17. Державний лад Стародавньої Індії та становище індійських царів в імперії Маур’ів

За формою павління Індія була монархією. Вершиною державного механізму був правитель – раджа, в руках якого зосереджувалася вся влада та найвищі державні повноваження. Йому підпорядков різні відомства:фінанси, військо, податки, верховні жреці. 1 помічником раджи був головний мандрин. Бзпосреднє управління здійснювали вищі посадові особи, які поділялися на декілька категорій:радник–мандрин, вищий сановник–махомара сановник–аматья, наглядач –ад’яхша. Найвищим держ. органом був Мантрифаришат – збри царких сановників. Існувала також таємна рада, яка складалася з 8 найвпливовіших посадовців. Вся територія держави поділялася на 5 провінцій. Провінції поділялися на округи, які очолювали окружні начальники, яких призначав раджа. Найнижчою ланкою управління була сільська община. Вищим суддею був раджа. Імперія Маур’їв досягла найвищого рівня розквіту в ІІІст. до н. е. під час правління Ашоки, коли в Індії скл відносно централізована східна рабовласницька монархія. Імперія складалася в результаті війн. Влада давньоіндійських царів не була деспотичною. Вона стримувалася становищем у державі панівної, падкової знаті, встановленими традиційними. Одним із основних обов’язків царя була охорона підданих. Захищаючи народ цар міг примусити його платити данину – болі. Поряд із основним податком інували інші численні збори на користь центральної влади: торгове мито, «приношення плодів». Найважливішою функцією царя була організація публічних робіт, будівництво іригаційних споруд. Цар був головою адміністративного апарату. Усі царські чиновники поділялися на групи центрального і місцевого управління. Особливе місце посідали радники – вищі сановники. Серед вищих чиновників особливе місце посідали:головний суддя, радник царя , радник царя у справах культу, ихователь його синів верховний придворний жрець. Особливою складністю в імперії відзначався адміністративний поділ і система самоврядування. Виділялося п’ять провінцій, управління якими, здійснювалося царевичами. Меншою адміністративною одиницею був округ, очолюваний окружним начальником.

18. Сімейне право за Законами Ману в Стародавній Індії.

.

З одного боку, в Законах Ману жінка-мати посідала високе становище. У деяких статтях вона ставиться вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона – хранителька домівки, уособлення богині землі. Необхідно шанувати свою матір, їй не можна завдавати шкоди, сваритися з нею під загрозою штрафу і не можна залишати в безпорадному стані. Ці статті – релікти матріархату.

З іншого – розвиток класового суспільства, приватної власності погіршував становище жінки. “У дитинстві їй належало бути під владою батька, в молодості – чоловіка, а після його смерті – під владою синів”(гл. ІX, ст. 3). Жінка не могла користуватись власністю самостійно.

Норми законів детально розписували життєвий шлях жінки. Шлюб вважався релігійним і моральним обов’язком людей, його мета – виконання релігійного обов’язку, дітонародження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода.

Шлюбний вік для чоловіків – не менше 20 років, для дівчат – 12 і навіть 8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен відповідати третині віку нареченого. Вибір нареченого чи нареченої залежав від волі батьків, враховувалось становище молодих у варнах і кастах.

Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду одруження майбутнє подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де здійснювалося жертвоприношення домівці. З настанням вечора вони повинні були звернути свої погляди на Полярну зірку – символ вірності.

Протягом перших трьох (чи навіть десятьох ) ночей ідеальна подружня пара була зобов’язана зберігати невинність. На четверту ніч чоловік здійснював обряд, сприятливий зачаттю, і шлюб вважався таким, що набув сили.

Закони встановлювали одношлюбність. Дружині заборонялося залишати свого чоловіка і дітей. Навіть злий, розпусний, позбавлений благородства чоловік повинен був шануватися дружиною.

Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів – двояке. Вона була водночас і богинею, і рабинею, святою і грішницею.

Закони Стародавньої Індії, здебільшого, фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб’єкта права, на якому лежать лише обов’язки перед чоловіком.

Чоловіку дозволялось привести в дім другу дружину, якщо перша мала злостивий норов, була марнотратною, тяжко хворою, скандальною, схильною до пияцтва (гл. ІX ст. 80). Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише в одному випадку: якщо він відлучався в далекі краї і не залишав їй засобів для існування, “адже навіть доброчинна дружина, яка мучилася через нестачу засобів до існування, може згрішити”. Жінка не могла вдруге вийти заміж. Після смерті чоловіка вдова могла стати дружиною брата чоловіка і вести аскетичне життя: харчуватися один раз на день корінням, плодами, квітами. Їй не дозволялось їсти м’ясо, сіль, носити прикраси, яскравий одяг. Зважаючи на це, вдови часто добровільно сходили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд “саті” (самоспалення).

Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В індуїстських храмах були спеціально навчені “жриці кохання”, танцівниці – дівадасі, що віддавалися брахманам-жерцям, які платили за це гроші храму. Така діяльність була професійною, навіть спадковою, у ній не було нічого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними міркуваннями і регулювалася звичаями та традиціями.