Законність і правопорядок

Законність – фундаментальна категорія всієї юридичної науки і практики, а її рівень і стан віддзеркалюють правове життя суспільства і його громадян. Проблема законності – одна з центральних в теорії держави і права. Актуальність її очевидна як в теоретичному, так і практичному плані. У суспільстві, що функціонує в режимі міцної законності, реально існує чітке розмежування і гармонійна взаємодія законодавчої, виконавчої і судової влади. Законність виражає загальний принцип відношення суспільства до права в цілому.

Законність не відокремлена від загальнообов’язковості права. Законність вимагає відповідності поведінки суб’єктів суспільних відносин приписам правових норм. Тобто забезпечення реальної правомірної поведінки всіх його учасників. Законність – це умова життя державно організованого суспільства. Законність як метод державного керівництва суспільством, передбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами – шляхом прийняття нормативних актів і забезпечення їх бездоганної реалізації. При цьому держава не тільки формально закріплює правові норми, але і забезпечує (політичними, організаційними, правовими засобами) їх реалізацію і захист прав. Законність є принципом діяльності держави. Держава, всі її органи і організації, установи пов’язані правовими нормами, діють в рамках і з метою їх реалізації. Завдяки законності в суспільстві впроваджуються ідеї справедливості, гуманізму, особистої і суспільної свободи. Тому в широкому соціально-політичному розумінні законність можна вважати режимом суспільно-політичного життя. Це режим, при якому діяльність всіх суб’єктів базується на законі, а ідея права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності панує над особистими і груповими інтересами. Режим законності – така морально-політична атмосфера, при якій у суспільному житті панують ідеї права, гуманізму, справедливості, коли точне і неухильне виконання законів, реальність і непорушність прав людини є основою життя суспільства, його громадян.

Отже законність – це такий політико-правовий режим, такі умови життя, така правова атмосфера, які захищають особу від свавілля, людей від – анархії, суспільство в цілому – від насильства, хаосу, безпорядку.

Основні вимоги законності:

• Втілення ідеї панування права в життя суспільства, держави.

• Верховенство закону

• Рівність всіх перед законом

• Бездоганне додержання (виконання) правових актів всіма суб’єктами права

• Забезпечення належної реалізації прав і свобод

• Належне та ефективне застосування права

• Послідовна боротьба з правопорушенням

• Недопустимість свавілля в діяльності посадових осіб

Основні принципи законності:

• Верховенства права – найвищу юридичну силу має Конституція, норми якої мають пряму дію. Всі інші норми права не повинні суперечити Конституції і законам.

• Єдність законності – законність повинна бути єдиною на всій території держави.

• Загальність законності – законність не може бути виборною, її вимоги звернені до всіх суб’єктів без винятку.

• Реальний характер законності – вимоги закону не лише проголошуються, а й виконуються, впроваджуються в житті.

• Забезпечення прав людини і громадянина – здійснення законів в інтересах людини і громадянина.

• Невідворотність відповідальності за правопорушення - кожне скоєне правопорушення тягне за собою відповідальність винної особи.

• Доцільність законності – критерієм доцільності ролі законності повинно бути те, як вона сприяє досягненню мети держави і суспільства, наскільки вона забезпечує вирішення завдань соціального прогресу, захисту прав і свобод громадян.

Гарантії законності – це об’єктивні умови і суб’єктивні фактори, а також спеціальні засоби і заходи, за допомогою який забезпечується режим законності.

Основні гарантії законності:

• Законодавство, яке є як основою законності, так і його гарантією, оскільки саме законодавство встановлює обов’язок всіх суб’єктів права не порушувати законність.

• Діяльність правоохоронних органів. які стоять на сторожі законності, а також контроль з боку влади та управління.

• Правова культура та правове виховання, тобто загальна повага до права, знання змісту його норм і вміння їх здійснювати, а також формування цих якостей шляхом правового навчання, правової пропаганди, юридичної практики, самовиховання тощо.

• Юридичні гарантії законності – передбачені законодавством спеціальні засоби впровадження охорони та відновлення законності.

З законністю тісно пов’язане інше правове явище – правопорядок.

Правопорядок можна визначити як засновану на праві і законності організацію суспільного життя, яка відображає якісний стан суспільних відносин на відповідному етапі розвитку суспільства та на вимозі дотримання діючих правових норм.

Особливості правопорядку:

• правопорядок – це стан упорядкованості, організованості суспільного життя

• це порядок, який передбачений нормами права

• правопорядок виникає в результаті фактичної реалізації правових норм, втілення їх в життя, він є підсумком правового регулювання

• він забезпечується державою.

Правопорядок – це фактичний стан упорядкованості правовідносин, а тому його можна охарактеризувати як систему правових відносин. Правопорядок забезпечує стабільність суспільного життя і соціальний прогрес. Оскільки він визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найбільш важливі риси і сторони соціально-економічного ладу, систему пануючих в країні політичних відносин.

Отже, правопорядок вміщує в себе не тільки відносини людей у сфері громадянського суспільства, а й організацію власне політичної влади, яка базується на нормах права, тобто державу. Інакше кажучи, держава – важливий елемент і необхідна умова правопорядку. З одного боку, конституційована правом і функціонуюча в суворо встановлених рамках, держава складає важливу ланку правопорядку, з іншого – вона владний суб’єкт, який забезпечує й охороняє правопорядок. Таким чином, правопорядок можна розглядати як єдність права і влади. Найбільш адекватною формою реальності подібного правопорядку виступає правова держава.

Правопорядок не самоціль, а соціально й історично обумовлений загальний засіб і форма виразу, запровадження організації свободи, а також справедливості в суспільних відносинах.

Правопорядок слід відрізняти від близького, але не ідентичного йому явища – громадського порядку, що, як і правопорядок, характеризується організованістю, упорядкованістю суспільних відносин. На відміну від правопорядку, громадський порядок створюється під впливом не тільки правових, а й інших соціальних норм: моралі, звичаїв, релігійних, корпоративних, естетичних норм ті ін. Отже, громадський порядок є стан урегульованості суспільних відносин, який заснований на реалізації усіх соціальних норм і принципів.

Громадський порядок забезпечується переважно силою громадського впливу. Але це не означає, що його стан байдужий для нашої держави. З одного боку, важливою частиною громадського порядку є правопорядок, з іншого – стан громадського порядку обумовлює багато в чому стан правопорядку. Неможливо регламентувати правопорядок, не здійснюючи впливу на громадський порядок, який нерідко підтримується примусовою силою держави. Так, КК України передбачає відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку.

Таким чином, правопорядок і законність – мета і результат правового регулювання. Важливе юридичне і політичне явище, стан якого здійснює безпосередній вплив на суспільне життя. Тому не випадково, ще одним з основних напрямів діяльності юристів-практиків є робота щодо забезпечення (зміцнення) правопорядку і законності. Сьогодні викликає стурбованість порушення законності тими органами держави, які за характером своєї діяльності покликані охороняти правопорядок – органами юстиції, суду, прокуратури, міліції.

Право як соціальне явище викликає те чи інше ставлення до нього людей, яке може бути позитивним (людина розуміє необхідність права) або негативним (людина вважає право непотрібним і безкорисним). Люди в тій чи іншій формі висловлюють своє ставлення до всього, що охоплюється правовим регулюванням, що пов’язано з уявленням про право (до законів та інших нормативно-правових актів, до діяльністю суду й інших правозастосовних органів, до поведінки членів суспільства у сфері дії права).

Правосвідомість – це вид (форма) суспільної свідомості, що містить у собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та уявлень, які характеризують ставлення людини, соціальних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права та діяльності, пов’язаної з ним.

Правосвідомість звичайно не існує в “чистому” вигляді, вона взаємопов’зана з іншими видами і формами усвідомлення реальності й дійсності. Так, досить часто правосвідомість переплітається з моральними переконаннями. Люди оцінюють право і правові явища з точки зору моральних категорій добра і зла, справедливого і несправедливого, совісті, честі та ін. Ставлення до права часто визначається політичними поглядами.

Вплив правосвідомості на організацію суспільного життя доволі значний. Цим пояснюється внесення його в механізм правового регулювання як одного із засобів впливу на суспільні відносини. Від рівня, якості, характеру, змісту правосвідомості здебільшого залежить те, якою буде поведінка людини в суспільстві – правомірною, соціально корисною чи неправомірною, соціально шкідливою і небезпечною.

Правосвідомість має складну змістовну структурі складається з двох основних елементів:

• Правової психології;

• Правової ідеології.

Правова психологія відповідає емпіричному, буденному рівню суспільної свідомості, яка формується в результаті повсякденної людської практики як окремих людей, так і соціальних груп. Змістом правової психології виступають відчуття, емоції, переживання, настрій, звички, стереотипи, які виникають у людей у зв’язку з існуючими юридичними нормами і практикою їх реалізації. Правова психологія – найбільш “розповсюджена” форма усвідомлення права, притаманна переважно всім суспільним відносинам. Правова психологія – найбільш глибинна, “прихована” від безпосереднього сприйняття і розуміння сфера суспільного відображення, що часом дає такі індивідуальні і масові реакції на право, законодавство, які спроможні кардинально визначити успіх чи невдачу тих чи інших законодавчих програм. Неприйняття в психології населення тих чи інших заборон як реально закріплених, а дозволів – як соціально виправданих, веде, як правило, до серйозних проблем в реалізації нового законодавства, породжує багаточисельні труднощі в діяльності правоохоронних органів. Ігнорування юридичної психології населення в правовій політиці держави не раз поверталося провалом тих чи інших державних заходів з точки зору соціальних цілей часто суспільно корисних (кампанія по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, з окремими традиціями і обрядами). Безсвідоме, як явище правової технології, знаходить свій вираз в таких формах пізнання дійсності, як інтуїція, психологічний афект (при скоєнні протиправних проступків), звичні дії, соціальне збудження, а також в прагненнях, діях і установках, причини яких не усвідомлюються людиною.

Таким чином, правова психологія – сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, елементів настрою, що домінують у суспільстві, виявляються у суспільній думці.

Правова ідеологія – це сукупність юридичних ідей, теорій, поглядів, які в концептуальному, систематизованому вигляді відображають і оцінюють правову реальність.

Через правову ідеологію знаходять відображення потреби й інтереси перш за все соціальних груп, народів, держав, світового співтовариства в цілому. Правова ідеологія значно перевершує правову психологію за ступенем і характером пізнання права, вона прагне до до виявлення сутності, соціального розуміння природи права, робить спробу, як правило, уявити його у вигляді закінченої культурно-історичної філософії й догми. Сфера найбільшого застосування правової ідеології – це націлювання на вираз інтересів й потреб достатньо оформлених соціальних товариств: політичних партій, громадських рухів, держави, міжнародних об’єднань.

Прикладом конкретної, складної, суперечливої діяльності всієї спільноти людей може служити поступовий процес формування в Україні правової держави, яка повинна відповідати як загальнолюдським, так і національним уявленням про демократію, забезпечення прав людини, гуманному і справедливому правопорядку. В цьому випадку доктрина правової держави служить ідеологічною основою для розвитку української державності.

Виходячи з сучасного стану суспільної свідомості народу України, можна виділити такі напрями роботи держави в ідеологічній сфері:

• Визначення і реалізація системи організаційних та ідеологічних заходів щодо формування правової свідомості громадян

• Чітке визначення позиції держави стосовно загальнолюдських цінностей і прав людини в контексті сучасного стану України і світової цивілізації

• Ідейно-теоретичне дослідження й обгрунтування принципів і механізмів взаємодії громадського і національного, етнічного і соціального в сучасному державному будівництві

• Розвиток і утвердження у свідомості людей моральних цінностей і моральних оцінок їхньої діяльності, повернення до духовних скарбниць людства як глибинних джерел сили народної

• Формування міжнародного іміджу України

• Ідеологія повинна спиратися на принципи зміцнення і захисту Української держави, яка повинна бути демократичною, силовою і не стояти над суспільством.

Таким чином, правова психологія і правова ідеологія – це структурні компоненти правової свідомості суспільства. Кожна своїми засобами служить здійсненню функцій правосвідомості в правовому регулюванні й в цілому правової культури суспільства. Рівень усвідомлення необхідності права, глибина проникнення в сутність права і правових явищ в суспільстві є підставою для поділу правосвідомості на види. За вищевказаними критеріями правосвідомість поділяється на таки рівні:

• Буденна правосвідомість – рівень, притаманний основній масі членів суспільства і формується на базі повсякденного життя громадян у сфері правового регулювання. Для людей з цим рівнем правосвідомості характерні знання загальних принципів права, тут правові погляди тісно переплітаються з моральними уявленнями.

• Професійна правосвідомість – формується в ході спеціальної підготовки, в процесі здійснення юридичної діяльності. Суб’єкти цього рівня володіють спеціалізованими, деталізованими знаннями чинного законодавства, вмінням і навичками його застосування.

• Наукова, теоретична правосвідомість – характерна для наукових працівників, які займаються питаннями правового регулювання суспільних відносин.

За суб’єктами (носіями) правосвідомість можна поділити на індивідуальну і колективну.

Одним з видів колективної правосвідомості є групова правосвідомість, тобто правові уявлення і відчуття тих чи інших соціальних груп, прошарків, професіональних товариств. У ряді випадків правосвідомість однієї соціальної групи може суттєво відрізнятися від правосвідомості іншої. Наприклад, можна побачити різницю в правосвідомості вікових верств населення в суспільстві, в професійній свідомості юристів різної спеціалізації – працівників суду, прокуратури, адвокатури, працівників системи МВС.

Групову правосвідомість слід відрізняти від масової, яка характерна для нестабільних, тимчасових об’єднань людей (демонстрації, страйки, бунтівний натовп).

Для характеристики макроколективу (населення країни, континенту, історичної епохи) використовують поняття “суспільна правосвідомість”. Суть суспільної правосвідомості зводиться до правового пізнання і відображення політичних, економічних і соціальних закономірностей розвитку громадянського суспільства і держави, оформлення їх в системі діючого права і законодавства.

Таким чином, суспільна правосвідомість – система певних поглядів, переконань у суспільстві з приводу існуючих і бажаних правових явищ.

Правова культура – це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового процесу і відбивають у правовій формі стан свободи особи, інші соціальні цінності. Тобто, правова культура особистості – це система правових знань, вмінь, навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які проявляються у правомірній діяльності й поведінці. Отже, правова культура – це глибоке знання і розуміння права та свідоме виконання його вимог.

Традиційно правову культуру прийнято поділяти на дві окремі категорії: правову культуру особи і правову культуру суспільства.

• Правова культура особи – властивість, що характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх виконувати;

• Правова культура суспільства – сукупність факторів, які характеризують рівень правосвідомості, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності й правопорядку.

Структура правової культури має складний характер: право, законодавство, правовідносини, правосвідомість, правотворчість, правореалізацію та інші елементи правової системи, що відображаються як у поведінці людини, так і у її свідомості.

Правова культура суспільства складається з таких найбільших правових утворень:

• Системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відбиті у системі нормативно-правових актів, та конкретизуючих їх актів, індивідуального регулювання;

• Сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, що врегульовані за допомогою правових норм і складаються з юридичних прав і обов’язків;

• Сукупності суб’єктів права (фізичних, у тому числі і посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп);

• Правосвідомості – системи духовного відображення правової дійсності;

• Режиму законності й правопорядку – стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, врегульованих за допомогою правових засобів.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, переконаність у справедливості законів, юридичних прав і обов’язків та інших правових явищ.

Формування правосвідомості особистості у нашому суспільстві відбувається як стихійно, так і в результаті цілеспрямованої діяльності держави, її органів і установ щодо формування правових знань, поваги до права і закону, соціально-правової активності. При переході до будівництва правової держави і громадянського суспільства підвищується необхідність формування правосвідомості та правової культури всіх суб’єктів суспільних відносин, оскільки без них неможливо побудувати таку державу і суспільство. Проте в умовах економічної кризи багато людей залишається безробітними, без засобів до існування, що в значній мірі штовхає їх до правового нігілізму і правопорушень.

Правовий нігілізм – пряма протилежність правовій культурі, коли більшість людей не знає або не розуміє закону, негативно ставиться до законодавства і необхідності дотримуватись його, не визнає суспільної цінності права. Він несумісний з правовою державою, призводить до порушень правового порядку, зростання злочинності.

Певний рівень правової культури досягається за допомогою об’єктивних і суб’єктивних факторів. Серед об’єктивних визначають умови розвитку суспільства, а суб’єктивних – правове виховання.

Правове виховання – цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави та її органів, а також громадських об’єднань і організацій щодо формування певної системи правових знань, вмінь і навиків, правового мислення, правових почуттів – почуття права, законності, почуття поваги до права і закону, до тих соціальних цінностей, які регулюються і охороняються правом та законодавством.

Побудова демократичної, правової держави, проголошеної Конституцією України, обумовлює суттєве підвищення правосвідомості громадян. їх правової культури, неухильне дотримання ними вимог закону, послідовну реалізацію основних прав і свобод людини і громадянина. Успішне вирішення цих завдань залежить від багатьох факторів і здебільше від рівня організації правової освіти і виховання населення країни.

Правове виховання – це цілеспрямована діяльність держави, громадських організацій, окремих громадян щодо передачі юридичного досвіду; систематичний вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних позитивних уявлень, поглядів, ціннісних орієнтацій, установок, що забезпечують додержання, виконання і використання юридичних норм.

В сучасних умовах використовуються найрізноманітніші форми правової роботи з населенням:

• Правовий всеобуч;

• Правова пропаганда права засобами масової інформації;

• Правова агітація;

• Правовиховна робота у зв’язку з тими чи іншими конституційними заходами (референдум, вибори);

• Самовиховання.

Важливим методом правового виховання є правова освіта. Цей процес поширення правових знань сприяє зростанню загальної юридичної культури та освіченості населення. В організації правової освіти населення важлива роль належить навчальним закладам України: середнім, професійно-технічним, вищим, а також закладам післядипломної освіти, враховуючи те, що правознавство у відповідному обсязі належить до обов’язкових дисциплін. Можливості для поліпшення правового виховання і правової освіти в Україні є; визначені шляхи вдосконалення цієї роботи. Головне зараз – рішуче і цілеспрямовано активізувати цю діяльність. Тільки за цих умом буде досягнуто бажаних результатів і виконано намічені державою програми.