Неокласичний синтез п. Самуельсона

Це течія в економічній думці, яка намагається «примирити» всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Представники цієї течії є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей. Тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства.

Фактично, ця течія узагальнює всі здобутки економічної теорії, отримані за допомогою використання методів багатьох наук— історії, філософії, класичної та альтернативної політичної економії, психології, математики тощо.

Представники цієї школи працювали в різні періоди розвитку економічної теорії: у 30-х роках ідею синтезу теорій висунув Д. Хікс, у 40—50-х — Ф. Модільяні, але найповніший її виклад дав наприкінці 40-х pp. П. Самуельсон (н. 1915) у своїй книжці «Економікс». Саме на прикладі цієї праці аналізується вчення «неокласичного синтезу».

Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що всі теорії, які синтезовано в єдиному вченні, не базуються на тій самій методології, вони є ситуаційними, на чому, власне, і наголошував Самуельсон. Тому, щоб охарактеризувати неокласичний синтез, необхідні знання всіх складових економічної теорії.

Однак у цього вчення є й власна структура, яку в загальному вигляді можна описати, виходячи лише з кількох принципових вимог:

— щодо економіки: можна застосовувати будь-які методи впливу на неї, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції, що допускається історичними умовами та завданнями, які розв'язує суспільство;

— щодо ролі держави: межі втручання держави в економіку визначаються лише загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу.

Очевидно, що такі підходи визнають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави. Але вчення «неокласичного синтезу» пропонують цілу низку обмежень, які виходять далеко за межі суто економічних вимог. Це, зокрема, вимоги, що лежать у площині альтернативної теорії — дотримання загальносуспільних, національних інтересів.

Слід звернути увагу, що це вчення великого значення надає аналізові міжнародних економічних відносин, трактуючи їх з неокласичних позицій як сферу зіткнення приватних та загальнонаціональних економічних і політичних інтересів.

Підбиваючи підсумок, необхідно пам'ятати, що неокласичний синтез є інтегрованим викладом усіх попередньо розглянутих у підручнику економічних теорій, котрі мають як суто теоретичне, так і прикладне значення.

Теорія «конвергенції»

З теоріями соціальної трансформації капіталізму тісно зв’язана теорія конвергенції. Термін «конвергенція» перекладається як «наближення», «зближення». У природознавстві він означає виникнення в процесі еволюції у відносно далеких груп організмів однакових рис у будові і функціях унаслідок їхньої життєдіяльності за схожих умов навколишнього середовища. Зарубіжні економісти й соціологи застосовували цей термін до аналізу явищ суспільного життя. Вони стверджували, що капіталізм і соціалізм під впливом сучасного індустріального розвитку набувають спільних рис, зближуються, зливаються в якесь «змішане суспільство». Воно не буде ні капіталістичним, ні соціалістичним, а втілюватиме переваги обох систем.

З обгрунтуванням теорії «конвергенції» у 50-х рр. ХХ ст. виступили економісти й соціологи П. Сорокін (США), Р. Арон (Франція), В. Бакінгем (США). Значного поширення теорія набула у 60-х рр., завдяки працям таких учених, як У. Ростоу (США), Ян Тінберген (Голландія), П. Дракер (США), Дж. Гелбрейт (США) та інші.

Як і розглянуті теорії «індустріального» і «постіндустріального суспільства», теорія «конвергенції» не є якоюсь цільною науковою гіпотезою. Її автори користуються різними аргументами на захист своєї позиції, по-різному описують «змішане» суспільство.

Ідею конвергенції поширювали на всі сфери суспільного життя, але її засадною частиною є економічне й технологічне обгрунтування конвергенції.

Широкої популярності набув технологічний варіант «конвергенції» Дж. Гелбрейта. Майбутнє індустріальної системи він зв’язував з конвергенцією двох систем. Ніщо, зазначав Гелбрейт, не дає змоги краще заглянути в майбутнє індустріальної системи, ніж встановлення факту конвергенції. Злиття двох систем відбувається внаслідок розвитку однакової технологічної структури виробництва. У праці «Нове індустріальне суспільство» Гелбрейт писав, що «сучасна індустріальна техніка підпорядковується певному імперативу, який виходить за рамки ідеології». Саме він диктує вимоги суспільству. Відмінності між країнами, що перебувають на вищому щаблі індустріалізації, якими б великими вони не були за номенклатурою, під впливом власних потреб індустріальної техніки і зв’язаної з нею організації виробництва зменшуються дедалі більше.

Неминучість «конвергенції» Гелбрейт пояснював тим, що великі масштаби сучасного виробництва, притаманні розвинутим капіталістичним і соціалістичним країнам, потребують «приблизно схожої системи планування і організації»*46. Він наголошує на необхідності державного регулювання економіки.