2.Жрецтво

Жрецтво (одн. жрець, род.від. жерця мн. жерці) — суспільна (станова чи кастова) група людей, що виконували релігійні обряди. Найбільшого розвитку досягло в Єгипті, Індії, Іудеї та ін.

На відміну від релігій Сходу, в Греції не було ж. в загальноприйнятому розумінні: у полісах кожен громадянин міг приносити жертви, виконувати очищення, узливання та інші священні дії. Жерця, як правило, обирали на рік або на кілька років, часом призначали жеребкуванням. Деякі «посади» жерців діставались у спадщину на ціле життя (Евмольпіди в Елевсіні, Бранхіди в Дімах). В елліністичний період сан жерця можна було купити.

Жерцем міг бути лише повноправний громадянин, здоровий психічно й фізично. Жриці іноді мусили зберігати цнотливість (наприклад, жриці Артеміди в Орхомені). Деякі з них були обмежені в їжі (жриці Посейдона не повинні були їсти риби), іншим заборонялося заходити до лазні, до родинної господи тощо. Жерці не мали особливої платні за свою роботу, але брали частину м'яса жертовних тварин та подарунки віруючих. В античній Греції державним культом відали найвищі службові особи, а не жерці (в Афінах — архонти-басилеї). У Римі ж. організовувалося в колегії, обов'язком яких був громадський культ (родинним культом відав господар дому). Римське ж. відігравало більшу роль у житті суспільства, ніж грецьке.

У Римі жерці були службовими особами, відали календарем, оберігали закони, вступали в міжнародні зносини, засідали в сенаті тощо. Понтифіки, фламіни, весталки були високими колегіями жерців. Великий вплив на суспільне життя країни мали авгури; салії обслуговували культ Марса Квіріна; арвальські брати, луперки, жерці Фавна відали сільськогосподарським культом. Християнство перейняло чимало римських культів. У переносному значенні жрець — той, хто присвячує себе служінню чомусь: жрець Аполлона — митець, жрець Морфея — сплюх (жарт.), жрець Вакха — п'яниця тощо.

3.Спільні та відмінні риси між шаманізмом і жрецтвом.

Найпомітнішу схожість шаманізм має з жрецтвом. Це природно. Адже своїм виникненням обидва явища завдячують одним і тим самим соціальним та духовно-практичним передумовам. Та й історична епоха їх появи фіксується дослідниками як синхронна в часовому вимірі. З огляду на це порівняльний дискурс систем шаманізму та жрецтва слід здійснювати в двох ракурсах - соціальному та світоглядно-парадигмальному.

Розпочнімо з останнього, адже охарактеризувати соціальні функції обох феноменів можна лише на підставі чіткого усвідомлення критеріїв, за якими визначаються якісна специфіка й самобутність кожного з них.

Глибинною онтологічною основою виникнення як жрецтва, так і шаманства є неперебутнє існування в тілі людської культури опозиції двох взаємовиключаючих та водночас і взаємодоповнюючих сфер: сакрального та профанного. Вони втинаються в усі окреси життєвого світу й життєвого досвіду людей, численні форми їх взаємодії витворюють різноманіття вияву феномена релігійності. Уявлення про сакральне та вияви ставлень до нього породжують у людині впевненість у тому, що ці ставлення її до священного начала лежить в підложжі її устремлінь, призначень і навіть суто побутових, щоденних справ та дій.

Отже, необхідні максимальне утаємничення сакрального, ізоляція його від явищ профанного світу, в тому числі й від людини як істоти профанної. Звідси - численні табу, обмеження, застереження.

З іншого боку, згадана ізоляція неминуче й парадоксально обертається відчуженням сакрального від людини, втратою ним своєї магнетичної сили, відчуттям безпосередньої й повсякчасної присутності. Зрозуміло, що така ситуація не може тривати довго.

Обидва щойно названі фактори дістали в історії своє розв'язання в появі феномена посередника між людиною та сакральним. Їх першим історичним втіленням стали жерці, чаклуни, шамани...

Є дуже багато як спільного, так і відмінного між цими групами обраних і втаємничених представників. І написано про це теж чимало. Але нас цікавить наразі відмінність між жерцями й шаманами, бо, як видається, ця відмінність, розглянута в метафізичному ракурсі, уособлює собою два різних віддавна вироблених людиною способи свого духовного самоствердження.

М.Еліаде настійливо й послідовно обстоює думку, що найважливішою відмітною рисою шаманізму є екстаз та пов'язаний з ним "вихід" душі тіла шамана під час камлання, "подорож" душі в інші світи. Жрець, на відміну від шамана, не вдається до екстатичних форм здійснення обрядів, не прагне до виходу душі за межі тіла та цього світу під час здійснення священних функцій.

Це переконання видатного вченого має, безперечно, ваговите значення в дослідженнях з шаманізму. М.Еліаде наводить якісні відмінності в психологічних станах суб'єктів священнодійств. Такий підхід може бути досить продуктивним під час вивчення історії формотворень людського духу. Однак, якщо шаманізм розглядати не з боку специфіки здійснення обрядодій чи ієрархії міфологічних персоналій, а з боку його глибинних метафізичних означень, то стає зрозуміло, що думка Еліаде потребує певного доповнення. Висловлю припущення, що за умов щойно запропонованого ракурсу розгляду шаманізму на чільне місце в його якісній своєрідності починають виступати безпосередній контакт людини з вищими духовними істотами, їхня безпосередня взаємодія або протистояння.

Тим часом жрецтву притаманна опосередкованість таких контактів. Гадання на кістках, на внутрішніх органах тварин, вгадування волі вищої істоти через подуви вітру, щебет птахів і т.д. і т.п. - це ознаки спілкування не з самими богами чи духами, а з опредметненими продуктами їх одкровення. Самі ж боги лишаються недоступними людині для безпосереднього спілкування. А це - якщо взяти явища обрядів та їх міфологічних підоснов в означеннях метафізичного наповнення - вже дещо зовсім інше. Перед нами - ознаки інакшого статусу людини в системах "людина - сакральне", "людина - світ", "людина - боги". Іншими словами, жрецтво втілює свій особливий, відмінний від шаманстського онтологічний статус людини, історично й екзистенційно інший тип відношення людини до сакрального. А розмаїття способів опосередкованого спілкування жерців з богами чи духами тільки оприявнює розмаїття опредмечень цієї форми, підтверджує її існування.

У цьому разі й екстаз та "подорожі" шамана - це лишень засоби, діяльнісні вияви окремішності метафізичних основ шаманізму, розуміння ним онтологічного статусу людини. У системі шаманізму людина може (за певних обставини і після низки посвячень-перетворень) набути статусу істоти, здатної до прямої взаємодії з вищими духовними істотами й достойної такої взаємодії. Та, зрештою, й самі "подорожі" шамана, як свідчать новітні дослідження, не є єдиним засобом спілкування його зі світом духів і богів. Якщо в деяких сибірських народів шаман лікує, наприклад, хворобу ніг людини (себто у випадку, коли душа хворого "не викрадена духами"), то він не подорожує в інший світ. Натомість він скликає своїх духів-помічників, вселяє їх у себе або в тіло хворого з метою вигнати звідти духа хвороби.

Отже, з духами і в цьому випадку шаман все ж спілкується, при цьому контакт відбувається знову-таки безпосередньо. Шаман вислуховує аргументи духа, домовляється з ним, шантажує його, вступає з ним у поєдинок та ін. А для означень метафізичної площини шаманізму головне саме це, а не екстаз чи "подорож". У цьому плані слід відмежовувати від шаманізму наявні в багатьох культурах світу обряди звернень до богів із запрошенням їх на спільну з людьми трапезу, до спільного здійснення обрядодій та ін. Такого типу явища властиві системі жрецтва. До арсеналу жрецьких можемо віднести і звичай, коли тибетці відганяють злих духів калаталами або коли український селянин запрошує богів завітати до його господи на спільну вечерю в Святвечір. Вони принципово відрізняються від явищ "зустрічі" шамана віч-на-віч з духом, під час якої, як щойно вже було сказано, шаман, застосовуючи свої людські душевні й духовні властивості (хитрість, логіку, знання слабких сторін духа) або ж застосовуючи свої знання з царини демонології (знаючи про підпорядкованість цього духа іншому духові або богу), намагається прогнати духа чи умовити його покинути тіло хворого, погрожує йому, намагається підкупити тощо.

Як бачимо, в метафізичному плані жрецтво й шаманізм становлять собою принципово різні історичні форми культурної самосвідомості людства, втілюють різні уявлення про місце й роль людини в світі.

Треба сказати, що розрізнення жерців і шаманів відоме здавна. У згаданій вже праці Еліаде пише, що індоєвропейці убачали в образі одного з найголовніших богів давньоіндійської міфології Варуни "Великого Мага", а в образі скандинавського верховного бога Одіна - великого екстатика. Цей висновок Еліаде дістає підтвердження й шляхом етимологічного аналізу: "Етимологія імені Одіна (Водана) вказує на збудження і поетичне натхнення, на шаманський екстаз. Таке значення давньоісландськогоOdr (пор. готське wops, "шаленствуючий", і латинське vates, "поет", "провидець"). Відомі нам з історичних джерел способи відправлення релігійних культів, здійснення священних обрядів також засвідчують, що різним культурам були притаманні як шаманські, так і жрецькі обрядодії. Так, способи здійснення культових церемоній скіфськими священнослужителями вказують на їх відмінність від шаманізму. Геродот пише про гадання скіфів за допомогою вербових прутиків. Відомо також про гадання в Скіфіїенареїв за допомогою липової кори. Подібних фактів з історії розвитку різних культур можна навести ще багато.