4.2 Економіка Франкської держави

Процес становлення феодальних відносин у Західній Європі найкраще продемонструвати держава франків. Франками називалися германські племена, які у III ст. прийшли в Галлію з нижньої течії Рейну. У V-VI ст. франки створили досить велике королівство, до складу якого, окрім Галлії, увійшли території ряду інших держав германців. З усіх «варварських» королівств, створених на руїнах Західної Римської імперії, держава франків була наймогутнішою. У Франкському королівстві феодальний лад затвердився раніше, ніж в інших державах Західної Європи.

Господарство франків, як і інших германських племен, було дуже примітивним. Їхнім основним заняттям було землеробство й скотарство, однак внаслідок поганої обробки землі врожай ледь перевищував посіяне, а скотарство було малопродуктивним. Фахівців-ремісників не існувало, а замість грошей засобом обміну була худоба.

Завоювавши Галлію, франки підкорили собі країну, де господарство було більш розвиненим, ніж на їхній батьківщині, у Німеччині. Хоча рабовласницька економіка Галлії, як і всієї Римської імперії, перебувала в стані глибокої кризи, вона перевершувала за своїм рівнем розвитку примітивне первісне господарство германців.

У Галлії існували великі рабовласницькі господарства, значного розвитку набули ремісництво і торгівля. Тут давно вже існували міста, яких не мали германці. Причому, господарство германців було натуральним, в той час як у Галлії й інших завойованих країнах вже розвивалося товарне виробництво.

Населення завойованої країни (галло-римляни) мало більш високий рівень розвитку культури, а природні умови сонячної, теплої Галлії більше сприяли розвитку землеробства, ніж заболочені ліси Північної Німеччини.

Все це вплинуло на розвиток господарства у Франкській державі і прискорило розпад первіснообщинного ладу.

Соціально-економічний лад держави франків характеризує Салічна правда – збірка судових звичаїв франкських племен, укладена на початку VI ст. Салічна правда свідчить, що після поселення в Галлії економіка германських племен зазнала серйозних змін і франки стали хліборобами.

Під впливом місцевого населення рівень агрокультури франків помітно підвищився. Вони стали застосовувати двопільну систему, сіяти злакові (пшеницю, ячмінь) та інші культури (боби, горох, льон), обробляти сади й виноградники, будувати спеціальні комори для зберігання хліба, розташовувати худобу в загонах тощо.

Наприкінці VI ст. у франків виникла індивідуальна земельна власність окремих малих родин — аллод, яку можливо було вільно відчужувати. Це сприяло поглибленню майнової і соціальної диференціації, що стало передумовою зростання укрупненої феодальної власності. Земля оброблялася в основному вільними селянами, але франкське суспільство використовувало і працю напіввільних (літів) і рабів.

У VIII-IX ст. у франкському суспільстві сформувалися основи феодального ладу, а саме:

- прискорився процес концентрації земельної власності, яка формувалася за рахунок королівських земельних пожертв світській і духовній знаті;

- відокремилися основні класи феодального суспільства.

В VIII столітті, у зв'язку з вичерпанням земельного фонду, була проведена аграрна реформа Карла Мартелла (715—741 р.р.), згідно якої було встановлено, що земельні дарування — бенефіції — даються не навічно, а на термін служби і надалі можуть бути передані іншому службовцю.

Значення аграрної реформи Карла Мартелла полягає у тому, що вона:

- зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації;

- зміцнила феодальну земельну власність і посилила селянську залежність, оскільки земля надавалася разом із її мешканцями;

- укріпила поземельні зв'язки між дарувателем і бенефициарієм і сприяла встановленню васальних відносин.

Протягом IX— Х ст. бенефіцій перетворився з довічного на спадкове володіння набув рис феоду, тобто спадкоємного умовного утримання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової служби.

Паралельно формувався клас залежних селян. Розорені, вони легко потрапляли у поземельну й особисту залежність від великих землевласників. Проте, феодали не були зацікавлені в усуненні селян від землі, яка у той час була єдиним джерелом існування. Навіть позбавившись аллода, селяни брали у феодалів землю в користування за умови виконання певних робіт. Так, одним з важливих засобів феодалізації стала передача землі в прекарій — умовне утримання землі, коли власник передавав землю у тимчасове користування безземельній або малоземельній людині, за виконання панщину або сплати оброку. Втрата землі часто приводила до втрати особистої волі.

Залежне селянство каролингської вотчини поділялося на три основні групи:

1) колони, їх була більшість - особисто вільні люди, які перебували в поземельній залежності;

2) раби-серви - поземельно й особисто залежні люди;

3) літи - займали проміжне положення і перебували під патронатом феодала.

Поступово ці розходження стиралися, і селяни зливалися в єдину масу залежних. Всі вони платили оброк і виконували панщину.

Франкська держава мала міцне військо, яке складалося з одягнених у металеву збрую вершників. Воно стало завойовувати одну за іншою сусідні держави і племена германців. Збройні сили цих держав і племен складалися з селян-піхотинців, які не взмозі були протистояти натиску захищених бронею франкських вершників.

За царювання Карла Великого (768-814 р.р.) до складу Франкської держави входила вже майже вся Західна Європа. У 800 р. Карл Великий був проголошений римським імператором. Так відбулося формальне відновлення Римської імперії. Однак, ця нова імперія являла собою тимчасове військове об'єднання племен і народностей, всередині якої не було постійних економічних зв'язків. Всі народи, які входили в імперію, мали однакове аграрне натуральне господарство. Тому імперія Карла Великого ненадовго пережила свого засновника. У 843 р., за часів його спадкоємців, його імперію було розділено на три королівства, які поклали початок майбутнім великим державам Західної Європи - Франції, Німеччині та Італії.