120. Поновлення на роботі незаконно звільнених працівників та оплата за вимушений прогул

Судова практика свідчить, що найбільша кількість спорів, що вирішується в судах, пов’язана зі звільненням працівників. Стаття 235 КЗпП передбачає, що в разі звільнення без закон­ної підстави або в разі незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі ор­ганом, який розглядає трудовий спір. Одночасно вирішуються вимоги про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше, як за 1 рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше 1 року не з вини працівника, то виплата середнього заробітку здій­снюється за весь час вимушеного прогулу.

Якщо вимушений прогул був викликаний неправильним формулюванням причини звільнення, затримкою видачі тру­дової книжки з вини роботодавця або затримкою роботодавцем виконання рішення суду про поновлення на роботі, то оплаті підлягає весь час вимушеного прогулу у розмірі середнього заробітку працівника.

При розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимоги про оплату працівникові середнього за­робітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (ст. 235 КЗпП), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-якими тер­мінами.

Службова особа, винна у незаконному звільненні чи пере­веденні працівника, затримці видачі трудової книжки чи затрим­ці виконання судового рішення, несе повну відповідальність і обов’язок відшкодування шкоди, заподіяної підприємству (влас­нику) у зв’язку з оплатою працівникові вимушеного прогулу. При цьому такий обов’язок може покладатися судом на службову особу при допущенні нею будь-якого порушення, а не лише явного, як передбачалось раніше чинним законодавством.

Рішення про поновлення на роботі підлягає негайному ви­конанню і вважається виконаним з дня видання роботодавцем про це наказу.

У разі скасування судових рішень про стягнення заробітної плати чи інших виплат, що випливають з трудових правовід­носин, повернення виконання допускається лише тоді, коли скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або підроблених документах. В інших випадках виплачені суми стягненню з працівника не підлягають.

120. Поняття, види та сторони колективних трудових спорів

Відповідно до Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” під колективним трудовим спором розуміють розбіжності, що виникли між сто­ронами соціально-трудових відносин щодо встановлення умов праці або застосування законодавства про працю.

Сторонами вказаного спору є колектив найманих працівни­ків або окремі категорії найманих працівників, профспілки або їх об’єднання та роботодавець, об’єднання роботодавців або їхні представники.

Предметом колективного трудового спору є встановлення нових або зміна існуючих умов праці, а також застосування законодавства про працю.

За рівнем виникнення і вирішення колективні трудові спори поділяються на наступні види:

виробничі — на рівні підприємства, установи чи організації;

• галузеві і територіальні — на рівні однієї або кількох галузей чи окремої адміністративно-територіальної одиниці, якщо участь у спорі беруть наймані працівники більшості підпри­ємств галузі або адміністративно-територіальної одиниці;

• національні — на рівні держави, якщо участь у спорі бе­руть наймані працівники більшості регіонів України (областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя).

Процедура розгляду колективних трудових спорів склада­ється з 2 стадій (етапів). На першій стадії колективні трудові спори вирішуються за допомогою примирних процедур. Сюди відноситься розгляд спору примирними комісіями і трудовими арбітражами. На стадії примирних процедур до участі у розв’язанні спору можуть залучатися незалежні посередники і представники Національної служби посередництва і примирення. Другою стадією вирішення колективних трудових спорів є про­ведення страйку.

В особливому порядку вирішуються колективні трудові спори працівників органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку (крім тех­нічного та обслуговуючого персоналу). Вказаним категоріям працівників заборонено проведення страйку. Забороняється проведення страйку також за умов, якщо припинення праців­никами роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей або може призвести до інших небезпечних наслідків.

Колективний трудовий спір розпочинається з формування вимог найманих працівників. Закон по-різному регулює порядок формування вимог залежно від рівня спору.

На виробничому рівні вимоги можуть формуватися двома шляхами:

• шляхом збору підписів;

• на зборах (конференції) найманих працівників.

Вимоги вважаються сформованими, якщо зібрано не менше

половини підписів найманих працівників підприємства або його структурного підрозділу. Рішення зборів або конференції вважа­ється прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини присутніх.

Разом з формуванням вимог наймані працівники обирають орган або особу, які будуть представляти їхні інтереси при вирішенні колективного трудового спору.

Вимоги працівників на галузевому, територіальному чи на­ціональному рівнях формуються і затверджуються тим органом, який представляє 'їхні інтереси.

Викладені в письмовому вигляді вимоги направляються для розгляду роботодавцеві. Копія вимог направляється у відпо­відне регіональне представництво Національної служби посе­редництва і примирення, яке їх реєструє і сприяє у вирішенні колективного трудового спору.

На роботодавця покладається обов’язок прийняти до роз­гляду направлені йому вимоги працівників і повідомити про своє рішення у письмовій формі протягом 3 днів від дня отри­мання вимог разом із соціально-економічним обгрунтуванням.

Якщо задоволення вимог найманих працівників чи проф­спілок виходить за межі компетенції роботодавця, то він зобов’язаний надіслати їх у 3-денний термін до відповідного органу, до компетенції якого належить вирішення вимог. Ро­ботодавець зобов’язаний розглянути ті вимоги, вирішення яких належить до його компетенції. Строк розгляду вимог кожною інстанцією не повинен перевищувати 3 днів, і загальний строк розгляду не повинен перевищувати ЗО днів від дня одержання їх роботодавцем до моменту отримання найманими працівни­ками чи профспілкою повідомлення про рішення роботодавця. Рішення роботодавця повинно бути обгрунтованим.

Колективний трудовий спір виникає, коли представниць­кий орган найманих працівників чи профспілки отримав від роботодавця повідомлення про повну або часткову відмову у задоволенні вимог і прийняв рішення про незгоду з рішенням роботодавця.

Колективний трудовий спір виникає також тоді, коли спли­нув передбачений законом 3-денний або 30-денний термін для розгляду вимог роботодавцем, а відповіді від нього представ­ницький орган найманих працівників або профспілки не отримав.

Про виникнення колективного спору орган, який представляє інтереси найманих працівників або профспілки, зобов’язаний у 3-денний термін з моменту його початку письмово проінфор­мувати роботодавця, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування за місцем знаходження підприємства і відповідне регіональне представництво Національної служби посередництва і примирення.