64. Ефект самоорганізації праці. Система чинників активізації. Персоналу підприємства.
Ефект самоорганізації праці формується під впливом складної системи соціально-психологічних чинників, аналіз яких показує, що активізація трудової поведінки персоналу багато в чому визначається створенням умов для самовиявлення особистості (див. схему 4).
На поведінку окремого працівника все сильніше впливають колектив, в якому він працює, і культурні традиції, що склалися, а
ефективність роботи колективу, в свою чергу, багато в чому визначається психологічними характеристиками керівника, стилем його роботи. Підвищені вимоги висуваються до таких ділових якостей керівника, як завзятість, рішучість, лідерство, товариськість, здатність впливати на інших людей, новаторство, упевненість, організованість та інші, а також до його моральних якостей, що повинні відповідати прийнятим у суспільстві етичним нормам поведінки, загальній культурі підприємства і свідчити про його соціальну відповідальність.
65. Колективно-договірне регулювання як форма управління трудовими відносинами.
Колективно-договірне регулювання дозволяє на основі компромісу погоджувати інтереси найманих робітників, роботодавців та держави і є важливим доповненням ринкового механізму регулювання соціально-трудових відносин, що носить назву "соціальне партнерство". Існує ще три визначення суті цього поняття.
Перше. Соціальне партнерство — це є система взаємовідносин між найманими працівниками і роботодавцями, що приходить на зміну класовій боротьбі. Згідно з цим в теперішній час в країнах з розвиненою системою ринкових відносин з'являється можливість відійти від класових протиріч. Класовий конфлікт перетворюється на конфлікт між організаціями, що представляють різні інтереси у суспільстві, які можна загасити шляхом переговорів та досягнення компромісів.
Друге. Соціальне партнерство — це є спосіб узгодження протилежних інтересів, метод вирішення соціально-економічних проблем і регулювання протиріч між класом найманих робітників та класом власників. Але незважаючи на зміни, що відбулися в економічній та соціальній сферах сучасного західного суспільства, класові розбіжності та протиріччя інтересів найманих робітників та роботодавців зберігаються.
Третє. Соціального партнерства як способу регулювання соціально-трудових відносин не існує, оскільки відсутні об'єктивні умови для його існування. Таку точку зору поділяють ті, хто вважає, що ринковий механізм сам по собі, без втручання держави та будь-яких суб'єктів здатен регулювати всю систему відносин, включаючи і соціально-трудові відносини.
Великої уваги формуванню системи колективно-договірного регулювання трудових відносин приділила Міжнародна організація праці (МОП). Конвенції та рекомендації МОП встановили рівень соціальної захищеності працівників, в них також визначені права та обов'язки іншої сторони трудових відносин — роботодавців. У 1981 р. Генеральна конференція МОП прийняла рекомендацію № 163 про колективні переговори на будь-якому рівні (закладу, підприємства, галузі, регіональному чи національному) і необхідність забезпечення її координації. При цьому відзначається правомірність наполягання сторін на наданні повної інформації для ведення переговорів та бажаності самостійного вирішення конфліктів між сторонами.
Зміни трудових відносин в Україні викликали потребу у прийнятті закону, який би безпосередньо регулював процес проведення переговорів та укладання договорів і домовленостей. Загальні правові та організаційні основи розробки, укладання та виконання договорів і домовленостей, ведення переговорів, що передують укладанню колективних договорів і домовленостей, визначенню взаємних прав, зобов'язань та відповідальності сторін, правові заходи щодо забезпечення виконання зобов'язань, домовленостей, що прийняті сторонами, передбачені Законом України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 р. Закон розроблено з урахуванням відповідних конвенцій та рекомендацій МОП.
Положення Закону поширюються на організації (підприємства, установи) незалежно від форм власності та сфери діяльності.
Колективно-договірне регулювання — форма управління трудовими відносинами, що може існувати при певному рівні розвитку та зрілості суб'єктів трудових відносин — організацій робітників та роботодавців, що представляють та захищають їх інтереси.