• 1За правління Вітовта (1392–1430 рр.) багатьох литовських князів, які мали уділи в Русі-Україні, було позбавлено володінь.

• Самостійність удільних князівств непокоїла великого князя. Задля утвердження та зміцнення своєї влади він докладав зусиль, щоб ліквідувати найбільші князівства, урівняти князів із боярством.

• Ліквідація удільних князівств для князівської верстви означала обмеження їхніх прав.

• Проти такої політики об'єдналися вітебський князь Свидригайло Ольґердович, сіверський князь Дмитро-Корибут Ольґердович, київський князь Володимир Ольґердович і подільський князь Федір Коріатович.

• Ці князі були проти підпорядкування своїх земель новій Польсько-Литовській державі.

• Протистояння переросло у воєнний конфлікт, у якому удільні князі зазнали поразки.

• Землі Дмитра-Корибута Вітовт передав князю Федору Любартовичу, в якого перед тим було відібрано його волинську вотчину.

• Не зміг утримати уділ і Федір Коріатович, який володарював на Поділлі після смерті своїх трьох братів. Цього князя Вітовт позбавив уділу теж у 1393 р. 

• Року 1394 р. він вигнав із Київської землі Володимра Ольґердовича й передав цей уділ його братові Скиргайлу.

• Та володарював у Києві Скиргайло Ольґердович недовго: за літописним оповіданням, невдовзі його було отруєно. А в Києві утвердився князь Іван Ольгимунтович Гольшанський.

Отже, протягом 1393–1395 рр. позбавлені уділів були найзначніші князі.

Політика князя Вітовта, спрямована на ліквідацію самостійності найбільших уділів, завдала удару українській державності, позаяк саме удільні князівства втілювали державницьку ідею на землях Русі-України, що перебували у складі Великого князівства Литовського.

3. 3. На Ферраро-Флорентійському соборі (1439 р.) Константино­польський патріарх Йосип і митрополит Ісидор «визнали католицькі догмати про сходження Святого Духа від Бога-Сина, супрематію папи римського, чистилище та ін.» та уклали унію з римо-католицькою цер­квою. Ісидор прибув до Москви вже як папський кардинал. Але єпис­копи засудили його за зраду православ'я, і він утік спочатку до Литви, де його також не визнали, а потім до Риму. На Русь він уже ніколи не повертався. У Москві після засудження і втечі Ісидора собор єпископів обрав митрополитом рязанського єписко¬па Іону. Він став першим виборним митрополитом в історії Московсь¬кої Русі і останнім, що носив титул «Київський і всієї Русі» (наступника Іони Феодосія вже називали митро-политом «Московським і всієї Русі»). У 1451 р. права Іони як митрополита всієї Русі визнає король польський і Великий князь Литовський Кази¬мир IV (швидше, це був політичний, а не релігійний акт, обумовлений тогочасним станом взаємин між Литвою і Москвою). Однак, Вати- кан не збирався втрачати контроль на литовськими єпархіями. У 1458 р. за вказівкою папи римського до Литви прибув уніатський митропо¬лит Григорій Болгарин. Новоство- рена митрополія, спочатку перебу¬ваючи під зверхністю папи римсь¬кого, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де взяли гору супротивники унії. У 1470 р. Григорій Болгарин з дозволу Константинопольського патрі¬арха Діонісія повернувся до православ'я. Король Казимир ^ визнав повноваження Григорія Болгарина як митрополита Київського. Таким чином, у 1458р. з колись єдиної Київської митрополії утвори-лося дві: Литовська (Київська), в якій залишались православні єпархії Польсько-Литовської держави, і Московська (єпархії Північно-Східної Русі). Московська церква стала автокефальною спочатку фактично, а з 1589р. канонічно отримала права патріархії. Московський патріарх став п'ятим патріархом православної церкви. Литовська (Київська) митрополія залишилась в канонічній юрисдикції константинопольсько-го патріарха. Кафедра литовсько-київського митрополита знаходилась у Вільно або Новогрудку.

БІЛЕТ 6

11. Перші роки правління литовських князів на Волині переконали патріотичну українську гро­мадськість у реальності відновлення національної держави. Цьому сприяло визнання литовськими властями національ­них особливостей державного устрою України-Русі та прав української знаті на чільне місце в новому суспільстві. Пе­ребуваючи на значно нижчому рівні суспільного й культу­рного розвитку, Литва запозичувала кращі зразки соціально- політичного устрою Київської Русі й тим самим привертала на свій бік і білорусів, і росіян, і українців. Почалася відверта українізація литовських князів. Вони одружувалися на укра­їнських бояринях і княгинях, переходили у православну віру, вводили в діловодство і повсякденну практику руську (українську й білоруську) мову, запозичували місцеві звичаї та обряди. Через три-чотири покоління вже не можна було розібрати, хто з них литвин, а хто русин. Такі дії литовських князів були до вподоби й тій українській знаті, яка знемагала під монголо-татарським ігом та мріяла здобути політичні привілеї й матеріальні статки, суттєво обмежені азіатськими формами залежності України від Золотої Орди. їй проти­стояла частина місцевих князів і бояр. Заможна українська верхівка у визначенні своєї долі поступово розколювалася на дві ворогуючі групи.

З середини XIV ст. визволенню України від монголо- татарського ярма сприяла й зовнішня обстановка. Позбавлена історичного підґрунтя, консолідуючої етнічної основи й про­гресивної економічно-адміністративної системи, Золота Ор­да у цей час почала невпинно розпадатися. Після вбивства хана Бірдибека в 1359 р. загострилася збройна боротьба між претендентами за владу. Посилилися відцентрові уст­ремління ханів і мурз окраїнних територій Золотої Орди, що багато в чому зумовило успіх визвольного руху пригноблених народів. Частину військової сили Монгольської держави від- тягло на себе міцніюче Московське князівство. Зростаюча небезпека з боку Тевтонського ордену й Польщі спонукала Ольгерда на тісніший союз з українськими можновладцями. На Литву тисли із заходу, й вона розширювалася на схід та південь.

Зайнявши в 1359 р. Брянськ, Ольгерд вийшов на кордони Чернігово-Сіверщини й Київщини. Велику допомогу у ви­зволенні Подніпров'я подали Ольгерду місцеві бояри, ки­ївський князь Федір і митрополит Роман, якого він нещо­давно призначив своїм ставлеником у Юієві. Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда. Поповнені київськими воїнами українсько-литовські війська влітку 1362 р. виру­шили визвольним походом на схід. Паралельно їм сунула орда кримського хана Мамая, який виступив проти тих претендентів на ханський престол у Сараї, чиї володіння лежали поміж Дніпром і Доном. У боротьбі із Золотою Ордою литовський князь, українські бояри й кримський хан стали союзниками. З допомогою місцевої знаті україн­сько-литовські війська швидко визволили територію коли­шнього Чернігово-Сіверського князівства до Дону з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ. На зво­ротному шляху переможці звільнили землі Переяславщини й рушили на Правобережжя проти невеликих татарських орд Кутлубаха-султана, Качибея-карея й Дмитра-султана, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою. У битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) українсько-литовські війська восени 1362р. наголову розгромили татарські загони й звільнили Поділля від загарбників. Союз литовських і українських можновладців дав Україні довго­очікувану свободу. За межами союзницької держави опини­лися тільки окремі регіони — Галичина в складі Польщі, Північна Буковина — Молдавського князівства, Закарпат­тя — Угорщини. Кримський півострів перетворився на окремий татарський улус, який щодалі більше відділявся від Золотої Орди.

Визволена спільними силами Україна об'єдналася з Лит­вою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, що найповніше відповідало національному й територіальному складу нової держави. Українські, білоруські й частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, типовий для її по­передниці Київської Русі. Давня мрія української знаті здій­снилася. Вся територія України була поділена на удільні кня­зівства, що являли собою автономні державні утворення. На чолі князівств були поставлені представники переважно ве­ликокнязівської литовської родини. Це була своєрідна дяка української аристократії литовському князю за видатну роль у визволенні українських земель. Київське князівство разом з Переяславщиною припало сину Ольгерда Володимиру, Чернігівське й Новгород-Сіверське — другому синові Ко- рибуту (в християнстві Дмитро), Брянське й Трубчевське— старшому сину Дмитру, Стародубське — племінникові Патрикію Наримуновичу. В чотирьох уділах на Поділлі во- княжилися племінники Ольгерда — Юрій, Олександр, Ко­стянтин і Федір Коріатовичі. У невеликих уділах до влади прийшли українські князі, далекі нащадки Володимира Свя- тославича. Національна знать залишилася відсунутою від влади тільки на вищих щаблях управлінської системи.

Удільні князі перебували у васальній залежності від ве­ликого князя, присягали йому на вірність, давали щорічну данину, дружно виступали у походи. Разом з тим вони складали великокнязівську раду й брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фак­тично необмежену владу на місцях — на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито, карали й милували. Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Для поповнення вояцького стану князі переводили в бояр представників інших станів, у тому числі й заможних міщан та селян. При цьому вони звіль­нялися від різноманітних повинностей і були зобов'язані відбувати військову службу. За це бояри діставали земельні наділи як на помісному, так і на вотчинному праві

БІЛЕТ 7

1.   Київське удільні князівства. Незважаючи на поразку, українські удільні князі залишалися вагомою і впливовою силою. Щоб запобігти її новим виступам, після проголошення Казимира великим князем були відновлені Київське і Волинське удільні князівства. Волинське князівство було віддано Свидриґайлові, який правив князівством до кінця життя (помер 1452 р.), після чого князівство було ліквідоване.

У Київському удільному князівстві була відновлена династія Ольґердовичів. Князем став син Володимира Ольґердовича Олександр (Олелько) Володимирович (1441—1454 рр.).

Князювання Олелька та його сина Семена (1455—1470 рр.) становлять цілісний період, який характеризується спробою відновлення могутності Київської держави.

Крім зміцнення влади Олельковичі прагнули розширити свої володіння. Так, під їхньою владою опинилися Київщина, Переяславщина, Брацлавщина (Східне Поділля), частина Чернігівщини. Олельковичі сприяли освоєнню степових просторів (Дике Поле) на південь від своїх володінь, ведучи запеклу боротьбу з татарами.

Київські князі переймалися проблемами не лише власних володінь, а й претендували на великокняжий престол.

У 1458 р. Семен Олелькович домігся створення окремої Київської православної митрополії. Ця подія остаточно розділила українську й московську православні церкви.

Зростання могутності Київського князівства та його майже самостійне існування занепокоїло великого князя литовського. Після смерті Семена Олельковича наприкінці 1470 р. великий князь скасував князівство. Брат Семена Михайло Олелькович не був допущений до Києва, а його намісником був призначений Мартін Гаштольд.

3До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського є "Про турецьку загрозу слово I та II-ге", видане у Кракові в 1543 р., "Про целібат", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Промова на похоронах Сигізмунда І". Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри.

Вчителями Станіслава Оріховського були відомий австрійський гуманіст, професор Віденського університету Александр Брасікан, професор риторики в Падуанському та Римському університетах Амадей, відомий реформатор, основоположник протестантизму Мартін Лютер (до речі, саме в його будинку деякий час проживав український мислитель). С. Оріховський підтримував тісні зв'язки з визначними гуманістами та науково-культурними діячами Західної Європи, серед яких були Ульріх фон Гуттен, Антоні Пассера, художник Альбрехт Дюрер та багато інших.

Центральним принципом гуманізму С. Оріховського була ідея спільного блага, основу якої становлять патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільшу роль він надав патріотизму, котрий зводився до рангу вищої доброчесності.

У творах Оріховського знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на місце і роль людини в історичному процесі. Останній він розглядає не як реалізацію наперед визначеного Божественного припису, а як людську драму в дії. «Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду: не керуватися ні дружбою, ні ненавистю»

Станіслав Оріховський чіткіше формулює ренесансно-гуманістичну ідею стихійного самоутвердження людини, її здатності через моральне самовдосконалення і якнайповнішу реалізацію закладених Богом творчих і розумових потенцій набувати якості Божественної істоти. На його думку, людина, пізнавши всі земні й небесні речі, а також себе, стала рівною Богові. Головне її призначення мислитель вбачав у тому, щоб, спираючись на свою божественну натуру, осягнути Бога («з Богом, у Трійці єдиним, бути заодно») і через спасіння досягти вічного життя. Загалом Станіслав Оріховський неоднозначно оцінював відомий вислів «Пізнай себе самого!», написаний на храмі Аполлона в Дельфах. Здатність людини до самозосередження він вважав найвищим благом, однак критикував Арістотеля за намагання, спираючись на цей принцип, формувати остаточну мету людського життя і діяльності. Станіслав Оріховський мислив у ренесансно-гуманістичному дусі, будучи переконаним, що будь-яке самопізнання і самозосередження повинно здійснюватись заради віднайдення в собі творчих потенцій до певної важливої діяльності в земному житті. Отже, кінцева мета цих пошуків має бути спрямована назовні: на вияв особистої доблесті і суспільно корисну працю.

БІЛЕТ 8