Заняття 36. Українська народнопоетична творчість

Українська народнопоетична творчість складалася в процесі формування в 14–15 ст.ст. східнослов’янських народностей. Становлення кожної з них проходило на rрунті давньоруської поетичної традиції, джерела якої сходять до загальнослов’янської основи періоду первісного ладу, уявлень, вірувань, обрядів й поезії праслов’ян.

Елементи фольклорного матеріалу, що накопичився протягом 2–3 тисячоліть (від родо-племінної епохи по період Київської Русі) в усній передачі і в побуті збереглися до 20 століття у народнопоетичній творчості українців, білорусів і росіян. Це відгомін тотемічних, мисливських і землеробських міфоепічних мотивів (особливо змієборчих) й образів, форми обожнення флори і фауни (обряди водіння куща, тополі, кози, плуга, святкування зеленого тижня), міфічні уявлення про різних істот – духів природи (домовики, лісовики, водяники, мавки), залишки поклоніння язичницьким богам, витоки календарних і сімейних обрядів, богатирські казкові сюжети й обряди, легенди про історію Київської Русі. (Язичництво було реанімоване у 20 ст. відомим засновником РУН-віри Л. Силенком з української діаспори. Лев Силенко (“духовний богатир, народжений на берегах Дніпра”, як про нього пишуть його послідовники) – офіцер-штабіст Червоної Армії, в 1941 році в Білорусії перейшов на бік німців. Боровся проти СРСР, згодом став активним членом товариства “Аненербе”. У складі делегації цього товариства під час окупації України брав участь в історико-археологічних дослідженнях в районі Мелітополя. 1943 року виїхав до Німеччини. У 1945-му був інтернований американськими військами. До 1953 року жив у ФРН, потім у Канаді. В 1948 р. оприлюднив своє антихристиянське вчення “Мага-віра”. Написав історичну поему “Гість з храму предків”; цей твір просякнутий ненавистю до християнської віри і самого Христа. Вчення Л. Силенка доволі близьке до доктрини гітлерівських ідеологів)

У 14–15 ст. виникають нові теми й жанри фольклору. Поява їх обумовлена громадським життям, антифеодальними настроями й боротьбою проти хансько-татарських, османо-турецьких і польсько-литовських загарбників.

Найхарактернішим проявом спротиву мас церковно-феодальній верхівці та її ідеології були збереження традиційних язичницьких звичаїв, обрядів, захист їх від наступу християнської церкви, яка, починаючи з часів Київської Русі, всіляко їх переслідувала і разом з тим вимушена була пристосовувати елементи церковного культу до календарних і сімейних народних обрядів (колядування, щедрування, свята Івана Купала, весілля, похорон).

Різні обряди й пов’язані з ними пісні в конкретних соціально-історичних умовах поповнювалися злободенними темами й образами (тема захисту від нападів татарських орд, картини торгівлі бранцями тощо). Відголос подій тих часів зберігся у казках, сімейно-побутових піснях, баладах, прислів’ях, приказках.

У 15-му столітті почала розвиватися епічна історична поезія українського народу – історичні пісні й думи, що віддзеркалювали боротьбу проти кримської орди й султанських військ, військовий побут і походи козацтва. Творцями й носіями дум – одного з наймолодших і найреалістичніших епосів народів світу – були талановиті співці – кобзарі й бандуристи, в той час переважно представники козацького середовища. У групі найдавніших історичних пісень (“Зажурилась Україна”, “За річкою вогні горять”, “Пісня про Байду”) і дум (“Плач невільників”, “Маруся Богуславка”, “Дума про козака Голоту”, “Самійло Кішка”) відбилися патріотизм, міць народу в його постійній боротьбі проти загарбників. Популярними й бажаними були кобзарі на Запорозькій Січі. Польська шляхта жорстоко розправляласяз народними співцями; наприклад, серед учасників Коліївщини було три кобзарі: Василь Варченко, Михайло Соковий та Прокіп Скряга; 1770 р. їх було страчено. Відомим кобзарем 19 ст. був Остап Вересай; його долею опікувалися відомі митці І. Жемчужников, П. Куліш, Т. Шевченко, П. Чубинський. Три суспільні прошарки, як три кити, що, за простонародними уявленнями, тримають землю, найбільше прислужилися українській історії. Це козаки, чумаки й бандуристи.

Народна творчість формувала громадську думку, народну мораль, відігравала важливу роль в становленні психічного складу українського народу, роз’єднаного кордонами різних держав.

У 16 столітті фольклор характеризувався розвиненою жанровою системою й широким тематичним розмаїттям. Народна гумористика відігравала важливу роль у народних іграх й обрядах, проникала у різноманітні жанри народної творчості, зокрема у вертепну драму. В умовах боротьби українського народу проти польської агресії й наступу католицизму в кінці 16 – на поч. 17 ст.ст. в народно-поетичній творчості посилилися патріотичні мотиви й теми. Ідея захисту рідної землі від ворогів виступає у релігійній оболонці – обстоюванні спільної з росіянами й білорусами православної віри.

У середині 17 ст. центральними темами історичних пісень і фольклорних переказів були Визвольна війна 1648–54 рр. і возз’єднання України з Росією. У фольклорі відобразилася героїчна боротьба повсталих козаків і селян на чолі з Б.М. Хмельницьким – і його споборників: І. Богуна, М. Кривоноса, М. Пушкаря, Д. Нечая (думи “Хмельницький і Барабаш”, “Перемога під Корсунем”).

Посилення соціального розмежування населення знайшло відбиток в усіх фольклорних жанрах. Паралельно з численним циклом козацьких пісень у 16–17 ст. розвинувся цикл чумацьких пісень. Бурлацькі пісні відтворювали конфліктні стосунки між бідними й багатими. Бурлака – людина без постійного місця проживання і постійної роботи; а чумаками називали людей, які займалися торгівельно-візницьким промислом. Історія чумацтва охоплює величезний проміжок часу – від 15 до 19 століття. Про походження слова “чумак” існує декілька версій. Найбільш прийнятні – від назви міри об’єму “чум”, якою користувалися ще до часів Київської Русі, або від тюркського “сим” – діжка. Чумацькі пісні належать переважно до чоловічих співочих стилів і, певно, складені здебільшого самими чумаками під час довготривалих подорожей.

Тяжке становище простолюду й боротьба проти кріпацтва у 18 ст. зумовили появу нових фольклорних циклів – батрацьких, опришківських, гайдамацьких, – героями яких ставали месники за народні образи, героїчні ватажки селянських повстань І. Гонта, М. Залізняк, О. Довбуш, Пинтя, Гаркуша. Літописець говорить, що “на 100 українських душ напевно буде 80 пісень про чумаків, 10 – про кохання, а решта про гайдамаків.”. Примусове рекрутування селян в російську царську й австрійську армії відтворене у циклах рекрутських й солдатських (жовнірських) пісень. Соціальні мотиви проникали також у ліричні пісні про любов і сімейне життя. Розквіт цієї поезії припадає на 17–18 ст.

В 19 ст. в умовах кризи феодально-кріпосницької системи й розвитку капіталістичних відносин розширялася соціальна тематика фольклору, який відображав антипоміщицькі виступи селян (пісні про У. Кармалюка), поетизував народних захисників (Л. Кобилицю, Т. Шевченка). Виник новий цикл пісень – “заробітчанські”, однією з тем яких була еміграція західноукраїнських селян за океан, до США. У середні 19 ст. виникли робіничі і перші революційні пісні.

Л.М. Толстой казав українським гостям, що навідали його у Ясній Поляні: “Щасливі ви, що родилися серед народу з багатою душею, – народу, що уміє так відчувати свої радощі і так чудово виливати свої думи, свої мрії, свої чуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого жахатися за свою будучність. Його час не за горами. Вірите чи ні, що ні одного народу простих пісень я не люблю так, як вашого. Під їх музику я душею спочиваю. Стільки в них краси і грації, стільки дужого, молодого почуття і сили”. А О.П. Довженко зазначав: “Українська пісня – це геніальна поетична біографія українського народу. Це історія українського народу: народу-трудівника, народу-воїна, народу, що цілі віки бився як лев, за свою свободу, що цілі віки витрачав усю свою силу, свою кров, своє життя, як казав великий Шевченко, “без золота, без каменю, без хитрої мови” на виковування у боротьбі свободи, права на повноцінне життя, на виявлення в житі своїх здібностей… Тяжка була історія. Кривава, бодай не вернулась. І народ, який позбавляли багатьох можливостей, у кривавій боротьбі вилив свою душу, свій поетичний геній в єдине, що міг, – у пісню, в безсмертну українську народну пісню”.

Артистичні ознаки української пісні стали трафаретним твердженням, стали абсолютною істиною не тільки серед українців, чи людей, прихильних до українства, але ж і у ворожому таборі, що, глузуючи з усього українського, ласкаво погоджувався з безперечними художніми властивостями української пісні. “Хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош», – безсмертна фраза москаля з комедії Котляревського “Москаль-чарівник”. Справді, порівняння української пісні з великоруською наочно свідчить, наскільки вища вона в художньому відношенні, – саме своєю глибокою інтимністю, шляхетними почуваннями й красою виразу. Це ще зауважив знаменитий слов’янський філолог Ватрослав Ягич, тонко означивши різницю між українською та великоруською піснею: “Українську пісню треба було б схарактеризувати, як поезію серця й почуття, в той час, як у великоруській перед нами поезія розуму й холодного обрахунку. Розглядаючи періоди розвитку української народнопоетичної творчості, можна зрозуміти, чому ж українська пісня незрівняно художніша за пісню російську. Справа тут не в різниці “національного типу” – а в тому, що в творенні пісні на українському rрунті брали активну участь письменники-професіонали.

Таким чином, український фольклор складався в процесі формування в 14–15 ст.ст. східнослов’янських народностей. Становлення кожної з них – української, російської, білоруської – проходило на rрунті давньоруської поетичної традиції, джерела якої сходять до загальнослов’янської основи періоду первісного ладу, уявлень, вірувань, обрядів й поезії праслов’янських часів. Протягом століть постійно виникають нові теми й жанри фольклору, поява їх завжди обумовлена особливостями суспільно-політичного життя. Народна творчість формувала громадську думку, народну мораль, відігравала важливу роль в становленні психічного складу українського народу, роз’єднаного кордонами різних держав.