Православне бачення Берестейської унії
Як же поставилися до унії латинники й православні? Ми обмежимося викла дом тільки тих позицій обох сторін, що їх подає сам Шептицький. Для нас важливо зрозуміти його бачення ситуації. При цьому мусимо пам’ятати, що Шептицький був передовсім пастирем, а не богословом. Його екуменічні інтереси прагматичні за своєю природою.
Стосовно православних Митрополит у своїй промові під назвою Le rôle des Occidentaux dans l’œuvre de l’Union, виголошеній у Римі 18 лютого 1923 р., зазначав: «Здається, я зробив правильне спостереження, що назагал усі ро сійські дисиденти28 понад усе бояться нагадування про русинську Унію. Ста ти „уніятом” означає для них опуститися на неприйнятний ні для Церкви, ні для людини рівень. Ті, хто схиляється до католицтва, часто воліють стати латинянами, аніж прийняти ідею „уніятства”, знаючи, в яких умовах вони опиняться в такому випадку. Грубо кажучи, стано вище, в якому опинилися русини у власній країні, було настільки нестерпним, що стало опудалом, яке відлякує православних дисидентів.
Вони не можуть уявити собі інакшої Унії. Багато східних католицьких священиків могли б розповісти їм про нову й відмінну Унію Церков, Унію, яка була би більш бажаною; але, скажуть вони, чи є ці священики справжніми представниками католицьких поглядів? Чи не обманюють вони себе і чи самі не були обмануті? Яке їхнє становище порівняно зі свяще никами латинського обряду? Дозвольте мені, для повнішого висвітлення поглядів цих православних, навести автентичні слова одного доброзичливого дисидента, не змінюючи в цілому їхньої спрямованости і великої суворости. Так він говорив на зустрічі, проведеній у Москві за участю як католиків, так і православних з метою обговорення Унії Церков, — на зустрічі, що пройшла у надзвичайно стриманій і спокійній атмосфері.
„Я народився, — каже він, — на Волині і довший час жив в Америці, де своїми очима бачив, що всі обіцянки Святого Престолу про збереження східних обрядів — це не більше, ніж приманка і фікція. Латинізації уникнути неможли во. Мені досить зацитувати буллу Ea semper, щоб показати, що латинізація є тенденцією не лише латинського духовенства, особливо польського, а й са мих пап. Латинники зі зневагою дивляться на східних католиків як на щось другосортне, не впускаючи вас далі передпокою. Рано чи пізно, таким чи ін шим чином, прямо чи опосередковано, але вас, без сумніву, перетворять на латинників і поляків. Можливо, — додав він, — ви вже готові нести цей мученицький хрест, це ваша добра воля і, я вважаю, ваша чеснота. Але щодо нас, то ми не хочемо нічого з цього і не бажаємо йти цим шляхом. Що ж до збережен ня східного обряду і його особливого релігійного характеру, то це вигадка, в якій ви самі себе переконали. Ви добре бачите: якби ви були священиками латинського обряду, ви були б членами Католицької Церкви на рівних правах з іншими, вас би не піддавали таким утискам і переслідуванням». Ця думка од ного зі священиків-дисидентів виражає погляди більшости його співвітчизників».
Православні, чиї слова наводить Шептицький, вважали унію безна дійною боротьбою із засиллям латинського обряду. Більшість православних просто не знала про ті заходи, що їх вживали для того, аби Східні Католицькі Церкви залишалися справді східними. Їхнє незнання, а отже й негативне ставлення, без сумніву, викликані однобічною поінформованістю, яка, щоправда, не була цілком хибною. Багато випадків недотримання східного обряду лише додавали правдоподібности.
У «Вступі» до збірки матеріалів листування Шептицького з українськи ми православними єрархами й інтелігенцією, яке, як частина екуменічного діялогу, було ініційоване ним у 1941–1942 рр. і пізніше опубліковане для ознайомлення духовенства в офіційному архиєпархіяльному органі, Митро полит роз’яснює:
«Наші браття, православні українці, знають нас досі пере дусім з російської літератури, з брошур, писаних з виразною метою викликати якнайбільшу ненависть супроти Римської Церкви і „відпавших від пра вослав’я уніятів”. Всі ті, що кінчили ще російські школи, знають про „Унію” тільки те, що вчили в школі, а
було просто неможливою річчю, щоб учитель релігії висказувався об’єктивно про Римську Церкву, про ‘Унію’ і про нас.
У 1914 р., коли російська армія зайняла Галичину, кожний з нас мав нагоду говорити і зі священиками і зі світськими людьми, які висказували своє велике здивування, що в наших церквах чули українські проповіді і Богослуження у староцерковній мові, з українською вимовою. Явно признавались, що про нас думали: Вони були переконані, що в нас проповіді говоряться по-польськи, а обряд до половини златинізований...
Після 20-ти літ большевицького режиму православна молодь Наддніп рянщини нічого про нас не знає. Коли ж дійсно уважаємо своїм обов’язком всьо зробити, що нам тільки совість позволяє, аби причинитися до порозу міння, хоч би й найменшого, поміж різними українськими віросповідуваннями, то ми обов’язані дати православним українцям нагоду пізнати нас, наші традиції, нашу історію»33.
Треба визнати, що у XIX ст., коли було написано основну частину російських підручників з релігії та історії, греко-католицькі священики в Галичині чи тали проповіді по-польськи і дотримувались латинських богослужбових пра вил, перенесених без жодного вдосконалення чи пристосування у східну Лі тургію. Ці підручники не зафіксували поступового пробудження, що почалося і поширилось у XIX ст., а найвищого піднесення досягло у XX ст. У вже процитованому уривку Шептицький підтверджує той факт, що його сучас ники-православні не помітили, як сильно змінилася Католицька Церква під ту пору. Серед листів, вміщених у збірці «У справі порозуміння», знаходимо і лист групи православних інтелектуалів, які дотримуються «традиційної» позиції. Не всі православні підписалися б під викладеними в ньому поглядами, але Шептицький, напевно, вважав його досить типовим, тому вклю чив до збірки.
Наведемо вступну частину цього листа: «По думці Вашого листа, виданого в березні цього року34, що українська інтелігенція має висло витися в справах з’єднання українських церков, беремо на себе сміливість забрати голос, щоб висловити декотрі погляди тієї частини православної інтелігенції, котра є поінформована в справах віри і не є байдужа до форм, в яких має відродитись наша православна Церква. Справа церковної Унії є ще занадто знана майже усім верствам нашого народу, як недавня помірно й досить визначна доба нашої історії. Треба одверто признати, що ця доба є одною з найсумніших в нашій минувшині й що до кількости сліз та прокльонів, спричинених нею, — то до неї можна при рівняти хиба добу панщини...
Далі по думці усіх пропаґаторів унії — ця остання не має бути з’єднанням [виділення в оригіналі] обох українських церков — греко-католицької та православної в той спосіб, що обидві підуть собі на зустріч до півдороги, але навпаки, це має бути приєднання української православної церкви до церкви вселенської, як це одверто сказано у Вашому, Владико, листі. Одже приєднання до церкви римо-католицької, експонентом якої на Сході Европи усе було польське католицтво»35. Далі ми з’ясуємо, яку саме унію мав на увазі Шептицький, звертаючись до православних. А зараз розглянемо питання, на яке натякають у своєму листі православні інтелектуали і яке Шептицький вважав великою проб лемою усякого діялогу з православними, а саме — розуміння вселенськости Христової Церкви. Як вважають православні — і не без fundamentum in re, судячи з історії Східної Европи, — Католицька Церква цілковито ідентифікується лише з Рим ською Церквою, латинським обрядом і народами Заходу. У пастирському посланні від 1938 р. «Про єдність Церкви»36 Шептицький пропонує пояснен ня, яке, на його думку, усуне першопри чину непорозуміння. Церква, — каже він, — єдина у тому, що є в ній божественного, і різноманітна у всьому тому, що походить від людини. Ніщо з того, що є людським, не може обґрунтувати претензії жодних християн на зверхність над своїми братами у вірі. Єпископ Римський є отець і пастир усіх настільки, наскільки вони є християни, і не інакше. Римська Церква не є Церквою Вселенською, а лише тим центром, довкола якого гуртується родина помісних Церков.
Окремі Церкви, що пере бувають у повній єдності з Римом, разом утворюють Католицько-Вселенську Церкву. У своїх писаннях і проповідях Шептицький переважно використовує термін «Вселенська Церква» там, де вірний латинського обряду сказав би «Католицька Церква». Таким чином Шептицький прагнув уникнути під креслення окремого обряду, національности, культури, яке православні за звичай вбачають у терміні «католицький». Та чи справді правильно усвідомлена вселенськість Церкви проявилася у т. зв. унійних Церквах, які, перебуваючи у повній єдності з Римським Апос тольським Престолом, цілком зберігають свій східний характер і східну спад щину? Це питання стосується не осіб чи невеликих груп, а цілих Церков чи принаймні дуже значних спільнот. Як видно з наведених цитат, православні не сприйняли такого розуміння унійних Церков. Напрошується запитання: чи слід винуватити їх за це? Ціла низка починань Шептицького, покликаних відновити або хоча б наголосити на східному характері його Церкви, свід чить, що він не покладав усю провину на православних.
Як же латинники оцінюють екуменічне значення Східних Церков, які століттями перебували в єдності з Римським Апостольським Престолом?