2.2.5. Робота із ртуттю

Металічну ртуть широко використовують у практиці хімічних лабораторій і у багатьох випадках вона – незамінна речовина. Загальновідоме її використання для заповнення термометрів, вакуумметрів, затворів, реле, електричних переривників; для отримання високого вакууму в ртутних дифузійних насосах, під час електрохімічних досліджень, в полярографічному методі аналізу із застосуванням ртутного крапельного електроду; для точного калібрування мірного посуду, для визначення пористості адсорбентів і діаметру капілярних трубок. Широко використовується здатність ртуті утворювати амальгаму з більшістю металів, а також її каталітичні властивості в різних хімічних реакціях.

Джерела небезпеки

Пара металічної ртуті, як і більшість її хімічних сполук, володіють надзвичайно високою токсичністю: ГДК пари ртуті в повітрі робочої зони складає 0,01 мг/м³, а середньозмінна – 0,005 мг/м³ (для порівняння – ГДК такої сильнодіючої отруйної речовини, як фосген, складає 0,5 мг/м³).

Початкові симптоми хронічного отруєння парою ртуті неспецифічні і виражаються, головно, в розладах нервової системи. Часто працівники не пов’язують ці явища з істинною причиною — отруєнням ртуттю, і продовжують знаходитися в отруєній атмосфері, внаслідок чого розвиваються серйозніші ураження нервової системи, аж до втрати працездатності. Наслідки хронічних ртутних отруєнь важко піддаються лікуванню.

Навіть в концентраціях, які в сотні і тисячі раз перевищують гранично допустиму, пара ртуті не має кольору або запаху чи інших характерних ознак. З цієї причини персонал, що працює в отруєних ртуттю приміщеннях, як правило, не підозрює про це до тих пір, поки ознаки серйозного отруєння не стануть очевидними.

Ртуть – надзвичайно рухома рідина і у разі неакуратного поводження, а іноді і не дивлячись на всі обережності, може бути пролита на підлогу або робочий стіл. У таких випадках найдрібніші кульки ртуті розкочуються по всьому приміщенню, потрапляючи в найменші щілини і важкодоступні місця. Пролиту ртуть дуже важко зібрати повністю, тим часом навіть невеликі її кількості, що залишилися в щілинах у вигляді дрібних, часто невидимих неозброєним оком крапель, за рахунок значної поверхні інтенсивно випаровуються і швидко створюють в замкнутому приміщенні, особливо за недостатньої вентиляції, небезпечні для здоров’я працівників концентрації. Необхідно мати на увазі, що достатньо в невеликому приміщенні розбити всього один ртутний термометр і не провести ретельну демеркуризацію, щоб працівники в цьому приміщенні з часом отримали ртутне отруєння.

У міру окислення поверхні ртуті швидкість випаровування зменшується і через 14 днів складає 20—40 % від швидкості випаровування з свіжої поверхні. Проте такого зниження явно недостатньо, щоб можна було говорити про зменшення небезпеки отруєння. Крім того, у разі механічних дій оксидна плівка може руйнуватися і швидкість випаровування знову збільшується.

Необхідно враховувати, що пара ртуті активно адсорбується штукатуркою, деревом, іржею, текстильними матеріалами, деякими марками лінолеуму, склом, металами і іншими матеріалами. Процес адсорбції обернений, тому стіни, стеля, меблі в зараженому ртуттю приміщенні стають додатковими джерелами виділення її пари, особливо у разі підвищення температури повітря. З цієї причини концентрація пари може перевищувати ГДК навіть у випадку безперервно включеної вентиляції. Нерідко трапляється, що навіть ретельне прибирання знайденої в щілинах підлоги ртуті не приводить до істотного зниження концентрації її пари в повітрі, і щоб зробити приміщення придатним для роботи, доводиться проводити складний і трудомісткий ремонт. Небезпечне випаровування не тільки пролитої ртуті, але й негерметично закритий прилад з ртуттю, деякі конструкції манометрів, посудини з нещільними кришками для її зберігання.

Неприпустимо скупчення ртуті в сифонах раковин, попадання пари ртуті в масляні насоси під час заповнення вакуумметрів, перегонці ртуті і інших операціях та зберігання ртуті під шаром води. Цей факт пояснюється тим, що розчинність ртуті в багатьох рідинах хоч і дуже мала все ж таки вища, ніж в повітрі. Наприклад розчинність ртуті в у воді за 25°С – 3×10^-7 моль/л або 60 мг/м³ , що в три рази перевищує концентрацію її насиченої пари для цієї же температури (20 мг/м³).

Також помилковою є поширена думка, що пара ртуті внаслідок високої атомної маси завжди опускається вниз. Такі розрахунки дають занижені оцінки концентрації ртутної пари в зоні дихання. Під час випаровування ртуті утворюється пароповітряна суміш, тому повітря, що містить пару ртуті, не опускається вниз, а розсіюється по всьому приміщенню.

Проте головна небезпека під час роботи з ртуттю пов’язана не стільки з її токсичними властивостями, скільки з дивною непоінформованістю про них, навіть серед досвідчених працівників хімічних лабораторій. Наслідком цього є недооцінка шкоди, яка може бути нанесена власному здоров’ю і здоров’ю інших працівників у разі зневаги елементарними правилами роботи з ртуттю. Становище ускладнюється тим, що дотепер деякі керівники рекомендують для використання прилади з неізольованою поверхнею ртуті.

Дія ртуті на організм людини

Під час вдихання повітря, що містить пару ртуті в концентрації не вище 0,25 мг/м³, остання повністю затримується в легенях. У разі вищих концентрацій пари в атмосфері можливий і інший шлях її проникнення в організм – через непошкоджену шкіру.

Залежно від кількості ртуті і часу її надходження в організм можливі гострі і хронічні отруєння, а також мікромеркуріалізм. Найбільш чутливі до ртутних отруєнь жінки і діти.

Гострі отруєння парою ртуті. В практиці хімічних лабораторій такі отруєння зустрічаються рідко – під час надходження значної кількості ртутної пари в організм протягом нетривалого часу унаслідок аварій або грубого порушення правил техніки безпеки. Гострі отруєння можливі у разі нагрівання неізольованої ртуті зовні витяжної шафи. Небезпечні концентрації ртутної пари створюються у разі руйнування скляних апаратів, що містять нагріту до високої температури ртуть. Одна з найнебезпечніших, і в той же час ситуація, яка досить часто зустрічається, – руйнування ртутного термометра в сушильній шафі. Ртуть у цьому випадку випаровується особливо швидко, а сушильні шафи нерідко розміщують зовні витяжної шафи.

Зазвичай, симптоми гострого отруєння парою ртуті виявляються вже через декілька годин після початку отруєння: загальна слабкість, відсутність апетиту, головний біль, болі під час ковтання, металевий смак в роті, слинотеча, набухання і кровотеча ясен, нудота і блювота; як правило, з’являються болі в животі, слизистий пронос (іноді з кров’ю). Нерідко спостерігається запалення легенів, катар верхніх дихальних шляхів, болі в грудях, кашель, задишка, іноді озноб. Температура тіла іноді підвищується до 38–40°. В сечі постраждалих знаходять значні кількості ртуті. В особливо важких випадках через декілька днів можлива смерть.

Хронічні отруєння парами ртуті (меркуріалізм). Отруєння виникають у випадку порівняно тривалої роботи — протягом декількох місяців, а іноді декількох років в приміщеннях, повітря яких містить пару ртуті в кількостях, що трохи перевищують санітарну норму.

У разі хронічних отруєнь в першу чергу уражається центральна нервова система. Залежно від типу нервової системи перші ознаки можуть бути різні: підвищена стомлюваність, сонливість, загальна слабкість, головні болі, запаморочення, апатія, а також емоційна нестійкість – невпевненість в собі, соромливість, загальна пригніченість, дратівливість. Спостерігається ослаблення пам'яті, уваги, розумової працездатності. Поступово розвивається тремтіння (“ртутний тремор”) спочатку пальців рук, потім вік, що посилюється під час хвилювання, губ, у важких випадках – ніг і всього тіла. Незалежно від інших ознак може з’явитися ослаблення м’язової сили. Велике значення для діагностики ртутних отруєнь має зниження шкірної чутливості, смакових відчуттів і гостроти нюху. Спостерігається також посилення пітливості, часті позиви до сечовипускання, іноді деяке збільшення щитовидної залози, уповільнення або почастішання серцевої діяльності, пониження кров’яного тиску.

Хронічне отруєння викликає схильність до туберкульозу, атеросклерозних явищ, уражень печінки і жовчного міхура, гіпертонії. У жінок порушується менструальний цикл, збільшується відсоток викиднів і передчасних пологів, мастопатії; вагітність протікає важче, діти, що народилися, нерідко бувають нежиттєздатними або дуже слабкими.

Наслідки хронічного отруєння можуть виявлятися через декілька років після припинення контакту з ртуттю.

Мікромеркуріалізм – це хронічне отруєння виникає у разі дії на людину протягом 5–10 років нікчемних концентрацій пари ртуті.

Задовго до появи перших клінічних ознак мікромеркуріалізма відбуваються різкі зсуви порогової чутливості до запаху різних речовин, що можна виявити за допомогою спеціальних тестів. Підставами для перевірки служать швидка стомлюваність, зниження працездатності, підвищена збудливість, головні болі, дратівливість, ослаблення пам’яті. Відсутність контакту з ртуттю не може бути доводом проти підозр на ртутне отруєння, оскільки мікромеркуріалізм виникає іноді за найнесподіваніших обставин – може зіграти роль дифузія пари ртуті з сусідніх приміщень, розбитий навіть дуже давно ртутний термометр, якщо ртуть не була ретельно прибрана тощо.

Найхарактернішими ознаками, що виявляються, проте не відразу, є дрібний і частий тремор пальців витягнутих рук, кровоточивість ясен, катаральні явища верхніх дихальних шляхів, позиви до частого сечовипускання, у жінок, крім того, – порушення менструального циклу.

Якщо дія пари ртуті на організм продовжується, мікромеркуріалізм переходить в хронічне отруєння ртуттю зі всіма характерними для нього симптомами.

Індикація парів ртуті

Для кількісного визначення вмісту парів ртуті в повітрі і локальних скупчень металічної ртуті промисловістю випускаються аналізатори парів ртуті “Меркурій”. Дія приладів базується на поглинанні парою ртуті випромінювання ртутної лампи з довжиною хвилі 253,7 мкм. Межі вимірювань – від 0 до 0,005 мг/м³ і від 0 до 0,25 мг/м³.

Орієнтовно вміст пари ртуті в повітрі можна визначити за допомогою індикаторних папірців, просочених суспензією йодиду міді або сульфідом селену.

Способи приготування індикаторних папірців з Сu₂I₂ приведені нижче.

1. Суспензію йодиду міді одержують так само, як для отримання індикаторного порошку (див. далі), але етилового спирту додають стільки, щоб вийшла рідка паста. Пасту рівним шаром наносять на листи фільтрувального паперу за допомогою кісточки. Папір висушують або в приміщенні, що не містить парів ртуті, або в ексикаторі. Після цього нарізають смужки шириною 1 см. Сухі папірці зберігають в посудині, що щільно закривається.

2. Фільтрувальний папір просочують 5 % розчином сульфату міді і потім рівномірно обприскують з пульверизатора 10 % розчином йодиду калія. Для обезбарвлення папір опускають в 10 % розчин тіосульфату натрію, потім промивають водою, сушать і нарізають смужками.

Індикаторні смужки розміщають в місцях можливого попадання парів ртуті в повітря на рівні людського зросту. Якщо протягом робочого дня (7–8 год) папірці не набудуть рожевого відтінку, вміст пари ртуті в повітрі нижчий ГДК.

Поглинання парів ртуті

У лабораторіях, не пристосованих спеціально для роботи з ртуттю, як виняток допускається епізодична робота з невеликими її кількостями. Обов’язковими умовами проведення таких робіт є по-перше, узгодження методики роботи із завідувачем лабораторією, і по-друге, ретельний захист відкритої поверхні ртуті за допомогою поглинальних насадок.

Всі маніпуляції з ртуттю повинні проводитися у витяжній шафі над емальованими або забарвленими масляною фарбою деками. Вживання бляшаних дек неприпустимо, оскільки ртуть утворює з металами амальгаму. Дека з органічного скла і інших пластмас, також не можуть бути рекомендовані, оскільки шви мають звичайно мікроскопічні щілини, з яких дуже важко видалити ртуть.

Як поглинювальну насадку можна використовувати хлоркальцієву трубку, в яку між шарами вати поміщають поглинач у вигляді порошку або гранул, а поверх нього – шар індикаторного порошку.

Як поглинювальні порошки використовують активний діоксид марганцю, йодоване вугілля або перманганат калію нанесений на силікагель.

Приготування активного діоксиду марганцю. Діоксид марганцю – один з найефективніших поглиначів. Його ємність складає до 40 % ртуті від маси адсорбенту. Поглинена ртуть може бути регенерована нагріванням у вакуумі. Оскільки діоксид марганцю це – тонкодисперсний порошок, то перед заповненням пасток з метою зниження опору струму газу його змішують з волоконними матеріалами, наприклад з розпушеним азбестом. Діоксид марганцю одержують взаємодією перманганату калію з сульфатом марганцю (II):

2KMnO₄ + ЗМnSO₄ + 2Н₂O = 5МnO₂ + К₂SO₄ + 2Н₂SO₄

Нижче наведені способи отримання активного діоксиду марганцю.

1. До 250 мл 5 % розчину МnSO₄ з крапельної воронки протягом 2 год інтенсивно перемішуючи додають по краплях 200 мл 5 % розчину KMnO₄. Необхідно ретельно стежити, щоб температура суміші підтримувалася в інтервалі 50–60°С. Потім суміш витримують за температури 60°С ще 2 год і залишають на добу за 30–35°С. Осад діоксиду марганцю фільтрують, ретельно промивають водою до видалення іонів SO₄^2- і сушать 8–10 год за 110—120°С. Вихід близько 17 г (близький до кількісного).

2. До суспензії 150 г розтертого в порошок МnSO₄ в 140 мл води перемішуючи обережно підливають 675 г концентрованої Н₂SO₄. Реакційна суміш розігрівається, сульфат марганцю виділяється у вигляді тонкої суспензії. Масу охолоджують до 50°С і додають до неї протягом декількох хвилин невеликими порціями 150 г дрібнокристалічного КМnO₄. Температуру реакційної суміші необхідно підтримувати в інтервалі 65–75 °С. Через 10–15 хв суміш тонким струменем виливають помішуючи в 25 л дистильованої води. Після відстоювання осаду воду зливають, а діоксид марганцю переносять на фільтр і промивають водою до повного видалення іонів SO₄^2-. Осад сушать близько 6 год, поступово підвищуючи температуру до 180 °С.

Вихід близько 280 г (майже кількісний).

Приготування йодованного вугілля. До 100 г активованого вугілля доливають 200 мл водного розчину, що містить 10 г йоду і 20 г йодиду калія. Масу енергійно струшують. Після обезбарвлення розчину вугілля фільтрують і сушать 2 год за температури 100–120 °С. Йодоване вугілля володіє набагато меншою місткістю в порівнянні з діоксидом марганцю, але може бути рекомендоване через простоту отримання.

Приготування силікагелевого поглинача. Для приготування поглинача придатний силікагель з розміром частинок 0,5–1,0 мм. Гранульований силікагель розмелюють і просівають через сито, відбираючи потрібну фракцію. Потім його під час кипіння обробляють розбавленою соляною кислотою (1:1) з розрахунку 3 мл кислоти на 1 г силікагелю, після чого фільтрують і промивають теплою дистильованою водою до негативної реакції на Сl^-. Силікагель сушать за температури 100–110°С, прожарюють 2 год в муфельній печі за 700–750 °С, охолоджують і зсипають в склянку з притертим корком, потім заливають гарячим насиченим розчином перманганату калію, який після ретельного перемішування зливають. Силікагель висушують у вакуумі без нагрівання і зберігають в склянці з притертим корком.

Приготування індикаторного порошку. Індикаторний порошок – це силікагель, просочений суспензією йодиду міді, який одержують наступним чином:

2CuSO₄ + 4КI = Си₂I₂ + I₂ + 2К₂SO₄

Для приготування йодиду міді зливають разом по 100 мл 10 % розчину йодиду калію і 10 % розчин сульфату міді. Осаду дають відстоятися, рідину декантують, осад відфільтровують і промивають 10 % розчином сульфіту або тіосульфата натрію до обезбарвлення та багатократно – дистильованою водою. Промитий осад переносять в стакан, додають до нього 50–60 мл етилового спирту і ретельно перемішують. До суспензії перемішуючи присипають 40 г силікагелю, обробленого соляною кислотою і висушеного як для приготування силікагелевого поглинача. Силікагель, просочений суспензією йодиду міді, висушують на повітрі і зберігають в герметично закупореній склянці.

У разі контакту індикаторного порошку з повітрям, що містить пару ртуті, порошок забарвлюється в рожевий колір.

Демеркуризація приміщень, апаратури і посуду

У випадку, якщо унаслідок аварії або неакуратного поводження ртуть виявилася пролитою на меблі, на прилади або на підлогу робочого приміщення, слід негайно припинити роботи і приступити до її прибирання. Демеркурізація приміщення і меблів включає три обов'язкові процедури: механічне очищення приміщення від видимих кульок ртуті, хімічну обробку забруднених поверхонь і, нарешті, вологе прибирання з метою ретельного видалення продуктів реакції ртуті з хімічними реагентами. Про кожний факт витоку навіть невеликих кількостей ртуті необхідно обов’язково повідомляти керівника лабораторії. Через 5 днів після демеркуризації необхідно провести контрольний аналіз повітря.

Механічне очищення приміщень. Великі кількості пролитої ртуті засмоктують за допомогою водоструминного насоса або великої груші у відповідних розмірів склянку, забезпечену насадкою Дрекселя або корком з двома трубками. Для з’єднання краще використовувати тонкі напівпрозорі шланги з силіконового каучуку або поліхлорвінілу. Невеликі кількості ртуті зручніше засмоктувати в спеціальні скляні пастки за допомогою гумової груші.

Дрібні кульки можна збирати, змітаючи їх волосяним пензликом в “кульки” з гладкого паперу, як в совок. З “кульків” ртуть відразу переносять в банку для подальшого очищення.

З заглиблень і щілин ртуть витягують за допомогою смужок або пензликів з білої жерсті, мідного або латунного дроту і інших амальгамуючих металів. Щоб ртуть добре прилипала до мідних пластинок або дроту, перед використанням їх промивають ацетоном, потім занурюють в розбавлену азотну кислоту і, нарешті, промивають водою. Мідними пензликами ртуть можна легко зібрати під шаром води або органічних рідин.

Амальгамовані пластинки і пензлики самі можуть послужити джерелами отруєння повітря, тому їх необхідно зберігати в спеціальних банках, що герметично закриваються.

Для збору крапельок ртуті зручно користуватися пастою з суміші порошку діоксиду марганцю і 5 % розчину соляної кислоти в співвідношенні 1:2. В деяких випадках робота із збору ртуті полегшується під час використовування лейкопластиря, до якого добре прилипають дрібні кульки; відділяють ртуть від липкого шару промиванням ацетоном.

Дуже дрібні, зокрема пилоподібні, крапельки ртуті можуть бути видалені з поверхні столу, підлоги, деталей приладів і з скляного посуду вологим папером. Для цієї мети беруть непроклеєний папір, розмочують його у воді і потім віджимають. Папір після протирання у жодному випадку не можна викидати. Його поміщають в банку, що закривається корком, заливають розчином, ( 1 л якого міститься 1 г КМnO₄ і 5 мл конц. НСI) і зберігають протягом декількох днів. Ртуть у цьому випадку перетворюється в каломель.

Збираючи ртуть не можна обмежуватися оглядом тільки доступних ділянок, а треба враховувати, що металічна ртуть дуже рухома і найдрібніші її кульки можуть “розбігатися” далеко від місця падіння, падаючи в щілини, тріщини і інші важкодоступні місця.

Меблі і прилади, під які могли потрапити кульки ртуті, обов’язково переставляють. В місці, де розлилася ртуть, нещільно прилеглі до підлоги ділянки лінолеуму розкривають, плінтуси відривають від стін. У разі виявлення вкраплень ртуті в штукатурці, забруднені її ділянки зрізають. Якщо передбачається, що ртуть потрапила на дерев'яні меблі, виймають всі ящики і полиці, особливу увагу звертаючи на пази і щілини. Ящики вибивають над шматком лінолеуму або підстилкою з клейонки. Щілини і стики слід прошпаклювати і пофарбувати масляною фарбою.

Механічне очищення від ртуті, як би ретельно вона ні була проведена, все ж таки не може вважатися достатнім. Дрібні краплі, особливо з щілин і тріщин, не можна витягнути повністю, крім того, неможливо видалити адсорбовану поверхнею пару ртуті, тому після механічного очищення обов’язково проводять хімічну обробку забруднених ділянок.

Хімічна обробка приміщень. Різні методи хімічної обробки засновані або на окисленні ртуті з перетворенням її в оксид або в хлорид, або на переведенні її в дрібнодисперсний стан, що полегшує прибирання. Проте треба пам’ятати, що ртуть в хімічному відношенні вельми стійка. Наприклад, її перший потеніцал іонізації (10,43 В) вищий іонізаційних поценціалів золота (9,39 В) і платини (9,00 В). З цієї причини хімічні дезактивуючі агенти здатні окислити тільки поверхню ртуті і, отже, ефективні у випадку дуже дрібних крапель. На крупніших краплях утворюється захисна плівка, проте ефект зниження концентрації парів ртуті в повітрі виявляється лише тимчасовим. Підвищення температури або механічна дія зумовлює розтріскування оксидної плівки і випаровування ртуті поновлюється.

Далеко не всі з описаних в літературі способів хімічної обробки достатньо ефективні. Наприклад, малоефективно засипати ртуть сіркою, оскільки за кімнатної температури її пара практично не взаємодіє з подрібненою сіркою. Не можна застосовувати для обробки металеві порошки, які утворюють амальгаму, в усякому разі без подальшого ретельного прибирання, оскільки цей прийом не зменшує, а може навіть збільшити швидкість випаровування ртуті.

Не рекомендується також застосовувати газоподібний сірководень. В нешкідливих для здоров’я концентраціях сірководень неефективний. Вживання високих концентрацій (1 г/м³ і вище) в лабораторному приміщенні пов’язано з серйозними технічними труднощами, до того ж захисна плівка сульфіду ртуті, що утворюється, не відрізняється міцністю і через деякий час після демеркурізації концентрація пари ртуті в повітрі відновлюється.

Демеркуризація розчином хлориду заліза(ІІІ). Метод демеркуризації, що базується на взаємодії ртуті з розчином FeСl₃, вважається одним з найпростіших і надійніших способів.

Для демеркуризації рекомендується використовувати 20 % водний розчин хлориду заліза (III). Розбавленіші розчини менш стійкі унаслідок гідролізу. Розчин готують з розрахунку 10 л на 25–30 м² площі приміщення. Невеликі порції хлориду заліза розчиняють перемішуючи в холодній воді. Оброблювану поверхню рясно змочують розчином, потім кілька разів протирають щіткою для кращого емульгування і залишають до повного висихання. Через 1–2 доби поверхню ретельно промивають спершу мильним розчином, потім чистою водою для видалення продуктів реакції і ртуті, що не прореагувала.

Оскільки розчин хлориду заліза викликає сильну корозію металевого устаткування і приладів, а також псування дерев'яних меблів і деяких пластиків, то металеві частини приладів рекомендується захищати, змастивши їх перед обробкою вазеліном.

Демеркуризація розчином перманганату калія. Метод базується на взаємодії ртуті з вільним хлором, що утворюється під час реакції перманганату калія з соляною кислотою. В результаті утворюється малотоксична і нерозчинна у воді каломель:

2КМnO₄ + 16НСl = 2КСl + 2МnСl₂ + 5Сl₂ + 8Н₂O

2Нg + Сl₂ = Нg₂Сl₂

Каломель, залишена на повітрі, з часом розкладається з виділенням металічної ртуті, тому після демеркуризації оброблені поверхні ретельно промивають.

Рекомендується використовувати розчин, що містить в 1 л 1 – 2 г КМnO₄ і 5 мл концентрованої НСl. Обробку зручно проводити за допомогою пульверизатора. Через 1–2 год можна приступити до прибирання. Розчин викликає корозію металевого устаткування, хоча і у меншій мірі в порівнянні з розчином хлориду заліза. У разі утворення бурих плям на підлозі і меблях їх можна видалити 3 % розчином перекису водню.

Демеркуризація хлорним вапном і полісульфідом натрію. Метод достатньо ефективний, хоча дещо трудомісткіший, оскільки включає послідовну обробку двома розчинами. Під час обробки хлорним вапном утворюється каломель, яка взаємодіючи з розчином полісульфіду натрію перетворюється на сульфід ртуті. Хлорне вапно вживають у вигляді 20 % суспензії у воді. Для отримання полісульфіда натрію нагрівають 1 кг кристалічного сульфіду натрію до 105°С і перемішуючи поступово додають 100–150 г меленої сірки до отримання однорідної маси, яку потім розчиняють в 10–12 л води.

Поверхні спочатку обробляють хлорним вапном, через 2–3 год вапно змивають, після чого наносять розчин полісульфіду натрію. Приміщення закривають і через добу промивають оброблені місця теплою мильною водою.

Демеркуризація апаратури і посуду. Хоча абсолютно чиста ртуть не змочує поверхню скла і фарфору, у присутності навіть нікчемних забруднень найдрібніші її крапельки прилипають до фарфорового і скляного посуду, приладів. Тому посуд, в якому знаходилася ртуть, не можна мити звичайним способом над раковиною, а необхідно спершу ретельно демеркуризувати.

З метою видалення ртуті з поверхні скляного посуду використовують здатність металу розчинятися в розбавленій нітратній кислоті:

6Нg + 8НNO₃ = ЗНg₂(NO₃) ₂ + 2NO + 4Н₂O

Дрібний посуд і деталі приладів цілком заливають розбавленою нітратною кислотою в товстостінному стакані відповідного об’єму і залишають на декілька годин, а краще на ніч. Після такої обробки посуд промивають водою. Посуд і прилади великого розміру ретельно обполіскують зсередини невеликою кількістю злегка підігрітої для прискорення реакції 50—56 % нітратною кислотою. Якщо скляний прилад забруднений зовні, його протирають кілька разів вологим папером, як описано вище.

У тих випадках, коли ртуть потрапляє на металеві частини приладів і утворює амальгаму, проводити демеркуризацію особливо важко. Вживання кислот не дає бажаного ефекту. Позитивні результати можуть бути досягнуті шляхом тривалого нагрівання забруднених ртуттю металевих частин у витяжній шафі.