Небезпека поряд

Джек, Люсі та Алекс бігли по коридору до корабля. Алекс, пробігаючи коло місця де зустрів мутанта, не помітив трупа Едгара, його не було. Станція рухалася до сонця, більшо­го за наше Сонце в 10 раз, а може й більше. Повсюди чулися пронизливі звуки та крики. Вони навіть чули постріли екіпажу «Рейнджерс», але не могли їм допомогти, дуже далеко. Непередбачуваним стала тиша, все неначе затихло в чеканні чогось. Джека, Люсі та Алекса вона збентежила.

— Тато, Люсі, до сонця сім годин залишилося, — промовив Алекс.

— Раніше сказати не міг, — вимовив Джек.

Вони забігли в старт корпус та побачили блискучий зелений корабель з назвою «Рей­нджерс».

— Мій корабель… тут? — сказав Джек, не вірячи своїм очам, що знов бачить свій корабель.

— Так він тут, — промовив Алекс.

— А де команда? — спитала Люсі.

— Мертва, — промовив Алекс.

— Тоді заходимо на корабель та летимо звідси, — скомандував Джек.

Вони забігли до корабля. Люсі зайняла місце штурмана та спробувала завести його.

— Джеку, корабель зламаний. Я не можу злетіти, — сумно промовила Люсі.

— У нас немає часу полагодити його. Тоді ми діяти за першим планом, — сказав Джек.

— Алекс, ти знаєш де твій літак? — звернулася до нього Люсі.

— Люсі! — подивившись на неї, він промовив: — Так я знаю.

Джек вибігає з корабля та зустрічає монстра. Великого, як вантажівка, та лютого, як пантера.

— Алекс! Люсі! Біжіть!!! — крикнув Джек.

— Батьку, а ти?! — промовив Алекс.

— Сину! Біжи! Не турбуйся про мене.

Монстр ходив на шести ногах. В нього вони були великі та масивні. Це чудовисько схоже на скорпіона, але це був не скорпіон. В монстра важке та масивне тіло,його кроки були важкі і нешвидкі. Замість рук була пара величезних клешень. На хвості було жало. Монстр підійшов до Джека, який виглядав порівняно з ним карликом. Джек зані­мів, чекаючи, що станеться. Монстр зробив те саме, а потім блискавичною швидкість встромив жало Джеку в черево.

— Батько!!! — прокричав Алекс. Він хотів вже бігти до батька, але Люсі його зупинила. Монстр підняв тіло Джека в повітря та розірвав його своїми могутніми клешнями. Алекс та Люсі втекли в інший відсік, закривши за собою металеві двері. Алекс впав на під­логу, прикривши руками обличчя.

— Алекс, нічого вже не змінити, — промовила Люсі.

— Всю долю змінити не можна, тільки її частину, — дивним голосом промовив Алекс.

Через деякий час він заспокоївся і обдумав їхні подальші дії.

— Добре, що ти рядом, Люсі, — промовив він.

— Чого?

— Я б не вижив тут. — сказавши це, додав: — Ось двері, а за ними шатл «Сатурн». Ми мо­жемо в нього сісти.

— Звідки ти знаєш? — спитала його Люсі.

— Я дивився план станції, — відповів він їй.

Алекс відкриває двері та бачить перед собою білосніжний шатл «Сатурн».

— От і все, Люсі.

— Ти чуєш? — спитала Люсі.

За дверима мутанти видавали різні звуки, неначе розпочалася якась жахлива вечірка.

— Так, нам потрібно поквапитись, — промовив Алекс.

Люсі та Алекс сіли в літак. Голос промовляв: «До пункту залишилося пять годин. Двері в старт корпус закриті. Брама відкрита. Ви можете злітати». Блискучий шатл «Сатурн» вилетів у космос. Через прозоре скло було видно палаюче сонце UA-47.

Книга друга:

Хроніки

Алекса Рейнджерса

Частина перша: Острів

1