III. Будинок

Мов райдуга, що викута в гамарні, Уже нагнувсь над домом вія дук, Але ще юрбами навколо ходить гук, Стає в стовпи громохкі й незугарні.

Стовпи громохкі. Палі риштувань. Підойми зігнуті. Поламані домкрати. Кипить могутніх будувань Гарячий бунтівничий кратер. В'їдається у степ

цупка робота та, Як смерч, поставлений донизу головою, Трясе рівниною і двигає горою, Мов аркуші, шари земні горта.

І вибуха, як постріл, рух, Розряд міцних натуг.

Тут

Буяє труд, І пруг

ляга на пруг, І кут

ляга на кут; Луна іде навкруг Споруд.

Ідуть потужні голоси, Як лави невгамовні, І відгукаються баси Тяжкої електровні, Де на моторах, з-під щіток, Між нафтових калюжок, Повзе, закручуючись, ток, Немов стальний остружок. Наллявши сяйва в склянку лямп, Він п'є свою спіраль Від паль

До дамб, Від дамб

До паль, Кваплячись у даль, Де хаос ям і хаос куп

Піску й рудої ржі, Де на твердий, упертий шруб

Наґвинчуються етажі.

Колонки електричних гроз

В дротах прогримотіли, І лопає тривалий трос, Як лопаються жили.

І смерчі звуків випряда

Оскаженіла хуґа, То крутиться мерщій труда

Велична центрофуґа.

Обертається мерщій, Луну на гони й гони

По рельсах гомінких колій, Як вагонетки, гонить.

Копають степ, свердлять масив, І закладають тут же

Не арки брам, а дула димарів

І кратери споруджень.

Зубами чорними зубил

Рубають ромби брил, Бетон громадять в кучугури;

І пахне, як озон, їдкий металу пил, І котяться важкі акорди сил, Широких спин і мускулястих тіл

З залізної клявіятури.

Залізо б'ють і гнуть прекрасну мідь

В горбатих м'язах руки чоловіка.

Як марш нечуваних століть, Над землею гримить, Над старою землею гримить

Будування висока музика.

I стогне степ, і стугонить країна, Стальна запінена турбіна Електростанцій вікових. І рухається день, як верств одвічний здвиг, І другий день уже чекає черги, Бо кожен день, — як вибух і як штурм, Шалений марш напружень і енерґій, Салют, і сальва сурм, і виклик

і алярм.

1928

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

ГОФМАНОВА НІЧ

По рубаних щаблях —

в провалля, в яму, в тьму, По рубаних щаблях, по сходах обважнілих, І по обвислих, висклизаних схилах — В брухатий льох, в забрьохану корчму. В корчму без вивіски, без назви і наймення, В корчму скажених бюрґерів, голодних волоцюг, В корчму фантастів, візників і шлюх, В корчму огидного й ганебного надхнення.

Роззявилась вона, закопана в землі, Мов кислий рот п'яниць, де, наче зуби трухлі, Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій

На стіл дубовий і дебелі кухлі.

Мов кулаки бубняві й круглі, Мов яблука важкі, плоди добра і зла, Лежать на випнутих, на кремезних столах

Налляті оливом, вином і лоєм кухлі.

Скриплять, вискрипують, вилискують столи, Вином закаляні і пальцями залапані. Смердючий лій шкварчить в окапинах, Що зі свічок поволі попливли. Поважно правиться затаєний обряд Бенкетів виспренних, замислених пиятик, Де кожен із п'яниць — філософ і фанатик, Сновида й брат, Серапіонів брат.

Тут тисячі годин, тут тисячі ночей

Регоче й п'є яхидний Амедей, Поет злих слів і вигадок свавільних, Король нічних, врочисто-божевільних

І похоронних асамблей.

Ось він сидить, цей куций Мефістофель, Недобрих учт похмурий бенкетар.

Ах, що йому до жінчиних пантофель, Врядовницьких чинів і орденів, і чвар!

Ковтає* мовчки дим, вино слизьке і слину, Мовчить і дивиться, і гне свою жизу, Загострену, мов голий нерв, брову, Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.

То ж він, — гігантський кіт, улесливо солодкий, То ж він, — замучений уявою маньяк, В гурті розпутників, поетів і кривляк

Сидить з лицем диявола й девотки.

То ж він, — гігантський кіт, добрячий котик Мур, То ж він гне спину й випускає кігті

І тут в сліпій корчмі, й в нуднім камерґерихті, У веремії кішл, у млі магістратур.

Театр потвор, театр п'яних калік —

Він одкривається для мрійника й фантаста, И презирливо брова згинається зубчаста, І в ясна б'є розбещений язик.

— «Я не п'яний! Як смертник той, я щедрий!

Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!

Хазяїне, вина! Нам цукру, спірту й цедри...

Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню!

Підпалюй спірт! Святе автодафе, Де спірт пала, мов християнські душі...

Кричіть, захоплені клікуші, В берлінському блюзнірському кафе!»

Шумує зграйний пунш, і майорять огні, Блакитні язички підплигують угору

В лункім, як черево, й блискучім казані.

— «Панове, пуншу Теодору! Надхнення й істина в вині...»

І наче ватра тайних інквізицій — Холодна заграва гарячого вина.

— «Так що ж, черпаймо з казана, З товстого казана пекельної водиці!»

Парують і шумлять отруйні пугарі, І вогники стоять, як пальці сяйні й сині, А над людьми кружляють угорі

І діри в тьмі, і дим, і тіні.

Розплившися, пливуть в його уяві хворій

Червоні ліхтарі зашарених облич;

Підносяться шляхетні шпаги свіч;

Рушає карнавал нічних фантасмагорій, Лютують блискавки страшної тишини, Роти провалюють, розтявши губи лезом, І котячи слова по кручах фрази в безум, Неначе в прірву круглі валуни.

Встає огонь, як стовп, встає, як стовп, гармидер, Як стовп і стогін, — над старим столом.

— «Яв смерти ще раз хитро видер Кипучу ніч з надхненням і вином. Кладу на плечі ніч кипучу, Як хрест ганьби, як чорний с луп.

І труп, свій власний, бідний труп, Мов некрофіл, ґвалтую й мучу.

В ганьбі, огиді, шалі й трясці

Наказую я привидам-словам: —

Із прірв свідомости, з найглибших людських ям

Ви павуками тихими вилазьте!

Мов павуки пухкі й ослизлі, У тільці несучи отрут скупий пухир, Повзіть з шпарин проламаної мислі, Щоб я, поет, святоха і блюзнір, Поклав вас трупами на зляканий папір, Щоб череп репнув, й звідти, з чорних дір, Потворні мрії вистромляли ссальця.

Тоді перо, як крик, наки дується в пальцях

На плеканий, заплаканий папір...

Так хорони ж, скрипучий манускрипте, Пекучу порохню з сандалів сатани!..

Брати! Вина! Вина мені насипте!

Нехай киплять ізнов бурхливі казани!

Хай гугонять ключі напружено і густо, Прозористі бурштинові ключі...

Приходь! Чекаю уночі

На тебе, творча зганьблена розпусто!

Сердите серце рве на ланцюгу, —

На ланцюгу, проклятий волоцюго!..»

І келеха бере із рук старого друга, Щоб загасить суху свою жагу.

Кричать розмовники. А він стоїть і слуха, Стоїть і дивиться скажений Амедей.

Мов краб, чіпляється ущиплива ядуха

У голе горло втомлених людей.

Наважившись бенкету край покласти, Знесилівши від слів і від вина, Просмолений, тягучий, чорний квастер

Уважно в жмені мокрій розмина.

Ще в казані хвилюється заграва, Та тиха тьма росте й шепоче круг стола.

Служниця заспана недбало принесла

У картузах тютюн масний і кучерявий.

Пливе вихлястий дим з фаянсових люльок, І довгі чубуки гарчать, уже захрипши.

Хвилини мовчазні, найлюбші і найліпші, Хвилини млявих мрій, поплутаних думок.

Приклавши до ротів люльки, немов клярнети, Струю із чубуків висмоктують смачну

Утихомирені, замислені поети.

О, музико люльок, кантати тютюну, Злетівших вгору струй блакитні піруети!

— «Ax, ax! Доволі слів, надхнень, верзінь і смерти! Він не страшний — німецький добрий чорт!

Де ноти, Гофмане? Де Ґлкжові концерти? Музикусе, на нас чекає клявікорд...»

Акорд би стиснути оцим рукам блідим, Щоб наливався звук й стенався композитор!

І він підводиться, і стеле вірний вітер

Йому під ноги, наче стяги, дим.

Кладе свою правицю волохату

На білі щелепи приборканих клявіш.

Та б'є дванадцять раз. Стискаються щільніш

Два чорних пальці цифербляту, Мов діючи нічну посвяту

Серапіоновому брату, Вмочивши пучки в час, в свячений час і тиш.

— «Панове, час іти. Подайте но плащі! Не будьмо, друзі, надто романтичні...»

— «Надворі дощ...»

Скриплять ізнов дощі, Мов над папером пера педантичні. Старий Берлін розписують дощі Ґотичним почерком, рясою крапель гострих... І крізь колючий дощ, мов крізь густі кущі, Хто продереться, подолавши острах? То радник Гофман по калюжах човга, Підплигуючи, йде і марить у півсні, А вулиця за ним, як гама рівна й довга, Пливе, кружляючи, притихши в далині. Плискаті площі заросли дощем, Струмким кущем дощів глухих і нерухомих, І над п'яницею, безумцем та митцем, Хитається, як звук, їх виміряний помах. Ах, колонади тонкостеблих струй, Ах, дощ химерний — в прорізах і стрілках, Хитайся і злітай, хитайся і лютуй, Трощи в трикутничок знайомого причілка! Знайомий дім, де жінка й тепла грілка, Знайомий дім з шухлядками кімнат, Ковпак нічний, бавовняний халат, Огрядна пічка, і приємний чад Із мідного прокислого кадилка...

— «Амеліє, ти спиш? Амеліє, — та де ж ти? Йди двері відчини, бо тричі стукав хтось...»

— «Це, Амедею, ти? Приплентався нарешті? Скидай но туфлі, бруду не нанось...»

І, туфлі кладучи до груби, щоб протряхли, Сміється Амедей замислено собі, І посміхаються з полив'яної кахлі Рожеволиці лицарі й дівиці голубі, І черевань, розцвічений у блейвас та цинобру (Полив'яна ідилія голляндських мулярів), До себе пригортаючи свою коханку добру, Теж посміхнувся ввічливо й замріяно зомлів. Флямандська піч розпарена, в квітках, пташках та бантах, Мов дівка угодована, паруючи, стоїть. Полива жирна топиться, гладкі блищать драбанти, Червець на них вилискує, зелінка і блакить. Рипить підлога повагом, скриплять кульгаві двері, І Гофман — у притулкові своїх буденних чар, Де на пузатому старому секретері — Перо крилате й ситий каламар...

1929

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ

І

Труський, як лихоманка, дощ. Осіння ніч, їдка та чорна. І б'ється на квадратах площ Людина й тінь її потворна. Ідуть вони. Спокійні. Вдвох.

Плекають впевненість глибоку, Що десь дано їм аркушик підлог, Де вільно ставити

крапки сухого кроку І не боятися

крапок над власним «і», Писать собі, читать собі свій вирок, В брудний конверт

брудних кватирок Сховавши свідчення свої. В смердючому, в плескатому конверті Заховано слова дрібних тремтінь та мук, І пані Вічності, шановній пані Смерті Заадресовано до їхніх власних рук. І так лежать листи, життя малі цидулки, І труситься над площами сльота, І розбігаються в усі кінці провулки, Немов рядки предсмертного листа. Я теж іду.

І ось уже я вдома: Хрещатик, № 50. Я зупинився. Постать невідома Заходить теж сюди

і не верта назад.

На сходах пахне цвіль і сеча, І купи тьми гниють в кутку.

А я несу на утлих плечах, Як чадну лямпу, голову важку, І серця виссаний кавалок, І тіло втомлене своє, —

І наді мною дім встає, Мов божевільний катафалок.

На нього мовчки і без руху

Кладеться поверхів труна, І гостро колеться на скалки тишина, Струмком тонким снується біля вуха.

Всі двері замкнено.

Опущено фіранки.

У скриню запхнуто злигодну тишу й мир. І на шнурку метляється пухир Налитої ріденьким світлом склянки.

По сходах щойно хтось пройшов, Бо чую судорожний подих, І шамотню широких підошов, І як шуршить об стінку одяг. Якийсь підпилий шалапут, Бо для відвідин пізно доста! І раптом зворухнувсь, Ожив холодний кут, І вийшла звідти темна постать. І бачу я туманний обрис тільця, Що з закутка ступило наперед, І через тільце — чорні бильця, Іржавий сходів парапет.

II

Стоїть, зіпершися на трость, В старенькім синім віцмундирі...

— Чого вам треба, ваша мосць, В моїй неприбраній квартирі?

І поповзли дві п'явки брів, І два шматки м'якого м'яса Проплямкали пробачливу ґримасу, Нужденну посмішку й привітних пару слів. І то не сни химерні сняться, — Вони відснилися сливе, — І вир яких ґалюцинацій Сухі клітинки мозку рве? Я запитав: — Ви хто такий, Що стурбували супокій? Чи то не вас на вулиці я стрів? Чому ви не спите

і хто вас пробудив?

— Ночі сухі. Сни сухі.

В петлях вулиць заплутався крок, За які гріхи, за чиї гріхи Мені серця дано шматок? Воно задихнулось, воно звиса, І слина тече з язика. Так кров'яна дешева ковбаса Шкварчить на блюді кабака. Великий, величний

російський каЄ І розжоване серце моє! Синя габа, від петлі габа На серці у кожного є. Кожен серце кричуще своє розіп'яв На столах кабаків, на хрестах перехресть, І ніхто не закрив

і ніхто не сховав Язви велику честь. Язва віків, язва століть, Благословенна язва та На тому ж небі процвіта, Де й п'ятикутний знак горить... — Ти брешеш, тінь, ти брешеш, тінь! І гниль із слів твоїх тече! Наш день, що знявсь у височінь, Не на твоє зіперсь плече. І язв твоїх беркі герби З сердець здирали ми. Віддали кабаків доми На самосуд юрби. Ішла юрба, моя юрба, Не бруком — по серцях!

Розбито впень, ущент, упрах Великий твій кабак. І марно намагався ти

Ховать свої герби.

Ламали людям ми горби, Щоб вирівнять хребти.

Коли ж зламався, то впади

І серце з рук роняй.

Ми звикли з'єднувать ряди, Бійців лічить щодня, І нести серце, як трофей, Порубаний в боях, Як славний стяг, почесний стяг, Цей знак живих людей, Знак вітру, бурі й зненавид, Вогню й заліза гордий слід...

III

— Б'єте в громохкий барабан, У барабан із людських шкір! В людей замало в серці ран, Зате багато дір.

І то не вітер — протяг то В грудях людей свистить. Не змиє і не змив ніхто Клейна з людських лахміть...

— Клену і рву твоє клейно!

— Не рви, бо я — то ти, Бо ти і я — завжди одно, І нам у парі йти.

І тінь моя країною бреде, Столика тінь оця, І не зустріла ще ніде

Зачинені серця...

Я на бенкет безумства й глупства

Несу в кишені серце й карт

Колоду повну.

Милий жарт, Дотепніший за самогубство! І в кабаках землі веду одчайну гру, Як божевільно п'яний банкомет.

І трьох партнерів я собі беру: То вбивця, шлюха і поет.

І карти кидаю з руки

На лишаї процвілі столика, І ніч розлазиться в боки, Мов чорні вени в серці алкоголіка.

І вбивця перший робить знак, —

Стиснув у руку похололу, Мов круглу рану, мідяний п'ятак, І ми згинаємось до столу.

Повія в банк для гри дарунок, Мов перстень, здерши з губ, дає, —

Дання невитворне своє: Смердючий шлюхи поцілунок.

Поет блідий сидить між нами, За столиком, на самому краю, —

І частку сплачує свою

Дешевими й фальшивими словами.

Зім'явши серце в довгих пальцях, Найбагатіший я між них...

О, серце, серце, не печалься; На ешафот столів брудних Кладу тебе, нічну офіру, Серед вселюдського трактиру, І граю партію свою, І програю, і завше програю... Лишаю серце на столі, Нехай лежить у бруді плазма. Усі вітри землі, всі подихи землі, Немов надхнень надлюдських спазма, Стискають горло, в груди б'ють, І ніч кінчається, й мені лисніє путь... Але не знаю я, куди тепер іти, Коли у грудях цупко — тиша, І бідне серце — бідна миша Не прогриза тупі кути... Й не треба знати!

Я пройшов Багато кабаків, і більше ще церков І цвинтарів країн. Ніде нічого не знайшов, Крім серць пощерблених, і звихнутих голов, І зігнутих колін. А я шукав (чи то верзеться?) І слів, і женщин, і уяв, Лише одного не шукав: — Загубленого серця. І під сльоту нічних хвилинок, Серед брудного кабака, Не простягав, як руку жебрака, Незґрабний серця втинок. Благословенна кішл імла І сухоребрих стін осуга! Худа печаль і довга туга, Мов потопельник, попливла. Але приходять рівні ранки, Часи уважности, години самоти, І потрясаєш тіло ти, Машинко лихоманки! І подаєш до герцю знак ти, І марширують по мені Упевнені, нахабні і нудні Твої прокляті такти. І я тебе не переможу Ніяк, ніколи і ніде... І серце в путь мене веде, І я не йти — не можу...

IV

Він замовчав, і губи труться білі, І очі розкрива, мов вікна зачапілі, І чоловічок, наче чоловік, Зіперся на лутки запалених повік, Як гострий орден в грудь худу, Вчепилась лямпа в тьму. Я в очі зазирну йому І одійду.

І зникне час, і буде тиша Шукати, де лягти...

— То тінь твоя

за тінь хреста святіша? А що нам хрест, і що нам ти? На смітниках чужих

твоя сконала Русь Собакою голодною й худою. Твій юродивий пристав Іісус В вінку з шипшин

не стане наді мною. Святий городовик

і пристав ницих душ, Цей лицемірний бог

Распутіна й Малюти, Мене не подола, за ним я не піду В його нудний участок для покути.

І я знущаюся, глузую і сміюсь Із цього сторожа смиренности й моралі, З наглядача тюрми, що ви її назвали Струнким і ясним словом — Русь. Мені не храм —

бордель твій і трактир, Запльовані столи —

мені не сповідальні, Ненависні мені

акафісти печальні, Надсадні молитви

твоїх холопських вір. Тримай же серця випнуту ґилу

Безсилими і хтивими руками, Як синій жмут кишок, тягай попід ногами Потворну тінь свою, Потворну і гнилу. І всі слова твої —

то шорох тих інерцій, Що зсовують серця людей набік, Тому влютовуєм ми в ребра кожне серце, — Так цвях вганя в будівлю будівник. Ти кажеш, що я твій, а я клянусь —

готовий Дволике серце розламать навпіл І дати псам напитися із жил, Коли є крапля там

твоєї злої крови. Я знаю — ти живий, я знаю — ти не здох; Кричу, кричу тобі я: доки Ще шкутильгатимуть лякливо кривобокі Серця людські по трьох сажнях підлог, В тинькованій труні, в коробочці труни, Ковтаючи слова горлянками вузькими? І дикі, як одчай, припадки тишини, Ці діри в вічність, ломляться під ними. І клоччям котиться із уст і піт, і слизь, Із уст, що випнулись глибоким, чорним

колом... І зашморгом шляхи всі заплелись Оцим христосикам, хлистам і богомолам. Столоначальники, убивці, сутенерики, Раби раба і служники слуги, Сини російської великої гістерики І всеросійської великої нудьги, Всесвітнє падло і вселюдська гнусь, Здихайте у своїй зачиненій конурі! Повстала у вогні, в пожежі, в герці й бурі Вкраїна інша й інша Русь...

І ЩО, і що тепер мені Твій зойк, твій біль і зненавида? І мево лямпи, як сновида, Пройшло повз мене в тишині. І було чути, як парує вільгіть, І випар тьми, мов тінь густа, застиг, Тлетворна тінь, де сіпається тільки Скажений живчик на кістках сухих. Не заховає хижа тьма Відблиска глухої муки, І Достоєвський сухорукий Горбатий лоб, як брилу, підійма. І мружаться, мов ласі звіри, вилиці І рот слова несказані жує... Серце, тихе серце моє, —

Той помиливсь, хто не милиться. Тож хай сьогодні швидше буде вчора, І в двері хай твої не стука гість нічний... Як штопор, в горло коридора Вкрутився протяг довгий і в'юнкий. Шарпнувшись, тіні стали строго В чіткі і правильні ряди, І темний кут...

Вдивившися туди, Я не побачив там нікого, Лиш пліснява полізла по стіні, Де звикла з року в рік тулитись. Спинялись, — не могли спинитись Дрібненькі хвилі маячні. Але все стало просте й звичне: Пошарпана підлога, і стіна, І лямпа на стіні, й простора тишина, І водогону стукання ритмічне. І кожен стук — життя міцного знак, Життя земного, простого, як подих. І серце так мені сказало: «Так», І вітер шелестів по сходах...

Післяслово

Читальнику! Вельмишановний мій!

Невже ж насправді це лише цинічна містика, Розхристана, без фігового листика, Симптом моїх психостеній?

0, ні, бо я не гірш од Вас

Сам знаю твердо, аж на диво, Що бачить привиди в наш час —

Невитримано і шкідливо.

Тому — це так собі, чи вправа, чи прийом, Бо вчити тут когось я не бажаю зовсім;

Адже ж не йти ж на тебе напролом.

1928

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

СЛОВО О ПОЛКУ

Масивні коні, п'яні коні Мотуззя рвали, пруги шлей... Тягли в проклятім перегоні Тупі потвори батарей. Услід подоланій колоні Тьма волочила мокрий шлейф.

Квадратний крок і коней і людей Котився в строгім ескадроні. Бійці замислились — ачей Іржатимуть ще їхні коні Перед атакою на лоні Бездонних галицьких ночей.

Ніч одступу. В арієрґарді

Йде смерть, схиляючись до тих, Що зранені при окраях доріг

Лежать у варті, марній варті Шляху, що значився на карті, Як шлях походів вікових!

Полки проходили повз них

І вивертали солдатські очі з корнем, Мов білі пні з крутих орбіт, Щоб подивитися услід

Колонам кінним — чотам чорним, Що йшли на схід, що йшли на схід...

І хлинувши у хлані літ, Лягли, як на струну, на шлях стрункий

зі сходу Знов тупоти підтоптаних коней І туркоти голодного походу — Шоломом із Збруча черпали чорну воду, Змиваючи з лиця кров, пил і піт...

Проходили віки, приходили онуки На ті поля, де вмер достойно дід, І жовті черепи побожно брали в руки І клали їх очицями на схід. 0 жовті черепи, камені межові На скорбних перехрестях війн!

Знаки потужного маршруту

Ці жовті черепи очицями на схід.

Повз мертву голову забуту

Йдуть люди в радісний похід, О, жовті черепи, очицями на схід!

ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.

СЛІПЦІ

Поема історична (Уривок із розділу другого)

— Я не товариш вам, діду, й не недруг, Хоч і приблуда сліпий між людей, Ні датку собі ні дівчат товстобедрих Я не шукаю...

Ви, діду, ачей Не перший десяток вакуєте з лірою І знаєте добре сліпецькі путі, Що я їх ніколи не взнаю, не зміряю...

Діду! Скажи — чи дороги оті, Замучивши згагою душі, виводять Співців та їх вірних в ясний вертоград? Чи певність та звагу, чи просто байстрят. Блукаючи світом, бандурники родять? Чи всохла остання краплина води В бандурній лункій та сухій шкаралущі? Чи, може, вже води могутніші й дужчі Гримлять об пороги мужицьких твердинь?! Ти ходиш по світі не перший десяток, Не на першому стовквищі ницьма лежиш, І ліра стара та посвячений ніж, Та, може, ще мудрість і скруха — твій статок... Запльований, зганьблений більш над усіх, Це ж ти —

найнещасніший з відданих лірі, І розпач холоне на більмах твоїх, Одчай, що зневажливу зроджує щирість... А лірник мовчить, і пливуть, і пливуть, Нерухомо спливають два ока підласі, Несучи білий мул і гнилу каламуть З продавлених ям в зашкарублому м'ясі. А лірник мовчить, наче він не зловив Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди. Навколо сліпців порозходились люди, Не добравши в тій бесіді глузду і слів. А лірник мовчить, і видзвонює муха, Принаджена соком м'ясистих повік. Він спить?

Десь ширяє думками?

Чи слуха? І, поруч, присівши, веде чоловік Все далі своєї: — Я вчився три роки І очі склепились зогнивши.

Отак Пішов придивлятись до світу, безокий Мандрований лірник, незрячий жебрак. Я бачив багато, й питаю не вперше, Востаннє?

Не знаю.

Знаю — не вперш. Ти відаєш, діду, —

є всякі тверджі, А сумнів, певне, найбільша з твердж. Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену, Розкопую, б'ю, вивертаю її. У кожну шпарину, у кожну прогалину Вставляю заюшені пальці свої. Ти думаєш — так, засурмивши у сурми, Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови? Ні!

Треба в страшні і розпачливі штурми Кидати чорне ядро голови. Маячня повсякденна, шугання думок, наче струменів, Що дзвонять у скроні

та геть відлітають у мить.

Легко зломити голову —

важко зломити сумнів, Здолати його і на горло йому наступить. Порожнеча вирує так боляче й глухо.

Шалій ти! Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ! Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти! Як муж, а не мученик...

Чуєш?

Як муж! Відповідай, перехожий!..

Невже безсоромно й довічно По торжищу людському сумнів тягтиму я свій? І чоло скривавлено біле, —

тільки око кричить дихавично, Наче здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.

«Життя й революція», 1931, січень-лютий, ч. 1-2, стор. 116-118.