1.2. Виникнення і розвиток педагогіки

Практика виховання має дуже давню історію. З'явившись на зорі людства, вона є частиною генезису людської цивілізації. Наука про виховання сформувалася значно пізніше, коли вже існували такі науки, як філософія, астрономія та багато інших.

Зауважимо, що до певного часу поняття «педагогіка» і «дидактика» були тотожними, а тому вживалися багатьма науковцями як синоніми.

Педагогіка, тривалий час розвиваючись в лоні філософії, лише в XVII ст. виокремлюється в самостійну науку. Такий прорив став можливим завдяки діяльності видатного чеського педагога Я.А.Коменського (1592-1670) - автора знаменитої праці «Велика дидак­тика» (1632р.), за його ж словами, «універсального мистецтва навчати усіх усього».

Я.А.Коменського по праву вважають родоначальником наукової педагогіки. Найвизначнішим його досягненням є розробка цілісної педагогічної теорії та обґрунтування принципів класно-урочної си­стеми навчання: доступності, наочності, систематичності і послі­довності тощо. Такі звичні для нас поняття, як клас, урок, перерва, канікули, а також метод наочного навчання, обов'язковість музики у складі шкільних предметів вперше обґрунтував та апробував на практиці саме чеський педагог.

Його девіз: «Ніякого насильства над людиною!» На думку Коменського, академічні навчальні заняття будуть просуватися вперед легко й успішно, якщо кожний обере для себе той вид за­нять, до якого має схильність від природи; відомо ж бо, що один за природним обдаруванням є музикантом, поетом, оратором, фізиком, тоді як інші виявляють більші здібності до богослов'я, медицини чи юриспруденції.

Дидактика, про яку згадує у своїх педагогічних творах Я. А.Коменський, є синонімом до поняття педагогіки. Лише згодом вона стає самостійним розділом науки педагогіки.

В історію педагогіки увійшло також ім'я Джона Локка (1632-1704) - англійського філософа і педагога, який зосередив свою увагу на теорії виховання джентльмена - людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з моральними переконаннями. У своїй праці «Думки про виховання» Дж.Локк приділив значну увагу психологічним осно­вам виховання, а також моральному формуванню особистості. Заперечуючи наявність вроджених якостей дітей, він порівнював дитину з «чистою дошкою», на якій можна писати що завгодно, цим він стверджував велику силу виховання.

Про Жан-Жака Руссо (1712-1778), що зробив в педагогіці «ре­волюцію по-коперниковськи», говорять, що він поставив дитину в центр навчально-виховного процесу. Природовідповідне виховання - центральний пункт педагогічної програми Руссо. Мистецтво вихователя, на думку Ж.-Ж.Руссо, полягає в тому, щоб даючи дитині те чи інше завдання, не нав'язувати їй своєї волі.

Визначною постаттю в історії педагогіки став швейцарець Й.Г.Песталоцці (1746-1827), один із основоположників сучасної педагогічної науки. Мету виховання він вбачав у розвитку людяно­сті, у гармонійному розвитку всіх сил та здібностей людини.

Й.Гербарта (1776-1841) по праву вважають основополож­ником так званого традиційного підходу в педагогіці. Чи не впер­ше, спробувавши створити «наукову систему педагогіки», він прагнув вибудувати її на засадах етики та психології. Він вважав, що світ складається з простих «реалів» - елементів і зв'язків між ними. Тому обсяг свідомості людини є обмеженим, і його можна сформувати завдяки чотирьом ступеням навчання. На першому ступені («ясність») за­стосовується первинне ознайомлення учня з предметом пізнання; на другому ступені («асоціація») встановлюється зв'язок нових елементів знань з попередніми, відомими; на третьому («система») використовується таке компонування матеріалу, яке подає його у вигляді правила чи закону; нарешті, четвертий ступінь («метод») передбачає практичне застосування набутих знань у процесі виконання вправ.

Всесвітньо уславленим учителем України був Г.С.Сковорода (1722-1794). Запропоноване ним поняття «сродної праці», тобто праці за покликанням як засобу самореалізації особистості, є по суті, співзвучним із сучасними педагогічними концепціями. Успіх навчання, на його думку, залежить не від масштабу ролі, а від її відповідності внутрішнім здібностям виконавця.

Серед когорти вітчизняних педагогів особливе місце в історії педагогіки посідає постать КД.Уишнського (1824-1870/71). Осно­вні ідеї педагогіки Ушинського такі: народність, мова, наука, праця. Принцип народності вчений розуміє як збереження своєрідності кожного народу в міжнародному контексті, рідна мова - як інструмент пізнання, наука - як основа мистецтва, праця - як джерело щастя.

Основним положенням педагогічної системи К.Д.Ушинського є опора на науку як метод. Педагогіку він розглядав як мистецтво, що, однак, не може ґрунтуватися лише на спостереженнях і особистому досвіді педагога, а повинно виходити з об'єктивних даних наукової психології, фізіології й інших наук, які розкривають закони розвитку дитини. Мистецтво виховання Ушинський порівнював з роботою лікаря, який, якщо він не знахар, зобов'яза­ний знати анатомію й інші науки про людину.

Наступна визначна постать новітньої педагогічної історії - віт­чизняний педагог А.Макаренко (1888-1939). Його педагогічний досвід пов'язаний із зародженням так званої «радянської педагогі­ки». Будучи добрим знавцем усього попереднього історико-педагогічного досвіду, Макаренко розробляє оригінальну теорію колективного виховання, основними засадами якої були: «виховання в колективі, через колектив і для колективу»; «система перспектив­них ліній», «виховання працею», «єдність вимог і поваги до особистості», «самоуправління», «дисципліна» тощо. Створені ним установи для виховання неблагополучних дітей - колонія ім. М.Горького (1920), комуна ім.Ф.Дзержинського (1928), були передовими на той час виховними закладами колективного вихо­вання і одночасно експериментальними майданчиками, де вели­кий педагог перевіряв на практиці свої новаторські ідеї. Його педа­гогічні знахідки - різновікові загони, рада командирів, самоуправ­ління, створення мажорного оптимістичного тону в житті колек­тиву та ін. не втратили свого значення і сьогодні. Будучи глибоко переконаним у силі колективного виховання, А.Макаренко наго­лошував: «... Наш шлях один - вправляння у поведінці, і наш коле­ктив - гімнастичний зал для такої гімнастики». Свій оригінальний педагогічний досвід А.Макаренко описав в численних літератур­них та наукових творах, найвідоміші серед яких «Педагогічна поема», «Прапори на баштах», «Книга для батьків».

Вважаючи А.Макаренка своїм учителем, порадником та від­даючи належне деяким його педагогічним ідеям, наш сучасник, видатний український педагог В.Сухомлинський (1918-1970) мав своє оригінальне бачення проблем виховання. У педагогіці, на ду­мку В.О.Сухомлинського, не може існувати дрібних, другорядних справ. Тут усе першорядне, головне, важливе. Певні дрібні факти, випадки, на перший погляд, незначні, мізерні, інколи можуть спри­чинитися до негативних змін у поведінці дитини Важливою ідеєю В.Сухомлинського було єдність процесу навчання й вихован­ня, всебічний розвиток дитини, єдність мислі і почуття...».

У книзі «Серце віддаю дітям» В. Сухомлинський яскраво пока­зав, що успіх роботи вихователя можливий лише за умов глибокого знання духовного життя та особливостей кожної дитини.

Педагогіка швидко прогресує, виправдовуючи своє визначення як діалектичної, мінливої науки. В останні десятиліття досягнуто суттєвих успіхів в окремих її галузях, насамперед у розробці нових технологій навчання, зокрема комп'ютерних. Намітився прогрес і в створенні більш досконалих методик виховання, технологій самоосвіти. В шкільній практиці використовуються нові наукові розробки, з'являються авторські школи. Серед знаних далеко за межами тепер вже своїх незалежних держав, згадаємо імена та ключові новаторські ідеї грузинського педагога Ш.О.Амонашвілі, який відстоює принципи гуманної педагогіки; українського вчителя В.Ф.Шаталова та його ідею інтенсифікації навчання за рахунок включення в процес засвоєння знань якомога більшої кількості асоціацій, навчання великими блоками, використання опорних конспектів; випереджаючого навчання С.М.Лисенкової (коли на уроці декілька хвилин відводиться на ознайомлення учнів з новими поняттями, які будуть вивчатися в недалекому майбутньому); санкт-петербурзького вчителя словесності Є.М.Ільіна та його людиностворюючу методику вивчення літератури; МЛ.Щетиніна - автора методики «занурення» та ін.

Звичним явищем для сучасної педагогічної практики стає вико­ристання комп'ютерів, обладнаних якісними навчальними програ­мами, що полегшують управління навчальним процесом і дозволя­ють досягати високих результатів із меншими затратами енергії та часу як педагогів, так і учнів. Однак, ніяка, навіть найбільш досконала техніка, ніколи не зможе замінити живого безпосереднього впливу учителя на своїх вихованців. А тому він був, є і залишиться ключовою постаттю педагогіки.