21.Поняття та види соціальних норм. Їх загальна характеристика.

Соціальні норми - це правила поведінки, що регулюють взаємини людей і їхніх об'єднань. 

Основні види соціальних норм:

1. Норми права - це загальнообов'язкові, певний^-певні-визначені-формально-певні правила поведінки, які встановлені або санкціоновані, а також охороняються державою.

2. Норми моралі (моральності) - правила поведінки, які зложившись у суспільстві, виражають подання людей про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі, достоїнстві. Дія цих норм забезпечується внутрішнім переконанням, суспільною думкою, заходами суспільного впливу.

3. Норми звичаїв - це правила поведінки, які, зложившись у суспільстві в результаті їхнього багаторазового повторення, виконуються в чинність звички.

4. Норми громадських організацій (корпоративні норми) - це правила поведінки, які самостійно встановлені громадськими організаціями, закріплені в їхніх уставах (положеннях і т.п.), діють у їхніх межах і ними ж охороняються від порушень за допомогою певних заходів суспільного впливу.

Крім зазначених, серед соціальних норм розрізняють:

 релігійні норми;

 політичні норми;

 эстетические норми;

 організаційні норми;

 норми культури й ін.

22. Поняття об‘єктивного права та його співвідношення з іншими соціальними нормами.

23.Поняття суб‘єктивного права та його зв‘язок з об‘єктивним правом.

З поняттям об'єктивного права тісно пов'язане інше поняття — право суб'єктивне. Це третє із можливих значень терміна "право", яке також виступає як спеціально-юридична категорія. З точки зору соціального призначення суб'єктивне право можна визначити так: суб'єктивне право — це гарантована суспільством та юридично зафіксована можливість задоволення громадянами та іншими суб'єктами права своїх потреб (під іншими суб'єктами розуміються суб'єкти, наділені спеціальними повноваженнями та ознаками, а також інтегровані суб'єкти — організації). Йдучи шляхом структуризації, тобто з'ясування безпосередньо юридичного змісту і структури суб'єктивного права, можна дати таке визначення: суб'єктивне право — це міра юридичної можливості, яка забезпечується юридичними обов'язками і охороною з боку держави. Отже, суб'єктивне право, яке розуміється як юридична можливість, складається із трьох конкретних взаємопов'язаних можливос-тей-правомочностей. Елементами суб'єктивного права є: 1) право на позитивні дії, тобто право на власні дії. Це первісний елемент будь-якого суб'єктивного права; 2) право вимагати від іншого суб'єкта виконання (додержання) юридичного обов'язку як умови реалізації носієм суб'єктивного права належної йому правової можливості; 3) право на захист з боку держави (а, відповідно, й право вимагати від держави, зокрема суду, такого захисту), яке виникає в разі порушення юридичного обов'язку особою, яка мала його виконати, коли це становить перешкоду для реалізації суб'єктивного права.

Узагальнюючи викладене про механізм взаємодії об'єктивного та суб'єктивного права, можна констатувати, що об'єктивне право (право конкретної країни) — це система норм (правил), які регламентують можливість та порядок реалізації потреб людини (особи), що базуються на основі норм цього об'єктивного права. Вказана можливість реалізації людиною певної потреби в порядку, що передбачений законом, набуває властивості суб'єктивного права, а не ілюзорних бажань. Ще більш рафіновано, у тому ж самому аспекті співвідношення об'єктивного права із суб'єктивним, можна сказати, що об'єктивне право — це система норм, які закріплюють суб'єктивні права і обов'язки. Отже, в контексті визначення ролі об'єктивного права щодо окремо взятих осіб, які перебувають в сфері його тяжіння, можна зазначити, що право: по-перше, орієнтує особу на використання легальних можливостей для задоволення своїх потреб; по-друге, обмежує особу, визначаючи, встановлюючи рамки реалізації її потреб; по-третє, гарантує особі потенційну можливість задоволення потреби в умовах конкуренції, зіткнення з аналогічними потребами інших людей; по-четверте, право визначає правовий (юридичний) обов'язок, який дає підстави тлумачити як фіксовану міру належної поведінки, у межах якої суб'єкт гарантований від необгрунтованих домагань. Оскільки право пов'язанеє державою, можна зробити висновок: держава, яка системою всіх своїх інститутів (правових в тому числі) зорієнтована на задоволення потреб людини в розглянутому контексті її природних прав, на забезпечення суверенітету особи як найбільшої цінності в системі "людина — суспільство", є правовою. Проте проблема співвідношення суб'єктивного та об'єктивного не вичерпується питанням про співвідношення об'єктивного права та суб'єктивного права як спеціально-юридичних категорій. Існує два аспекти співвідношення суб'єктивного та об'єктивного в правовій дійсності — в рамках правотворчого та правореаліза-ційного процесів. Ми розглянули правореалізаційний аспект. Але ще існує інша сторона (логічно вона є першою), яка дістає вияв у впливі людських потреб як суб'єктивних факторів (що не набули ще правового виразу, не стали ще правом) на об'єктивне право. Беручи все зазначене до уваги, можна представити механізм формування норми об'єктивного права та наступної її реалізації в плані співвідношення об'єктивного і суб'єктивного факторів в правовому житті у такому вигляді: 1. Виникнення масових однорідних суб'єктивних потреб, що вимагають задоволення, а отже, встановлення правил розв'язання цієї проблеми 2. Прийняття норми об'єктивного права, що встановлює правило і порядок задоволення зазначеної об'єктивно існуючої та такої, що визнається багатьма суб'єктами, потреби 3. Реалізація суб'єктивної потреби як суб'єктивного права, що засноване на нормі об'єктивного права Цей процес можна пояснити на прикладах: вирішення в законі питань трудового стажу для громадян, які приїхали в Україну з інших країн — республік колишнього СРСР; вирішення в Законі від 21 червня 2001 р. "Про біженців" проблеми захисту прав цієї категорії осіб.