3. Сучасне архітектурне мистецтво.

Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значущу роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі. В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових — легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик», арх. Л. Філенко; діловий комплекс «Зовнішекспосервіс», архітектор О. Донець та ін.; банк «Україна», архітектор С. Бабушкін та ін.; офісний центр «Київ-Донбас», архітектор В. Жежерін та ін.; готельно-офісний центр «Східний горизонт», арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк», архітектор І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Реконструкція та оновлення майдану Незалежності в м. Києві також стала знаковою подією, бо утвердила для архітектурно-художні символами нового іміджу суверенної України.

З кінця 1980-х років відновилось будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному або псевдоруському стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.).

Завдання сучасної української архітектури — різноманість у проявах сучасної естетики, пошук авторської архітектурної своєрідності та врахування існуючого історико-культурного середовища.

Білет №20

1. Одяг українців. Його оздоблення.

Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре необмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у виглядіупредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразнішийзнак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака. Український народний одяг, що формувався протягом сторіч і сягає традицій Київської Русі, майже до XIX ст. являв собою складне етнокультурне явище, в якому перепліталися і творчість народу, і його естетичні уподобання, і світоглядні уявлення, і художні традиції. Він був свого роду етносоціальним паспортом, що містив майже всю характеристику його носія, і водночас образом етносу, віддзеркалюючи основні риси його ментальності. На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання, регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними

ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та

жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а

також святковий та обрядовий. Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки, як правило,

заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких козаків та селян

Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі, ногавиці), більш поширені

на Прикарпатті. Чоловічий костюм доповнювався червоним або зеленим вовняним поясом, смушковою шапкою, чобітьми з чорної або кольорової шкіри. Поверх сорочки вдягали безрукавку, яка з кінця XVIII ст. замінялася на жилетку та свиту. Народний одяг є надзвичайно складним явищем, сформованим у системі

різноманітних чинників: соціально-економічних, історичних, географічних,

власне етнічних. Сукупно вони визначали як етнічні обриси матеріальної

культури, так і регіональну її своєрідність — окремі типи, підтипи, варіанти,

що відповідають тим об'єктивним умовам, що склалися в окремих регіонах

України.

Така властивість одягу пояснюється тим, що вона не тільки виконує прагматичні

функції, а й становить невід'ємний компонент духовної, зокрема обрядово-

ритуальної культури. Народний одяг бул одним з найважливіших каналів передачі

міжпоколінної етнокультурної інформації, передусім за допомогою системи

традицій. Які матеріалізувалися не тільки в одязі, а і в житлі, кулінарії,

хатньому начинні, засобах для перенесення вантажів.

Багато предметів матеріального світу слугувало не одному поколінню,

відтворюючи тим самим давні етнокультурні стереотипи й традиції і консервуючи

міжпоколінний народний досвід. Тож не випадково, що саме в сфері матеріальної

культури зберігалося найбільше архаїчних рис, притаманних різним історичним

періодам. Щоправда, для кожного з них існував свій етнічний образ та свої

етнічні традиції, які фіксували етапність їхнього історичного розвитку.