Письмові докази

Письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна зазначити: який письмовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, та обставини, які може підтвердити цей доказ. Письмові докази, які витребовує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для надання його суду.

Оригінали письмових доказів, що є у справі, повертаються судом після їх дослідження, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи, або після набрання законної сили судовим рішенням у справі за клопотанням осіб, які їх надали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.

Речові докази

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Витребування речових доказів проводиться в порядку, встановленому для витребування письмових доказів. Речові докази повертаються судом після їх дослідження заклопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються після набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, яким належать ці докази. Речові докази, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі.

1.  У залежності від того, чи розкривають докази безпосередньо суть адміністративної справи чи тільки якийсь побічний факт, що слугує передумовою розкриття суті справи, вони поділяються на прямі та непрямі.

Для застосування диспозиції адміністративно-правової норми характерне використання головним чином прямих доказів. Це пояснюється, з одного боку, тим, що в даному випадку звичайно бувають зацікавлені всі учасники адміністративного процесу. А з іншого боку, тим, що законодавець чітко визначає коло доказів по кожній справі.

Побічні докази при відсутності прямих у певних випадках не можуть бути прийняті до уваги і покладені в основу рішення в справі. Сказане не означає, що прямі докази кращі від непрямих. Вітчизняне право і наука не визнають розподіли доказів на кращі та гірші.

Прямі докази не гарантують винесення обґрунтованих рішень. У всіх випадках мова йде лише про те, що здебільшого при застосуванні диспозиції адміністративно-правової норми законодавець допускає тільки прямі докази.

Інакше підходить законодавець до непрямих доказів при застосуванні адміністративно-правової санкції. При вирішенні питання про адміністративну відповідальність закон не обмежує використання непрямих доказів. При відсутності прямих вони можуть служити підставою прийняття правозастосовчого акта. Звичайно, процес роботи з непрямими доказами значно складніше, ніж із прямими, але при вмілому їх використанні фактична ситуація також може бути встановлена.

2.  За характером джерела надходження інформації докази поділяються на первісні і похідні. Первісними доказами називаються такі, котрі є першоджерелами інформації про обставини справи: справжні документи, речовинні докази, показання свідків-очевидців і т.д. Зміст цих доказів складають фактичні дані, що стали наслідком безпосереднього відображення обставин, які становлять предмет доказування. Похідними є докази, що не містять первинної інформації, а утримуючі інформацію, отриману з інших джерел: копії документів, показання свідків чи потерпілих щодо того, що вони чули від інших осіб, копій речових доказів, (зліпки, фотографії й ін.). Вони відображають властивості первісних джерел інформації.

У тих випадках, коли в законі не містяться вимоги про використання тільки первісних доказів, в адміністративному процесі можуть знайти своє застосування і первісні, і похідні. Однак найчастіше на практиці віддається перевага первісним доказам. Це зумовлюється тим, що доказова сила інформації по мірі віддалення її від джерела знижується. Первісні докази переважають і у тому випадку, коли законодавець не вимагає обов'язкового їхнього використання у справі.

Водночас цілком відмовитися від похідних доказів не можна, та й немає смислу. Більше того, похідні докази в ряді випадків мають навіть переваги перед первісними. Так, копії документів можуть бути поширені серед будь-якої кількості осіб, знімки зменшені, а зліпки речових доказів можуть бути відправлені до віддалених місць без остраху їхньої втрати чи ушкодження і т.ін.

3. За змістом докази можуть бути позитивними і негативними. Ті, котрі лягають в основу прийняття акта застосування диспозиції про відмову в задоволенні вимоги зацікавленої особи, можуть розглядатися як негативні, а ті, котрі є підставою задоволення такої вимоги, — позитивними. При застосуванні санкцій адміністративно-правових норм докази, що викривають порушника в здійсненні ним проступку обтяжуючі його провину, є обвинувальними, а ті, котрі свідчать про невинуватість притягуваної до відповідальності чи пом'якшують його вину, — виправдувальними.

Виправдувальні. До прикладу, в установчих документах саморегулівної організації має бути передбачено, що перед застосуванням санкції, саморегулівна організація має поінформувати учасника про такий намір, надати йому можливість дати відповідні пояснення та виправдувальні докази.

В законодавстві можна зустріти іншу назву цієї групи доказів: підтверджувальні та спростовуючи. У повідомленнях, які надходять від підлеглих органів внутрішніх справ, про наслідки розгляду контрольних заяв має бути відображено, чим підтверджуються або спростовуються докази заявника". Підтверджуючі докази вказують на наявність обставин, які необхідні для обґрунтування правових вимог. Так, якщо послуги, які надаються ліцензіатами, які займають монопольне становище, можуть бути повністю або частково змінені внаслідок появи нової ліцензії, подається разом із заявою чітке пояснення причин, чому така зміна йде на користь інтересам суспільства. Спростовуючі докази свідчать про необґрунтованість вимог заявника. Так, якщо висновок або акт інспекційного обстеження свідчать про неможливість видачі ліцензії, заявника запрошують на засідання ліцензійної комісії.

4.  У залежності від характеру одержуваної суб'єктом застосування   інформації  докази   можуть   бути   переробленими (концентрованими) і звичайними. Останні надходять до суб'єкта без обробки, у тому виді і стані, у якому вони були отримані особою, що їх передає. Як правило, такі докази повинні представлятися суб'єкту правозастосування при вирішенні справ про проступки.

Концентровані докази являють собою дані, отримані лідируючим суб'єктом і перероблені ним для зручності користування проводом. Це різного роду довідки, дані, звіти. Вони знаходять використання в основному при застосуванні диспозицій правових норм.

5. У залежності від методів виявлення докази можуть бути класифіковані на безпосередні й опосередковані. Безпосередні встановлюються суб'єктом застосування спостереженням, оглядом та іншими аналогічними способами, що дають можливість безпосередньо сприймати обставини виниклої ситуації. Опосередковані добуваються кібернетичними, математичними й іншими методами, які виключають почуттєве сприйняття.

6.  У залежності від часу виникнення адміністративні докази можуть бути минулі і триваючі. Докази, що виникли до розгляду справи, є минулими. Це, наприклад, інформація про вчинену адміністративний проступок, про порушення в сфері реалізації законних інтересів громадянина чи організації і т.ін. Триваючі докази характерні тим, що вони існують у момент розгляду справи. Вони зумовлюють негайну реакцію на сформовану ситуацію.

35. Відповідно до ч. 1 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що потрібно з'ясувати у справі. Це означає, що у ч. 1 коментованої статті нормами закріплене загальне положення, що свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Але під час вирішення питання про допит особи як свідка слід завжди мати на увазіположення ч. 2 ст. 65 цього Кодексу, в якій закріплено перелік осіб, що не підлягають допиту як свідки, а також положенняч. З ст. 65 цього Кодексу, де має місце коло суб'єктів, які мають право відмовитися від давання показань як свідка. Отже, свідком згідно з положенням ст. 65 цього Кодексу може бути кожна особа, якій відомі будь-які обстави­ни, що потрібно з'ясувати у справі. Проте це можуть бути особи не лише, яким відомі будь-які обставини, що слід з'ясувати у справі, а йособи, відомості яких мають значення навіть для розгляду та ви­рішення справи, а також мають враховуватися положення частин 2, З ст. 65 цього Кодексу. Інакше кажучи, для з'ясування суті нормативних положень ч. 1 ст. 65 цього Кодексу необхідно застосовувати розширю­вальне тлумачення закону. Наприклад, за загальним правилом, конкретний віковий ценз свідка в Кодексі адміністративного судо­чинства України не закріплений, але головуючий у справі під час задоволення клопотання особи про допит свідка має керуватися  принципом розумності. Отже, він повинен керуватися із зазначенимикритеріями, закладених принципом розумності. Так, свідком може бути дієздатна особа, але слід зазначити, що може бути повна дієздатність, обмежена дієздатність, набута дієздатність у випадках, передбачених законом (за законом та рішенням суду). З огляду на нагальну класифікацію суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин, свідки належать до них, але посідають місце у групі осіб, які не беруть участі в справі, а лише допомагають суду встановити істину в конкретній адміністративній справі. Згідно зі ст. 48 цього Кодексу, здатність особисто здійснювати адміністративно-процесуальні правата виконувати свої обов'язки в суді (адміністративна процесуальна дієздатність), мають фізичні особи, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичними особами до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, в яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. Оскільки свідки (фізичні особи) як суб'єкти цивільних процесуальних відносин наділяються комплексом процесуальних прав та обов'язків, то на них у процесі розгляду справи поширюється загальне правило про адміністративну процесуальну дієздатність. В адміністративному процесі (судочинстві), оскільки свідки належать до інших учасників адміністративного процесу, не передбачається право свідка мати представника (ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України). Термін «кожна особа», який використовується в ч. 1 ст. 65 цього Кодексу, виокремлює прагнення законодавця надати можливість судуотримати якомога більше відомостей у справі з метою її повного та всебічного розгляду, та як наслідок цього, в законі відсутні обмеження за мотивами віку свідка, його родинних або інших близьких стосунків з особами, які беруть участь у справі (за винятком, коли це стосується права свідка, передбаченого ч. З ст. 65 цього Кодексу). Отже, як свідчить аналіз положень статті, це дає змогу стверджувати, що свідком може бути дієздатна фізична особа, яка не перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі, а також здатна за своїм фізичним і психічним станом правильно сприймати обставини, що мають значення для справи та давати з цього приводу показання. Тому, враховуючи те, що законодавцем не встановлене обмеження за віком, свідком може бути і неповнолітня особа, яка не володіє повним обсягом дієздатності. Проте судом має обов'язково вра­ховуватися вік неповнолітнього, рівень його розвитку та здатність сприймати обставини, що мають значення для конкретної адміністра-  тивної справи. Тому залучення неповнолітніх до участі в адміністра­тивному процесі як свідків можливе, зокрема, коли за певних обставин справи цього не можна уникнути.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідки: 1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання; 2) представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах - про обставини,які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника; 3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; 4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення; 5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди. Перелік осіб, які не можуть залучатися як свідки, не є ви­черпним. Це підтверджується п. 5 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу, де передбачено також обмеження щодо інших осіб, які не можуть бути допитані як свідки згідно з законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Це означає, що в ч. 2 коментованої статті закріплено невичерпний перелік осіб, які не підлягають допиту як свідки з певних об'єктивних причин тавиконуваних обов'язків, а також відповідно до чинного законодавства чи міжнародних договорів. До осіб, які не можуть бути допитані як свідки, віднесені перераховані в пунктах 1-5 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу особи.

Розглянемо кожен із зазначених пунктів ч. 2 ст. 65 цього Кодексу окремо, оскільки вони деталізують положення про те, хто не може бути свідком у конкретній адміністративній справі. Так, згідно з п. 1 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу не можуть бути допитані як свідки недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значеннядля справи, або давати з цього приводу показання.

Проте законодавець зазначив також, що свідком не може бути також особа, хоч і не визнана судом недієздатною, але вона перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному закладі та не здатна через   свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання. Суд повинен отримати докази, які підтверджують такі обставини. Маючи такі докази, які підтверджують такі обставини, суд повинен відмовити особі у клопотанні про допит такого свідка. Щодо фізичних вад, то за наявності таких особа може бути не здатна давати показання, наприклад, якщо особа сліпа, вона не могла сама бути очевидцем, або якщо особа була глуха, то вона не може бути свідком факту, що вона могла чути тощо.

Відповідно до пунктів 2 та 3 ч. 2 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідків представники в судовому процесі, захисники в кримінальних справах - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника, а також священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Це означає щодо осіб, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім професійним положенням, то до них слід віднести представників у судовому процесі, захисників у криміналь­ному процесі, в контексті п. 2 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу. Вони мають право і несуть обов'язок не давати показань як свідків щодо обставин, які їм стали відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника. Натомість суд не має право допитувати як свідка представ­ника в судовому процесі, захисника в кримінальних справах щодо обставин, які їм стали відомі в зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника. Про функції зазначених осіб, передбачені п. 2 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу, має запитати суддя в судовому засіданні, щоб не порушити положень п. 2 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу.

Стосовно п. З ч. 2 ст. 65 цього Кодексу забороняється допитувати як свідків священнослужителів про відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Отже, священнослужителі не можуть бути допитані адміністративним судом як свідки про відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Проте існує в п. З ч. 2 ст. 65 цього Кодексу відповідне загальне правило про неможливість допиту священнослужителя стосовно відомостей, отриманих ним під час сповіді.

Відповідно до п. 4ч. 2ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідків професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення. Це означає, що таким положенням забезпечується принцип таємниці нарадчої кімнати - ст. 154 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій ідеться про те, що під час слухання справи ніхто не має праваперебувати у нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу, та судді не мають права розголошувати процес обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті. Проте до цього пункту необхідно застосовувати розширювальне тлумачення, оскільки зазначених осіб не можна допитувати не тільки щодо судового рішення, але й щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли також під час ухвалення і вироку суду.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідків інші особи, які згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди. Це означає, що особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди. Це положення зумовлене правовим статусом дипломата та закріплене у Віденській конвенції про дипломатичнізносини. Зокрема щодо консула, то у ст. 44 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. закріплено положення про обов'язок давати як свідок показання. Згідно з цією нормою праців­ники консульської установи можуть викликатися як свідки при провадженні судових чи адміністративних справ. Консульський службовець чи працівник обслуговуючого персоналу за винятком випадків, які передбачені ч. З цієї норми, не можуть відмовлятися від давання показань. Якщо консульська посадова особа відмовляється від давання показань, до неї не може бути застосовано жодних заходів примусу чи покарання. Частиною 2 цієї норми передбачається, що орган, якому потрібні показання консульської посадової особи, повинен уникати створення перешкод у виконанні цією особою її функцій. Він може, якщо це можливо, заслухати такі показання вдома у цієї особи чи у консульській установі, чи отримати від цієї особи письмові показання. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання про відомості, які пов'язані з виконанням ними їхніхфункцій чи надавати офіційну кореспонденцію чи документи (письмові докази), які належать до виконання ними функцій. Вони також не зобов'язані давати показання, які стосуються роз'яснень законо­давства, держави, яку представляють. Проте адміністративному суду під час вирішення питання про допит посадової особи консульської установи слід враховувати положення ст. 45 Конвенції, де зазначається про те, що держава, що представляє консула, може відмовитися відбудь-яких привілеїв та імунітетів працівників консульської установи. Тому головуючий у конкретній адміністративній справі повиненперевірити таке положення під час вирішення питання про можливість допиту такого свідка, що може зробити через Міністерство закордон­них справ. Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 38 Закону України «Про нотаріат» та ст. 44 Консульського статуту України від 2 квітня 1994 р. (зі змінами та доповненнями) на консула покладається виконання нотаріальної функції щодо громадян України, які перебувають за кордоном, тобто консул виконує функцію нотаріуса. Тому на консула за ст. 46 Консульського статуту та ст. 10 Закону України «Про нотаріат» поширюється також обов'язок щодо дотри­мання нотаріальної таємниці. Крім того, щодо почесного консула, то п. 5 Положення про нештатних (почесних) консулів України від 17 лютого 1997 р. передбачено, що переваги, привілеї та імунітет почесних консулів визначаються відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини (глава 3 Конвенції), тобто ч. З ст. 44 Конвенції, про яку йшлося, поширюється і на почесних консульських посадових осіб. Щодо консульської кореспонденції почесних консулів України, то у виняткових випадках вона може бути опублікована чи передана третім особам, як письмових доказів, за наявності особливого дозволу Міністерства закордонних справ України (п. 19 Положення про нештатних (почесних) консулів України). Судам необхідно під час вирішення питання допиту зазначених осіб звертатися до привілеїв та імунітету представників дипломатичного представництва, які регламентуються нормами міжнародного права, що стосуються дипломатичних зносин.

     Отже, незважаючи на те, що законодавець закріплює досить ши­роке коло осіб, які можуть бути допитані як свідки, він у ч. 2 ст. 65 цього Кодексу закріплює перелік осіб, які за різних обставин не можуть залучатися як свідки у конкретній адміністративній справі. До них належать: 1) особи, які не відповідають ознакам, зазначеним у ч. 1 цієї статті; 2) це - представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах, які не можуть свідчити про обставини, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника; 3) це така категорія осіб, як священнослужителі з метоюохорони таємниці сповіді. 4) це така категорія осіб, як професійні судді, народні засідателі та присяжні щодо таємниці нарадчої кімнати щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення або вироку.

        3. Відповідно до ч. З ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України фізична особа має право відмовитися від давання показань щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклуваль­ник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб). Це означає, що ця стаття спрямована наконкретизацію положень ст. 63 Конституції України, де зазначається, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як свідчить аналіз судової практики щодо розгляду адміністративних справ, є поодинокі випадки, коли суддя, посилаючись на ст. 63 Конституції, відмовляв у допиті близьких родичів як свідків, не запитавши їх про їх право про дачу таких показань. Це свідчить про неправильне сприйняття положень цієї норми. Ці приписи закону необхідно розглядати в таких аспектах: 1) якгромадський обов'язок сприяти суду в здійсненні правосуддя; 2) як право таких осіб надати суду відомі свідку відомості, які мають сприяти об'єктивному вирішенню справи.

У випадку, коли йдеться про виконання обов'язку такими особами, то саме від санкцій законодавства звільняє ст. 63 Конституції України, коли особа відмовляється давати показання як свідка. У випадку, коли така особа, незважаючи на своє право відмовитися від давання показань як свідка, все-таки дає такі показання, то вона має бути попереджена про кримінальну відповідальність за заздалегідь неправдиві показання, то такі показання не повинні відрізнятися від інших показань. Тим більше, якщо близький родич або інша особа, перераховані у цій частині статті, бажає дати показання, то суд не має право відмовляти або забороняти їм свідчити. Суд зобов'язаний лише попередити таких осіб про право відмови від дачі показань як свідка та про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань.

У випадку, коли сторона по справі вимагає занести до протоколу судового засідання всі питання, які вона мала намір поставити свідку з переліку ч. З ст. 65 цього Кодексу, що категорично відмовився свідчити у справі, в якій стороною, яка брала участь у справі була близька їй особа, та головуючий у справі повинен роз'яснити такій особі, що на підставі ч. З ст. 65 цього Кодексу такі питання не можуть заноситися до протоколу судового засідання, оскільки вони не можуть ставитися свідку, який не залучений судом як свідок. 

Отже, згідно з положенням ч. З ст. 65 цього Кодексу, свідок має право відмовитись від дачі показань тільки на тих підставах, що передбачені зазначеним законом.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна зазначити його ім'я, місце проживання (перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може дати показання. Це означає, що свідок може викликатися в судове засідання з ініціативи суду. Це виникає з необхідності всебічного, повного й об'єктивного вирішення адміністра­тивної справи. Проте особа може викликатися в суд з ініціативи осіб, які беруть участь у справі. Якщо залучення свідка здійснюється з ініціативи осіб, які беруть участь у справі, останні повинні заявити клопотання про виклик свідка, де вони повинні зазначити його ім'я, прізвище та по-батькові, місце проживання (перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може давати показання в конкретній адміністративній справі. Таке положення обумовлене принципом змагальності (п. 4 ст. 7 та ст. 11 Кодексу адміністративногосудочинства України), де кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Тому про допит свідка в суді клопоче особа, яка бере участь у справі в тому випадку, коли її вимоги або заперечення можуть бути підтверджені показаннями свідків. Про допит свідків особа може зазначити в позовній заяві, запереченні щодо позову чи зустрічному позові або шляхом подання клопотання про допит свідка. Свідок запрошується до суду повісткою про виклик у суд (ч. 2 ст. 33 Кодексу адміністра­тивного судочинства України), яка має бути вручена з такимрозрахунком, щоб свідок мав достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому засіданні, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді. Свідки можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. Свідок отримує повістку під роз­писку, яка повертається до суду в той самий день, як йому вручили повістку з відміткою про дату вручення (частини 1, 2 ст. 35 Кодексу адміністративного судочинства України). Після цього свідок зобов'яза­ний з'явитися до суду в визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.  

Як свідчить аналіз судової практики з розгляду судами адміністра­тивних справ, трапляються випадки, коли свідки несвоєчасно отримують повістки, хоча на суд покладено обов'язок щодо вручення повістки не пізніше ніж за 7 днів. У законі також не зазначено протягом якого часу повинна направлятися телеграма свідкові. Відсутність свідка можлива лише з поважних причин, а пропуск судом строку його повідомлення не належить законом до переліку поважних причин, хоча цей перелік не є вичерпним. Тому суд не може застосовувати відповідних санкцій до такого свідка. Завчасне повідомлення свідка є обов'язком суду, а для свідка повістка про виклик є можливістю коригувати свої плани для того, щоб здійснити свій громадський обов'язок та дати показання.

5. Відповідно до ч. 5 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Це означає, що основним обов'язком свідка є те, що він повинен з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини за вказаною адміністративною справою, а не інші обставини (це є безумовним положенням цієї частини статті). Отже, положення ч. 5 ст. 65 цього Кодексу дає нам підстави стверджувати, що з'явлення свідка до суду та надання ним правдивих показань - це обов'язок свідка, від якого він може відмовитися тільки за обставин, передбаче­них законом (пункти 2-5 ч. 2 ст. 65 та ч. З ст. 65 Кодексу адміністра­тивного судочинства України), але в судовому засіданні та який за­безпечується юридичним примусом. Так, у разі нез'явлення свідка до судового засідання, суд може вирішити питання про привід свідка. Відповідно до ст. 272 цього Кодексу до належно викликаних свідків, які без поважних причин не прибули в судове засідання або неповідомили причини неприбуття, може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Слід зазначити, що привід до суду як свідка не може застосовуватися до малолітніх та неповнолітніх осіб, вагітних жінок, інвалідів першої і другої груп, жінок, які мають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів, а також щодо осіб, які згідно з цим Кодексом не можуть бути допитані як свідки. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання (перебування), роботи, служби чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, якому органу внутрішніх справ доручається здійснення такого приводу. Крім того, слід акцентувати увагу на тому, що ухвала про привід свідка до суду передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження у справі або за місцем проживання(перебування), роботи чи навчання особи, яку належить привести. Така ухвала про привід оголошується учаснику адміністративного процесу, до якого застосовується привід, особою, яка її виконує. Проте трапляються випадки, коли неможливо здійснити привід з різних об'єктивних причин. У разі неможливості здійснення приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негай­но повертає таку ухвалу до суду, який її надіслав, з письмовимпоясненням про причини невиконання такого приводу.

Крім цього, в законодавстві передбачена також адміністративна відповідальність свідка за неявку до суду (ст. 185-3 КпАП України встановлено за неповагу до суду, одним з проявів якої є злісне ухилення від явки в суд свідка, накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб).

6. Відповідно до ч. 6 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України в разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зо­бов'язаний завчасно повідомити про це суд. Цей припис означає, що в ньому йдеться про те, що у разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд. Ці та багато інших питань не мають однозначного вирішення на практиці, тому такі ситуації потребують аналізу. Так, ст. 129 цього Кодексу передбаченоположення про те, що у разі неявки в судове засідання свідка суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі про можливість продовження судового розгляду справи за відсутності свідка, який не з'явився, та постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про оголошення перерви. Одночасно суд може вирішити питання про привід свідка, який не з'явився. Так, продовження судового розгляду справи можливо, наприклад, коли крім показань свідка, висновку експерта наявні і інші докази щодо певного факту, коли відпала необхідність в наданні спеціалістом консультацій з питань, що потребують спеціальних знань і навичок чи технічної допомоги тощо. Вирішуючи зазначені питання, суд одночасно, з метою усунення у подальшому перешкод здійсненню адміністративного судочинства зазначеними особами, може вирішити питання про їхній привід (ст. 272 Кодексу адміністративного судочинства України).

Проте з огляду на принцип змагальності особи, які запрошують свідків, і які, як правило, дають попередньо їм згоду, що вони з'являться до суду та повідомлять суду відомі їм факти, що мають значення для конкретної адміністративної справи, то вони добровільно з'являються до суду та дають свої показання. Якщо свідок має відомості про факти, але через певні обставини відмовляється давати показання, то зацікавлена особа може клопотати перед судом про виклик такого свідка у примусовому порядку. Якщо суд задовольнить таке клопотання про допит такого свідка, то рішення суду про виклик такого свідка буде для нього обов'язковим і лише у такому випадку, якщо свідок без поважних причин не з'явиться до суду чи буде ухилятися від явки до останнього можуть бути застосовані штрафні санкції або адміністративний арешт (ст. 185³КпАП) або він може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.

У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд. Слід звернути увагу, що законодавцем у цій нормі не розкривається сутність терміна «завчасно*. Це означає, що судова повістка про виклик має бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд тамінімальний термін, пізніше якого повістка не повинна направлятися, таким строком є семиденний термін. Положення про обов'язок свідка завчасно повідомити суд про неможливість прибуття за викликом у судове засідання не завжди залежить від самого свідка. Якщо повістка була направлена свідку пізніше ніж за 7 днів до судового засідання, то свідок отримає повістку за один день до судового засідання і він може не встигнути повідомити суд про неможливість явки в судове засідання. Як свідчить аналіз практики в справах зазначеної категорії, що бувають випадки, коли свідок отримує від суду повістку в день слухання справи. В таких випадках, коли свідок є людиною сумлінною та відповідальною, то він може повідомити суд терміновою телеграмою про неможливість явки до суду, або за допомогою факсимільного зв'язку, через електронну пошту чи шляхом офіційної передачі через секретаря суду телефонограми. Проте через об'єктивні обставини,якщо суд йому не направив повістку завчасно, він не може завчасно повідомити останнього про неможливість явки до суду. Суд повинен встановити причини несвоєчасного повідомлення про неявку в судове засідання та врахувати всі обставини невчасного повідомлення про неявку до суду. Об'єктивні причини невчасного повідомлення та не з'явлення до суду звільняють свідка від несприятливих наслідків. Слід зазначити, що законом передбачається з виняткових обставин допит свідка за місцем його проживання або в місці його перебування. Підстави таких процесуальних дій передбачені ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України. Такий допит свідка може бути: 1) коли суд може допитати свідка за місцем його проживання або перебування з ініціативи суду, який розглядає справу, за кло­потанням сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка; 2) за дорученням суду, що розглядає справу, свідок, який не може з поважних причин з'явитися в судове засідання і проживає за межами територіальної підсудності адміністративного суду, щорозглядає справу, допитується суддею адміністративного суду за місцем проживання свідка; 3) коли свідок, який не може прибути в судове засідання внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних причин, допитується судом на місці його перебування.

7. Відповідно до ч. 7 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду. Це означає, що ч. 7 коментованої статті закріплені права свідка, серед яких слід зазначити право свідка давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє. Це загальне конституційне право свідка, як особи, яка є учасником адміністративного процесу, оскільки адміністративне судочинство в Україні здійснюється державною мовою. Однак дача показань рідною мовою є правом свідка, тому якщо свідок не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, або володіє у недостатньому обсязі, він може давати показання мовою, якою він володіє вільно. У цьому випадку суд та всі присутні мають бути забезпечені послугамиперекладача. Хоча адміністративному процесу притаманний принцип усності, тобто особи дають усно свої пояснення та показання, але це не означає, що вони не можуть користуватися письмовими записами. Так, ч. 7ст.141цьогоКодексу передбачена процедура користування такими записами, а саме, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті, то такі записи після допиту показуються суду та особам, які беруть участь усправі, і можуть бути приєднанні до справи ухвалою.

Свідок може відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом. Такі випадки передбачені ст. 65 цього Кодексу,

в якій зазначено перелік осіб, які мають право відмовитися від давання показань.

За ч. 7 ст. 65 цього Кодексу свідки також мають право на компенса­цію витрат, пов'язаних з викликом до суду. До таких витрат належать витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту, найманим житлом, такі витрати несе сторона, яка клопотала про виклик свідків. Добові, компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять сплачується стороною в кінцевому рахунку, не на користь якої ухвалено судове рішення. Щодо провадження в окремих категоріяхадміністративних справ, де свідки викликаються за ініціативою суду, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок державного бюджету України.

Отже, відповідно до ст. 92 цього Кодексу витрати, пов'язані із залученням свідків регламентуються так: 1) витрати, пов'язані із залученням свідків несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків; 2) свідкам оплачують проїзд, а також добові в разі переїзду до іншого населеного пункту; 3) якщо виклик свідків здійснюється за ініціативою суду, а також у разі звільнення від сплати судових витрат або зменшення їхнього обсягу, відповідні витрати компенсуються за рахунок Державного бюджету України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; 4) граничний обсяг компенсації витрат,пов'язаних із залученням свідків, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

8. Відповідно до ч. 8 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України за заздалегідь неправдиві показання або за відмову від давання показань на непередбачених законом підставах свідок несе криміналь­ну відповідальність. Це означає, що ч, 8 коментованої статті, встановлює кримінальну відповідальність свідка за заздалегідь неправдиві показання або за відмову від давання показань, тобто на чітко передбачених законом підставах. Заздалегідь неправдиве показання свідка в суді підлягає кримінальній відповідальності за ст. 384 КК України. Санкція цієї статті передбачає виправні роботи настрок до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років. Кваліфікуючи ознаки цього діяння, а саме ті самі діяння, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, караються ви­правними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Крім того, ст. 385 КК України передбачає за відмову свідка від дачі показань у суді а непередбачених законом підстав (частини 2 та З ст, 65 Кодексу адміністративного судочинства України), накладення штрафу від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

36.  Відповідно до ч. 1 ст. 75 Кодексу адміністративного судочинства України в заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що надання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою потрібно їх забезпечити. Це означає, що в ч. 1 коментованої статті перелічені відомості, які повинна містити заява про забезпечення доказів, до яких віднесено: а) вказівка на докази, які необхідно забезпечити; б) обста­вини, що можуть бути підтверджені цими доказами; в) обставини, які свідчать про те, що надання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим; г) вказівка на справу, для якої потрібні ці докази, або мету їх забезпечення. У заяві також необхідно зазначити, до якого суду та ким її адресовано, підпис особи тощо.

Отже, в заяві про забезпечення доказів слід зазначити: суть і форму потрібних доказів; обставини, що підтверджуються ними; підставу, на якій просять забезпечити докази; справу, для розгляду якої необхідні

ці докази.

2. Відповідно до ч. 2ст, 7 5 Кодексу адміністративного судочинства України заява про забезпечення доказів подається до суду, який розглядає справу, а якщо провадження у справі ще не відкрито - до місцевого адміністративного суду, на території якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів. Це означає, що частинами 2, 3 коментованої статті встановлено вибір суду, до якого подається заява про забезпечення доказів та встановлення строків їїрозгляду. Заява подається до суду, який розглядає справу, а якщо провадження у справі ще не відкрито - до місцевого адміністративного суду, на території якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів і розглядається протягом п'яти днів після ЇЇ надходження. Про дії щодо забезпечення доказів повинні повідом­лятися особи, які беруть участь у справі, але їх неприбуття у судове засідання, якщо вони були належно повідомлені про його час та місце, не перешкоджає розгляду заяви.

Отже, заява про забезпечення доказів подається до суду, який розглядає конкретну адміністративну справу. В тому самому випадку, коли провадження у справі не відкрито, та така заява заінтересованої особи має подаватися до адміністративного суду, на території якого можуть бути вчинені зазначені вище процесуальні дії.

3.  Відповідно до ч. З ст. 75 Кодексу адміністративного судочинства України заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів після її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належно повідомлені, не перешкоджає розгляду заяви. Це означає, що заява про забезпечення доказів може бути розглянута судом невідкладно лише за участю заявника, без участі осіб, які беруть участь у справі, якщо на це існують ґрунтовні причини (загроза знищення,приховування доказів тощо), які вказуються в заяві, а також і у випадку, якщо не можна встановити, до кого може бути згодом висунуто вимоги.

Таким чином, заява про забезпечення доказів адміністративним судом розглядається протягом п'яти днів після її надходження, з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, хоч їх нез'явлення не перешкоджає розгляду справи. У невідкладних випадках, а також коли невідомо, до кого позивач може згодом подати позов, заява про забезпечення доказів розглядається лише з участю заявника. Розглянувши заяву, суддя приймає ухвалу про забезпеченнядоказів, вказуючи на порядок і спосіб її виконання, або відмовляє в забезпеченні доказів. Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено, щодо неї може бути винесене окреме подання прокурором.

4.  Відповідно до ч. 4 ст. 75 Кодексу адміністративного судочинства України в разі обґрунтованої вимоги особи, яка подала заяву про забезпечення доказів, а також, якщо не можна встановити, до кого можуть бути згодом висунуті вимоги, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю особи, яка подала заяву.

Це свідчить про те, що в цій нормі чітко зазначені вимоги для вирішення питання про забезпечення доказів: 1) вимога особи, яка подала заяву про забезпечення доказів, має бути обґрунтована; 2) якщо не можна встановити куди і до кого позивач згодом висуне позовні вимоги.

Як в першому, так і в другому випадку заява має бути розглянута з участю заявника, на це спонукає термін «також» у цій статті, який поєднує ці два випадки.

5.  Відповідно до ч. 5 ст. 75 Кодексу адміністративного судочинства України питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою, яку може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє ЇЇ виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Це означає, що про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення доказів визначаються порядок і спосіб її виконання. Ухвалу про забезпечення доказів може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпеченнядоказів не зупиняє ЇЇ виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Ухвала про відмову в забезпеченні доказів може бути оскаржена лише особою, яка звернулася із заявою про забезпечення доказів.

Отже, з ухвали про забезпечення доказів може бути оскаржено, на неї може бути винесене окреме подання прокурора.

6.      Відповідно до ч. 6 ст. 75 Кодексу адміністративного судочинства України про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення доказів визначаються порядок і спосіб ЇЇ виконання. Це означає, що якщо суд прийняв ухвалу про забезпечення доказів, то він може доручити іншому суду, наприклад допитати свідків, оглянути письмові і речові докази, які перебувають в іншому місці чи районі. Ця ухвала є обов'язковою для суду, якому вона адресована.

7.      Відповідно до ч. 7 ст. 75 Кодексу адміністративного судочинства України ухвала про відмову в забезпеченні доказів може бути оскаржена особою, яка звернулася із заявою про забезпечення доказів. Ця частина статті чітко забезпечує право заявника оскаржити ухвалу суду про відмову в забезпеченні позову. Це є гарантією можливості зберегти докази, за допомогою яких заявник забезпечує можливість ухвалення рішення на свою користь під час об'єктивного розгляду адміністративної справи.

8. Відповідно до ч. 8 ст. 75 Кодексу адміністративного судочинства України забезпечення доказів здійснюється за загальними правилами вчинення відповідних процесуальних дій. Це означає, що забезпечення доказів здійснюється за загальними правилами вчинення відповідних процесуальних дій (статті 76-81 Кодексу адміністративного судо­ чинства України та коментарю до них). Це може відбуватися шляхом відібрання пояснень сторін, третіх осіб, їх представників (ст. 76 Кодексу адміністративного судочинства України). Також для забезпечення доказів суд має допитати свідка про відомі йому обставини справи (ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України). Крім того, суд для забезпечення доказів може вилучити й оглянути речові та письмові докази або призначити експертизу.

37. Відповідно до ч. 1 ст. 76 Кодексу адміністративного судочинства України пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з іншими доказами у справі. Сторони, треті особи або їхні представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки. Це означає, що пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників - це повідомлен­ня суду відомих їм обставин, що мають значення для справи. Пояснення оцінюються судом поряд з іншими доказами у справі. Проте в цій самій ч. 1ст. 76 Кодексу адміністративного судочинства України є дещо не зрозуміла позиція законодавця, в саме, що «Сторони, треті особи або їхні представники, які дають пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки». Отже, це можна зрозуміти так, що їхпояснення є відомостями, що мають значення доказів меншої вартості, ніж їх показання як свідків. На таку думку можуть наштовхувати і слова закону «пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи», оцінюються поряд з іншими доказами у справі. Щоб остаточно розуміти стверджен­ня ч. 1 ст. 76 Кодексу адміністративного судочинства України, звернутися до статей 139,141 Кодексу адміністративного судочинства України, викладені лише пояснення осіб, які беруть участь у справі.

Цей правовий «конфлікт» суперечить принципу змагальності, належності доказів. Можливо, оцінюючи пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, суд повинен враховувати їхню особисту зацікавле­ність у вирішенні справі. Тому для усунення впливу фактору особистої зацікавленості щодо інформації, наданої переліченими особами вони, даючи пояснення про відомі їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою згодою допитані як свідки. До того ж на них поширюються усі правові наслідки, що пов'язані з показаннями свідка, зокрема и можливість притягнення до кримінальної відпо­відальності за завідомо неправдиві показання і відмову від давання показань. Проте це не змінює суперечностей.

Пояснення сторін і третіх осіб - це повідомлення зазначених осіб про відомі їм факти, що мають значення для вирішення справи. Під сторонами розуміються не тільки позивач і відповідач, але і заявники у справах з адміністративно-правових відносин і особливого вироб­ництва. Пояснення сторін і третіх осіб можуть бути дані в письмовій і усній формах. Письмові пояснення сторін і третіх осіб можуть бути виражені в позовній заяві (за винятком третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет суперечки) і у власне письмовому поясненні в справі. Усною формою є пояснення сторін і третіх осіб за їхньою особистістю участі в процесі. До того ж позовна заява (заява, скарга), пояснення в справі може бути складено представником і лише підписано чи стороною або третьою особою.

Специфіка цього засобу доведення проявляється в тому, що пояснення в суді даються найзацікавленішими особами, що краще за всіх інформовані про суть суперечки, що розглядається в адміністра­тивному суді. Під час перевірки достовірності відомостей, що повідомляються особами, важливо знати, що ці особи зацікавлені в результатах справи.

Процедура дачі пояснень сторонами і третіми особами полягає в такому. Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору і бере участь на стороні позивача, пояснення відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору і бере участь на стороні відповідача, а також пояснення третіх осіб, які заявляють самостійних вимог на предмет спору. Якщо поряд зі стороною, третьою особою у справі беруть участь їхні представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їхніх представників, аза їхнім клопотанням пояснення може давати тільки представник. Якщо в справі заявлено кілька позовних вимог, суд може зобов'язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодокожної з них.

Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлю­ються нечітко або з їхніх слів не можна дійти висновку про те, чи визнають вони обставини, чи заперечують їх, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - «так» чи «ні». Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, задають питання один одному у порядку, встановленому головуючим. Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.

Судді мають право задавати питання особам, які беруть участь у справі, в будь-який момент їхніх виступів. Законодавство не перед­бачає попередження сторін, третіх осіб їх представників про криміналь­ну відповідальність за відмову від дачі пояснення чи за дачу завідомо неправдивих пояснень.

Різновидами пояснень сторін, третіх осіб або їх представників є ствердження і визнання.

Ствердження - це таке пояснення сторони або третьої особи, в якому містяться відомості про факти, що покладені в основу вимог або заперечень і які підлягають встановленню в адміністративному суді. Наприклад, відповідач стверджує, що він не видавав незаконного розпорядження, що порушує право позивача.

Судова практика виробила правило: ствердження сторін, третіх осіб, представників тільки тоді можуть бути покладені в основу рішення адміністративного суду у конкретній адміністративній справі, коли вони підкріплені іншими об'єктивними доказами. Таким чином, кожне ствердження підлягає перевірці судом, і якщо воно не підтверджується іншими доказами, висновок про це повинен бути переконливо мотивованим у винесеному в адміністративній справі рішенні.

Іншою формою пояснення сторін, третіх осіб або їх представників є визнання, тобто згода з фактом, на якому інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Визнання факту безпосередньо пов'язано з поділом обов'язку доказування, відповідно до якого кожна сторона доказує певні факти.

Визнаний стороною факт, на якому інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, звільняє останню від необхідності доведення цього факту. Однак визнання стороною фактів не є обов'язковим для суду. Суд може не взяти до уваги визнання факту, якщо в нього є сумніви в тому, що визнання зроблене з метою приховати дійсні обставини справи, і чи зроблено воно під впливом обману, насильства, погрози, омани. Визнання може бути зроблене під «тиском* доказів, коли особа, що бере участь у справі, змушена визнати факт на підставі незаперечності доказів, що є в справі.

Визнання може бути зроблене як в усній, так і письмовій формі. Письмове визнання долучається (приєднується) до справи, усне - 

заноситься до протоколу судового засідання. Визнання може бути зроблене в суді (судове визнання) чи поза судом (позасудове визнання). Позасудове визнання є доказовим фактом і підлягає доведенню. Визнання може бути повним, коли визнаються всі факти, що доказуються протилежною стороною, або частковим - у разі визнання лише деяких фактів. Виокремлюють також визнання прості і кваліфіковані. Просте визнання містить визнання факту без яких-небудь застережень. Наприклад, відповідач у справі про підвищення тарифів погоджується, що тарифи були завищені. Кваліфіковане визнання містить застереження: «Тарифи завищені, тому що позивач не сплачував звичайні». У разі кваліфікованого визнання доведенню підлягає зроблене застереження.

Усне визнання повинне бути чітко і ясно виражено, процесуально закріплено шляхом занесення до протоколу судового засідання і підписане стороною, що визнала факт. Після цього суд виносить ухвалу про прийняття чи неприйняття визнання.

Під час дослідження пояснень сторін, третіх осіб, представників у суді інколи допускаються помилки: 1) наявні випадки, коли врахо­вуються усні пояснення сторін, третіх осіб, представників і не звертається увага на зміст позовної заяви, що також є формою дачі пояснення; 2) під час одержання пояснень сторін у процесі виконання судового доручення на забезпечення позову вони повинні оголошу­ватися в судовому засіданні, що не завжди робиться; 3) вірогідність пояснень сторін і третіх осіб часто не підтверджується, що варто робити через матеріально-правову зацікавленість даних осіб.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 76 Кодексу адміністративного судочинства України визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим. Це означає, що визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення є підставою звільнен­ня від доказування, але тільки у разі, якщо щодо цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання. Такими підставами для звільнення від доказування є: 1) обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини; 2) обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати; 3) обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо щодо цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин тадобровільності їх визнання; 4) вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи наявне діяння та чи вчинене воно цією особою. +питання 35

38.  Відповідно до ч. 1 ст. 48 Кодексу адміністративного судочинства України здатність мати процесуальні права та обов'язки в адміні­стративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздат­ність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами,підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами). Отже, з огляду на приписи ч. 1 ст. 48 цього Кодексу, що вони презумують таку спірну категорію, як адміністративна процесуальна правосуб'ектність. Це збігається із загальноприйнятою думкою п юридичній літературі, що наявність адміністративно-процесуальноїправосуб'єктності є найважливішою властивістю (ознакою) учасники адміністративного процесу і, як наслідок, зазначеного становища, однією з передумов виникнення правовідносин, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства у конкретній справі. В аспекті сформульованих положень та з огляду на аналіз приписів ст. 48 цього Кодексу можна констатувати, що адміністративна проце­суальна правосуб'єктність - це категорія, що містить адміністративну процесуальну правоздатність та адміністративну процесуальну дієздатність.

Для характеристики осіб, які беруть участь у справі, важливою г категорія адміністративної процесуальної правосуб'єктності. Така правосуб'єктність поєднує здатність особи мати процесуальні права т;і обов'язки в адміністративному судочинстві, тобто мати адміністра­тивну процесуальну правоздатність і здатність особисто здійснюватисвої адміністративні процесуальні права та обов'язки, зокрема доручати ведення справи представникові, тобто мати адміністративну процесуальну дієздатність. Відповідно до ч. 1 ст. 48 цього Кодексу адміністративну процесуальну правоздатність мають такі суб'єкти: 1) громадяни України, іноземці, особи без громадянства (фізичні особи); 2) органи державної влади, інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їхніпосадові і службові особи (суб'єкти владних повноважень); 3) підприємства, установи, організації (юридичні особи).

Важливо звернути увагу на те, що фізичні особи завжди мають. адміністративну процесуальну правоздатність, але реалізувати спін процесуальні права та обов'язки може не кожна фізична особа. Так, інтереси фізичних осіб, які не досягли повноліття, а також інтереси

фізичних осіб, визнаних судом недієздатними, як сторони чи третьої особи представляють у суді їхні законні представники (батьки, опікуни, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом). Самостійно такі особи не можуть звертатися до адміністра­тивного суду та брати участь в адміністративному процесі. До досягнення повноліття фізичні особи можуть самостійно реалізувати свої процесуальні права та обов'язки у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. Це, наприклад, спори з приводу одержання паспорта громадянина України, реєстрації зміни імені, притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного проступку (учасниками відповідних правовідносин можуть бути фізичні особи, які досягли 16-річного віку), спори з приводу легалізації молодіжних та дитячих громадських організацій (засновниками таких організацій можуть бути фізичні особи, які досягли 15-річного віку) тощо.

На відміну від фізичних осіб, органи державної влади, інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи, підприємства, установи, організації (юридичні особи) завжди наділені одночасно адміністративною процесуальною правоздатністю та дієздатністю. Проте суттєвим є той факт, що адміністративна процесуальна правосуб'єктність цих органів в адміністративному процесі не залежить від того, є вони юридичними особами чи ні.

Звертаємо увагу на те, що адміністративна процесуальна право­здатність виникає у громадян з моменту їхнього народження і припиняється після смерті фізичної особи. В юридичних осіб вона виникає з моменту їхнього створення та припиняється їхня лікві­дацією. Слід зазначити, що для участі в адміністративному процесі, крім загальної адміністративної процесуальної правоздатності, необхідно мати також конкретну адміністративну процесуальну правоздатність, тобто правоздатність у конкретній справі.

Крім того, в окремих випадках, адміністративною процесуальною Правоздатністю, крім зазначених органів та осіб, наділені й інші суб'єкти правовідносин. Це, наприклад, блок партій, блок місцевих Організацій партій, ініціативна група референдуму, громадська Організація (яка може й не мати статусу юридичної особи). Ці суб'єкти відповідно до законів про вибори та референдуми можуть бути .учасниками правовідносин, пов'язаних з процесом виборів чи референдумів. Тому відповідно до статей 172, 174, 175 Кодексу адміністративного судочинства України вони можуть бути й учас­никами адміністративного процесу, а отже, вони також наділені адміністративною процесуальною правоздатністю. У справах протимчасову заборону окремих видів або всієї діяльності, ліквідацію об'єднання громадян, відповідачами поряд з іншими об'єднаннями громадян можуть бути громадські організації, які легалізовані у спосіб повідомлення про їх заснування, такі громадські організації відповідне > до ст. 14 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. не мають статусу юридичної особи, але в цих справах повинні вважатися процесуально правоздатними (Відомості Верховної РадиУкраїни. - 1992. - № 34. - ст. 504; Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 46. - ст. 427).

Отже, підсумовуючи припис ч. 1 ст. 48 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративна процесуальна правоздатність -це здатність певного суб'єкта мати процесуальні права та обов'язки н адміністративному судочинстві. Слід зазначити, що вона визнається за всіма громадянами України, громадянами іноземної держави, особами без громадянства, а також за органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Респуб­ліки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями, які є юридичними особами.

Відповідно до ч. 2 ст. 48 Кодексу адміністративного судочинства України здатність особисто здійснювати свої адміністративні проце­суальні права та обов'язки, зокрема доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), нале­жить фізичним особам, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до досягнення цього віку и спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. Це означає, що для того, щоб брати участь у розгляді адміністративної справи, недостатньо мати тільки адміністративну процесуальну правоздатність. Крім того, необхідно для особи, яка бере участь у справі, володіти адміністра тивною процесуальною дієздатністю.

Під адміністративною процесуальною дієздатністю необхідно розуміти здатність особи здійснювати свої адміністративні проце­суальні права та обов'язки, зокрема доручати ведення справи представникові. В цьому контексті слід зазначити, що до суб'єкті» адміністративної процесуальної дієздатності ч. 2 ст. 48 цього Кодексу належать: 1) фізичні особи, які досягли повноліття і не визнані судом дієздатними; 2) фізичні особи до досягнення повноліття у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. Отже, адміністративна процесуальна дієздатність належить фізичним особам, які: 1) досягли повноліття; 2) не визнані судом недієздатними; 3) які до досягненняповноліття можуть брати участь у публічно-правових самостійно відповідно до чинного законодавства України (це, наприклад, можуть бути справи, в яких позивачем є неповнолітній, а відповідачем Навчальний заклад, який відмовив неповнолітньому в прийнятті до Цього закладу; спори з приводу одержання паспорта громадянина України; спори щодо реєстраційних змін імені; спори щодо притяг­нення до відповідальності за вчинення адміністративного порушення). В приводу трьох останніх спорів учасниками відповідних право­відносин можуть бути фізичні особи, які досягли шістнадцятирічного віку. Спори з приводу легалізації молодіжних та дитячих громадських організацій (засновниками таких організацій можуть бути особи п'ятнадцятирічного віку).

Отже, підсумовуючи коментування ч. 2 ст. 48 Кодексу адміністра­тивного судочинства України, можна сказати, що вона розкриває взагальних рисах межі адміністративної процесуальної правоздатності. 3. Відповідно до ч. З ст. 48 Кодексу адміністративного судочинства України здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов'язки, зокрема доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), нале­жить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого само­врядування, їхнім посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам). Це означає, що органи  державної влади, інші державні органи, органи влади Автономної [Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи, підприємства, установи, організації (юридичні особи) завжди наділені адміністративною процесуальною дієздатністю.

Адміністративна процесуальна правосуб'єктність цих органів в адміністративному процесі не залежить від того, є вони юридичними особами чи ні.

В окремих випадках адміністративною процесуальною право-суб»єктністю, крім зазначених органів та осіб, наділені й інші суб'єкти правовідносин. Це, наприклад, блок партій, блок місцевих організацій

партій, ініціативна група референдуму, громадська організація (яки може й не мати статусу юридичної особи). Ці суб'єкти відповідно до законів про вибори та референдуми можуть бути учасниками право відносин, пов'язаних з процесом виборів чи референдуму. Тому відповідно до статей 172, 174 і 175 Кодексу адміністративного судочинства України вони можуть бути й учасниками адміністративного процесу, тобто звертатися з адміністративним позовом, бути відповідачем тощо, а отже, вони також наділені адміністративною процесуальною правосуб'єктністю і, зокрема, адміністративного процесуальною дієздатністю.

У справах про тимчасову заборону окремих видів або всієї діяльності, примусового розпуску об'єднання громадян відповідачами поряд з іншими об'єднаннями громадян можуть бути громадські організації, які легалізовані у спосіб повідомлення про їх заснування. Такі громадські організації відповідно до ст. 14 Закону України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. не мають статусу юридичної особи, але у цих справах повинні вважатися процесуально дієздатними.

39.  Відповідно до ч. 1 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Отже, речові докази - це зібрані, перевірені та оцінені у встановленому порядку предмети матеріального світу, властивості яких свідчать про обставини, що мають значення для справи. Це означає, що носіями інформації є не тільки люди і створені ними різні письмові документи, але і інші об'єкти мате­ріального світу. Серед будь-якої інформації, яку здатні містити такі об'єкти, може бути й інформація, необхідна для встановлення об'єктивної істини і винесення обґрунтованого правозастосовчого акта. Такі предмети матеріального світу законодавець іменує речовими доказами.

Головною особливістю речових доказів порівняно з іншими видами доказів є те, що вони представляють «не словесний або кодовий (цифровий, графічний) опис обставин, що мають значення для справи, а чуттєво-наочне втілення їхніх слідів і ознак, що збереглися до моменту провадження у справі». Б адміністративному судочинстві предмети матеріального світу є як речові докази найчастіше у таких випадках: 1) під час відхилення їх від адміністративно-технічних норм (стандартів та інших нормативів); 2) за наявності на них (у них) змін, пов'язаних зі встановлюваним фактом; 3) під час заборони адміністра­тивно-правовими нормами їх створення або використання; 4) під час використання їх особами, що беруть участь у справі; 5) під час виявлення їх у визначеному місці або в певний час, якщо ці обставини мають значення для справи; 6) за відповідності їх у встановлених законом випадках адміністративно-технічним нормам (стандартам та іншим нормативам).

Отже, зазначені випадки, перераховані нами, в яких предмети матеріального світу є речовими доказами є невичерпними. В адмі­ністративному процесі речові докази можуть бути не тільки власне доказами, але й одночасно об'єктом матеріально-правового спору. Речовий доказ може стати об'єктом експертного дослідження, може бути пред'явлений особам, що беруть участь у розгляді адміністра­тивної справи, свідкам і експертам. Усі зауваження, пов'язані з оглядом речового доказу, зроблені особами, яким він пред'явлений, мають бути занесені до протоколу судового засідання.

Характер дослідження речових доказів в адміністративному суді залежить від їх обсягів, властивостей, можливості транспортування і від багато чого іншого. Так, одні докази можуть бути доставлені до суду і там проводиться їх дослідження. Інші речові докази оглядаються на місці їх перебування. До того ж може проводитися фотографування тощо. В тому випадку, коли речовий доказ швидко псується, то він оглядається і досліджується на місці його перебування.

Речові докази можуть бути одержані й використані у найрізно­манітніших справах. Для цього необхідно дотримувалися двох основних умов: предмети повинні нести інформацію, необхідну для встановлення істини у справі, і їх причетність до справи повинна бути відповідно оформлена.

Речові докази можуть містити найрізноманітнішу інформацію, що має істотне значення для встановлення об'єктивної істини. За допомогою речових доказів можна встановити винність або невинність окремих осіб; за допомогою речових доказів часто визначається найбільш оптимальний момент, що вимагає видання правозастосов­чого акта тощо.

У коментованій частині статті законодавцем розкривається сутність поняття «речові докази», якими є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, що мають значення для справи. Речові докази за ч. 1 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України є одним із засобів доказування, тобто за їхньою допомогою сторони доводять свої вимоги чи заперечення. В контексті коментарю цієї частини слід звернути увагу фахівців на те, що після слів « речових доказів» має бути кома та зазначено, зокрема, «звуко-і відеозаписи».

З огляду на аналіз ч. 1ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України, законодавець відносить їх до речових доказів. Отже, цей до­каз не може розцінюватись як речовий, а він належить до доказів, які отримані за допомогою звукозапису. Так само звуко- і відеозаписи засідань суду є оболонкою, на якій зберігається інформація, та одно­часно самою інформацією, яка розміщується на диску, має місце в суді під час розгляду справи, може записуватися декількома способами і декількома записувальними пристроями: 1) інформація може записуватися спочатку в комп'ютер, а потім переноситися на диск; 2) запис разом із судом можуть вести сторони; 3) фіксувати інформацію можуть засоби масової інформації.

Як вже зазначали, речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Це положення є новим для цивільного процесуального законодавства, оскільки звуко- і ві­деозаписи (магнітні, електронні та інші носії інформації) не розцінюва­лися раніше як самостійний засіб доказування. Слід звернути увагу фахівців на те, що законодавець не дає вичерпного переліку засобівзвуко- і відеозапису, а лише зазначає, що це можуть бути магнітні, електронні та інші носії інформації. Наприклад, у судовій практиці мали місце дослідження запису розмови щодо питань державно-владних повноважень, коли запис був вчинений за допомогою записувального пристрою у мобільному телефоні. Але у цьому випадку не сам мобільний телефон є речовим доказом у справі, а таким доказом є інформація про визнання нормативного акта недійсним, яка отримана за допомогою записувального пристрою мобільного теле­фону.

З метою з'ясування відомостей, що містяться у матеріалах звуко- і відеозапису та якщо у судовому засіданні відтворюється звукозапис, демонструється відеозапис, що мають приватний характер, надійде заява про їх фальшивість, судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу. Досить важливими також є обставини, які суд повинен встановити в особи, яка подає такий запис, а саме: особа повинна вказати на умови, в яких здійснювався цей запис, коли та ким. Для порівняння можна навести положення закону, яке стосується показань свідків, що не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. З огляду на аналіз цієї норми можна дійти висновку, якщо особа не відповість на запитання щодо джерела отримання звуко- і відеозапису, то такі записи не можуть вважатися доказом. Проте можливо в Кодексу адміністра­тивного судочинства України повинна бути норма, яка регламентувала б звуко- і відеозапис як окремий засіб доказування та правила дослідження й оцінки судом таких засобів, випадки за яких звуко- і відеозапис не може бути прийнятий судом та не може розцінюватися як засіб доказування.

Передача суду звуко- і відеозаписів не регламентована законом. Керуючись ст. 129 Конституції, суд такий доказ має приймати і лише за наявності сумнівів у його достовірності ставити перед особою, яка бере участь у справі, вимогу подати оригінал звуко- і відеозапису для того, щоб провести експертизу. Отже, коли звукозапис був зроблений в єдиному екземплярі, то він стає первинним доказом і не повинен відокремлюватися від первинного засобу фіксації.

Речові докази представляються особами, що беруть участь у справі. У тому випадку, якщо особи беруть участь у справі, які не можуть самостійно одержати необхідний речовий доказ, вони мають право звернутися до суду із клопотанням про витребування доказу. За загальним правилом речові докази, що підлягають представленню в суд, зберігаються в суді. Невеликі речові докази, папери зберігаються в досьє справи. Для збереження великих речей прийнято використову­вати камеру схову. Усі речі в цьому випадку описуються, оригінал опису перебуває в матеріалах справи.

Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються в місці їхнього перебування. Вони також повинні бути описані, у разі потреби - сфотографовані чи зняті на відеоплівку.

Після вступу рішення суду в законну силу речові докази повер­таються тим особам, від яких вони були отримані, або передаються тим, за ким визнане право на ці предмети. Якщо ж предмети не можуть знаходитися у володінні громадян, то вони передаються відповідним організаціям.

Відповідно до ч. 2 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України витребування речових доказів проводиться в порядку, встановленому для витребування письмових доказів. Це означає, що в ч. 2 коментованої статті зазначається, що витребування речових доказів здійснюється в порядку, встановленому для витребування письмових доказів, тобто особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб речових доказів, повинна зазначити: який речовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він перебуває, та обставини, які може підтвердити цей доказ. Речові докази, які витребує суд, надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може також уповноважити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати речовий доказ для надання його суду.

Речові докази оглядаються судом, а також подаються для ознайом­лення особам, які беруть участь у справі, а, в разі потреби - також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким подані для ознайомлен­ня речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з доказом та його оглядом.

Протоколи огляду речових доказів, складені в порядку за­безпечення доказів, виконання судового доручення або за результатами огляду доказів на місці, оголошуються в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів. Особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання з приводу речових доказів експертам, спеціалістам, свідкам, які їх оглядали.

Відповідно до ч. З ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України речові докази повертаються судом після їх дослідження за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються після набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, яким належать ці докази. Це означає, що речові докази мають важливе значення для осіб, які їх надавали, а тому вони мають бути повернутіособам. Це робиться, коли це не може завдати шкоди для розгляду справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 80 Кодексу адміністративного судочинства України речові докази, які є об'єктами, що вилучені з цивільного обігу або обмежено обігоздатні, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. За клопотанням державних експертних установ такі речові докази можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі. Це означає, що особливо слід звернути увагу на зміст ч. 4 коментованої статті, яка визначає, що речові докази, що є об'єктами, вилученими з цивільного обігу або обмеженообігоздатними, передаються відповідним підприємствам, установам або організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Перелік об'єктів, що вилучені з цивільного обігу або обмежені у обігоздатності, визначений у Постанові Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 р., в якій затверджено перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України.

Важливо зазначити, що встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна (додаток № 2 до цієї Постанови). Тому адміністративний суд завжди повинен враховувати перелік видів майна, що не можуть перебувати у власності окремих громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України під час вирішення ним справи, доказами у якій поміж інших є також речові докази. Тому в постанові у справі суд зобов'язаний зазначити про по­дальшу долю тих речових доказів, які не можуть перебувати у власності окремих громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав, що розташовані на території України. Це може бути зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в додатку № 2, і боєприпасів до неї, що можуть бути придбані громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби вибуху, всі видиракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком тих, які отри­муються громадянами за призначенням лікаря); протиградові установки; державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації; електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії. Ці приписи закону важливі з огляду на декілька напрямів: 1) законодавець чітко врегульовує наслідки для цих доказів; 2) законодавець упереджує їхнє поширення серед населення; 3) що ці речовини не стануть джерелом небезпеки в суспільстві.

40. Експертиза - це дослідження з використанням спеціальних знань, що проводиться експертом за рішенням лідируючого суб'єкта (проводу), і спрямоване на з'ясування обставин, які мають значення по справі. У рішенні про призначення експертизи зазначається: підстави та умови проведення експертизи, предмет експертизи, об'єкти експертизи, експерта чи заклад, де буде проводитись дослідження, місце і час проведення експертизи.

Предметом експертизи є питання, що підлягають вирішенню. Об'єктом експертизи є матеріали справи, надані в розпорядження експерта. При врегулюванні експертизи визначаються питання про тих осіб, які мають право ініціювати розгляд; про тих осіб, які мають право вносити пропозиції про внесення запитань експертові.

Провід (до прикладу, органи Антимонопольного комітету України) за власною ініціативою чи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, мають право призначати експертизу, про що приймається розпорядження.

Призначаючи експертизу та встановлюючи коло питань, які потрібно поставити перед експертами, лідируючий суб'єкт має право запитати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності проведення додаткових досліджень, а також у разі суперечливості висновків кількох експертів може призначатися додаткова або повторна експертиза.

Доказове значення у висновку експерта мають як одержані в ході дослідження фактичні дані, так і зроблені експертом висновки. Крім того, у висновку експерта викладені методи і послідовність дослідження, що є доказовою основою достовірності одержаних експертом результатів.

Порядок проведення експертизи відображає особливості тої сфери державного, комунального та непублічного управління, в ході регулюванні якої розглядаються адміністративні справи. В тематичних законах містяться спеціальні норми про експертизу. До прикладу, в Законі України «Про екологічну експертизу» закріплено порядок проведення екологічної експертизи.