Про програму

Хто володіє інформацією - той володіє світом. Люди справи перевірили цю мудрість на власному досвіді. А то­му відразу оцінили новий проект інформаційної служби каналу «Ді­лові факти».

Новини економіки, промисловості, приватизації, фондового ринку, ма­лого та середнього бізнесу, нові ін­вестиційні проекти, найсвіжіші за­кони та щойно видані постанови -всю цю корисну інформацію наші глядачі мають щоранку. Постійною рубрикою «Ділових фактів» є нови­ни світової економіки, які ми отри­муємо від агенції Reuters, міжна­родного лідера інформації.

Ведучі:

Максим Сікора

Максим Васильович Сікора, 1982 року народження, киянин. Володіє ук­раїнською, російською, англійською мовами.

Інна Керча

«З кожним днем дедалі більше переко­нуюсь у тому, що телебачення - це «хвороба», від якої дуже важко вилікуватися», - каже Інна Керча.

/дискусія

Дискусія (лат. discussio — розглядаю, досліджую) — публічне обгово­рення якогось спірного питання. Жанр дискусії прижився на телевізій­ному екрані, бо демонструє процес живої думки, пошук істини шля­хом логічних міркувань. Усе це відбувається на очах у глядачів. Ведучий виступає у ролі рефері. Його мета ^— тримати у напрузі телеаудиторію, дотримуючись композиційного ведення передачі згідно зі сценарієм та законами теледраматургії. Зіткнення різних думок змушує глядацьку аудиторію бути співучасником публічного дослідження проблеми. Го­ловне, що телеглядач стає співдослідником даної проблеми.

Літературна праця при підготовці дискусійних передач є мінімаль­ною. Як правило, ведучий одразу повідомляє, що гості студії зібралися подискутувати, оскільки існують різні точки зору на дану проблему. Деякі із дискусійних програм на українському телебаченні низивають себе ток-шоу.

Предметом обговорення може бути будь-яка нагальна проблема, яка цікавить багатьох людей. Тема обговорюється і затверджується продюсером чи редактором. Під час заявки теми можна у сценарній заявці розшифрувати кілька основних моментів розгляду проблеми та бліц-інтерв'ю: що думають громадяни? Це підкреслить дискусійність вашої теми. Слід пам'ятати, для кого Ви готуєте дану передачу. На РТР є дискусійна передача «Слухається справа».

Учасників дискусії, як правило, саджають за різні столи на чималій відстані, аби вони проявляли свій темперамент і голосніше доводили свою правоту. Ведучий має слідкувати за ходом дискусії, а також дава­ти можливість висловлюватись суперникам та їх прибічникам. Але важливо слідкувати, щоб розмова не перетворилася на вузькоспеціаль­не обговорення, незрозуміле для широкого кола глядачів. Для цього ведучому слід розібратися у проблемі самому і, за допомогою системи порівнянь і телеобразів, викласти проблему публіцистичною мовою. Ведучий у цьому випадку виступає і як представник інтересів ауди­торії, і як посередник між аудиторією і спеціалістами. Співрозмовни­ки також повинні розуміти, що їх запросили не на виробничу нараду.

Незважаючи на важливість попередньої підготовки всієї творчої групи до запису чи ефіру дискусії, ведучий має бути готовий до імпро­візації, яка притаманна живому ефіру. Професійна й цікава дискусія — це спілкування обізнаних і зацікавлених учасників між собою, а нерід­ко і з телеглядачами. Прямі телефони під час живого ефіру дають можливість будь-якому глядачеві поставити запитання та стати спів­учасником телепередачі, розширюють творчі межі жанру дискусії.

РОЗД1Л 7

РОЗМОВНІ ВИДОВИЩА: ВИЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ

Телебачення в Америці вже давно стало масовим явищем,

де всі форми випробувані; достатньо, щоб одна нова форма мала успіх,

і її тут же розпочнуть копіювати десятки інших передач.

Це у нас вважається, що якщо хтось почав робити ток-шоу,

то всі решта займаються плагіатом.

Володимир Познер

Ток-шоу

Якщо звернутися до історії розвитку телебачення в світі, то можна пригадати чітко визначену ситуацію, яка виникла чи не на початку появи, телебачення взагалі. В Америці у 50-і роки була програма Волта Діснея, в якій він розповідав про майбутні мультфільми, показував героїв мультфільмів у ескізах і запитував у глядачів, які подобаються, а які — ні. Поширеними були типові квізи (запитання задавалося в студії, а відповіді від телеглядачів надходили по телефону чи у листах) -це зароджувалося інтерактивне телебачення. Подібні телепрограми, як правило, належали до розважального телебачення. Існувала класи­фікація розважальних програм: ігри, вікторини, які стали популярни­ми з 50—60-х років на західному телебаченні. Але з часом, окрім чітко визначених видів, з'явились нові ^— змішані. Відповідно з'явився і но­вий термін — ток-шоу. Хоча поняття «шоу» в колишньому Радянсько­му Союзі пов'язувалося з чужою соціалістичному світові капіталістич­ною ідеологією та показом оголених танцівниць. Насправді виявилося, що це зовсім не так. Англійська «to show» означає «показувати», а іменник «a show» — це те, на що можна дивитися, що розважає.

Отже, шоу ^— це видовище, вистава. Те саме можна сказати про кіно й театр. Але телебачення має свою специфічну природу, яка вирізняє його серед інших видів мистецтва. Телебаченя, кіно і театр мають однакову конкретно-почуттєву основу, лаконічну знакову систему, є аудіовізуальними, існують одночасно в просторі і часі (на відміну від архітектури і музики). Над створенням вистави, кінофільму чи телепе­редачі завжди працює колектив, кожен член якого безпосередньо ви­конує певні функції. Таким чином, можна говорити про процесуаль-ність видовища (у театрі, кіно, на телебаченні в цілому та на телеба­ченні зокрема). Зважаючи на те, що телебачення — це колективна творчість (і в процесі творення програм, і в сприйнятті глядачами), спробуємо класифікувати шоу-програми. Це допоможе краще усвідо­мити психологічні особливості сприйняття аудиторією тих чи штих передач, а відповідно, і проаналізувати, якими аспектами зумовлена реакція глядачів.

Ток-шоу, шоу-ток — телевізійні жанри, що характеризуються перш за все такою рисою, як видовищність. Необхідними елементами шоу, як і будь-якої телепрограми, є:

• ведучий-рефері (творча група, яка працює над програмою);

• учасник або учасники (опоненти);

• «внутрішній глядач» (глядачі у студії, які теж можуть брати участь в дискусії).

Усі ці елементи взаємодіють відповідно до сценарію та концепції програми, де зазвичай усе підпорядковується певній темі (одній чи кільком). Відповідно до мети, якої хоче досягти автор, створюється драматургічна ситуація. У ній кожен елемент відіграє певну, відведену йому роль. Враховуючи історичне минуле розважального телебачення і сучасну практику, можна виділити і класифікувати певні види ток-шоу:

1. Розмовні видовища (ток-шоу).

2. Ігрові видовища (ігрові шоу).

3. Постановочні шоу.

Шоу

Тільки в 80-х роках Шоу Опри Вінфрі дивилися більше 14 млн американ­ців, а пізніше слава темношкірої ве­дучої поширилася практично на весь світ - про неї добре знають на­віть у тих країнах, в яких не транс­люється її програма.

Свій безумовний авторитет серед про­фесіоналів у галузі телебачення, найвідоміших акторів та музикан­тів, а також мільйонів глядачів Опра завоювала завдяки чудовому вмін­ню підтримати розмову та щиро зрозуміти людину. Не раз глядачам «The Oprah Winfrey Show» доводи­лося бачити сльози на очах ведучої, коли черговий гість програми роз­повідав про трагедію, яка трапила­ся в його житті. При цьому Опра не є для своїх гостей просто глядач­кою, уважною, але мовчазною. При всій своїй чуйності вона зрозуміє, що саме цікавить глядача та не со­ромиться відверто, а іноді й прово­каційно запитати гостя саме про те, чого він не договорює. При цьому вона зберігає гідність, як свою, так і гостя, за що останній, як правило, їй дуже вдячний. Гостями Опри Він­фрі у різний час були Джон Травол-та, Холлі Беррі, Джулія Роберте тощо.

Шоу Опри Вінфрі - суперпопулярна програма, яка виходить в ефір з 1986 року. Програма, яка принесла славу, успіх і визнання своїй автор­ці. Сьогодні Вінфрі входить до чис­ла найвпливовіших жінок шоу-біз-несу і є однією із найзаможніших американських знаменитостей. Ге­рої її шоу просинаються знамени­тими. Книги, що вдостоїлися ярли­ка «книжковий клуб Опри», миттє­во стають бестселерами. Майже триста глядачів програми у студії можуть раптово стати власниками подарункових авто. Учасники шоу приходять сюди сповідатися і почу-

ти сповідь жінки, яка досягла шаленого успіху, пройшовши усі перепони, які тільки можуть бути. До складу глядачів «Шоу Опри Вінфрі» входять повії, які чекають розради, домогосподарки й вірні дружини, котрі жадають знань і хви­лювань, старі леді з будинків для людей похилого віку, які сподіваються на лос­котання нервів, будівельники і робітники, котрі цікавляться знайомствами з жінками, самотні розлучені чоловік і жінка, які шукають майбутніх співмеш­канців, жінки-алкоголіки, які прагнуть позбутися залежності, гомосексуалісти й лесбіянки, які потребують розуміння, та інтелігенція, що полює за інформа­цією. Жодне інше шоу не має такого широкого спектра інтересів і глядачів. Опра Вінфрі - «кожна жінка». Вісімдесятилітні бабусі люблять і боготворять її, так само, як і їхні п'ятдесятилітні дочки - вони щодня кайфують від «Терапев­тичної години Опри Вінфрі». Вона - героїня й наставниця тридцятирічних з їхніми проблемами шлюбу й зайвої ваги. Чоловіки й батьки вмикають телеві­зори, щоб одержати консультацію щодо сімейних проблем і стосунків удома і на роботі. Жертви насильства й образ ідентифікують себе з Опрою як з люди­ною, яка сама колись зіштовхнулася із цими проблемами і, переборовши їх, досягла самісінької вершини. Вона - їхній кумир і зразок для наслідування.

Двадцятирічні жінки захоплюються її здатністю пом'якшувати спірні питання. Вона - досконалий наставник для чорних підлітків, які вбачають у ній най­кращий зразок для наслідування на шляху до успіху. її аудиторія не має об­межень: ні етнічних, ні статевих, ні вікових - тут немає ніякого цензу. Щодня приблизно чотирнадцять мільйонів глядачів дивляться «Шоу Опри Вінфрі», і це на 55 відсотків більше, ніж у найближчого конкурента. її дивляться й слухають в 99 зі ста будинків Америки й у шістдесяти чотирьох країнах, що забезпечує надходження 170 мільйонів доларів щорічно. Рейтинг Вінфрі ви­щий, ніж утрьох популярних ранкових програм. Це - її сила. Подруга Вінф­рі, Майя Анджелоу, називає її «найдоступнішим і найчеснішим психіатром Америки». І це не підлягає сумніву. Опра Вінфрі чи не єдина телеведуча, яка має унікальну властивість спонукати людей розкривати свою душу перед ці­лим світом. Ця властивість для неї цілком природна, тому що вона сама го­това розкрити власну душу - цей факт неодноразово спостерігали її гості та глядачі.

Дивіться Шоу Опри Вінфрі....

ТОК-ШОУ (TALK-SHOW) — це розмовне видовище, під час якого відбувається спілкування ведучого-рефері з учасником (учасниками) програми, запрошеними до студії, а також ведучого-рефері й учасника (учасників) зі студією, та яке передбачає запитання й відповіді, можливий аналіз висловленого з приводу тієї чи іншої теми, визначеної заздалегідь.

Ток-шоу торкаються різних тем: політики, економіки, громадського життя, реклами, мушки, спорту. Але будь-яка програма передбачає реакцію глядача. Повинні враховуватися його, глядача, певні інтереси і настрої, які часто змінюються. Глядач хоче говорити і слухати про те, що його цікавить на даний момент. Зміст телепрограм однієї форми повинен змінюватися, тоді вони зможуть розраховувати на постійних глядачів конкретної програми. Існують тематичні цикли програм, розраховані на підготовленого глядача. Так, колись політичне ток-шоу «П'ятий кут» (В'ячеслава Піховшека) при створенні передбачало політичний зміст програми, заради чого і була винайдена відповідна форма, яка відповідала концепції. Для глибшого розуміння питання добору теми для ток-шоу доречно згадати слова Володимира Познера про Філа Донах'ю, який був серед перших у тому, що ми тепер називаємо ток-шоу. «Довгі роки він (Ф. Донах'ю) був сам, теми піднімав серйозні, суспільно важливі, значимі. <...> Виникла така ситуація: навіщо розмірковувати, наприклад, про суть прекрасного, коли можна показати, вибачте, голу сідницю і при цьому всі будуть дивитися? Таким чином, ток-шоу поступово пішли саме в цьому напрямку. Відповідним чином змушений працювати і Філ Донах'ю, тому що його продюсер говорить: треба. А Філу, зрозуміло, це цікаво. Уявіть такі теми: матері, які сплять зі своїми синами, чоловіки, які ґвалтують своїх дружин... Причому, що дуже цікаво — ці ток-шоу виявилися своєрідною сповідальнею...

Сьогодні все більшої популярності серед українських глядачів набу­вають ток-шоу саме на сімейні, інтимні теми, які часто є табу для са­мої людини та суспільства в цілому.

Спробуємо класифікувати ток-шоу за кількістю учасників, які бе­руть у ньому участь.

Ток-шоу «сам на сам»: проблеми спілкування

Це ток-шоу, основною сюжетною лінією програми якого є розгор­тання діалогу між ведучим і учасником, запрошеним до студії. Дуже часто зав'язкою таких програм є сюжет, в якому коротко розповідаєть­ся про людину, запрошену в студію: «Саме той» УТ, «Час пик» ГРТ, «Герой дня» НТВ, «Место встречи» с Ариной Шараповой» ТВ-6. Також у вигляді драматургічної зав'язки можуть використовуватися цитати з висловів людини, запрошеної до студії.

*

ictv

Савік Шустер ВЕДУЧИЙ ПРОГРАМИ

Тест-група

Усі глядачі в студії - а це 100 осіб з усіх областей України - активні учасники унікального соціо­логічного експерименту в прямому ефірі. Вони є так званою тест-групою. Вперше в історії ук­раїнського телебачення в програмі «Свобода слова» застосовується нова інтерактивна тех­нологія, яка дозволяє в режимі реального часу стежити за реакцією громадськості на все, що відбувається в студії. Аудиторію «Свободи слова» відбирають незалежні від «ICTV» со­ціологи. Ці 100 осіб тест-групи відображають населення України за соціально-демографіч­ними показниками. Таким чином, думка нашої аудиторії репрезентативно представляє точку зору в цілому всіх громадян України.

Пульт

У руках у кожного учасника тест-групи електрон­ний пульт. Повертаючи колесо пульта, учасни­ки тест-групи фіксують свою персональну ре­акцію на все, що відбувається в студії. Комп'ютер одержує інформацію з кожного пульта двічі в секунду і на основі цього будує графік. Крива графіка показує середню думку всіх учасників тест-групи.

Сайт

У вересні почне працювати сайт програми «Сво­бода слова». Кожен користувач мережі зможе переглянути відеозапис програми, побачити графік з кривими суспільної думки, а також переглянути текстову версію ток-шоу.

Уперше програму «Свобода слова» втілили в жит­тя в Росії на телеканалі «НТВ». Прем'єра росій­ського варіанту «Свободи слова» стартувала 14 вересня 2001 року. В ефір вийшло понад 100 випусків програми. «Свобода слова» була двічі номінована на премію Національної телевізій­ної академії Росії. У 2004 році стала перемож­цем ТЕФІ в номінації ток-шоу.

З вересня 2005 року зустрічайте «Свободу слова» в Україні у прямому ефірі каналу «ICTV» щоп'ятниці о 19:20 - відразу після вечірнього випуску «Фактів». Тривалість програми -1 го­дина 30 хвилин.

У процесі бесіди можуть виникнути складні ситуації між ведучим й учасником. Останній може переводити бесіду на іншу, часом не менш важливу тему, що збиває з пантелику і ведучого, і телеглядачів. Ведучий-модератор у такому випадку може однією-двома фразами по­годитися з тим, що пропонована учасником тема також є важливою, але потребує окремої розмови чи передачі. І повернутися до теми, об­раної для цієї конкретної програми. Буває, що співрозмовник перево­дить бесіду на іншу, менш важливу тему, починає деталізувати її ас­пекти. Ведучий-модератор може відреагувати так: «Добре, ми ще про це поговоримо, але спочатку закінчимо розмову про...». Часом співроз­мовник може з милим виразом обличчя розповісти анекдот на тему ситуації, яку щойно захищав журналіст. У цьому випадку найкраще — посміятися разом, це обеззброює опонента. Інколи спостерігаємо «глушіння» ведучого. У такому разі співрозмовникові слід дати мож­ливість виговоритися протягом декількох хвилин, а потім запитати у нього дозволу: «Чи можна сказати й мені?» і дочекатися відповіді. Якщо співрозмовник часто перебиває ведучого, треба лаконічно зазначити: «Дозвольте мені договорити до кінця». Невміння розв'язувати такі си­туації під час спілкування часто призводить до виникнення конфліктів. З одного боку, в таких випадках можуть порушуватися принципи жур­налістської етики, але, з іншого боку, це підігріває атмосферу і в студії, і перед екраном. Деякі ведучі-модератори самі прагнуть створити такі ситуації, щоби витримати драматургію жанру. Відомий телешоумен Урмас Отт також переконаний, що скандальні ситуації, які виникають під час передачі, роблять журналістів більш відомими. Ситуація, яка виникла між Володимиром Жириновським і колишнім мером Ниж­ньогородської області Борисом Немцовим у програмі Олександра Лю­бимова, додала відомості ведучому, а його передачу зробила більш по­пулярною. Але якщо ведучий переходить межі дозволеного, вислов­люється неетично, грубо, ставить некоректні запитання, особливо щодо інтимних подробиць життя співрозмовника (що частенько дозволяв собі Микола Вересень у «Табу»), то це не робить честі ані ведучому, ані його передачі.

Розмовні видовища тет-а-тет не передбачають наявності масової аудиторії в студії, а повністю орієнтовані на глядача перед екраном телевізора. Якщо таке ток-шоу виходить у прямому ефірі, то часто за допомогою телефонного зв'язку телеглядачі можуть ставити запитання і таким чином брати участь у передачі (інтерактивне телебачення).

Життя прекрасне

Михайло Швидкой

і Олена Перова

ВЕДУЧІ ПРОГРАМИ

Видовищний синтез ток-шоу і телевізійного кон­церту, в якому звучать популярні та улюблені пісні. Виконувати їх також будуть люди вель­ми відомі - зірки естради, театру й кіно. Екс­курсоводами в різноманітному пісенному світі виступить незабутня і, на думку багатьох, не­сумісна парочка - колишній міністр культури Росії Михайло Швидкой і співачка Олена Пе­рова.

Справжнім випробуванням для гостей програми є обов'язкова умова - «живе» виконання пі­сень. «Якщо хтось справді збирається займа­тися музикою, - вважає ведуча, - то він мусить уміти співати. У кожному разі, для нашої про­грами - це найперша потреба». Звісно, з такою умовою погодяться не всі артисти, зате будь-хто зможе доповнити мелодію своїми цікави­ми спогадами, історіями, казусами й скандала­ми, пов'язаними з улюбленими хітами.

Перші записи програм привели до нових відкрит­тів - виявилося, що у Діми Білана справді -«голос», він не просто «хоче співати», як Гусєв із «Пригод Електроніка». Олена Перова була приємно здивована, почувши в його виконанні «Смуглянку». Тамара Ґвардцителі вразила не тільки своїм талантом, але й енергетикою, прекрасним володінням голосовим інструмен­том і фортепіано. До юної Алсу колишня «лі-цеїстка» Перова завжди ставилася з легкою недовірою, бо, як досвідчений музикант, чудо­во знала, яку «цукерочку» можна зробити за допомогою сучасних технологій із примітив­ного матеріалу. Але після виконання юною співачкою пісні «А напоследок я скажу» Олена визнала, що її дані навіть не вимагають особ­ливої обробки, - дівчина справді добре співає. Якщо навіть для такої досвідченої людини, як Перова, зустрічі з Альоною Апіною, Валерієм Сюткіним, Альоною Свиридовою, Вахтангом Кікабідзе, Дмитром Харатьяном, Любов'ю Поліщук, Юлією Чичеріною, Муратом Наси-ровим та іншими стали сюрпризами, то гляда­чів чекає вельми приємне й незабутнє прове­дення часу.

ТОК-ШОУ «НАЙРОЗУМНІШИЙ»

Пишіть нам: 01001 Київ, а/с 51, «Студія 1+1», програма «Самый умный». Телефон відділу кастингу (044) 230-49-70.

Редакторський колектив «Самый умный»:

програми

Тіна Канделакі ВЕДУЧА ПРОГРАМИ

Головний редактор Андрій Роменець

Інформаційне забезпечення Георгій Беляев Ірина Беляева

Літературні редактори: Олександр Григор'єв Соломія Зінчук Олена Кушнирьова Сергій Різник

Автори запитань: Віра Берковець Олесь Ільченко Лариса Крюкова Валерій Розумовський Марія Фірсова Олена Шустова

Кажуть, немає більшої втіхи, ніж спіл­кування з розумною людиною. А що робити, коли таких розумни­ків збереться в одному місці відразу дюжина? Тоді виникає бажання з'ясувати, хто ж серед них найро­зумніший! Чи не так? Дорослі, щоб показати свою «вченість», органі­зовують усілякі ток-шоу і політ-клуби. І вже там говорять, говорять, говорять... доки не забудуть, для

чого зібралися. А от діти роблять це чесно і відверто: відповідаючи на декілька сотень непростих запитань із найрізноманітніших галузей знань, влаштовують справжній інтелектуальний поєдинок - хто дасть більше правильних відпові­дей, той і є найрозумніший.

Щосуботи на каналі «1+1» найталановитіші розумники з України і Росії віком від 12 до 15 років, пройшовши дрібнесеньке сито багатоетапного кваліфікаційного відбору, на очах у мільйонів глядачів виборюють звання найбільшого ерудита. Напружений марафон триває півтори години, і за цей час 12 учасників «на льо­ту» дають відповіді на три сотні зовсім не «дитячих» запитань з біології, літе­ратури, спорту, математики, історії, географії, музики, архітектури, кулінарії, мовознавства й інших галузей, та так швидко, що дорослі не те що зойкнути, моргнути не завжди встигають! А диригує цим інтелектуальним дійством одна з найерудованіших і найдотепніших телеведучих Тіна Канделакі. Справед­ливість і доброзичливість її - поза сумнівом. А компетентність і об'єктивність зможе оцінити кожен, хто проведе суботній вечір у товаристві з «1 + 1».

Враження легкості цього інтелектуального турніру оманливе, бо запитання до са­мого початку гри тримають у суворій таємниці. Для кожної гри їх готує вели­кий колектив авторів та редакторів, які є висококваліфікованими фахівцями у різних галузях знань. Це історики, музикознавці, філологи, математики, біоло­ги, географи, психологи з університетською освітою. Частина працівників ре­дакції мають науковий ступінь кандидата наук. За час існування телетурніру редакторська група підготувала вже понад 16 тисяч запитань, кожне з яких вивірене за найавторитетнішими енциклопедичними джерелами. Ви - ерудит і бажаєте спробувати себе у ролі автора запитань? Ласкаво просимо!

Турнір «САМЫЙ УМНЫЙ» складається з трьох частин. У першому раунді 12 гравців-школярів показують загальну ерудицію, вибираючи правильну від­повідь на запитання із чотирьох запропонованих варіантів. Тут усі учасники перебувають в однакових умовах, бо відповідають на ті самі запитання.

До другого раунду потрапляють шестеро найсильніших учасників, кожному з яких пропонують по декілька десятків бліц-запитань з обраної ним теми. Завдан­ня - за 1 хвилину дати якнайбільше правильних відповідей на кулеметну чергу запитань, майстерно озвучених ведучою.

І, нарешті, третій раунд - напруження досягає апогею. Залу для глядачів можна умовно поділити на три частини: уболівальники, батьки хвилюються, а фі­налісти запам'ятовують комбінації із 27 чисел, якими позначено набори питань на замовлені ними напередодні спецтеми. На цьому етапі складність питань така, що не кожен випускник університету може второпати значення окремих термінів. Але дітлахи показують справжній клас! Фінал - це вищий пілотаж, і тому так боляче сходити з дистанції, адже перемагає лише один - найрозум­ніший!!! Саме він отримує лаври визнання і слави, його чекають повага і захват оточення, а абсолютні переможці за результатами сезону нагороджуються поїздкою на навчання до Англії.

Британський телепроект «Brainiest» виходить різними мовами у багатьох країнах світу. Однак лише «Самый умный» - програма, яку дивляться мільйони гляда­чів в Україні та в Росії, - об'єднує найталановитіших українських і російських гравців у «Міжнародний клуб найрозумніших». Чи бажаєте Ви увійти до цього елітного товариства?

ОКО ЗА ОКО

Продюсер: Дак Расета Ведучий: Томмі Хабіб

У новому телешоу на телеканалі «ТОНІС» ви дізнаєтесь, що насправді мається на увазі у прислів'ї «Що посієш, те й

пожнеш»!

НОВЕ ТЕЛЕШОУ, ЯКЕ ПРОХОДИТЬ У СУДІ НА ТБ

В ньому правосуддя вершиться на очах у телеглядачів: людина, з якою обійшлися, на її думку, несправед­ливо, подає на кривдника у «теле­візійний суд»: після «слухання» справи в ефірі суддя Екстрім Акім виносить вирок: покарати кривдни­ка. Причому його ж методами. Суд­дя Акім ніколи не вимагає грошової компенсації у людей, визнаних вин­ними. Замість цього він пропонує позивачу здійснити помсту за біб­лійними законами - око за око! Що-серії нові справи з'являються для рішення судді Акіма. Люди вимага­ють, щоб покарання відповідало злочину!

Так, чоловіка, який, випивши велику кількість алкоголю у барі, грубо за­лицявся до молодої симпатичної офіціантки, відправили в один із міських барів «відчути себе в її шкурі». І тепер уже офіціантка зі знімальною групою «Око за око» сиділа за столиком та вередувала відносно якості сервісу, а кривдник у поті чола їх обслуговував.

На розгляд судді Акіма пропонуються різні справи - розбиття скла маши­ни, бриття голів, розпилювання те­левізорів... І це тільки невелика частина того, що можна буде поба­чити.

Ток-шоу: найважливіші елементи і роль журналіста у підготовці та веденні програми

В американських підручниках із телевізійної журналістики підго­товку великого ток-шоу порівнюють із розробкою плану бою. Якщо в інформаційному інтерв'ю репортер і його співрозмовники виступа­ють як співробітники, яким треба вирішити спільне завдання і в дохідливій формі розповісти про щось аудиторії, то проблемні й портретні інтерв'ю завжди мають «пастки», несподівані для партне­ра. У цьому драматургія справжнього ток-шоу. У цьому секрет по­пулярності жанру. У цьому, нарешті, пояснення, чому хороших інтерв'юерів-ведучих зовсім мало, а тим, які досягають успіху, забез­печені високі гонорари та високий рейтинг. Щоб досягти відвертості та емоційного напруження під час інтерв'ю, журналіст часто вико­ристовує всі психологічні й акторські ресурси своєї особистості. Він повинен передавати зовнішністю, зокрема поглядом, надзвичайну за­цікавленість, іноді співчуття, у потрібному місці — сумнів. Іноді ко­рисно вдати нерозуміння, щоб співрозмовник ясніше висловив свою позицію. Молоді журналісти бояться цього і механічно хитають го­ловою на знак згоди, навіть якщо від хвилювання погано чують сло­ва співрозмовника.

Як і в будь-якій телевізійній діяльності, вдале інтерв'ю — результат тривалого планування і моментального реагування. Інтерв'юер пови­нен бути настільки «в темі», щоб дозволити своєму співрозмовникові будь-які відхилення, але, врешті-решт, м'яко «підкорити» розмову своєму стратегічному планові. Тон і атмосфера ток-шоу не менш важливі, ніж зміст: співрозмовник повинен відчувати постійний кон­такт з очима ведучого, а не з телевізійною камерою. Інтерв'юери з досвідом говорять про «флюїди», які йдуть з очей, про інтуїцію та зв'язок людей у діалозі. Автор відомої книги про мистецтво мови П. Соппер пише: «Спробуйте поспостерігати за двома-трьома інтелі­гентними людьми, які обговорюють цікаву тему. Тут немає і сліду сором'язливості; тут певна серйозність і прямолінійність; один ди­виться іншому прямо в очі, постаті схиляються одна до одної; спала­хує погляд, як електричний струм, відповідна міміка, рухи голови, рук підкреслюють зауваження співрозмовників підтримують їхню взаєм­ну увагу».

Саме так має виглядати і ток-шоу на основі телевізійного інтерв'ю, незважаючи на всю штучність його обстановки (камери, студія, світло, технічний персонал і т. д.). Подолати цю штучність, забути про неї співрозмовникові допомагає поведінка інтерв'юера, який начебто не помічає навколишнього метушіння і цілком сконцетрований на процесі спілкування. А якщо контакту очей немає — немає і ток-шоу, є лише серія більш-менш пов'язаних висловів.

Позиція інтерв'юера вищого класу щодо співрозмовника може бути різною — від глибокого співчуття до жартівливого перемовлян­ня, але в будь-якому разі з перших фраз повинен встановлюватися певний ґрунт для спілкування; кіплінгівське «ми однієї крові — ти і я» найкращий варіант (для психологічного портрета) або хоча б «я тебе поважаю».

Останніми роками із Заходу у вітчизняну телевізійну журналістику прийшла тенденція зверхнього ставлення до людей, з якими спілку­ються, адже люди часто приходять до студії заради реклами (політи­ки). Але для журналіста найголовніше завдання — розкрити інтелекту­альну наповненість і людські параметри. Це вважається найвищим класом професіоналізму, який ґрунтується на тонкому взаємозв'язку інтелектів, на тому, що називаємо душею. Під час інтерв'ю журналіст усім своїм виглядом виражає (чи талановито грає) надзвичайну увагу і розуміння співрозмовника.

На Заході вже тривалий час професія телеінтерв'юера вважається чоловічою, бо вона потребує «залізної» логіки і вольових якостей, але не без успіху оволодівають нею і жінки. Найвідоміша з них - Бар­бара Волтерс (NBS), яка довела, що жінці в інтерв'ю можуть дозво­лити і вибачити більше, ніж чоловікові. Автомобільний король Генрі Форд, який 18 років відмовлявся давати телевізійне інтерв'ю, пого­дився зустрітися з Барбарою за умови говорити лише про проект перебудови Детройта. Вона ж змогла під кінець розмови поставити запитання і про якість автомобілів, і про його особисте життя — і, хоч як дивно, отримала відповіді. її правило: якщо якісь запитання можуть розізлити людину, краще залишити їх насамкінець, оскільки зіпсований на початку інтерв'ю настрій відновити неможливо. Ще один улюблений прийом Барбари Волтерс, який використовує і Ур-мас Отт (і який запозичили телеведучі України, хоча протягом три­валого часу ігнорували): ставити запитання у вигляді атаки, але не від своєї особи, а з посиланням на чиюсь думку. Між іншим, цей жур­налістський прийом є пріоритетним у концепції ранково-денного блоку мовлення. Ведучий виступає від імені тисяч глядачів, а при цьому демонструє в ефірі, що йому це цікаво як представнику цього суспільства.

Розробка оригінальних запитань — найважливіший етап у роботі кожного журналіста-модератора будь-якого шоу, навіть якщо він збері­гає і підтримує імідж «непідготовленого» інтерв'юера. Часто глядачі справедливо нарікають, що не чують з екрана таких запитань, які не могли б придумати самі. А під час інтерактивного ефіру журналісту доводиться бути «вухами» всього каналу.

Будь-яке запитання журналіст повинен поставити так, щоб співроз­мовник змушений був дати на нього зрозумілу і конкретну відповідь. Ось чому запитання повинні бути конкретними й зрозумілими. Жур­налістові слід уникати запитань, відповіді на які можуть перетворити­ся на самостійні виступи, що надовго перервуть діалог. Неприпустимі запитання типу: «Над чим зараз працюєте?» чи «Розкажіть трохи про подію». Потрібно твердо пам'ятати, що поведінка співрозмовника ціл­ком у руках журналіста, тому й провина за нецікаву розмову лежить на журналістові.

Але вимога чіткості, зрозумілості, конкретності запитання зовсім не означає сухості й офіціозності. Запитання журналіста повинні перш за все стимулювати розгорнуту відповідь співрозмовника, яка б містила в собі конкретну інформацію. Не можна ставити запитання, які перед­бачають відповідь «так» або «ні». Багато хто зі співрозмовників не бажає продовжувати відповідати далі, і журналіст опиняється в скрут­ному становищі, в яке сам себе поставив. Така ситуація позбавляє інтерв'юера головного — інформації від першоджерела. Проте, якщо співрозмовник неговіркий і на правильно поставлене запитання від­повідає односкладно, не зайвим буде питання «Чому?». Це тактовно змусить людину дати більш повну відповідь.

Буває й так, що співрозмовник, навпаки, дуже говіркий. Він від­повідає на запитання дуже широко, починаючи ще здалеку (а у нас прямий ефір), вносить в основний зміст непотрібні деталі та побіч­ні факти. В такій ситуації журналіст-ведучий повинен ставити навід­ні запитання, які б скерували думку співрозмовника в правильне русло.

Тут журналіст проявляє весь свій талант і мудрість. Це можна порівняти зі спортивними змаганнями. Справді, нецікаво дивитися на штангіста, який штовхає вагу, яку може підняти пересічна людина. Хочеться бачити рекорд і професіоналів. Поки що красиві, розумні запитання такі ж рідкісні, як і красиві голи у вітчизняному футболі. Головна заповідь інтерв'юера формулюється так: «Хочете отримати цікаву відповідь — подумайте над цікавим запитанням». І ще одне зауваження (за Б. Льюїсом): «Інтерв'юер повинен бути розумною лю­диною, яка добре розуміє людей і завжди в темі. Першокласні інтерв'юери надзвичайно рідкісні...»

Деякі теоретики твердять, що найпростіші форми ток-шоу є до­ступними для будь-якого кваліфікованого інтерв'юера. Передусім вони мають на увазі ток-шоу, коли за «круглим столом» збираються прихильники протилежних точок зору. Такі передачі бувають до­сить гострими, якщо ведучий заздалегідь продумав свою тактику, вивчив опубліковані вислови майбутніх співрозмовників і певною мірою передбачив можливий розвиток подій у їх суперечці. Глибоке знання суті проблеми є найважливішою умовою роботи в такому ток-шоу. Ведучий (у деяких країнах його називають модератор) сте­жить за справедливим розподілом часу на висловлення (не обов'язково із секундоміром у руках, що перетворює журналіста на хрономет­риста). Його завдання — не «втратити тему», не давати учасникам відходити від предмета суперечки, який може бути окреслений за­здалегідь, у бесіді до ефіру. Найважливіший принцип — ведучий дискусії не є її учасником, не стає на бік когось із співрозмовників. Безперечно, він має право висловлювати сумнів або ставити під сум­нів чиюсь думку, все це необхідний арсенал ведення передачі. Про особистість ведучого часто судять за тим, як він тримається із висо­кими посадовими особами. Негативну реакцію аудиторії викликає як невихованість і грубість, так і лестощі. У ток-шоу будь-якого виду особливе значення має швидкість реакції ведучого, дотепність, контактність.

У підручниках із телевізійної журналістики різні види ток-шоу ви­значені як бесіда й дискусія. Зараз деякі теоретики називають різновид дискусії теледебатами. Як показує світова практика, у теледебатах ок­рім заяв претендентів відбувається словесна дуель: один відповідає на різні й часто-густо неприємні запитання іншого, потім вони міняються ролями. Ведучий (модератор) при цьому обов'язково зберігає спокій і нейтральність. Якщо він почне «підігрувати» одному з гостей дискусії, то це буде кінцем його журналістської кар'єри.

Журналіста, який організовує «живе» спілкування в студії, часто порівнюють із каталізатором хімічного процесу. Відомо, що ця речо­вина сама не бере активної участі в реакції, але без неї реакція не відбувається. Порівняння досить точне. Хоча б якою допоміжною здавалася роль модератора, але присутність того чи іншого відомого журналіста змінює характер телевізійної передачі. Молодому жур­налістові амплуа модератора навряд чи пасує: будь-яке його заува­ження (навіть про необхідність дотримуватися часу) виглядає як порушення етичних норм щодо старших. Тому й існує в Україні проблема з професійними модераторами: молоді ще не виросли, а старші не можуть позбутися старих (моралізаторських) принципів і звичок.

Появу в українському телевізійному просторі ранкових програм, де ведучі вперше відтворюють ранкове ток-шоу, безперечно, можна на­звати явищем. Такий підвид розмовного видовища є претензією на камерне ток-шоу. Особливої гостроти сприйняття телеглядачами набу­вають програми в прямому ефірі. Для ток-шоу це просто необхідний елемент. Будь-яке телебачення, у якому немає прямого ефіру, це, пев­ною мірою, порожнє телебачення. Під час запису немає напруженої атмосфери, повної віддачі, максимальної концентрації, яких потребує

прямий ефір. Тому і довіра глядача до того, що передається в записі, є значно нижчою, ніж до живого ефіру.

Таким чином, ми спробували розглянути основу телевізійного видо­вища та дослідити, які елементи шоу є найважливішими і яким чином вони впливають на глядача. Але хоча б якою була тема програми, які б чудові ведучі працювали, хоча б яке було чарівне оформлення студії, програма повинна мати закінчення. «Головне — запропонувати вихід. Обов'язково. Тому що останніми роками, ^— говорить Володимир Поз­нер, — бачу певну тенденцію: просто нести, як говорять. Все, я розумію, звідки це. Я знаю, що протягом багатьох років накопичувалось, нако­пичувалось... І ось, нарешті, люди можуть говорити, і вони говорять. І вже немає нічого святого. Все погане. Все чорне-чорне. Але, врешті-решт, у людей повинна бути надія, причому не ілюзорна, не емоційна, а надія обґрунтована. І тому я завжди домагаюся в передачі того, щоб сформулювати можливий шлях виходу. Він непростий — інша розмова. Але він є. Повинен бути».

Розділ 8

КОНЦЕПЦІЯ ТЕЛЕВІЗІЙНОЇ ПРОГРАМИ

Концепція (лат. conceptio ~ поєднання, сукупність) — розгорнута система поглядів, викладена з наміром уникнути логічних суперечнос­тей при тлумаченні якоїсь складної проблеми, явища. У цьому сенсі кожен твір може мати власну естетичну концепцію, де чітко викладено трактування основної думки. Термін «концепція» вживається і для по­значення головного задуму, провідної наукової праці, художнього твору. В цьому контексті за кордоном частіше вживається термін «концепт».

Сама ж концепція — це певний логічний ланцюжок змістовних по­нять, куди входять: задум, тема, ідея. Задум — лише намір розкрити певну тему; тема — стрижнева думка (або сума думок), що виражає ставлення автора до зображуваного; ідея — головний висновок твору, даний у понятійній чи образно-понятійній формі. Концепція ж — це той принциповий підхід, той кут зору, під яким усе, що знаходить відобра­ження в даному творі, розглядається, трактується, оцінюється автором, замикаючись, зрештою, у певний логічний малюнок його виступу.

Таке інтегроване розуміння концепції дає знайомство з працями багатьох теоретиків. Проте, коли уважно придивитися до всіх традицій­них визначень цього поняття, то можна помітити деякі відмінності у трактуваннях. Так, наприклад, відомий публіцист і теоретик журналісти­ки Д. М. Прилюк вважає, «що концепція — це певна точка зору, узагаль­нюючий погляд, якого дотримується автор і хоче публічно висловити або навіть нав'язати іншим». Теоретик журналістики Московського універ­ситету В. Ученова під концепцією розуміє «загальну логічну структуру твору, якій властива цілісність, відносна завершеність».

За образним висловом публіциста В. Аграновського, «концепція — рідна сестра теми, за віком молодша, тому народжується пізніше, а за значенням, за ґрунтовністю — старша». «Тему, — зазначає він, — можна сформулювати без доказів, а концепція обов'язково містить обґрунто­вані докази, резони».

Конкретні пропозиції: концепція ранкового і денного блоків мовлення

Характерним і показовим є те, що автори з самого початку роботи над проектом сприймали свій задум, тему, ідею, концепцію як понят­тя, що належать до категорії змісту, в контексті всього творчого про­цесу. Вони бачили і реально оцінювали діалектику їх функціонування, розуміли, що це величини не усталені, статичні, а такі, що весь час перебувають у русі, динаміці, проходять різні стадії: зародження, ста­новлення, розвитку, остаточного сформування, уточнення і корегуван­ня. Кожна з них, виконуючи свою, чітко окреслену функцію, водночас взаємодіє з іншими, забезпечуючи цілісність та органічність творчого процесу. А виокремлення кожної — чисто умовна операція, необхідна для зручності розуміння «експлуатації» означених понять.

Таке розуміння допомагає збагнути, що «експлуатація» задуму про­грами «ВІД і ДО» почалася з особистих уподобань та журналістського досвіду її авторів та продюсерів. А вони підказували: першоосновою морального, духовного, громадського здоров'я суспільства завжди була і залишається сім'я, її уклад та виховання в ній.

Сьогодні, як ніколи, ця тема набула особливої актуальності і пояс­нюється двома факторами:

• вхід України в новітню історію, її поступ незалежною державо­творчою магістраллю об'єктивно вимагає формування нового світо­гляду, а головне, виховання нового покоління своїх громадян;

• перехідний період з його кризовими процесами в усіх сферах життя суспільства до краю загострює проблеми взаємовідносин між людьми. Новітнє телебачення має бути спрямованим до людини, більше за­глиблюватися у її внутрішній світ. Сучасне і майбутнє телебачення — це авторсько-особистісне телебачення, де головну роль відіграватиме жур­наліст. Таке телебачення вимагатиме чіткої авторської позиції, непов­торного стилю та аналітичного мислення. І такі особистості заявляють про себе з екрана. Кожного ранку до нас приходять вдумливі, розумні ведучі, які змушують рівнятися на них. Ведучі, які прагнуть гармонії у наших душах. А гармонія може бути там, де розквітає добро і радість, де відсутні хаос та злість. Тележурналіст не повинен передавати людям свій поганий настрій, бо слов'янський менталітет нашого народу не терпить агресії. Деякі канали в українському телепросторі почали куль­тивувати агресію як провокативний метод журналістики. Але цей ме­тод більше притаманний журналістиці американській.

Слід пригадати, що етичним та моральним проблемам багато уваги присвячує теоретик телебачення Георгій Кузнецов. У своїй праці «Жур­наліст на екрані» він пише: «уміння передавати «факт у формі факту», працювати з мікрофоном у присутності камери, коли вже маєш добрі навички літературного письма і усного журналістського спілкування».

Для газети потрібен матеріал, у якому багато образів, метафор, порів­нянь, де доречними є великі складні речення. Для телевізійної жур­налістики треба віднайти таку форму, в якій містилося б достатньо інформації, викладеної простими реченнями, максимально стислої і короткої. Адже одне з правил телевізійної журналістики є таким: якщо не скажеш чогось, сюжет від цього не постраждає і нічого не втратить. Сучасному тележурналістові найперше треба мати чітку громадянську позицію, але не завадить і життєвий досвід. Це дасть вам право із те­левізійного екрана нести об'єктивну та чесну інформацію.

Як пише Володимир Саппак, телебачення здатне не тільки «демонс­трувати явище, а й виявляти його, і укрупняти». Телебачення, по суті, — «стилізований» світ. Цим телевізійний екран відрізняється від зви­чайного вікна. І дійсність, і реальність, і життя на цьому екрані має бути перетвореним, «стилізованим», пропущеним через уяву автора за допомогою засобів вираження. Телебачення багате на ці засоби.

Ще одна категорія зображально-виражальних засобів телебачення — це образ, який несе в собі мистецьку категорію. Образ — певне суб'єктивне уявлення про предмет, яке піднімає цей предмет над дій­сністю. Образ ^— витвір людського мозку, людської уяви. Глядачеві ціка­ве не так саме явище, як його осмислення.

Проект є не авторською телевізійною передачею, а журнальним варіантом телепрограми, де з 7.00 до 13.00 (загальний хронометраж б годин) ведучі-модератори спілкуються із глядачем.

Така назва вже відображає творчий задум людей, які заздалегідь пропонують телеглядачам різнопланове телеспілкування, у якому є все: інформація, коментарі, ранкові гості, поради психолога, телесеріал, му­зика. Себто телевізійний журнал органічно поєднує у собі різні форми і жанри, які розраховані на широку аудиторію.

«ВІД і ДО» - це і «Від 7.00 до 13.00», і «Від серйозного До смішно­го», і «Від малого До великого», «Від чуток До фактів» — так безмежно йде потрактування творчого задуму.

Основні складові частини тележурналу «БІД і ^0»

Основою ранково-денного блоку мовлення залишаються існуючі нині телепередачі, телесеріали й інші рубрики, які плануються Про­грамною службою комерційного каналу. Але є в ньому і різножанрові міні-програми (5—8 хв), а також деякі відеоматеріали, які відповіда­ють жанру «сторі». Всі ці великі та малі телевізійні форми поєднують­ся в єдиний ефірний блок, а головну роль поєднувача виконує ведучий, котрий спілкується із телеглядачами та гостями ранкової студії.

Весь ефірний відрізок із 7.00 до 13.00 умовно розділено на дві частини:

7.00—8.00 — ранковий блок: інформаційно-розважальне студійне шоу «ВІД і ДО» у прямому ефірі за участю гостей і співведучих.

8.00—13.00 — ранково-денний ефірний блок: програма складається із запланованих телепередач, серіалів і фільмів, а також міжпрограм-них включень у прямоефірній студії «ВІД і ДО».

ВІД і ДО

із 7.00 до 8.00

інформаційно-розважальне студійне шоу в прямому ефірі із гостем і співведучими

Форма і побудова

Ранковий час із 7.00 до 8.00 будується не за відомим принципом: підводка у студії — сюжет — підводка — сюжет, де ведучий є пе­рехідним місточком між різнотематичними та різножанровими теле­візійними формами.

У прямому ефірі ранкової студії відбувається живе, органічне теле­візійне шоу ведучих — повноправних господинь ефіру, господинь студії. Вони — центр уваги глядача. Вони пробуджують, підбадьорюють, роз­повідають, інформують, розважають, невимушено спілкуються з теле­глядачами і гостями у студії, з колегами-співведучими і музикантами, які живою музикою ілюструють настрій ранкового ефіру.

Підсумовуючи, ми бачимо, що НЕ ВЕДУЧА заповнює так званий міжпрограмний простір своїми підводками, ніби виконуючи роль зв'язківця між рубриками у суворо запланованій сітці мовлення, а НАВПАКИ — самі мікропрограми — новини, спорт, погода, тематич­ні рубрики і репортажі, мультфільми, кліпи — є в її руках інструмен­том. За допомогою цього інструменту ведуча, яка залишається в центрі уваги, ілюструє свою розповідь, своє спілкування з телеглядачами.

Принагідно згадаємо слова теоретика телебачення Володимира Сап-пака, який у своїй книжці «Телебачення і ми» написав: «Красуня-ук-раїнка з деякою навіть демонстративністю типажу, жінка, що ніби зійшла зі святкового плаката».

Саме такими до кожного із глядачів приходять ведучі телеканалу.

До речі, прямий ефір, яким пишаються сьогодні телевізійники, — це добре забуте старе. Адже до 60-х років прямоефірні передачі були практично єдиною формою існування тодішнього телебачення. Відео-запис почав входити у практику мовлення лише на початку 70-х. Гло­бальне завдання творчої групи «ВІД і ДО» бути «живцем» у ефірі, де­монструючи при цьому високий рівень професіоналізму.

Програма з 7 до 8 орієнтована здебільшого на жіночу аудиторію: в ній розглядаються усі питання, які можуть цікавити жінок: від догляду за нігтями до участі у політичному житті країни. Це абсолютно весь спектр жіночих інтересів: зовнішність (макіяж, спорт, одяг тощо), кулі­нарія, хобі (наприклад, туризм чи кінний спорт), консультації різних спеціалістів (правознавців, психологів, астрологів, візажистів, дієтологів та ін.). Кожну жінку цікавить — що, де, та за якою ціною можна придбати, тому «ВІД і ДО» розглядає ці питання також, допомагає зорієнтуватися у співвідношенні ціни та якості: від косметики до побутової техніки. Крім цього, програма висвітлює різноманітні новинки, які також можуть зацікавити жінок, зокрема новинки літературного ринку, огляд преси (як глянцевих журналів, так і громадсько-політичних газет).

Головні герої

Головними героями, звичайно, мають бути гості. Але з гостями час­то трапляється так: напередодні програми гість студії (припустимо, представник теплопостачання міста) чітко знає тему розмови, знає ефірний час і відведений для цього хронометраж. Вихід в ефір заплано­ваний на 7.45, час для короткої бесіди — 5 хвилин, тема — проблеми теплопостачання напередодні зими. Як правило, під час прямого ефіру відбувається таке: гостя «запускають» в студію під час ВМЗ. При цьому він психологічно скутий і не знає куди дивитися. Швиденько відповів­ши на запитання ведучої, налякавши глядачів, що із теплопостачанням ситуація дуже погана — зникає з кадру.

А що ж телеглядач? Він мало що зрозумів, ще менше отримав ін­формації про даного гостя (відповідно, не дуже повірив) і ще менше — емоційного задоволення від такого спілкування.

А якщо змінити надзавдання, якого потребує концепція ранкового мовлення: гість прийде не просто в студію, а в ранкову вітальню, де його зустрічатиме щира, розумна, допитлива, приваблива господиня? Нехай він прийде не на 3—5, а на двадцять хвилин, а то й на годину; нехай він прийде з великим бажанням і задоволенням, почуватиметься як удома, буде співведучим і говорить про все.

Для цього пропонується ось що.

Гість з'являється в студії на початку передачі, і ведуча одразу під­ключає його до діалогу. Але діалог не на зазначену раніше тему тепло­постачання (про це мова йтиме пізніше: як і планувалось — о 7.45), а просто про все: про те, що відбувається зараз у студії, на екрані, в природі, в сім'ї, у спорті, в космосі... де завгодно. Цікавим (і вдалим) експериментом можна вважати програму, коли до студії було запро­шено професійного візажиста, який упродовж усієї програми робив

макіяж для випускного балу одній з ведучих (!). Це не заважало їй розповідати різні цікавинки, підводити до сюжетів, які також були пов'язані з закінченням навчального року.

Ведучі ж, як люб'язні господині ранкової програми, сприймають гостя не як об'єкт для проблемного інтерв'ю, а як Гостя, як Людину, яка живе у цій же країні. Кожен день він ходить такими ж вулицями, дихає таким же повітрям, щоранку п'є чай чи каву, і в цій студії-віталь-ні він не чужий, почувається як удома. (Ось де «спрацьовує» загально-концептуальний девіз каналу «Там, де твій дім».) Тому із ранковим гостем, окрім теплопостачання, є про що поговорити. І вони спілку­ються, вони говорять на будь-які теми, заплановані цього телеранку. До 7.45 гість, по-перше, адаптується під час ефіру, стає розкутим, по-друге, глядач багато дізнається про нього як людину і починає більше довіря­ти (або не довіряти). Коли настає година «П» ^— 7.45 ^— тоді й відбу­вається розмова про теплозабезпечення: коротка і змістовна. Глядач добре її сприймає, бо завойовано кредит довіри до «особистості». Як показують рейтинги, мета досягнена на всі 100 %.

Атмосфера

Надзвичайно важливий елемент успіху — атмосфера (аура) в студії. Можна говорити безмежно, підбираючи епітети для її описання: ран­кова, емоційна, позитивна, життєствердна, та, що випромінює добро і позитивні емоції. Кожна ранкова, як, між іншим, і будь-яка інша про­грама, бореться за свого глядача, але різними методами. Творча група «ВІД і ДО» робить акцент на двох, як на їх думку, важливих речах:

• по-перше, на чарівності і привабливості, комунікабельності і про­фесіоналізмі ведучої;

• по-друге, на оформленні студії (декорації, світло), яке створює ран­ковий настрій і домашній затишок. Ранкові програми рідко приді­ляють увагу музичному оформленню, але у програмі «ВІД і ДО» музика відіграє одну із головних ролей.

Однією із прописних істин телевізійної абетки є те, що в ранковій програмі має бути позитивний настрій. І таким камертоном для гляда­чів може бути музика в «живому» ефірі.

У ранковому прямому ефірі поруч із чарівною, доброзичливою гос­подинею присутній співведучий — музикант-імпровізатор (чи два) — інструменталіст-універсал, який віртуозно грає на декількох музичних інструментах. Головне його завдання ^— створення ранкового настрою і домашньої атмосфери в студії. Адже для творчої групи лейтмотивом залишається концептуальність каналу: «Там, де твій дім».

Співведучий є безпосередньо творцем ранкового ефіру. Він спос­терігає за всім, що відбувається в ефірі, а свої спостереження передає через музику.

Він має відчувати емоційний настрій ведучої, гостей студії, героїв сюжетів і налаштовувати всіх на позитивний лад.

Він має передавати все, що відбувається навколо нього через музи­ку, яка б створювала гарний настрій телеглядачам.

Він має бути другом і партнером ведучої, але, окрім цього, також співбесідником, помічником, співведучим. Багатослівним чи ні — буде залежати від конкретного образу, але він не має залишатися просто тапером, він ^— партнер прямого ефіру.

Студія

Для втілення задуму, який закладено в концепції програми «ВІД і ДО», заплановано декілька робочих зон. Для спілкування ведучих, гостя й імпровізатора-музиканта(ів) необхідна велика студія, якої, на жаль, на каналі немає. Але творча група цю проблему планує вирішувати так:

• максимально використовувати віртуальну студію. Після консульта­цій зі спеціалістами дійшли висновку, що реалізовувати цей проект в існуючій студії можна сміливо;

• для цього потрібно побудувати максимально мобільні і прості при побудові декорації, де можна буде вільно використовувати весь про­стір іншої (не віртуальної) частини студії, враховуючи двоє дверей: у гримерну і в апаратну. Ці двері виконуватимуть своє пряме при­значення: одна слугуватиме для входу-виходу в студію ведучої і її колег-співведучих (інформаційних і спортивних коментаторів, му­зикантів, журналістів), а інша — для гостей студії, яких спеціально запросили на прямий ефір.

Як уже зазначалося раніше, у студії планується розмістити три ос­новні робочі майданчики (зони):

1. Основна робоча зона ведучої ^— високий стілець барного типу і під­ставка для паперів. (У студії забороняються будь-які мякі меблі).

2. Вітальня ^— високий вузький стіл (стойка) з такими ж високими двома стільцяли для гостя і ведучої.

3. Зона гостей — невеличкий майданчик із лавочками. Освітлення ^— максимально яскраве, із багатьма неординарними

«живими» ілюмінаціями, які створюють настрій — шоу.

Декорації ^— ранкові, світлі, у «весняних» тонах, можливо, прозоро-ілюзорні.

Камери ^— дві звичайні студійні, третя ^— під стелею, загального плану, четверта в апаратній (для інформаційного та спортивного коментаторів).

Декорації і, по можливості, меблі — модульні.

ВІД і ДО

з 8.00 до 13.00

інформаційно-розважальне студійне шоу в прямому ефірі з гостями і співведучими

Цей ефірний проміжок верстается Програмною службою телекана­лу. Він складається із телепередач, серіалів, а також 4-5 включень у прямому ефірі студії «ВІД і /\0». Кожне таке включення за формою, настроєм і атмосферою є своєрідним продовженням ранкового шоу.

Деякі включення тематично пов'язані з програмами і фільмами, які заплановано в сітці мовлення каналу, як, наприклад, «Клуб любителів серіалів». Інші орієнтуються на денну глядацьку аудиторію: домогоспо­дарок, пенсіонерів, офісменів і т. д.

Під час цих прямих включень також передбачається участь гостей студії.

Рубрики, які пропонуються для цього мовлення, готуються як твор­чою групою «ВІД і ДО», так і студіями-продакшн на замовлення теле­каналу.

Комерційний аспект проекту

Усім відомо, що телебачення — це унікальний засіб впливу на гро­мадськість і наймасовіший щодо охоплення аудиторії. На відміну від інших засобів масової інформації, телебачення включає в себе найбіль­шу кількість джерел сприйняття, і, відповідно, телевізійна реклама більш дієва при просуванні товару.

Раніше ранкові години на українських телеканалах не сприймалися як prime-time, але продюсерська група програми «ВІД і ДО» вважає, що мож­на повністю заповнити цю прогалину — зробити ранкові години високо-рейтинговими й привабливими як для глядача, так і для рекламодавця.

Для реалізації цієї ідеї автори проекту дійшли висновку, що саме та­ким має бути ранкове рзважальне шоу як одна із форм організації ранко­вого ефіру. Чергування коротких міні-програм, різних за тематикою і жан­рами, дасть можливість і рекламодавцю, і спонсору вибрати рубрику, яка найбільше підходить для реклами продукції, послуг чи торгової марки.

Крім того, розміщення спонсорської реклами поза рекламними бло­ками дає, як правило, більший ефект, який дозволяє їй більше запам'ятатися глядачеві. При цьому створюється позитивний імідж фір-ми-спонсора і підвищується вплив рекламної кампанії на споживача.

Ранкове розважальне шоу — вигідне тло для будь-якої реклами, адже образ рекламної продукції накладається тільки на гарний настрій. Свідомість споживача вранці ще не перевантажена іншою ін­формацією, тому те, що він побачить на початку дня, залишиться з ним до вечора. Вибираючи товар із однотипних і навіть схожих, спо­живач підсвідомо зупиняється на тому, який бачив у ранковій розва­жальній програмі.

Сподіваємося, що достатньо аргументів і фактів, щоб запропонова­ний проект був цікавим не тільки глядачам, але й бізнесменам. Його ефективність як носія реклами зростає, а це приваблює нових рекламо­давців, які раніше не цікавилися ранковим і денним ефіром. Підсумо­вуючи, можна сказати, що телеканал знайшов нових рекламодавців, а отже, і додаткові фінансові засоби, які підуть на розвиток каналу. Це дає комерційну вигоду не тільки творчій групі «ВІД і ДО».

Планується, що з часом весь ранковий блок мовлення стане само­окупним і не потребуватиме додаткових коштів від телеканала. На першому етапі для цього пропонується: • привернути спонсорів для виробництва як програми, так і окремих

рубрик. У цьому напрямі вже проведена значна робота. Відбулися

попередні переговори з представниками фірм «Чумак», «UMS» і

«Мазда-моторс», які висловили свою зацікавленість у партнерських

взаєминах із програмою «ВІД і ДО».

Пропонується запровадити на каналі поняття «комерційний сю­жет» (фактично воно вже працює), а для цього розробляється доку­ментація згідно із законодавством України. Такі сюжети можуть бути взаємопов'язані з гостем, якого запросили для участі в прямому ефірі. Також тематика сюжетів може перегукуватись із назвою рубрик. Вре­шті-решт, поняття «комерційний сюжет» у майбутньому виокремить­ся у самостійну рубрику чи передачу.

Подібна комерційна телевізійна форма, хронометражем до 10 хви­лин, здатна значно поліпшити фінансові умови виробництва ранкового блоку «ВІД і ДО». А це в свою чергу позитивно вплине на якість теле­візійного мовлення.

новини

Жанр — новини

Хронометраж — 5 хвилин

Час виходу в ефір — з 7.00 до 8.00

Періодичність — щодня

Виробництво — власне

ВМЗ із ведучим у прямому ефірі

І все ж таки від новин нікуди не втекти. Кожен канал дбає про підготовку інформаційної програми. Основні події кожного дня і анон-

си подій наступного дня ^— у короткому і динамічному огляді із веду-чим-коментатором у студії. Протягом дня телеглядачі зможуть дізна­тися конкретніше із випусків новин інформаційно-аналітичної служби телеканалу.

СПОРТ

Жанр — новини

Хронометраж — 3 хвилини

Час виходу в ефір — з 7.00 до 8.00

Періодичність — щодня

Виробництво — власне

ВМЗ із ведучим у прямому ефірі

Українські глядачі переважно — прихильники різних видів спорту. В Україні все частіше відбуваються цікаві та неординарні спортивні події, а українські спортсмени тішать своїми успіхами на міжнародній арені. Тому в ранковому блоці неможливо обійтися без спортивних новин.

Час від часу в Україні відбуваються важливі політичні й економічні події. Як їх трактувати? Як вони впливають на життя пересічних гро­мадян України? Щоб прокоментувати такі події чи факти, у прямий ефір до студії запрошують гостя — експерта, спеціаліста, політика. В дохідливій формі гість коментує значення цих подій і висловлює своє перспективне бачення.

Інтерактивний зв'язок дозволяє кожному прихильникові кіно вті­лити свою мрію та не витрачати час на кінотеатри. Щоправда, і кіно­театри зараз працюють не скрізь. Тому можливість вибрати фільм за своїми уподобаннями і за невелику плату цікавить, мабуть, багатьох. Кожного дня ведуча рубрики розповідає про один із фільмів — про акторів, режисера, кумедні історії на знімальних майданчиках. А по телефону протягом тижня глядачі віддають свої голоси за той чи ін­ший фільм. Перемагає кінострічка, яка набирає найбільшу кількість голосів. І вихідного дня, вдома, за філіжанкою кави, ви дивитеся фільм «на своє замовлення». Звісно, рекламний час у цьому фільмі коштує дорожче.

Вихід такої рубрики необхідно погоджувати з рекламною службою і кіноредакцією каналу.

Крім інтерактивного замовлення фільмів, у «Домашньому кінотеат­рі» можливі різні кіноконкурси, хіт-паради і, звісно ж, нагородження переможців — знавців зарубіжного і вітчизняного кіно.

Розділ 9

МОДЕЛІ СУСПІЛЬНОГО ТЕЛЕРАДЮМОВЛЕННЯ В ДОБУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Суспільно-політичні зміни в державі, перемога українського народу у виборюванні свободи й обрання нової української влади ставлять перед усіма нами питання про закріплення здобутків демократії і сво­боди слова. Одним із таких кроків є створення Громадського телеба­чення України та перехід до незалежного суспільного мовлення. Реалі­зація такого проекту має стати однією з надійних гарантій остаточно­го припинення практики закритого прийняття суспільно значущих рішень державною владою та нав'язування народу викривленої чи до­зованої інформації.

В англійській мові вживається термін: «public service broadcasting». У нас його перекладають по-різному, наприклад, як громадське мов­лення — в офіційних перекладах документів Ради Європи, або як су­спільне мовлення ^— в законах України. Однак слово «public» можна перекласти і як «публічне», і, навіть, як «державне».

Натомість дослівний переклад «public service broadcasting» звучить як «мовлення в інтересах громадськості» або «мовлення, яке служить грома­дянам». Як бачимо, жоден із українських термінів не є точним відповід­ником і не відображає суті особливої форми телерадіомовлення.

Незважаючи на різність у трактуваннях офіційного перекладу, оче­видним залишається те, що проект суспільного мовлення повинен бути проектом загальнодержавного значення. Тому він має базуватися або ж на використанні існуючих загальнонаціональних каналів мовлення, або передбачати створення спеціальних нових мовних каналів загаль­нодержавного значення.

При цьому слід пам'ятати, що державою, а фактично, платниками податків, розбудовано у сфері телебачення три загальнодержавні ме­режі поширення програм — УТ-1 (Національна телекомпанія України, ТРК «Ера»), УТ-2 (ТРК «Студія 1+1»), УТ-З (АТЗТ «Українська неза­лежна телекорпорація» — телеканал «Інтер») та у сфері радіомовлення також три загальнодержавні мережі поширення програм — УР-1, УР-2, УР-3 (Національна радіокомпанія України, ТРК «Ера»).

Громадське телебачення та радіомовлення має слугувати інтересам усього суспільства, а не тих чи інших політичних груп впливу. Широко представляти інтереси усіх соціальних, релігійних та культурних верств громади. Саме таке телебачення має стати початком для творення в Україні справді незалежних ЗМІК європейського рівня, які зможуть забезпечувати громадян України правдивою та повною інформацією, слугуватимуть запорукою формування відкритого громадянського су­спільства в країні.

Засоби масової інформації і комунікації (ЗМІК) посідають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Вони інформу­ють про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, впливають на формування поглядів людей і громадської думки, яка є важливим інститутом демократичного устрою й ознакою «сфери від­критості». Формування громадської думки — найважливіша функція ЗМІК з погляду громадянського суспільства. Аби ЗМІК впливали на формування громадської думки, потрібно, щоб населення ними ко­ристувалось. Одним з найголовніших засобів масової інформації і в світі, і в Україні є телебачення. Телевізор та радіо є майже в кожному домі, і вони практично безоплатні, у той час як придбання чи передпла­та газет дошкульно б'є по сімейному бюджету пересічного українця. Опитування «Соціс-Ґеллап» показали, що 68 % українських жителів одержують інформацію про соціальні та політичні події саме з теле­візійних програм, 22 % — з радіо та лише 10 % — з газет та Інтернету. Другим чинником впливу ЗМІК на формування громадської думки є довіра до них населення. В Україні рівень такої довіри невисокий. За даними «Соціс-Ґеллап», тільки 19 % дорослого населення довіряли за­гальнонаціональним засобам масової інформації, хоч вони й належали до тих трьох соціальних інститутів, яким люди довіряють найбільше (третє місце після релігійних організацій та армії). Знову ж таки, най­більшою довірою користувалося телебачення.

Серед засобів масової інформації та комунікації традиційно пере­плітаються інтереси і дії трьох партнерів: держави, приватних корпо­рацій (бізнесу) і громадян. Власники ЗМІ, чиї інтереси визначають ре­дакційну політику і реально впливають на зміст повідомлень, ^— ок­реслюють, до якого виду можна віднести конкретний ЗМІК: державних (та/або комунальних), приватних, громадських.

Сьогодні в Україні триває дискусія щодо створення моделі суспіль­ного телерадіомовлення, яку розпочали члени Коаліції громадських ор­ганізацій «Суспільне мовлення».

Україна вступає в найважливіший період в найновітнішій історії її державотворення. Одним з основних іспитів на справжню відданість демократії, які має скласти влада, буде її ставлення до засобів масової інформації, дотримання прав та свобод кожного громадянина.

Сьогодні час закликає відмовитися від державних телерадіоорганіза-цій як інструментів авторитарної системи та здійснити всі необхідні кроки до створення в Україні ефективної, прозорої системи суспільного мовлення, яка б відповідала загальноєвропейським стандартам та вико­нувала б роль об'єктивного та неупередженого інформатора суспільства, гаранта підконтрольності влади громадянам, прозорості прийняття най­важливіших для країни рішень, вільного обміну ідеями та поглядами.

Суспільне телерадіомовлення має будуватися на принципово інших засадах, ніж державні чи комерційні телерадіоорганізації. Враховуючи найкращий досвід інших країн, ми повинні створити національну, адаптовану до українських реалій модель. Всебічне сприяння заснуван­ню в Україні системи суспільного телерадіомовлення та забезпечення прозорого громадського контролю за цим процесом було метою ство­рення Коаліції громадських організацій «Суспільне мовлення». До неї увійшли Незалежна асоціація телерадіомовників України, Громадська рада з питань свободи слова та інформації, Громадська організація «Телекритика», Інститут політики, Академія української преси, Київсь­ка незалежна медіапрофспілка.

Коаліція наголошує на необхідності та пріоритетності заснування в Україні системи суспільного мовлення для поглиблення демократич­них перетворень, що відбулися в українському інформаційному про­сторі в результаті Помаранчевої революції.

Підкреслимо, що 2005 р. вже відбулося засідання Громадсько-полі­тичної консультативної ради, на якому обговорювалися перспективи створення суспільного телебачення в Україні. Актуалізації цього питан­ня сприяли декілька факторів: по-перше, президентські вибори, «які відкрили світу Україну»; по-друге - сам факт Помаранчевої революції, яка засвідчила, що суспільство не хоче миритися з порушенням своїх прав, у тому числі й з порушенням права на свободу слова; по-третє, «явно демонструється політична воля для того, щоб ухвалити відповідне рішення стосовно громадського телебачення», тому необхідно виробити концепцію, яка забезпечила б правовий прискорений підхід у реалізації цього питання за «одноголосної підтримки всіх гілок влади».

Тим часом провідні журналісти та експерти сперечаються не щодо слушності створення «Українського ВВС», а щодо провідних принци­пів його роботи, правового забезпечення та фінансування. На жаль, учасники дискусії про «суспільне мовлення» часто забувають, що про­ект здійсниться лише за умови, якщо український громадянин підтри­має цю об'єктивну суспільну потребу і захоче платити за таке мовлення. Йдеться про серйозну зміну «правил гри» на медіаінформаційному полі, на якому повинен з'явитися новий «гравець» — громадські або суспільні медіа.

Сутність проблеми полягає у тому, що більшість ЗМІК істотно від­стали від суспільних перетворень, запізнилися у намаганнях відповісти на реальні політичні, соціальні та економічні запити й потреби ук­раїнського суспільства. Зокрема донедавна імпозантні екранні версії подій, які пропонували провідні українські телеканали, нині часто ви­глядають карикатурно.

Суспільне (громадське) мовлення має бути громадським за змістов­ним наповненням, але державним за формою. Оптимальним вважається фінансування із держбюджету, але не виключаються також інші джере­ла фінансування включно із абонплатою та доходами від реклами.

Згідно з європейськими вимогами пряма реклама на каналах Гро­мадського телебачення та радіо повинна мати обмежений характер, тому творці подібного проекту передбачають її вилучення. Ця норма має набрати чинності через три роки після початку функціонування Громадського телебачення України. І лише після того, як Громадське телебачення за популярністю не поступатиметься сильним приватним каналам, будуть упроваджені обмеження на розміщення прямої рек­лами. Як аргумент висловлюється побоювання, що Громадське мовлен­ня фінансуватимуть приватні канали.

Фахівці з питань громадянського суспільства вважають, що органі­зації громадянського суспільства можуть зацікавити засоби масової інформації такими напрямками роботи:

— авторитетна думка та позиція. Експерти з організацій громадянсько­го суспільства можуть стати цінним джерелом загальної та поглибле­ної інформації, цікавих спостережень та аналітичних коментарів для журналістів, які спеціалізуються на новинах або висвітлюють події суспільного життя. Інформаційний пакет для ЗМІ та веб-сайт проек­ту UCAN (www.ucan-isc.org.ua) містять список експертів, до яких представники ЗМІК можуть звернутися з широкого кола питань.

— цікаві історії. Працівники проекту UCAN та експерти з ОГС готові поділитися історіями успіху громадянських ініціатив та цікавими подіями з життя організацій та громадян, що можуть зацікавити широку громадськість.

— соціокультурні зміни. Велика кількість громадянських ініціатив та їх ефективність вже призвели до помітних змін у суспільному жит­ті: пасивна у минулому громадськість стає дедалі активнішою, а участь громадян у суспільному житті набирає реальних обертів.

— зміни у повсякденному житті. Соціокультурні зміни впливають на повсякденне життя людей. Організації громадянського суспільства та їх активісти в усіх регіонах України обговорюють нагальні проблеми і беруть участь у їх вирішенні. Приклади активної участі організацій та громадян у суспільному житті переконливо свідчать про розвиток та зміцнення громадянського суспільства. Ситуація з діяльністю українських ЗМІК залишається на сьогодні достатньо напруженою і потребує комплексного і тривалого опрацю­вання. Закон «Про телебачення і радіомовлення» було ухвалено ще 1994 року, і відтоді робилися не надто вдалі спроби його вдосконален­ня. Протягом десяти років було прийнято близько одинадцяти законо­давчих актів щодо змін і поправок, які виявилися недостатньо ефек­тивними. Остання редакція закону містить важливі доповнення:

— закон став структурованішим і послідовнішим;

— визначено ключові терміни. Зокрема описано структуру національно­го телебачення і радіомовлення й уведено поняття суспільного (неко-мерційного) телебачення і радіомовлення, діяльність якого має регу­люватися Законом «Про суспільне телебачення і радіомовлення»;

— викладено засади, механізми і процедуру ліцензування;

— документ ухвалено з урахуванням ряду рекомендацій Ради Європи. Нова редакція закону «Про телебачення і радіомовлення», проте, не

регламентує діяльності громадського мовлення. Можемо констатувати, що в Україні нині відсутні головні передумови для стабільного і ефек­тивного функціонування громадського мовлення: плюралізм ЗМІ; пра­вове регулювання діяльності громадських ЗМІ; економічна незалеж­ність органів громадського мовлення.

Запровадження в Україні проектів громадського мовлення вимагає комплексного підходу до вирішення проблем. Доцільними можуть стати такі кроки:

— комплексний аналіз щодо можливості запозичення успішного за­кордонного досвіду (як відомо з практики Чеської Республіки, мо­делі законодавств західноєвропейських країн не завжди є прийнят­ними в країнах Нової Європи);

— послаблення надмірного залучення ЗМІ у політичний процес, яке перетворило їх з інструменту демократії на інструмент політики (приміром, у Франції цю проблему було вирішено шляхом заборо­ни передвиборної реклами та інших фррм агітації на телебаченні, за винятком дебатів між претендентами на посаду Президента);

— дослідження різних додаткових можливостей забезпечення фінан­сової незалежності громадських ЗМІК (якщо населення не платить за користування телебаченням, то реальним джерелом фінансуван­ня залишається держава і комерційна реклама, а це означає загро­зу втручання приватного інтересу в діяльність громадських ЗМІК та імовірність витіснення соціально важливих та просвітницьких програм рекламою. Щоб уникнути такої загрози, наприклад, акції польських громадських радіо і телебачення є державними. Але держава не має права ними розпоряджатися, тобто не може здій­снювати економічний тиск. Водночас роздержавлені друковані ЗМІ успішно практикують залучення прямих іноземних інвестицій, що стало можливим завдяки вдалому законодавчому регулюванню);

^— дослідження можливостей і гарантій прямих іноземних інвестицій (з огляду на польський досвід і наявність відповідної й успішної практики деяких українських ЗМІК);

^— детальна розробка закону, який регламентував би визначення, га­рантії діяльності, механізми функціонування, джерела фінансуван­ня, незалежність діяльності й необхідні переваги громадських ЗМІК перед «ангажованими».

Цікавою є пропозиція щодо реформування законодавства про ЗМІК у питанні розподілу видів друкованих видань:

— громадські ЗМІК засновуються безпосередньо журналістами. Фінансу­вання за рахунок передплати, реалізації у роздріб, реклами, бюджет­них дотацій (до речі, у Франції, щоб забезпечити порівняно низькі ціни на газети і зекономити гроші видавців, уряд виділяє кожного року на розвиток розповсюдження преси близько 10 млн. доларів);

— ЗМІК державних органів і органів самоуправління — засновуються для оприлюднення лише офіційних документів і повідомлень, роз'яснення рішень, поширення інформації про роботу державних органів. Фінансування за рахунок передплати, розповсюдження в роздріб у відповідних держорганах;

— партійні ЗМІК ^— фінансуються за рахунок партійної каси, перед­плати і розповсюдження в роздіб;

^— приватні видання ^— фінансуються засновниками за рахунок при­бутків від продажу у роздріб і передплати;

— рекламні видання ^— публікують лише рекламу і комерційну інфор­мацію. Політична реклама в них заборонена.

Якщо заява на реєстрацію подаватиметься відповідно до класифіка­ції, тоді таке законодавче регулювання стане запорукою переваги гро­мадських ЗМІК, котрі використовуватимуть громадські джерела фі­нансування. Водночас реєструвати їх має громадський орган, виведений за межі держорганів. Він же мусить здійснювати контроль за джерела­ми фінансування ЗМІК, з правом ухвалювати рішення про передачу справи до суду чи закриття видання.

Міжнародно-правове регулювання громадського мовлення

У європейському міжнародному законодавстві основою для розвит­ку суспільного телерадіомовлення є ст. 10 Європейської конвенції прав людини, яка регламентує питання свободи преси і доступу до інформації. Ст. 10 обмежує гарантії свободи самовияву свободою від «втручан­ня державної влади». Подальший розвиток ці ідеї отримали при розробці Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Ряд делегацій, які брали участь у розробці Пакту, висловили свою стур­бованість тим, що контроль над пресою з боку приватних груп може нести таку ж загрозу свободі слова, як і втручання з боку держави. У Загальному коментарі Комітету з прав людини до ст. 19 Пакту ска­зано, що «у зв'язку з розвитком сучасних засобів масової інформації необхідно вжити ефективні заходи для запобігання контролю над пре­сою, котрий міг би втручатися у здійснення права на свободу самови­раження таким чином, який не передбачений у параграфі З статті 19». Зазначимо, що п. З an. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачає лише два випадки обмежень:

— для поваги прав чи репутації інших осіб;

^— для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення.

Крім того, було прийнято ряд міжнародних угод, які стосувалися безпосередньо громадського телебачення і радіомовлення. Так, у «Ві­денській декларації про громадське теле- і радіомовлення» йдеться про «безумовну підтримку незалежної громадської служби теле- і радіомов­лення, котра має замінити інформаційні структури, що контролюють­ся державою і продовжують існувати в державах Східної Європи».

У декларації також наголошується на тому, що «головним завданням громадського мовлення має бути інформування людей про предмети — у минулому, сучасному і майбутньому, — які їх безпосередньо стосуються. Громадське мовлення має також слугувати засобом вираження та обго­ворення основних цінностей». А найвищою метою має бути «вільне і чесне інформування громадськості». Автори Декларації пропонують, щоб журналісти самі, без втручання уряду чи політичних партій вироби­ли принципи своєї діяльності у засобах громадського мовлення.

Основним джерелом фінансування (але не єдиним) має бути або­нентна плата телеглядачів і радіослухачів. Крім того, треба залучати інші форми громадського фінансування, а також рекламу у тій мірі, в якій вона відбиває конкурентне середовище. Обумовлюється вільний доступ громадських ЗМІ до інформації, матеріалів і обладнання нарів­ні з державними мас-медіа. Творці документа вважали громадське те-лерадіомовлення дійовим засобом для знищення монополії держави в інформаційному просторі та інструментом побудови вільного та де­мократичного суспільства.

На початку 2004 р. спеціальну рекомендацію за № 1641 з проблем суспільного мовлення прийняла Парламентська асамблея Ради Європи. Асамблея визнала, що «Суспільне мовлення є життєво необхідним еле­ментом демократії в Європі, але йому загрожують політичні та еконо-

мічні інтереси, підвищена конкуренція з боку комерційних засобів масової інформації, концентрація у сфері медіа та фінансові складно­щі». Були висловленні претензії до України з приводу відсутності про­гресу в ухваленні законопроектів щодо такого мовлення. З цього приводу Рада Європи рекомендувала Кабінету Міністрів вжити спеціальних заходів для прийняття необхідних законодавчих норм.

У 2001 р. Європейська комісія прийняла «Звернення про правила здійснення державної підтримки у секторі громадського мовлення». Звернення вимагає від усіх держав дати чітке та ясне визначення обов'язків громадського мовлення, концепцію його фінансування та загальної організації. Усі ці положення мають бути прозорими.

Велика увага приділена питанням громадського мовлення в реко­мендації № R (99) 1 Комітету міністрів держав — членів Ради Європи. Вона містить заклик до держав-учасниць підтримувати і розвивати громадське мовлення, визначити шляхи його надійного функціонуван­ня. Але підтримка має бути прозорою і контрольованою — це допомо­же запобігти процесам концентрації чи занадто великого збагачення. Кабельні оператори мають транслювати канали громадського мовлен­ня. Заходи підтримки медіа поділяються на дві категорії: прямі суб­сидії та непряме стимулювання, наприклад, зниження податків.

У 1996 р. Кабінет міністрів держав ^— членів Ради Європи прийняв рекомендацію № R (96) 10 «Про гарантії незалежності суспільних засобів масового мовлення». У документі відзначена особлива роль цих засобів як фактора плюралізму в комунікаціях та рекомендовано буду­вати такі організації на принципах, що гарантують їх незалежність.

Спеціальну кампанію за громадське мовлення проводить Міжна­родна федерація журналістів. Вона вважає важливими такі аспекти: служіння суспільству і якість, демократія та незалежність, умови праці та права співробітників, підвищення професійної солідарності та зв'язок із громадянським суспільством, ефективне втручання у діяль­ність Всесвітнього банку, ЮНЕСКО, ЄС, регіональних груп (запобіган­ня процесам тотальної приватизації мовлення).

Цікавими є також рекомендації Міжнародного центру проти цен­зури. Стаття 19.

1. Незалежність керівної ради громадського телерадіомовлення по­винна гарантуватися законом.

2. Принцип редакторської незалежності має гарантуватися законом.

3. Громадське телерадіомовлення повинно отримувати відповідне фі­нансування. Це захистить орган телерадіомовлення від свавільного втручання в його бюджет.

4. Процес розподілу ліцензій на телерадіомовлення повинен бути не­залежним та недискримінаційним.

5. Ліцензії має розподіляти орган, незалежний від уряду.

6. Анулювання ліцензії допускається лише за надзвичайних обставин.

7. Необхідно впроваджувати заходи проти концентрації та одночасно­го володіння для забезпечення плюралізму джерел інформації.

8. Уряд повинен створювати правове поле, сприятливе для свободи висловлення поглядів.

9. Уряд повинен створювати сприятливі економічні умови для теле-радіомовлення.

10. Уряд повинен протистояти впливові «промов ненависті» і забезпе­чувати максимальний плюралізм поглядів.

11. Уряд повинен забезпечувати достатню поінформованість громадсь­кості щодо всіх справ, які стосуються виборчого права. Слід створи­ти незалежний механізм для забезпечення рівного доступу усіх пар­тій до громадського телерадіомовлення і для неупередженого ви­світлення під час виборів.

12. Необхідно створити незалежний механізм реагування на скарги те-лерадіомовних організацій.

В Україні перші правові передумови для створення громадських мовників з'явилися у 1997 році, після ухвалення закону «Про громад­ське телебачення». Відтоді питання про громадське телебачення і радіо піднімалося в парламенті неодноразово.

У 1998 році уперше розроблена концепція роздержавлення ЗМІ. У 1999 році Верховною Радою був ухвалений закон про систему гро­мадського телерадіомовлення. 2000 року створено Громадську наглядо­ву раду. Було багато й «авторських» проектів про механізми роздер­жавлення НТКУ і створення на її базі громадського мовника.

16 листопада 2004 року тоді ще кандидат у президенти Віктор Ющенко пообіцяв сприяти створенню громадського телебачення: «Та­кий тип телебачення має унікальні риси порівняно з комерційними телеканалами, зокрема об'єктивність, незалежність і різносторонність. У тому, щоб мати таке телебачення, зацікавлене суспільство, а отже, й держава Всі ми — політики, журналісти, бізнесмени, прості громадяни — розуміємо, як необхідно пропагувати ідею громадського телебачення».

Зарубіжний досвід розвитку та функціонування громадського мовлення

У більшості провідних країн світу, де принципи демократії з полі­тичних проектів перетворилися на політичну реальність, поширеною формою системи національного мовлення стало громадське телерадіо­мовлення. Така форма мовлення визнана одним зі стандартів демокра­тичного розвитку. Вивчення міжнародного досвіду дозволяє полегшити пошук шляхів вирішення цієї проблеми в Україні. Розглянемо декіль­ка виразних прикладів.

Телерадіокорпорація БІ-БІ-СІ

Благополучно з фінансової точки зору ідуть справи в однієї з найбіль­ших публічних телерадіокорпорацій у світі — Бі-Бі-Сі. В основному гроші до Бі-Бі-Сі надходять як абонентська плата. Вона вноситься до бюджету у вигляді ліцензії, яку має раз на рік придбати кожен власник теле-, радіоприймача. Коштує така ліцензія приблизно 90 фунтів. Це покриває близько 80 % бюджету Бі-Бі-Сі. Розмір ліцензії визначається урядом після досліджень громадської думки. Крім того, Бі-Бі-Сі заснувала комерційні компанії BBC Worldwide, BBC World, BBC Prime. Частина грошей інвес­тується у розвиток цифрових технологій, у комерційну діяльність Бі-Бі-Сі, продаж її програм, виробництво телефільмів, видавничу діяльність.

У Бі-Бі-Сі існує спеціальний підрозділ, який виявляє незареєстро-вані телеприймачі. Вважається, що таких близько 13 %. У 1995 1996 pp. 1555 осіб були навіть позбавлені волі за несплату: спочатку ліцензійного збору, а потім штрафу. Треба особливо відзначити той факт, що Бі-Бі-Сі активно конкурує з комерційними телерадіооргані-заціями і постійно впроваджує новітні технології у свою діяльність.

У квітні 2001 р. громадські мовники, які мали ліцензію на канали «ITV», «Channel 4», «Channel 5», «GMTV», «Channel 3», опублікували свої програмні концепції (також відомі як «контракти з глядачами»). Вони зробили це відповідно до пропозицій «Білої книги» уряду «Нові горизонти комунікацій». Ці концепції визначають правила виконання мовниками своїх обов'язків протягом року. Вони мають стати постій­ним елементом діяльності громадських мовників у Великій Британії. За виконанням цих концепцій слідкуватимуть як самі мовники, так і Комісія незалежного телебачення.

Системи телерадіомовлення у Німеччині

З початку 80-х pp. у Німеччині була введена дуальна система теле­радіомовлення. Тобто поруч із публічно-правовими телерадіоорганіза-ціями почали діяти приватні. Але на функції та структуру публічно-правових компаній це майже не вплинуло. Вони, як і раніше, об'єднані у Робоче співтовариство телерадіокомпаній Німеччини (АРД), котре формує з їх матеріалів Першу програму загальнонімецького телебачен­ня. Перша програма транслюється наземним шляхом і кабелем. Крім того, «земельні» компанії ведуть трансляції у межах свого ареалу на так званій 3-й програмі. Компанії, які входять до АРД, транслюють у своїх землях ще до п'яти телерадіопрограм. Більшість програм доступ­ні також через супутниковий зв'язок. Керує діяльністю директор спіль­ної програми, якого призначають на посаду терміном не менше двохроків. Будь-яка «земельна» компанія може вийти з АРД, але повідоми­ти про це необхідно за два роки. Дії АРД регламентуються адміністра­тивними угодами.

Наприклад, на підставі «Угоди студій мовлення країни про спів­робітництво у галузі телебачення» від 26— 27 листопада 1991 р. форму­ються спільні програми (вона так і називається «Німецьке телебачен­ня»). За цією угодою безпосереднє керівництво здійснюють директор спільної програми і головні адміністратори студій мовлення. Вони об'єднуються в постійну конференцію програми. Для підготовки її засі­дань створюється Телевізійна рада. Кожна земельна студія робить свій внесок у загальну телевізійну програму: Баварське мовлення - 14,5 %; Гессенське мовлення — 7,5 %; Середньонімецьке мовлення — 8,5 %; Північнонімецьке мовлення - 16,5 %; Східнонімецьке мовлення Бран­денбург - 2,0 %; мовлення Бремена — 2,75 %; Саарландське мовлення — 2,75 %; мовлення Вільного Берліна ~~ 6,5 %; Південно-Західне мовлен­ня — 9,5 %; Західнонімецьке мовлення — 22,0 %. На противагу органі­зованому на федеральній основі АРД Друга програма (ЦДФ) побу­дована за принципом централізму. її передачі транслюються з Майнца. ЦДФ існує на: свою частку прибутків з абонентної плати (вона отримує 30 % прибутків, що становить приблизно половину всього бюджету ЦДФ), на прибутки від реклами (третина бюджету), з інших джерел (наприклад, прибутків від процентів і використання прав).

ЦДФ виникла б червня 1961 р. у результаті укладення договору між землями. Телевізійна рада ЦДФ складається з 66 представників урядів земель і федерації, основних політичних партій та громадських органі­зацій загальнодержавного рівня. Незадовго до її утворення канцлер ФРН К. Аденауер спробував створити урядове телебачення шляхом ор­ганізації приватноправової компанії «Німецьке телебачення».

Однак ця спроба зазнала краху після того, як Федеральний конститу­ційний суд визнав урядове телебачення таким, що суперечить Конститу­ції. Всі громадські телерадіокомпанїї є публічно-правовими організація­ми, створеними на основі земельних законів та державних договорів, завдання та структура цих організацій визначається законодавством зе­мель. У цілому структура таких компаній відповідає певній схемі. На чолі її знаходиться інтендант, який відповідає за всі трансльовані програми.

Його діяльність контролюється двома органами: адміністративною радою, яка наглядає за адміністративними і фінансовими справами, і телерадіомовною радою, яка контролює зміст програм. Остання рада виступає гарантією «внутрішнього» плюралізму думок, бо складається з представників різних партій, профспілок, церкви, інших громадських об'єднань. Головне завдання телерадіомовної ради — не цензурувати зміст повідомлень, а стежити за тим, щоб програми не висловлювали точку зору тільки однієї групи населення чи партії.

Єдиною телерадіокомпанією, яка знаходиться у розпорядженні фе­дерації і фінансується урядом, є «Німецька хвиля». Але вона здійснює мовлення тільки за кордон, розповідає ненімецькій аудиторії про ре­алії німецького життя і роз'яснює точку зору німецького уряду на ті чи інші питання.

Основна відмінність між публічно-правовими і приватними теле-радіокомпаніями — це різниця в їх фінансуванні. Приватні компанії фінансуються в основному за рахунок прибутків від реклами (тільки одна з них, «Прем'єре», фінансується за рахунок* передплати глядача­ми). Публічно-правові компанії фінансуються за рахунок прибутків і від реклами, і від частини зборів за користування телерадіоприймача-ми. Але реклама на публічно-правовому телерадіомовленні підлягає на­багато більшим обмеженням, ніж на приватному. Важливо, що систе­ма публічно-правового телерадіомовлення постійно вдосконалюється. Останні поправки були внесені Третім Державним договором про змі­ни у Державному договорі про телебачення і радіомовлення і набрали чинності з 1 січня 1997 р.

Громадське мовлення США

Громадське мовлення розвивалося і в інших країнах, зокрема у США. Але у Сполучених Штатах розвиток отримало в основному не-комерційне радіомовлення. Перші некомерційні радіостанції з'явилися ще у 20-х pp. Вони виникали в багатьох університетах. У 30-і роки більшість таких радіостанцій закрилися через фінансові труднощі, так що в 1945 р. у США було лише 25 освітніх радіостанцій. Тоді Феде­ральна комісія зв'язку, яка розподіляє частоти, прийняла важливе рі­шення. Вона зарезервувала для некомерційного радіо 20 каналів на коротких хвилях. Крім того, після 1963 р. фінансову допомогу неко-мерційним радіостанціям став надавати федеральний уряд. Багато гро­шей надавали також різноманітні фонди, особливо Фонд Форда. 7 лис­топада 1967 р. президент США Л. Джонсон підписав Акт про Громад­ське мовлення. У цьому ж році була створена Корпорація публічного мовлення, а у 1968 р. — Національне публічне радіо (до його складу входять 650 місцевих радіостанцій). Все це призвело до бурхливого розвитку некомерційного радіомовлення. Корпорація публічного мов­лення — недержавна організація, яка розподіляє кошти, виділені Кон­гресом для розвитку публічного мовлення.

Більш повільно, але також розвивається система некомерційного телебачення. Воно виникло у середині 50-х pp. Поштовхом до її роз­витку стало створення Служби публічного мовлення у 1969 р. її утвори­ли 348 телестанцій. У 1990 р. у США було 1400 радіостанцій і 300 телестанцій некомерційного характеру. На кабельному телебаченні теж є своєрідна суспільна служба — Кабельно-супутникова мережа суспільних заходів (Сі-СПЕН). Вона не транслює рекламу і є безоплатною для ко­ристувачів. Зокрема саме Сі-СПЕН транслює засідання конгресу США.

Приблизно 17% витрат на некомерційне телерадіомовлення у Спо­лучених Штатах покривається за рахунок федерального бюджету. Крім того, гроші надаються у вигляді грантів на окремі програми, пожерт­вувань фондів (близько 22 %) та приватних осіб (20 %). Реклама на громадському мовленні в принципі заборонена. Тільки 5 % надходять від спонсорства. Вагоме джерело доходів — ліцензійні збори. На них спрямовується 2 % від доходів приватних мовників. Але, незважаючи на таку кількість різних джерел фінансування, нестача коштів зали­шається основною проблемою американського публічного телерадіо­мовлення. Некомерційне телебачення і радіомовлення у Сполучених Штатах розрізняються за своєю структурою.

Національне публічне радіо об'єднує окремі некомерційні радіостан­ції і саме продукує інформаційну продукцію. Служба публічного мов­лення здійснює лише керівництво взаємозв'язками між кількома най­більшими публічними телестанціями у різних куточках Америки. Станції, які бажають приєднатися до служби публічного мовлення, мають відповідати ряду вимог.

По-перше, їх мовлення за змістом має бути освітнього характеру, забезпечувати громадян об'єктивною інформацією та висвітлювати су­спільну проблематику.

По-друге, станції мають бути цілком незалежними від впливу не тільки адміністративних органів, але також будь-яких політичних та релігійних організацій.

По-третє, у фінансовому плані станція не має вести рекламну чи іншу комерційну діяльність. Від 4 до 7 % супутникового мовлення опе­ратори мають резервувати для передачі некомерційних освітніх та ін­формаційних програм.

На сьогодні публічне телерадіомовлення США пропонує амери­канській аудиторії інформаційні, культурні та освітні програми, здатні врівноважити потік розважальних програм, які йдуть комерційними мережами.

Шведське телебачення

У Швеції є три громадських мовника — Шведське телебачення, Шведське радіо, Освітнє мовлення. Всі вони є незалежними компанія­ми. З юридичної точки зору вони зорганізовані як товариства з обме­женою відповідальністю. До 90-х років минулого століття їх співвлас-

никами були так звані «народні рухи», тобто профспілки, освітні ор­ганізації, медіаоб'єднання тощо. Але із виникненням приватного мовлення багато з цих організацій стали займатися ним і, таким чи­ном, не могли залишатися співвласниками мовлення громадського.

За рішенням парламенту у 1994 р. система була реформована. Уряд створив фонд, який володіє та керує акціями усіх трьох громадських мовників. Завдання фонду — забезпечувати незалежність та некорумпо-ваність мовлення. Правління фонду призначається урядом відповідно до процентного співвідношення місць у парламенті між різними полі­тичними силами.

Цікавими є джерела фінансування громадського мовлення у Швеції. Це не прибутки від реклами (її на громадському мовленні немає), не державні дотації, а ліцензійний податок, який щорічно збирається з населення (близько 150 $ на рік). Невеличкі кошти надходять також від спонсорства.

Громадське мовлення у Франції

29 червня 2002 р. у Франції було прийнято закон, що реформує аудіовізуальний сектор. Він укріплює громадське мовлення, створюючи холдинг «France Television», який володіє і визначає стратегію трьох національних каналів: «France 2», «France 3» та «La Cinquieme». Голова холдингу обирається Вищою аудіовізуальною радою на 5 років. Обсяг реклами на громадському мовленні знижений до 8 хв/год. Крім того, цей закон визначає правові рамки розвитку наземного цифрового ефір­ного телебачення. Пізніше були визначені робочі завдання для громад­ського сектору наземного телебачення.

Громадські служби мають пропонувати споживачеві від 8 до 33 каналів, причому канали «France 2», «France 3», «La Cinquieme», «ARTE», парламентський канал, вісім регіональних каналів «France З», спеціальний канал новин, канал повторів передач, три загальнонаціо­нальних канали мають передаватися безкоштовно і в незакодованому вигляді. Від 55 до 70 % прибутків громадське мовлення у Франції от­римує від ліцензійних зборів. Від 19 до 41 % громадські канали у Фран­ції отримують від рекламних надходжень.

Польське радіо і телебачення

Цікаво проаналізувати досвід, який був накопичений у країнах Східної Європи. Наприклад, у Польщі перші недержавні радіостанції були створені у 1990 р. за рішенням Римсько-католицького костьолу.

У цілому ж радикальних змін система телерадіомовлення у Польщі зазнала після того, як у грудні 1992 р. сейм прийняв закон про радіо­мовлення і телебачення. Згідно з цим законом державне об'єднання «Польське радіо і телебачення» було перетворено в одне загальнонаціо­нальне і 17 регіональних акціонерних товариств для радіомовлення, а також одне - для телебачення. Всі акції в цих товариствах належать державі в особі міністра фінансів. Фінансуються публічні телерадіостан-ції з абонентських оплат, а розподілом коштів займається Національна рада з питань радіомовлення і телебачення. Додаткові кошти польські телерадіоорганізації отримують за рахунок реклами.

Громадські радіо і телеба.' Естонії

В Естонії спочатку були створені окремі громадські радіо і телеба­чення. Але у серпні 2001 р. рішенням уряду вони були об'єднані в одну юридичну особу — Естонське національне мовлення. Фінансування від­бувається за рахунок платних ліцензій на приватне мовлення.

Хорватське радіо і телебачення

У Хорватії у лютому 2001 р. було ухвалено закон «Про хорватське радіо і телебачення». Згідно з ним третій канал громадського мовника NRT приватизовано, мовник розділений на «Хорватське телебачення» і «Хорватське радіо». Правова форма змінена з «громадської компанії» (ця форма характерна для акціонерних товариств у Хорватії) на «гро­мадську організацію». Але ця організація буде повністю державна і підзвітна парламенту. Керують NRT рада, правління та директор. Рада у кількості 25 осіб складається з представників суспільних інституцій (навчальні, наукові установи, профспілки тощо).

Президент, прем'єр-міністр та голова парламенту призначають трьох членів ради. Причому серед членів ради не має бути жодного депутата чи посадовця. Рада має консультативні функції. Комерцій­ними питаннями займається правління, 7 членів якого призначають­ся палатою представників парламенту. Директор має виконавчі фун­кції і призначається на 4 роки. 10 % продукції замовляються у неза­лежних мовників. Реклама складає до 9 хв на годину, а телеторгівля заборонена. Політична реклама демонструватиметься лише в перед­виборний період. Надходження на фінансування компанії надходять із плати власників теле-, радіоприймачів. Розмір плати становить 1,5 % середньомісячного прибутку, виходячи зі статистичних даних попе­реднього року.

Перспективи, передумови та проблеми створення громадського мовлення в Україні

Особливої уваги потребує процес створення в Україні передумов для впровадження системи Суспільного (громадського) телебачення і радіо­мовлення, як це передбачено у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України. Вивчаються механізми формування та накопичення інформа­ційних ресурсів (телерадіопрограм) для майбутнього суспільного мов­лення, готуються пропозиції щодо проекту розбудови мережі суспільно­го мовлення поряд із державним. Відомо, що розвиток телерадіомовлен­ня в кожній країні має свою історію і нормативну специфіку.

Україна ^— чи не перша з пострадянських республік країна, у зако­нодавстві якої є окремий Закон про Суспільне телебачення. Ще 18 лип­ня 1997 року Верховною Радою України було прийнято закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України». Однак до кінця 2004 року жодних конкретних кроків зі створення «телерадіо­мовлення для людини» органами державної влади зроблено не було.

Лише сьогодні, завдячуючи радикальним змінам у політичному жит­ті нашої країни, дискусія щодо створення Суспільного телебачення пе­реросла у дієві кроки медіагромадськості та державних інституцій.

Законом України «Про телебачення і радіомовлення» (розділ 1, стаття 1) громадське телерадіомовлення визначено як «система поза­бюджетного неприбуткового загальнонаціонального, регіонального або місцевого телерадіомовлення, що створюється засновниками — юри­дичними та/або фізичними особами».

Це визначення є цілком адекватним і вичерпним для розуміння того, яким має бути громадське мовлення.

Важливими є два аспекти: громадське мовлення має бути, з одного боку, позабюджетним, а з іншого — неприбутковим мовленням. Гро­мадська система повинна функціонувати стабільно, але джерелом її існування не може бути бюджет (ні державний, ні місцевий). Поняття неприбутковості накладає обмеження на отримання прибутків від ко­мерційної діяльності.

У цьому й полягає основна складність започаткування зазначеної системи в Україні. Поки що немає механізму покриття витрат на утримання і розвиток системи за рахунок, наприклад, абонплати. Мож­ливі й інші джерела: добровільні пожертвування, продаж власних пе­редач тощо.

Подібний набір джерел фінансових надходжень притаманний краї­нам сталої демократії із високим рівнем доходів населення, потужної матеріально-технічної та творчої бази телерадіоорганізацій і не менш високим рівнем свідомості як бізнесових кіл, котрі без мотивації отри­мати реальний прибуток від спонсорських дій можуть внести певні

пожертвування на громадське мовлення, так і пересічних громадян, які готові сплачувати абонплату і не вважають її черговим завуальова­ним здирництвом держави.

Передумови та можливі моделі громадського мовлення

Серед засобів масової інформації традиційно переплітаються інте­реси і дії трьох партнерів: держави, приватних корпорацій і громадян. Власники ЗМІ, чиї інтереси обумовлюють редакційну політику і реаль­но впливають на зміст повідомлень, — визначають, до якого виду мож­на віднести конкретний ЗМІ: державних (та/або комунальних), при­ватних, громадських.

Важливою передумовою функціонування громадських медіа є діяль­ність ЗМІ на засадах плюралізму, існування в країні традицій неупе-редженої журналістики, спрямованої на об'єктивне висвітлення подій, ведення відкритої дискусії, а не на обслуговування державних чи при­ватних інтересів. З іншого боку, створення громадських ЗМІ у західних країнах у свій час сприяло становленню традицій плюралізму.

Фінансування громадських ЗМІ може здійснюватися з одного або одразу кількох основних джерел:

— передплата, роздрібна реалізація, абонентська плата від глядачів (слухачів);

— державний бюджет (наприклад: бюджетні дотації на доставку для громадських ЗМІ);

— комерційна реклама.

В окремих випадках допускаються додаткові джерела прибутку (продаж програм) або, навпаки, існують законодавчо закріплені забо­рони (на пожертви для функціонування громадських ЗМІ від окремих фізичних і юридичних осіб).

Економічна незалежність є необхідною запорукою відмежування від відомчих або вузькоприватних інтересів і максимального служіння суспільним інтересам.

Іншою передумовою для існування громадських ЗМІ є правові га­рантії й переваги, які формуватимуть умови діяльності таких ЗМІ в суспільстві й забезпечуватимуть необхідний для функціонування дійс­ної демократії громадський контроль за владою, на противагу «анга­жованим» ЗМІ (державних органів, партійним, приватним). Разом з тим поєднання грамотного правового регулювання і реального функ­ціонування передбачає наявність розвинутого громадянського суспіль­ства і високого рівня політичної культури.

Сучасна глобалізація інформаційного простору відкриває широкі можливості для громадської дискусії і плюралізму думок. Однак від-

криття країни для глобального інформаційного простору несе в собі також низку ризиків для традиційного громадського мовлення. До речі, британський політолог Джон Кін зводить їх до трьох ключових проблем функціонування громадських ЗМІ у світі:

— скорочення податкових надходжень (наслідком є вимушена комер­ціалізація громадських ЗМІ, що позначається на якості програм і допускає втручання приватних інтересів);

— проблема легітимності (громадські ЗМІ втрачають довіру членів су­спільства через упередженість, щодо неможливості однаково задо­вольнити смаки різних категорій громадян);

^— психологічні зміни (найсуттєвіші, оскільки технологічні інновації, супутникове телебачення, комп'ютерні мережі витісняють громад­ські ЗМІ К і примушують конкурувати з приватними медіа в бага­токанальному середовищі).

Вирішення цих проблем залишається питанням конкретного су­спільства, оскільки йдеться про складний спектр проблем, проаналізу­вати і розв'язати які можна лише з урахуванням особливостей місце­вого формування і функціонування ЗМІ.

Стаття 10 Європейської конвенції про транскордонне телебачення лише декларує загальні стандарти функціонування громадських ЗМІ, залишаючи прийняття основних регулятивних законодавчих актів ком­петенції держав.

Крім того, важливо розрізняти міжнародні документи, які мають рекомендаційний характер, і ті, що є обов'язковими до виконання. Останніх не так багато. Це, передусім, відповідні документи ООН і згадана Європейська конвенція; більшість же спеціальних рекоменда­цій Ради Європи не є юридично обов'язковими до виконання.

У країнах усталеної демократії ЗМІК і влада випрацювали при­йнятну для обох сторін систему стримувань і противаг. Класичними моделями функціонування громадського мовлення вважаються Велика Британія і Франція, де з посиленням ролі парламенту і появою полі­тичної опозиції найперше з'явилася незалежна, критично налаштована до дій влади журналістика.

З появою приватних ЗМІК держава стала жорсткіше застосовувати контроль і заборони з переконання, що приватний сектор неспромож­ний підтримувати ідеал служіння суспільству. Громадські ЗМІК Великої Британії, в тому числі такі медіагіганти, як Бі-Бі-Сі, зазнають впливу нових правил та обмежень і вимушені працювати в умовах жорсткої журналістської етики. Це є зараз серйозною проблемою для британсь­кої журналістики, яка, ймовірно, шукатиме шляхи її розв'язання за допомогою традиційно-правових гарантій, однією з яких є потужний профспілковий рух.

Члени журналістських профспілок, а також представники різних меншин складають Громадську раду Бі-Бі-Сі, що має максимально спро­щену структуру. Вони укладають договір із генеральним директором і мають право і змогу здійснювати певний контроль за його діяльністю.

Визначальним для англо-французької моделі стало те, що вона скла­далась за взаємодії держави і ЗМІК в умовах громадянського суспіль­ства. Це обумовлює стиль поводження обох сторін і сьогодні. Саме тому, наприклад, поняття «державне» і «громадське» телебачення у Франції - це, по суті, синоніми. Держава фінансує його на 25 % (інші 75 % надходять з абонентської платні), а для забезпечення його авто­номності створила Вищу аудіовізуальну раду, незалежну від інших ор­ганів влади.

Американська модель представляє свій сценарій розвитку громадсь­ких ЗМІ. На відміну від британських журналістів, американські пра­цюють в умовах, не обмежених етичними нормами і правилами щодо засобів. Практично всі медіа є приватними за формою власності й еко­номічно незалежними від держави. Цікаво, що на першому місці в їхніх статутах виписане неодмінне служіння суспільству. Проте фак­тично американські ЗМІ працюють за моделлю, яку запропонував сво­го часу Волтер Ліпман — майже всі ЗМІК сьогодні підпорядковані владі рекламодавця чи спонсора.

Протягом останніх десятиріч найбільших успіхів у втіленні ідеалу служіння ЗМІ суспільству досягай скандинавські країни. Треба зазна­чити, що, крім забезпечення ефективного правового регулювання, цьо­му сприяв високий рівень політичної культури і громадської актив­ності у зазначеному регіоні. А також те, що в цих державах вдалося уникнути політизації засобів масової інформації.

Найбільш доречним для дослідження української перспективи є польський досвід. Упорядкування ринку польських ЗМІ почалося 1992 року з прийняття закону про телебачення і радіомовлення, який вре­гульовував діяльність комерційного та передбачав створення громадсь­кого мовлення. Наступним етапом було законодавче регулювання лі­цензування цієї діяльності.

У цілому можна констатувати, що в Україні нині відсутні головні передумови для стабільного і ефективного функціонування громадсько­го мовлення: плюралізм ЗМІ, правове регулювання діяльності громадсь­ких ЗМІ; економічна незалежність органів громадського мовлення.

Концепції створення громадського телерадіомовлення в Україні

Одразу після того, як почалися розмови про впровадження в Ук­раїні громадського мовлення, безліч фахівців почали пропонувати свої

концепції його створення. На жаль, усі вони не відрізнялися особли­вою оригінальністю і були схожими одна на одну.

На сьогоднішній день до розгляду можна прийняти три концепції, побудови громадського телебачення в Україні:

• побудова громадського телебачення шляхом знищення системи дер­жавного загальнонаціонального мовлення на матеріальній, техніч­ній та творчій базі Національної телекомпанії України і каналу мовлення УТ-1 зі зміною відповідного статусу компанії і каналу;

• докорінна перебудова роботи НТКУ на основі концентрації всіх на­явних ресурсів держави з поверненням ситуації в аудіовізуальному просторі України в правове і законне поле і створення громадського телебачення шляхом поступового виокремлення зі структури НТКУ після забезпечення належної матеріальної, технічної, творчої бази в самостійну конкурентоспроможну телевізійну компанію із власним каналом мовлення (або системою розповсюдження програм);

• створення окремої нової телевізійної телекомпанії «Громадське те­лебачення» зі створенням матеріальної, технічної та творчої бази та власним каналом мовлення.

Слід звернути увагу на той факт, що в суспільстві намагаються сфор­мувати однобоке уявлення про можливості створення громадського телебачення в Україні. Полеміку штучно спрямовують в одне русло — русло знищення найпотужнішої телевиробничої структури нашої дер­жави: Національної телекомпанії України.

При цьому практично не розглядаються інші точки зору, публічно не обговорюються інші думки, що явно суперечить основним принци­пам побудови громадянського суспільства — вільному висловлюванню різних думок і протилежних точок зору, критичному аналізу різних підходів і доказів фахівців-телевізійників.

Засади, на яких традиційно будується суспільне мовлення у краї­нах сталої демократії:

• стратегічне керівництво та контроль мають бути покладені на На­глядові ради, Адміністративну раду, які повинні формуватися за прозорими та чіткими принципами;

• джерела фінансування, порядок їх формування та надання мають унеможливити тиск з боку як державних органів, так і будь-яких фінансово-політичних груп;

• утвердження принципів редакційної політики, які ґрунтуються на пріоритетах інтересів Людини та Суспільства, а не Держави та Ка­піталу;

• програмна політика, яка спрямовується на представлення інтересів основних груп суспільства, включаючи національні меншини, та складається з інформаційного, освітнього, культурного та розва­жального компонентів.

Таким чином, суспільне мовлення має бути фактором становлення соціальної злагоди та національної єдності країни, виразником мен­тальності та культури її населення. Суспільне мовлення має обслугову­вати все населення країни (або регіону, якщо воно має регіональний характер). Це означає, що кожна родина, кожен мешканець повинен мати можливість отримувати програми цього мовлення.

Крім того, програми суспільного мовлення мають бути спрямовані на всі групи та прошарки населення, незалежно від їхнього майнового, вікового, статевого, освітнього, релігійного статусу чи інших інтересів. Звичайно, окрема програма не може спрямовуватися на все населення та подобатися всім, але кожна передача має задовольняти інформаційні потреби конкретних груп суспільства. Звичайно, суспільне мовлення ма­тиме менший рейтинг, ніж комерційне. В усьому світі це пояснюється тим, що комунікатор тут не «спускається» до рівня аудиторії (як це в основному роблять комерційні канали), а «підтягує» її до свого рівня.

Система фінансування — одна із ключових проблем побудови громадського мовлення

Важливим є питання фінансування діяльності суспільного мовлення. У більшості країн — це абонентна плата (в Німеччині, Великій Бри­танії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Бельгії, Швеції, Швейцарії, Туреч­чині, Чехії, Японії вона становить від 59 до 100 % прибутків компаній суспільного мовлення). Винятками є Іспанія, Португалія, Канада, Нова Зеландія, Австралія, ПАР, де основними джерелами прибутків є пряма державна підтримка і реклама. У Польщі та Франції, окрім абонентної плати, кошти у значній кількості надходять також від держави, рекла­ми та продажу власного продукту. 45 % отримують громадські мовни­ки в Австрії від ліцензійних зборів. Є ліцензійні збори у Німеччині, Бельгії, Ірландії, Нідерландах. В Ірландії 15 % прибутків громадський мовник отримує від ліцензійних зборів від кабельних операторів, а 50 % надходить від реклами.

Видаються доречними побоювання, що населення не сприйме ідеї абонементної плати, бо будь-які форми мовлення все одно фінансують­ся громадянами. Різниця в тому, що за державне телебачення населення платить як платник податків, за комерційне ~ як споживач товарів та послуг, за кабельні канали ^— як абонент, а за суспільне мовлення — як громадяни. Крім того, було прийнято ряд міжнародних угод, які стосу­валися безпосередньо громадського телебачення і радіомовлення.

Основним джерелом фінансування (але не єдиним) має бути або­нентна плата телеглядачів і радіослухачів. Крім того, треба залучати інші форми громадського фінансування, а також рекламу у тій мірі,

в якій вона відбиває конкурентне середовище. Обумовлюється вільний доступ громадських ЗМІ до інформації, матеріалів і обладнання нарів­ні з державними мас-медіа. Вважається, що громадське телерадіомов-лення є дійовим засобом для знищення монополії держави в інформа­ційному просторі та інструментом побудови вільного й демократично­го суспільства.

Нині в Україні гостро постала проблема створення громадського телебачення, яке б відображало проблеми всіх соціальних груп та звер­талося до держави від імені суспільства. Паралельно з цим однією з основних цілей України на шляху її розвитку та руху до європейських структур має стати побудова громадянського суспільства. І саме розви­ток мовлення, яке представлятиме і захищатиме інтереси громадян перед владою, є запорукою успішного формування в Україні грома­дянського суспільства.

На першому етапі управління Громадським телебаченням здійсню-