3. Альбер Камю (1913 — 1960) зробив головною проблемою своєї екзістенциональной філософії проблему значення життя.

Головна теза філософа — життя людини по суті безглузде.

Більшість людей живе своїми дрібними турботами, радощами, від понеділка до неділі, з року в рік і не додає свого життя цілеспрямованого значення.. Життя людини - абсурд (у перекладі - не обгрунтована).

Камю приводить два головні докази абсурдності, безпідставності життя.

• зіткнення із смертю — при зіткненні із смертю, особливо близькою і раптовою, багато що, що раніше здавалося важливим для людини, - захоплення, кар'єру, багатство — втрачає свою актуальність і здається безглуздим, не вартим самого буття;

• зіткнення з навколишнім світом, природою — людина безпорадна перед існуючою мільйони років природою ("Я відчуваю запах трави і бачу зірки, але ніяке знання на Землі не може мені дати упевненість, що цей світ мій").

У результаті значення життя, по Камю, знаходиться не в зовнішньому світі (успіхах, невдачах, взаємостосунках), а в самому існуванні людини.

4. Мартін Хайдеггер (1889 — 1976) займався розробкою самих основ екзістенционалістічеського розуміння предмету і задач філософії.

Екзістенция, по Хайдеггеру, - буття, до якого людина сам себе відносить, наповненість буття людини конкретикою; його життя у тому, що йому належить і що є для нього суще.

Отже, людина, бажаючи залишитися самим собою, повинна протистояти "іншим", відстоювати свою ідентичність. Тільки в цьому випадку він буде вільний.

Відстояти свою ідентичність в поглинаючому людину навколишньому світі — головна проблема і турбота людини.

Філософія екзистенціалізму дуже популярна в сучасній Західній Європі і актуальна для неї. Дана проблематика (життя людини, його проблеми) може стати основним питанням філософії в майбутньому, відсунувши на другий план проблему первинності і відносин матерії і свідомості.

Філософська антропологія - напрям в філософії, якій претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про годину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, бо проблема людини - це проблема виникнення живого взагалі в контексті загальної еволюції. Ця течія була заснована М.Шелером (1874-1928) та згодом набула багатьох прихильників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е.Ротхакер (1888-1965), Г.Плеснер (1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об’єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте людину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаючи до її розуміння результати багатьох наук.

Існує дві гілки в сучасній антропології. 1.Біологічна /Гелен, Лоренц/; 2.Функціональна /Зіммель, Кассірер/.

Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина - це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження. Людина є біологічно недостатньою, бо вона захищена інстинктами, "не завершена" і "незакріплена" в своїй тваринно-біологічній організації. Звичайно, що це складне науково-світоглядне питання, розв'язання якого залежить від рівня розвитку науки - аналізу великого масиву фактичного матеріалу, що підтвердить або спростує уявлення про еволюцію людини. Достовірно стосовно цього можна сказати, що завдяки успіхам медицини, соціальної гігієни, прогресу взагалі адаптичні потенції людини значно знизились, а деякі з них зовсім не функціонують. Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність - інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю, як істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Адже немає діяльності незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.

Персоналі́зм (лат. persona — особа) — релігійно-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ — як вияв творчої активності верховної особи — Бога.

Персоналізм виник наприкінці 19 ст. в США. . В 30-х роках 20 ст. сформувався французький варіант персоналізму (Е. Муньє, Ж. Лакруа). Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність, воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб, яку увінчує верховна особа — Бог. Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи або як те, що набуває значення лише тоді, коли включається у досвід особи. Хоч персоналізм є в основному різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому є суб'єктивно-ідеалістичні елементи, що особливо виявляються в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оцінювальній здатності окремої особи. Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури. Головне соціальне завдання, за персоналізмом, полягає в тому, щоб «перетворити особу», а не суспільство.

Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями.

В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і над Я. найпотужнішим та вирішальним чинником людської психіки. Несвідоме З.Фрейд називає “Воно”, оскільки його дія є безособовою, анонімною; свідоме – “Я”, а надсвідоме – “Над-Я”.

. У зміст несвідомого, за З.Фрейдом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: “Лібідо” – сексуальний інстинкт, та “Танатос” – інстинкт смерті і руйнування.

Фрейдизм - це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості, культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами несвідомого. Несвідоме визначається прихильниками фрейдизму по-різному. У самого Зігмунда Фрейда - це психосексуальне устремління, у Фрідріха Адлера - комплекс неповноцінностей і прагнення до самоствердження, у Карла Юнга - колективне несвідоме і його архі-тиаи (першообрази матері-землі, мудрого старого демона тощо, що лежать у основі міфів, символіки народної творчості, сновидінь тощо), у Леопольда Ранка - первинна травма народження. Фрейдизм представляє культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого. Такими перетвореннями служать сублімація психосексуальної енергії, компенсація почуття неповноцінностей, інтеграція елементів колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми народження - відповідно у різних школах фрейдизму.