Пенетративні системи вольфрама ханрідера

Американський дослідник Вольфрам Ханрідер вважає, що хоча національні держави й надалі залишаються основними дійовими особами світової політики, природа національної держави та політичних процесів у міжнародній системі змінилася і потребує переосмислення.

По-перше, багато національних дійових осіб у сучасній міжнародній системі розподіляють зовнішню та внутрішню політику. Значно вплинула міжнародна система на повоєнні окупаційні режими у Німеччині та Японії, Сполучених Штатів Америки у Південному В'єтнамі, сучасну політику в Боснії тощо. Зовнішньополітичні події та обставини безпосередньо впливають на

^Сотрагаііуе Рогеі@п Роіісу. ТЬеогеіісаІ Е55ау5. - Ке\у УоЛ ; Оауігі МсКау Сотрапу, Іпс., 1970. -Р. 5.

16

формування пріоритетів, які традиційно були і- є об'єктом уваги національних інституційних структур^.

По-друге, діяльність сучасних регіональних міжнародних організацій, котрим притаманні як наднаціональні, так і суто локальні риси, часто не тільки розмиває межу між національними та міжнародними справами, але підміняє функції держави. Як приклад/такого регіонального врегулювання, можна взяти досвід Міжнародного валютного фонду в країнах з перехідною економікою. Саме явище регіоналізму^ - проміжний рівень між внутрішньою та зовнішньою політикою.

По-третє, сама природа національної держави зазнала певних змін. Міцна оболонка, що колись існувала навколо кожної національної системи, захищаючи її від зовнішніх впливів, у результаті суцільної інформатизації та тотального проникнення засобів масової інформації, сьогодні практично зникла.

Усе це зумовлює зростання причинного зв'язку між внутрішніми і зовнішніми чинниками зовнішньої політики, а також міжнародною та зовнішньою політикою. Практичні наслідки зовнішньої політики так чи інакше зосереджуються на середовищі, у якому перебуває національна держава у міжнародній системі.

Мотиваційні аспекти зовнішньої політики неодмінно повертаються до внутрішніх політичних процесів та до сприйняття зовнішніх умов 'як основи вибору альтернативи. Тут немає протиріччя з теорією Джеймса Росено.

Крім того, діалектичний характер будь-яких явищ сучасної політики вимагає підходів до їхнього аналізу у різних площинах, що якоюсь мірою забезпечить об'єктивність. Провідну роль тут відіграє моральний аспект зовнішньої політики, держави. Зовнішньополітичні стратегії обов'язково повинні базуватися на певних харизматичних переконаннях, на усвідомленні месіанської ролі такої політики у світі. Причому цей моральний фактор

^ Напгіесіег ]Уо1^ат Р. СотраііЬШіу апсі Сопаспвиа: А Ргорокаі Гог іЬе Сопсеріиаі Ьіп1іа@е оГ Ехіетаі апгі Іпіепіаі Оітепаіопз оГ Рогеі@п Роіісу // Атегісап Роіііісаі 5сіепсе Кеуіеу/ 61. - 1967. - ВесетЬег - Р. 971-982.

^Регіоналізм у даній роботі розуміється як події та процеси регіонального значення для даної країни, де суб'єктами є політичні формування, що не виходять за Масштаби певного регіону. Поширене нині у політологічних дослідженнях країн СНД ототожнення регіонадізму.із сепаратистськими тенденцями регіонів (зокрема Російської Федерації) не застосовується.

17

притаманний будь-якому державному ладу: як тоталітарному, так і демократичному.

Оскільки зовнішня політика - це продовження і розширення принципів внутрішньої політики, її своєрідне віддзеркалення у більшому просторі, то для здобуття підтримки "вдома", з боку власного народу, необхідно йому подати і вмотивувати плани діяльності за межами 'країни. Адже активна зовнішня політика потребує чималих коштів, а природна реакція громадськості на додаткові витрати - це заперечення всього, що не впливає на добробут населення країни.

Подолати такий настрій можна лише використовуючи сильні моральні аргументи, приміром, боротьба трудящих проти капіталістичного гноблення за радянських часів, американська місія стримування розповсюдження комунізму на планеті, класичне протистояння двох систем доби "холодної війни". Така аргументація на рівні внутрішньої політики вплинула і на мотиваційні аспекти зовнішньої політики лідерів протистояння у світі, надала їй месіанського характеру.

Власне месіанство у зовнішній політиці - це природна хвороба наддержав. Сьогодні такою наддержавою на земній кулі залишилися тільки США. Правлячим та дипломатичним колам цієї країни непросто змінити глобальні орієнтири за відсутності "візаві". Американський дослідник Рональд Стіл навіть пропонує створити нову американську дипломатію, позбавлену ментальності "холодної війни". Він вважає, що така дипломатія повинна, перш за все, концентрувати свою увагу на відповідальності держави перед своїми громадянами. У зв'язку з цим виникає низка запитань.

1. У яких випадках припустиме військове втручання інших держав, і яку ціну варто за це платити?

2. Як слід діяти - брати відповідальність на себе, чи ділити її з іншими?

3. У який момент гуманітарна допомога (їжа для голодуючих чи спасіння жертв від катів) перетворюється на політичний акт втручання однієї держави у внутрішні справи іншої. 4. Яке місце посідає мораль у сучасній зовнішній політиці^?

^ 5{ее1 К. ТЬе Вотеаііс Соге оГ Роге^п Роіісу // ТЬе Аііапііс МопІЬІу. - 1995. - -Типе. - Р. 85-92. 18

Відповіді на всі ці запитання можна знайти, виходячи з двох класичних констант - моральності у політиці та захисту власних національних інтересів. Причому національні інтереси - це також поняття, яке у суспільстві сприймається неоднозначне і залежить від конкретного суспільно-політичного та господарського контекстів. Слід зазначити, що господарські міркування не завжди співпадають із загальнонаціональними інтересами. Останні можуть стати жертвою перших. Як приклад візьмемо українсько-російські відносини,.у яких вирішальне значення залишається за енергетичним важелем.

Втручання у внутрішні справи територіальне віддаленої держави можна виправдати або принаймні пояснити міркуваннями морального порядку, поєднуючи категорії великої політики з конкретним національним контекстом.

Національні політичні системи існують у міжнародному середовищі, формуються ним та підпорядковуються йому. У свою чергу і міжнародні системи формуються подіями, що відбуваються у цих структурах. Такі взаємозалежні національно-інтернаціональні зв'язки визначають політичну картину світу. Отже, будь-які зміни чи події розглядають як складову загального процесу.

Абсолютно всі події та явища світової історії й політики пов'язані між собою, є наслідками тривалого попереднього розвитку і, відповідно до філософського закону переходу кількості у якість, накопичуються, створюючи якісно нову ситуацію. І національна, і міжнародна системи є політичними системами, мають не так уже й багато, як видається на перший погляд, розбіжностей. Тому чітко відокремити одну систему від іншої на сучасному етапі розвитку цивілізації досить складно.

Це помітив Вольфрам Ханрідер і увів поняття пенетративної політичної системи (репеігаіесі 5у8іет)^. її основними ознаками є значний вплив зовнішньополітичних подій на формування внутрішньої політики та широкий консенсус у прийнятті внутрішньополітичних рішень. Існують три варіанти політики, які враховують: 1) переважно внутрішні аспекти; 2) зовнішні вимоги; 3) обидві групи факторів.

^ Напгіесіег ІУоУгат Р. СотраііЬШіу ап(3 Сопаепаиа: А Ргороааі Гог ІЬс СопсерШаІ Ьіп^а@е оГ Ехіетаі апсі Іпіетаі Оітепяіопа оГ Рогеі@п Роіісу // Атегісап Роіііісаі 5сіепсе К-еуіеуу 61. - 1967. - ОесетЬег - Р. 971-982.

19

Третя група найбільш точно характеризує пенетративну систему. Сьогодні у світі серед розвинених держав переважають саме ті, які мають пенетративні політичні системи, тому що, з одного боку, неможливо повністю відокремитися від зовнішнього впливу, а, з другого, - не варто нехтувати внутрішньою політикою заради міжнародної.

Навіть наддержави у тому вигляді, у якому вони існували під час "холодної війни", не можна назвати ні національними, ні міжнародними системами, оскільки сам факт існування політичного протистояння свідчить, що й міжнародна система має вплив на національну. З розвитком телекомунікацій в останній чверті XX століття можна стверджувати, що повної ізоляції будь-якої країни та відсутності зовнішнього впливу на неї не існує. Навіть тоталітарні режими на зразок сталінського, так чи інакше зазнають впливу ззовні. Про це свідчить і те, що дедалі частіше громадяни, які відчули на собі вплив тоталітарної системи, звертаються до інших держав з проханням політичного притулку.

Як бачимо, міжнародний контекст проникає у будь-яку національну систему і надає їй пенетративного характеру. Зовнішню політику держави слід розглядати як процес, що поєднує міжнародну та внутрішню політику. У цьому процесі Вольфрам Ханрідер виділяє два аспекти: сумісність та консенсус". Сумісність завдань міжнародної та зовнішньої політики держави визначається тим, наскільки вони доповнюють одне одного.

Скажімо, у сучасній міжнародній ситуації, що спостерігається в Європі, переважає сумісність цілей міжнародної політики континенту в цілому та зовнішньої політики європейських держав (розбудова спільного європейського дому, розширення НАТО, прийняття нових членів до ЄС тощо). Водночас кожна країна має і свої специфічні завдання. Ступінь комплементарності і узгодженості цих завдань із спільноєвропейськими визначається лише за умови індивідуального порівняння конкретних цілей.

^ Наппейег ЇУІоІ/гат Р. СотраїіЬШіу апсі Сопяепви»: А Ргорозаі Гог ІЬе Сопсеріиаі Ьіп1са@е оГ Ехіетаі апгі Іпіетаі Оітегшопа оГРогеі@п Роіісу // Атегісап Роіііісаі Зсіепсе Кеуіеуу 61. - 1967. - ОесетЬег - Р. 971-982.

20

ПРИЧИНИ І приїздили ПЕРЕТВОРЕННЯ

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ФАКТОРІВ

Розглянемо деякі причини, завдяки яким внутрішньополітичні проблеми переходять у розряд зовнішньополітичних:

- розвиток засобів телекомунікації та масової інформації;

- широка міжнародна інтеграція;

- відкритий характер суспільства;

- глобалізація усіх світових процесів;

- наявність внутрішніх проблем, які мають міжнародний аспект і впливають на внутрішню політику.

Прикладом може бути діяльність міжнародних організацій на регіональному рівні, особливо якщо це стосується прав людини та інших суспільних норм, що їх теоретично контролюють відповідні міжнародні організації. Тому надзвичайної ваги набуває визначення принципів внутрішньої та зовнішньої політики держав, їхніх цілей і першочергових завдань. Для того, щоб конкретно визначити принципи зовнішньої політики, необхідно також мати й чітко сформульовані цілі та завдання функціонування держави.

Існує безпосередня залежність між прозорістю і зрозумілістю зовнішньої політики та демократичними принципами її формування. Якщо такої залежності немає, це означає, що порушено якісь важливі принципи функціонування держави. Розрив між внутрішньою та зовнішньою політикою спостерігаємо у країнах, де слабо розвинена демократія. А демократичний розвиток суспільних відносин вимагає й відкритої зовнішньої політики. (Відомий німецький науково-дослідний інститут у Бонні має назву "Інститут німецького суспільства та зовнішньої політики".) Крім того, у демократичному

21

суспільстві процес обговорення і прийняття конкретних рішень триває довше, ніж у тоталітарному, де це інколи відбувається протягом кількох годин.

Хрестоматійний приклад: спорудження Берлінської стіни повинно було б сприйматися як внутрішня справа колишньої суверенної НДР, але мало негативні наслідки для всього повоєнного європейського і світового процесу.

У демократичному суспільстві думка виборців, їхнє схвалення або заперечення державної політики відіграє важливу роль. Це створює ілюзію прозорості політики, що дає відчуття безпеки не лише населенню самої країни, але й її сусідам. Через те у демократичному суспільстві будь-яка пропозиція уряду повинна всебічно обґрунтовуватися.

Пропозиція виноситься на широке обговорення громадськості й у його процесі відбувається постійний діалог між урядом і громадянами країни. Можливість такого діалогу - важливий фактор внутрішньої політики, який дозволяє залучати до політичних процесів широке коло учасників, а, отже, робить причетними їх до політичних та економічних ідей. У розвинених демократичних суспільствах Західної Європи політика, як правило, роз'яснюється через засоби масової інформації з урахуванням відповідних законів психології. Особи, які перебувають при владі, ніколи не забувають, що вони є обранцями народу і залежать від нього. Тому будь-яке рішення, особливо якщо воно стосується долі багатьох людей чи навіть країн, приймається дуже обережно і повільно, враховуються всі агрументи, всі "за" і "проти". Ось чому рішення про розширення НАТО обговорювалося майже три роки, а процедура прийняття нових членів надалі триватиме два роки і матиме форму так званих "технічних дискусій". Розглянемо процедуру прийняття рішень у Європейському Союзі, де з кожного необхідно мати згоду парламентів усіх країн-членів ЄС. Члени ЄС мають право "вето" у Раді Міністрів, завдяки якому кожна країна має можливість заблокувати прийняття більшості рішень. На час створення ЄС право "вето" слугувало для кожної країни захистом проти більшості. Практика свідчить, що воно застосовувалося швидше як засіб національної політики на європейському рівні: деякі країни користувалися правом "вето" в одному питанні, щоб досягти згоди в іншому. Уряд Німеччини намагається обмежити право "вето" у новому договорі ЄС та визначити питання, які вирішуватимуться більшістю голосів. "Якщо ми завжди чекатимемо згоди останнього члена, то розвиток ЄС буде паралізовано"^, -вважає міністр закордонних справ Німеччини Клаус Кінкель. Перший проект нового договору ЄС "Маастріхт-2" уже розроблено, однак ще немає домовленості щодо основних дискусійних питань.