка має мислення, але не має протяжності.

Раціоналізм Р. Декарта стверджує, що розум в змозі витягнути з себе вищі ідеї, необхідні і достатні для осмислення природи і керівництва поведінкою Людина убачає ці ідеї "внутрішнім" зором (інтелектуальною інтуїцією) через їх виразність і ясність. Користуючись далі точно сформульованим методом і правилами логіки, він виводить з цих ідей усю решту знання.

Раціоналістичною є і теорія пізнання Г. В. Лейбніца, в якій він зробив спробу поєднання раціоналізму і емпіризму при збереженні провідної ролі раціоналізму (погоджуючись з основною тезою емпіризму : "В розумі немає нічого, чого (раніше) не було б в почуттях (досвіді) ", - він додає: "окрім самого розуму"). Лейбніц виділяє два роди істин : "істини розуму" і "істини факту". "Істини розуму" є природженими ідеями. Лейбніц на відміну від Декарта вважає, що природжені ідеї не дані відразу ясно і виразно, а знаходяться в інтелекті в зародковому стані і лише поступово розвиваються до повного усвідомлення. Особливістю "істин розуму" виступає їх загальність і необхідність, що характеризує передусім логічне і математичне знання. "Істини факту" не мають необхідності і загальності, вони є емпіричними і випадковими в тому плані, що не можуть бути виведені дедуктивним шляхом. Метод відшукування "істин факту" - індукція. До "істин факту" Г. Лейбніц відносить закони природи, що відкриваються природознавством. Визнаючи роль "істин факту" в людському пізнанні, він проте наділяє "істини розуму" вищим статусом.