29. Мотиви та цілі діяльності.

Мета — це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти у своїй діяльності. Без мети не може бути свідомої діяльності. Цілі людської діяльності виникли й розвивались історично, у процесі праці. Вони породжуються суспільним життям, умовами, в яких живе людина, і залежать від виконуваних людиною ролей, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальних особливостей. Цілі бувають близькі та віддалені. Віддалена мета реалізується в низці ближчих, часткових цілей, які крок за кроком ведуть до здійснення віддаленої мети, що висувається на далеку перспективу. Суспільно важлива, змістовна мета стає джерелом активності осо- бистості. Тільки велика мета народжує велику енергію. Така мета вик- ликає єдність розумової, емоційної та вольової діяльності, цілеспрямо- вану зосередженість свідомості на поставлених цілях. “Рефлекс мети”, писав І. Павлов, має величезне життєве значення, він є основною фор- мою життєвої енергії людини. Життя тільки у того змістовне, хто весь час прагне до певної мети. Як тільки зникає мета, воно стає безбарв- ним, непривабливим. Мотив — це внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до діяль- ності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов’язані з її органічними та культурними потребами. Потреби породжують інте- реси, тобто спрямованість особистості на певні об’єкти з метою пізна- ти їх, оволодіти ними. Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні потреби (в їжі, одязі, житлі), духовні та культурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане і найближчим часом) та віддалена (здійснення бажаного планується на тривалий час). Розрізняють мотиви і за рівнем усвідомлення. Бувають яскраво й чітко усвідомлювані мотиви — обов’язки перед колективом, відповідальність, дисциплінованість та ін. Але в багатьох випадках діють неусвідомлювані спонуки, наприклад звички, упереджене ставлення до певних фактів життя, людей тощо. Проте незалежно від міри усвідомлення мотиву діяльності він є вирішальним чинником у досягненні поставленої мети. Цілі та мотиви діяльності людини визначаються суспільними умо- вами життя, виробничими, навчальними, ігровими відносинами. Між цілями та мотивами діяльності людей існує певний зв’язок. З одного бо- ку, мета та мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визнача- ють її зміст і способи виконання, а з іншого — вони й формуються у процесі діяльності, під впливом умов, за яких вона відбувається. У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інте- реси, ідеали та переконання — виробничі, розумові, естетичні, спор- тивні.

30. Рушійні сили розвитку особистості.

Основними рушійними силами розвитку особистості вихованця є:  • рівень розвитку особистості та її ідеали, життєві цінності й настанови;  • потреби, мотиви, мотивації особистості та моральний обов'язок;  • життєві домагання особистості та її можливості;  • спадкові дані та потреби виховання;  • емоційно-почуттєва сфера особистості;  • особливості протікання нервово-психічних процесів особистості тощо.

Таким чином, вивчити своїх вихованців – означає виявити особливості підструктур психологічної структури особистості, визначити закономірності їхнього прояву в формуванні та розвитку особистості, виокремити рушійні сили їх розвитку і формування, на цій основі прогнозувати процес виховання. Тому вихователям слід знати вікову періодизацію особистості – поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.

Г. С Костюк трактував вік у психології як конкретний відносно обмежений у часі ступінь психічного розвитку, що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних и психічних змін, не пов'язаних з індивідуальними особливостями, однаковими для всіх людей. Вікові психічні особливості зумовлені історичним розвитком, спадковістю, вихованням, змістом і характером спілкування і діяльності людини. При цьому спілкування і діяльність, на його думку, безпосередньо впливають на терміни переходу від однієї вікової стадії до іншої.  Д. Б. Ельконін на основі ідей Л. С Виготського і О. М. Леонтьева створив загальноприйняту у вітчизняній психології науково-продуктивну концепцію періодизації психічного розвитку особистості. Він основні періоди психічного розвитку особистості визначав за такими психолого-педагогічними критеріями:  по-перше, віковий розвиток розумів як загальну зміну особистості, формування нового плану відображення дійсності, зміни в діяльності та життєвій позиції, встановлення особливих взаємин з оточенням, формуванням нових мотивів і ціннісних настанов;  по-друге, він дотримувався думки Л.С.Виготського про внутрішню детермінованість розвитку та його цілеспрямований, розвивальний, стрибкоподібний характер;  по-третє, базувався на конкретно-історичному розумінні природи дитини;  по-четверте, брав за основу розвитку якісні й суттєві ознаки в їх системному зв'язку. Особливу увагу він звертав на діяльнісну інтерпретацію розвитку людини.

Можна подати таку узагальнену вікову періодизацію розвитку особистості:  1. Період немовляти (від народження до одного року).  2. Період раннього дитинства (від 1 до 3 років).  3. Дошкільний вік (від 3 до 7 років).  4. Молодший шкільний вік (від 7 до 10 років).  5. Середній шкільний, або підлітковий вік (від 10 до 15 років).  6. Старший шкільний, або юнацький вік (від 15 до 18 років).

Зрозуміло, межі вікових періодів відносно рухомі. Це залежить від природного потенціалу дітей, характеру і змісту провідного виду діяльності та виховного впливу на них. Кожен вік має свої особливості. Тому вихователю слід ураховувати характерні для кожного вікового періоду соціальну ситуацію розвитку, зміст, методи і форми навчання й виховання, провідний вид діяльності, рівень розвитку свідомості й самосвідомості вихованця. Також має місце проблема акселерації – прискореного індивідуального розвитку дитини, за якого середньофізичні та психофізіологічні її константи випереджають оптимальні.  Отже, формування і розвиток особистості вихованця може бути цілеспрямованим, самостійним або стихійним, залежно від педагогічно обгрунтованої діяльності вихователя, спілкування, поведінки учнів.

31. Теорії темпераменту. Характеристика типів темпераменту.

1. Гуморальна теорія, якій уже понад ХХV століть (від латинського humor -- волога) пов'язує темперамент з особливостями внутрішнього середовища організму.

Перші відомі нам спроби пояснити індивідуальні відмінності людей здійснив відомий давньогрецький лікар Гіппократ (V ст. до н. ери). Він вважав, що стан організму залежить від певного співвідношення рідин, які є в організмі - кров, лімфа, жовч. Пропорція, в якій змішуються ці рідини називають "красис". Пізніше римські лікарі позначили це поняття лат. temperamentum, що означає "необхідне співвідношення частин" > термін темперамент.

Далі римський лікар та послідовник Гіппократа Гален дійшов висновку, що ці відмінності зумовлені різним співвідношенням основних видів рідин в організмі. Якщо переважає кров - людина - сангвінік (sanguis - кров), слиз - флегматик (phlegma - слиз), жовта жовч ( сhole - жовч) - холерик, чорна жовч - меланхолік (melaina chole). Ця теорія дістала назву гуморальної теорії темпераменту Гіппократа - Галена і довгий час була провідною. До середини XVII ст. всі дослідники вбачали анатомо-фізіологічні основи темпераменту в будові та функціонуванні кровоносної системи. Так, німецький філософ Кант вважав, що природною основою темпераменту є індивідуальні особливості хімічного складу крові.

Близькі до такої точки зору ідеї російського педагога, анатома і лікаря П. Лесгафта (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.), який розробив теорію, в якій основою темпераменту є особливості системи кровообігу (товщина стінок, діаметр просвіту кровоносних судин, будова і форма серця). Діаметр і товщина стінок визначають швидкість і силу кровообігу, а від цього залежить швидкість обміну речовин, і в підсумку - індивідуальна характеристика темпераменту як міри збудження організму та тривалості реакцій.

2. Соматичні теорії. (гр. soma - тіло) пов'язували якості темпераменту із будовою тіла.Французький лікар Клод Сіго (20 рр. ХХ ст.) створив типологію, за якою кожній системі організму відповідає певне зовнішнє середовище, що впливає на цю систему: повітря - джерело дихальних реакцій, їжа - реакцій травлення, фізичне середовище - моторних реакцій, соціальне середовище - мозкових реакцій. Переважання певної системи призводить до специфічних реакцій індивіда на зміни навколишнього середовища, тобто кожному типу будови тіла відповідають певні особливості темпераменту. Виходячи з цього, К. Сіго вирізнив чотири основних типи будови тіла та, відповідно, темпераменту: дихальний, травний, мускульний та мозковий.

Е. Кречмер у 1921 р. у своїй праці "Будова тіла та характер" стверджував, що "люди з певним типом будови тіла мають певні психічні особливості та схильність до психічних захворювань". Кречмер стверджував, що у здорових людей існує залежність між будовою тіла та психічними якостями і визначав три типи темпераменту, що залежать від типу будови тіла.

1) лептосоматик (leptos - слабкий) - тендітна будова, високий зріст, витягнуте обличчя, довгий ніс - тип темпераменту шизотимік;

2) пікнік (pyknos - товстий) - велика кількість жирової тканини, надмірна повнота, малий або середній зріст, великий живіт, кругла голова - тип темпераменту циклотимік;

3) атлетик (athlon - боротьба) - розвинена мускулатура, міцна будова тіла, високий або середній зріст, широкі плечі, вузькі стегна, випуклі кістки обличчя - тип темпераменту іксотимік;

4) диспластик (dys - погано; plastos - сформований) - будова безформна, неправильна. Можливі різні деформації тіла. Тип темпераменту змішаний або не визначається зовсім.

У 40-і рр. 20 ст. У. Шелдон визначив якості темпераменту залежно від переважання функцій певних органів тіла:

1) вісцеротонія (viscera - нутрощі) - вісцеротоніки;

2) соматотонія (soma - тіло) - соматотоніки;

3) церебротонія (cerebrum - мозок) - церебротоніки;

4) змішаний тип.

3.Нервова теорія І.П.Павлова.

Основа темпераменту - властивості центральної нервової системи, врівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування. Поєднання цих властивостей створює певний тип нервової системи, який обумовлює і тип темпераменту, тобто індивідуальні особливості протікання психічних процесів. Дослідження властивостей нервової системи, здійснені в межах нервової теорії темпераменту, довели складність їх структури, зумовлену багатоаспектністю роботи мозку.

Криза нервової теорії зумовила появу у середині ХХ ст. конституційної теорії темпераменту.

4. Конституційна теорія темпераменту - своєрідний синтез попередніх підходів до вивчення природи темпераменту. (Василевський, Русалов, Стреляу).

Згідно з цією теорією, темперамент ґрунтується на роботі цілісного організму в сукупності його біохімічного, соматичного і нейродинамічного рівнів. Серед них властивості нервової системи є характеристикою найвищого рівня і тому вони найщільніше пов'язані з властивостями темпераменту. Принаймі вплив на властивості обмінних процесів організму опосередковується впливом нервової системи.

Загалом ж, темперамент базується не на властивостях нервової системи самих по собі, а на властивостях багаторівневої конституції організму людини, закріпленої в її спадковому апараті.

Проте ця теорія має більше гіпотетичний характер, що пояснюється труднощами дослідження різних рівнів функціювання організму та переходів між ними у їх відношенні до властивостей темпераменту.

Таким чином, протягом історії проблема темпераменту вивчалася в межах гуморальної, соматичної, нервової та конституційної теорій. Кожна з них бере за основу темпераменту ті чи інші властивості організму.

Очевидно, що природні передумови темпераменту існують. Серед них властивості нервової системи безпосередньо стосуються темпераменту і визначають стійкість його виявів. Тому, щоб ознайомитись із фізіологічними основами темпераменту, ми докладніше розглянемо вчення І.П. Павлова.

Назви основних типів темпераменту (сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік) збереглися від часів Гіппократа, і ними користуються в сучасній психології. Кожному окремому типу темпераменту притаманні свої характерні особливості.

Сангвінік - людина із сильною, зрівноваженою, жвавою нервовою системою. Він має високу швидкість реакції, його вчинки обмірковані. Завдяки життєрадісності сангвініку властива висока опірність труднощам життя. Він любить жарт, часто стає організатором, душею компанії. Жвавість нервової системи обумовлює мінливість його почуттів, прихильностей, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до змін умов життя. Це товариська людина, що легко вступає в контакт із новими людьми, і тому в неї широке коло знайомств, хоча вона і не відрізняється сталістю в спілкуванні і прихильностях. Сангвінік - продуктивний діяч, але лише тоді, коли в нього є цікава йому справа, тобто при постійному збудженні. У протилежному випадку він стає нудним, млявим, відволікається. Сангвінік легко переключається з однієї справи на іншу. У стресовій ситуації діє активно, зберігає самовладання. Сангвініки найпродуктивніші в роботі, яка потребує швидкої реакції і водночас зрівноваженості.

Флегматик - людина із сильною, зрівноваженою, але інертною нервовою системою. Внаслідок цього на зовнішні впливи реагує повільно, неговіркий. Емоційно зрівноважений, його важко розсердити, розвеселити. Настрій стабільний, рівний. Навіть при серйозних неприємностях флегматик залишається зовні спокійним. Флегматик має високу працездатність, добре опирається сильним і тривалим подразникам, але не здатний швидко реагувати в несподіваних важких ситуаціях. Він воліє закінчити одну справу і тільки потім братися за інше. Флегматик є стратегом, і тому він постійно звіряє свої дії з перспективою. Флегматик не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу і друзів. Він важко і повільно пристосовується до нових умов; нерідко довго коливається, приймаючи рішення, але, на відміну від меланхоліка, обходиться без сторонньої допомоги. Флегматикам підходить робота, яка вимагає методичності, тривалої працездатності й холоднокровності.

Холерик - це людина, нервова система якої визначається перевагою збудження над гальмуванням. Через це вона дуже швидко реагує на зовнішній вплив, причому часто нерозважно. Холерик нетерплячий, і коли захоплюється, то його важко зупинити. Чекання здатне вивести його із себе. Він виявляє поривчастість, різкість рухів і неприборканість. Сила нервової системи дозволяє холерику в критичні моменти працювати довго і невпинно. У цей час його здатність до концентрації сил є дуже високою. Однак незрівноваженість нервових процесів холерика визначає циклічність у зміні його активності і бадьорості. Чергування позитивних циклів підйому настрою й енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до невротичних зривів і конфліктів. Взагалі мінливість - характерна риса холерика, і тому завбачити, як поведеться холерик у новій обстановці, дуже важко. Для холериків характерна циклічність у роботі.

Меланхолік - людина з слабкою нервовою системою, яка має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати в неї зрив, розгубленість. Саме тому в стресових ситуаціях (іспит, змагання, небезпека) результати діяльності меланхоліка можуть погіршуватися в порівнянні зі спокійною звичною обстановкою. Його підвищена чутливість приводить до швидкого стомлення й падіння працездатності, а для відновлення сил йому потрібний досить тривалий відпочинок. Навіть незначний привід може викликати в нього образу, сльози. Він часто буває подавленим, невпевненим у собі, тривожним; у нього можуть виникнути невротичні розлади. У звичних обставинах меланхолік може бути контактним, успішно виконувати доручену справу, але він замкнений при зустрічі з новими людьми, нерішучий у нових ситуаціях. Володіючи високою чутливістю нервової системи, меланхоліки нерідко мають яскраво виражені художні й інтелектуальні здібності

32. Експериментальне визначення типу темпераменту за методикою Г.Айзенка.

33. Характер, задатки та здібності як психічні властивості.

Характер — динамічна, упорядкована сукупність стійких, індивідуально психологічних особливостей, котрі формуються в процесі життєдіяльності і виявляються в її діяльності та суспільній поведінці: у ставленні до колективу, до інших людей, до праці, навколишньої дійсності та самого себе.

Задатки — природжені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, що є природною основою для розвитку здібностей людини.

Як природні успадковані особливості людини вони мають важливе значення для розвитку здібностей, але не визначають їх. Якщо людина навіть із найвидатнішими задатками не буде займатися певною діяльністю, здібності у неї не розвинуться. Задатки багатозначні, тобто на основі одних і тих самих задатків можуть формуватися різні здібності залежно від інтересів індивіда і сфери його діяльності.

Поділяють задатки на два види. Задатки першого виду впливають на змістовий аспект здібностей, другого — лише полегшують чи ускладнюють їх розвиток. До задатків другого виду належать типологічні властивості нервової системи.

Аналіз співвідношення задатків і здібностей показує, що хоча розвиток здібностей залежить від природних передумов, які є різними, однак здібності — це не дар природи, а продукт національної і світової історії. Опановуючи досягнення національної і світової культури, особистість формує свої здібності. їх прояв безпосередньо зумовлюють методи і способи формування знань і вмінь, що історично склалися в суспільстві.

Здібності — індивідуально стійкі властивості людини, що визначають її успіхи в різних видах діяльності. Здібності — це потенційні можливості, що виявляються в діяльності, яка не може існувати без них.

Виділяють:

• загальні здібності, які включають, ті якими визначаються успіхи людини в видах основної діяльності;

• спеціальні здібності, які сприяють успіхам людини в специфічних видах діяльності.

Важливим фактором розвитку здібностей є стійкі спеціальні інтереси до вивчення змісту якоїсь галузі людської діяльності.

34

35.Нейрофізіологічні механізми відчуттів та сприймання.

Анатомо-фізіологічною структурою, в якій: відбува­ється виникнення відчуття, є аналізатор. Він являє собою складний нервовий механізм, що здійснює тонкий аналіз зовнішню і внутрішнього середовища, виділяючи з нього окремі стимули, що відображаються людиною як власти­вості предметів і явищ.

В організмі функціонує система аналізаторів, кожен з яких забезпечує формування відчуттів певної якості — зо­рових, слухових, температурних., больових, м'язових тощо. Будь-який аналізатор складається з периферійної частини — рецепторів, провідникових нервових шляхів — та централь­ної частини в корі та підкірці головного мозку. В рецепто­рах відбувається перетворення енергії фізичних і хімічних подразників, що діють на організм, у нервове збудження. Провідникові шляхи складаються з нейронів, розміщених на різних рівнях нервової системи, які поєднують рецептор­ну периферію з мозковим центром. У центральній частині аналізатора здійснюється основна обробка нервових імпуль­сів, що надходять з периферії.

У багатьох аналізаторів є специфічні допоміжні струк­тури, які оптимізують дію подразників на рецептори. Це рогівка, зіниця та кришталик ока, барабанна перетинка та слухові кісточки вуха тощо. Разом із рецепторами вони скла­дають орган чуття. В органах відчуття відбуваються фільтрація і перетворення того чи іншого виду енергії. З безлічі фізич­них та хімічних факторів середовища органи чуття виділя­ють такі, для сприймання яких у їхній рецепторній частині є відповідні механізми. Наприклад, око та його рецепторна частина — сітківка — тонко реагує на електромагнітне випромінення у видимій частиш спектра, вухо з рецепторним апаратом кортієвого органа сприймає механічні коливання повітря певної амплітуди й частоти, температурні рецептори шкіри реагують на теплову енергію тощо. З усього діапазону можливих впливів енергії орган чуття виділяє дуже незначну частину стимулів, які мають життєво важливе значення. Так, електромагнітні хвилі, що можуть викликати зорове від­чуття, становлять лише одну десятиквадрильйонну частину всього спектра електромагнітного випромінення. Хвилі, що знаходяться всередині цього невеликого діапазону і розріз­няються за своєю довжиною, породжують відчуття різного кольору. Слухові рецептори реагують на коливання повітря лише в межах від 15 до 20 тис. герц.

Крім фільтрації подразників, органи чуття та окремі ре­цепторні системи здійснюють перетворення енергії подраз­ника у процес нервового збудження, змінюючи при цьому свій фізично-хімічний стан. Наприклад, рецептори сітківки ока (палички та колбочки) переводять електромагнітну енер­гію світла в хімічну енергію, а останню в енергію елект­ричних імпульсів.

Механізми трансформації енергії рецепторами різних ор­ганів чуття дуже відрізняються, але всі вони ведуть до час­тотно-амплітудних змін електричної активності рецепторів. Такі зміни копіюють зміни у дії подразників. Отже, якщо рецепторні «входи» пристосовані до прийому різних видів енергії, то їхні «виходи» надсилають сигнали, що за своєю природою є універсальними для всієї нервової системи. Такі сигнали, зазнавши певної обробки у висхідних аферентних шляхах, передаються до головного мозку.

Мозкова, центральна, частина аналізатора складається з ядра та розсіяних по корі окремих спеціалізованих клітин. Ядро, утворене з маси нервових клітин, міститься у тій частиш кори, куди входять провідникові шляхи від рецепто­ра. Так, ядро зорового аналізатора розташоване у потилицевих долях, слухового — у скроневих долях кори. Розсіяні елементи кожного аналізатора входять до ділянок, суміж­них з ядрами інших аналізаторів, завдяки чому аналізатори перебувають у постійній взаємодії. Проявляється вона, на­приклад, у тому, що в людини під впливом звуків можуть виникнути відчуття кольору, а деякі кольори можуть викли­кати відчуття тепла чи холоду. Це явище має назву сине­стезії. Явище синестезії поширюється на всі відчуття. Це виражається у мові, у поширених словосполученнях: теплий колір, пронизливий звук, гострий смак і т. п.

Ядра аналізаторів здійснюють найтонший аналіз зовніш­ніх і внутрішніх впливів. Руйнування ядра зорового аналі­затора призводить до втрати цілісного предметного сприй­мання. Якщо зруйноване ядро слухового аналізатора, люди­на не розпізнає мелодії. Однак при цьому здатність розріз­няти світло та окремі звуки не втрачається, що пояснюється збереженням розсіяних елементів.

Мозковий кінець аналізатора є проміжною ланкою нер­вових імпульсів, що виникають у рецепторі. Досягнувши кори та зазнавши обробки, перетворені імпульси знову по-

вертаються до рецепторних систем. Завдяки цьому функціо­нування рецепторів змінюється під дією не лише зовнішніх впливів, а й імпульсів, які йдуть від мозкового кінця ана­лізатора. Аналізатор є частішою рефлекторного апарату, до якого входять також виконавчий механізм як система мото-нейронів, іннервуючих м'язи, суглоби та інші «робочі» ор­гани, і спеціальні нейрони-модулятор й, що змінюють збуд­ження інших нейронів.

Відображення світу не завершується аналітичними про­цесами, які несуть інформацію про окремі якості та влас­тивості предметів. У нервовій системі існують структури, що забезпечують синтез елементарних процесів і відображення предметів навколишнього світу в їхній цілісності. Такі структури являють собою нейрофізіологічний механізм сприй­мання.

Початковий етап синтезу подразників здійснюється у ре­цептивних полях органів чуття. Рецептивне поле — це су­купність рецепторів, які замикаються на один нейрон того чи іншого рівня нервової системи. На рис. 9 зображена схема рецептивного поля нейрона кори головного мозку.

На схемі показано, що перш ніж нервове збудження від рецептора потрапить до кори, воно перемикається на двох проміжних рівнях. Стосовно нейронів кожного з цих рівнів можна говорити про власні рецептивні поля, до яких вхо­дять поля всіх нейронів нижче розташованого рівня, що мають вихід на даний нейрон.

Формування образу забезпечується злагодженою робо­тою багатьох рецептивних полів, які в свою чергу об'єднані у клітинні ансамблі. Кожен такий ансамбль містить багато взаємопов'язаних рецептивних полів різного рівня, що реа­гують на одну ознаку, виділяючи її з багатьох інших. Такою ознакою можуть бути кут чи нахил лінії для зору, фонема для слуху тощо, але за своєю структурою вона набагато складніша, ніж елементарний подразник, що збуджує один рецептор. Знайдено, наприклад, зорові нейрони, які збуд­жуються при стимулюванні всього поля рецепторів сітківки складною геометричною конфігурацією і не збуджуються, якщо сітківка ока стимулюється простим мигтінням світла. Чим вищий рівень, на якому розташовані нейрони, тим складнішими стають ознаки, що виділяються.

Але процесів прийняття та переробки навіть найсклад­ніших сигналів для формування образу недостатньо. На ви­щих рівнях нервової системи функціонують елементи, які

порівнюють периферійну інформацію з еталонами, що збе­рігаються в пам'яті. Це свідчить про використання індиві­дуального досвіду в процесі сприймання. Так, людина не зможе адекватно сприйняти комп'ютер, якщо вперше його побачила, незважаючи на наявність інформації, що над­ходить від органів чуття. Тому сприймання треба розглядати як інтелектуальний процес, пов'язаний з накопиченням досвіду взаємодії з різними предметами та явищами на­вколишнього світу.

Вивчення нейрофізіологічних механізмів сприймання під­тверджує припущення спеціалістів з комп'ютерного моде­лювання психічних явищ про деяку схожість процесів прийо­му та переробки інформації в людини та в сучасних комп'ю­терних системах і дає змогу використовувати раціональніші схеми моделювання процесів сприймання, ніж у 50—60-х ро­ках, коли їхні фізіологічні основи були практично не відомі Моделювання сприймання базується на принципі поетапної обробки інформації людиною та комп'ютером у разі сприй­мання знайомих предметів — так званого розпізнавання образів. Етапи обробки інформації, що збігаються, включа­ють процеси її реєстрації, виділення властивостей об'єктів завдяки роботі спеціалізованих каналів чи детекторів, порів­няння стимулу з тією інформацією, котра отримана раніше і зберігається у тривалій пам'яті, прийняття рішення — вибір із багатьох актуалізованих кодів такого, який найбільше від­повідає даному стимулу. Моделювання процесів сприймання має велике практичне значення, бо в перспективі допо­може вирішити проблему швидкого введення інформації за допомогою мовних команд чи з письмового тексту, що значно розширить можливості використання комп'ютерної техніки.