юнішого з усіх прогресивних суспільств — і в той же час не зміг вирватись

його пут, залишився його в’язнем.

З процесом нагромадження художнього досвіду в царині антиутопії стає оче- видним, що подібний мотив обов’язковий для неї, бо коли він зникає, антиутопії відразу ж перетворюється на набір філіпік. Безперечно, що характер здійснено-» го вибору, форми, в котрих він втілюється, — все це в антиутопіях може варію- ватися безкінечно, проте ситуація вибору як така завжди полишається, що є не- переложною ознакою й вимогою жанру.

“Чевенгур” А.Платонова було розпочато в рік “великого перелому”, власне, тоді, коли, здавалося б, із “Сонячною машиною” було вже покінчено. Герой ро- ману Дванов-батько “здогадувався”, що соціалізм як мета — це “кінець історії, кінець часу, час рухається лише в природі, а в людині стоїть сум”. Утопічна сві- домість отримує в “Чевенгурі” заздрісне поживне середовище і всі персонажі наділені нею. Світ для них — цілковите “чисте поле”, де без праці “може зрости паросток будь-якого знання”, тоді як поля культури вже не порадують “чимось небувалим і коштовним”. Не виключено, що “чисте поле” може позаростати й бур’янами, однак це не велика біда: “Соціалізм прийде моментально і все по- криє. Ще нічого не встигне народитися, як стане добре!” Саме таким чином ви- словився перед чевенгурцями Степан Копенкін, виклавши катехізис віри в уто- пію "прискореного життя”.

Через двадцять років після “Чевенгура” Оруелл змалює, як послідовно роз- ривають подібний ланцюг у державі, де бездоганна ідея зуміла підкорити собі живе життя набагато брутальніше, ніж це видавалося доморощеним утопістам, на зразок Чепурного. Герой Оруелла працює в установі, що зветься Міністер- ством правди, де згідно настанов згори безперервно переробляють історію, вини- щуючи достовірні її свідчення назавжди 3 аналогічною ситуацією ми стикаємо- ся на сторінках “Слово за тобою, Сталіне!”, написаному приблизно одночасно з “1984” Оруелла. |

Платонівський “Чевенгур” теж є, без сумніву, антиутопією, хоча й особливо- го гатунку. Це, до певної міри, твір проміжний між Винниченковими "Сонячною машиною” та “Слово за тобою, Сталіне!”. У¹ “Чевенгурі” бере гору знання про те, що стало б із життям, якби не завадити небезпеці, котра вже народилася й пі- ; шла рости вгору. Суспільство, де працюватиме лише сонце, призначене “всесвіт- | нім пролетарським” наказом оголошується не на терені фантазії, а в російській . провінції, ще недавно обпалюваної спалахами громадянської війни. Винниченків | “Берлін”, де люди отетеріло крутять ручки “сонячної машини” теж, як уже заз- ; началося, напрочуд впізнаваний. {

Коли ж говорити про відмінність між “Чевенгуром” і "Сонячною машиною", | то вона передусім зумовлюється творчими настановами митців, серед яких у і Платонова годі шукати символів. Якщо у Винниченка ми маємо справу з екс- !■ пресіоністичними принципами змалювання героїв, то персонажі Платонова виро- стають з перевернутої дійсності перших пореволюційних років, коли зовсім не фантомом, а надто поширеним прагненням було, розчистивши життя від "гнітю- чого елементу”, одним махом прокласти шлях у комунізм. Якщо чевенгурці виявляють постійну готовність до “кінця світу” — комунізму, то Винниченкові "берлінці” спершу позбавлені усвідомленого ставлення до ідей соціалізму. Якщо чевенгурцям притаманне поклоніння сонцю, здатного ліквідувати працю як пе- режиток скнарості, що сприяє маєтковій нерівності та гнобленню, то у “Сонячній машині”, навпаки, спостерігається попервах шалений ентузіазм щодо реалізації як самої “сонячної машинки”, так і всотування ідей “сонцеїзму”.

Платонов і Винниченко ще раз нагадали, що історія насичується трагізмом, котрий різко посилюється, якщо її зачинають підганяти, надихнувшись велики-

ми мріями і не замислюючись над тим, яким деформаціям піддається в цій маячні саме життя. Атмосфера кінця 20-х років була надто несприятлива для подібних нагадувань, проте час показав, що вони для антиутопії становлять іс- тинне призначення і головну мету.

П.Гілліх, який розробив доктрину “теології культури”, яка передбачає хри­стиянське буття як шанс подолання соціального відчуження, писав у праці з красномовною назвою “Критика й виправдання антиутопії” (1965): “Царство Бо­

46 0236-1477. Слово і час. 1994. № 1

же, доки воно байдуже до подій історії... менше за все може бути назване Цар­ством Божим, воно в кращому випадку являє собою містичне заперечення всьо­го того, що стосується поняття Царства, тобто барвистості, повноти, багатома­нітності, індивідуальності. І так само Царство Боже, котре ні в чому не переви­щує історичного процесу, є утопією безкінечної поступальності або конвульсив­ної революції, що терпить грандіозну катастрофу і тим самим сприяє метафі­зичному розчаруванню”.

Точніше б сказати, жодна утопія не претендує на спроможність, не може за­микатися на кінцевому, однак її претензії виявляються фальшивими і в тому випадку, коли кінцеве — історію та земну реальність — ігнорують, безоглядно піднімаючись до висот ідеалу, яким би він не був. Це погляд богослова, що не заважає йому бути вірним і поза теологічним контекстом. Весь досвід антиуто- лій XX ст. може бути підтвердженням цього.Чіроблематика, що переважає в них, виявилася достатньою мірою актуальною на протязі всього сторіччя. Адже воно — сторіччя — являло собою безперервний пошук утопії, здатної вистояти у випробуваннях рухомої історії, а від того хроніка цього сторіччя містить без­ліч фальшивих озарінь, які поступилися місцем метафізичним розчаруванням,

безлічі конвульсій та катастроф.

Антиутопія в особі своїх кращих репрезентантів, до яких з повним правом слід зараховувати і Володимира Винниченка, по-своєму глибоко й не традиційно осмислила цей соціальний і духовний процес, але не для того, аби самій впасти в містичне заперечення, а з метою відмовитися від небезпечних соціальних мі­фів, вказати глухі кути, полегшити пошук їхнього подолання. І в цій царині зас­луга творців антиутопії безумовна.

Діаспора

'і

Побачив світ ілюстрований журнал "Пороги" — квартальне видання Ради Об’єднання українців у Чеській Республіці (ОУЧР) — випуск 1-2 за 1993 рік.

Чимало місця журнал відводить хроніці з організаційного та культурно-мис­тецького життя ОУЧР, розповідає про контакти чеських українців з представниками західної діаспори та України, про їхню участь у таких спільних заходах, як, приміром, у конференції членів Координаційного осередку громад­ських центральних та крайових установ в Європі та українських об'єднань країн Центральної Європи, що відбулася влітку 1993 р. у Чехії.

Зрозуміло, що на чільному місці квартальника — публікації про Україну. Порушуються і зовнішньополітичні, і економічні теми, йдеться про трагедію Чорнобиля й голодомор 1930-х років.

0236-1477. Слово і час. 1994. № 1

47