- •Формування Київської Русі
- •2 Модуль.
- •18.Фольклор (думи і пісні) періоду Гетьманщини.
- •19.Світська література України в др. Пол. 17-18 ст. Козацькі літописи.
- •Внесок української науки в перемогу в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.
- •Роль шестидесятників в розвитку української літератури і мистецтва.
- •Проблеми розвитку української культури в еміграції
- •Суперечливий характер розвитку культури України в 70-80 р.Хх ст..
- •Романтизм та сентименталізм в українській літературі першої половини 19 ст.
- •Багатостильовість української архітектури хіх ст.
- •Музичний театр - особливе явище української культури хіх ст.
- •Формування і розвиток українського театру в хіх ст. М.Кропивницький, м.Старицький, і.Карпенко-Карий
- •Зміни в освіті в період українізації. Боротьба з неписьменністю, створення нової системи освіти
2 Модуль.
1.Умови формування укр. культури другої половини 14- першої половини 17 ст.
Розвиток української культури в XIV — першій половині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступила руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що в свою чергу спричинило відкритий протест українського населення.У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення.
3.Ю.Котермак, С.Оріховський, П.Русин – видатні діячі гуманізму.
В Україні майже до кінця XVI ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Українська молодь вже з середини XIV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число українських студентів у вищих навчальних закладах Західної Європи поступово зростало. Так, у найстарішому Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич (Котермак, бл. 1450—1494). Юрій Котермак народився в Дрогобичі на Прикарпатті в родині ремісника Михайла Доната (Котермака). 1468-го року його ім´я було внесене до списків студентів Краківського університету. На честь рідного міста він взяв псевдонім Дрогобич, з особливою гордістю підкреслюючи своє походження. Вже в 1470 році він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 — магістра. Далі він вирушив до Італії, у Болонський університет — один з найуславленіших у Європі. Викладали тут відомі вчені, філософи, університет мав багаті культурні традиції.Юрій Дрогобич викладав астрономію в Болонському університеті протягом 1478/79 навчального року, а також у 1480—1482 роках написав першу наукову працю — "Прогностична оцінка стану небесних світил протягом березня-грудня 1478 року". Це своєрідний астрологічний трактат, у якому вказані дні зміни фаз місяця, прогноз погоди, схема розташування планет у дванадцяти "небесних домах". На той час подібні астрономічні календарі користувалися великою популярністю серед італійської знаті. Юрій Дрогобич сподівався знайти багатого замовника і отримати гроші, що були необхідні для продовження навчання. Закінчивши один університет і отримавши ступінь доктора в іншому, вчений продовжував навчання — відвідував медичні студії.Юрій Дрогобич — перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність була відомою в багатьох країнах Європи, його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.Інший славетний український поет-гуманіст, педагог — Павло Процелер (Русин) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця територія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викладав у Краківському університеті, мав вчений ступінь магістра, який давав йому право очолювати кафедру римської літератури. Магістр Павло з Кросна читав студентам Краківського університету лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші.Павло Процелер з особливою гордістю підкреслював своє слов´янське походження, не поривав з Батьківщиною ні подумки, ні всією своєю освітньою діяльністю, навіть взяв собі псевдонім — Русин.Займався він також і видавничою справою; здійснив видання творів хорватсько-угорського письменника Яна Паннонія, брав участь у роботі типографії Швайпольта Фіоля з видавництва кириличним шрифтом перших книг слов´янською мовою. Серед них був часословець для навчання дітей грамоті в Україні, Білорусії та Росії. Це його безпосередній внесок у розвиток освіти в Україні. Після знищення католицьким духовенством давньоруських книгосховищ у Західній Україні Русин вважав видавництво цих книг найбільшою перемогою у відродженні освіти в Україні.До видатних українських гуманістів належить і Станіслав Оріховський-Роксолан. Початкову освіту він здобув у Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Після сімнадцятирічного перебування за кордоном повернувся на Батьківщину. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського є "Про турецьку загрозу слово I та II-ге", видане у Кракові в 1543 р., "Про целібат", "Напучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Промова на похоронах Сигізмунда І". Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Переважна більшість вчених вважає саме Станіслава Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католицьким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри.Центральним принципом гуманізму С. Оріховського була ідея спільного блага, основу якої становлять патріотизм, служіння державі, суспільна активність. Найбільшу роль він надав патріотизму, котрий зводився до рангу вищої доброчесності. 4.Вплив Реформації на культуру України.
Реформація, що розпочалася в Європі на початку XVI ст., знайшла собі місце і на теренах Речі Посполитої. Поштовхом до поширення ідей реформації стала секуляризація Тевтонського ордену і введення у Пруссії в 1525 р. лютеранства. Пруссія, що була васалом Польщі, стала центром нових ідей у Речі Посполитій. Протестантські громади на території України з'являлися, як правило, у великих панських маєтках або містах. Серед реформаційних учень найбільшого поширення в Речі Посполитій (особливо серед шляхти) набув кальвінізм. Шляхті імпонував демократизм кальвінізму (звичайно, в межах свого стану), який давав можливість посилити опір абсолютизму королівської влади. Він став ідеологічним підґрунтям для шляхетської сваволі У другій половині 50-х років XVI ст. у Речі Посполитій були спроби створити національні церкви, на зразок англіканської, що мала об'єднати всі релігійні концесії. Ідеї Реформації і віротерпимості мали і своїх супротивників як в Польщі, так і за її межами. Після Триденського собору в Європі набуває поширення Контрреформація, ударною силою якої став орден єзуїтів. У 60-х роках єзуїти з'являються в польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в Україні, чому сприяла Люблінська унія. У 1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром їхні школи з'явилися у Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгороді-Сіверському, Києві. Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури. Серед їх вихованців були такі відомі діячі, як П. Сагайдачний та Б. Хмельницький. Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки у поширенні нових віровчень, скільки в застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг живою українською мовою, заснування шкіл, друкарень, знайшли широкий розголос в Україні, особливо в діяльності братств. Православні українці отримали важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї до власних потреб. Важливим здобутком Реформації в Україні став переклад Святого Письма українською мовою. Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).
6.Початок книгодрукування в Україні. Іван Федоров та його першодруки.
В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам´яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556—1561 pp. у Заславі при монастирі св. Трійці, що довгий час належало Пересопницькому монастирю на Волині. У Пересопницькому Євангелії широко використовується тогочасна термінологія, особливо волинський діалект. Пересопницьке Євангеліє здобуло славу не тільки взірця тогочасної української мови, а й пам´ятки українського мистецтва. Головний зміст орнаментики Пересопницького Євангелія — зображення української флори.Одночасно з “Апостолом” І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є “Буквар”, надрукований у 1574 р. “Буквар” складався з двох частин: азбуки та матеріалів для читання. Крім того, що ця книга є одним з українських першодруків, вона ще й цінна пам´ятка шкільної освіти.Згодом Іван Федоров переїздить до Острога. Князь Костянтин Острозький, захоплений ідеєю боротьби за національну культуру, за відстоювання позицій православ´я, вирішив видати повний текст Біблії. На той час повного тексту Біблії не існувало в жодного православного народу. Православні користувалися рукописними зошитами окремих частин Біблії. В 1581 р. Біблія була видана І. Федоровим в острозькій друкарні. В основу Острозької Біблії покладено текст 70 “толковників” — грецький переклад. Це видатна подія в історії української культури.Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: “Читанка”, “Буквар”, “Новий Заповіт з Псалтирем”, “Хронологія” Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов´янських народів. У їх оздобленні переважають декоративно-орнаментальні прикраси.На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привозним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водяними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким належали друкарні, герби міст тощо.Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукування Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації друку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов´янський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожніми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відродження з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.
7.Розвиток освіти в Україні др. пол. 14 – поч. 17 ст.
Виховання і навчання в українських землях в добу феодальної роздрібненості грунтувалося на освітніх традиціях Київської Русі. У період переходу від язичництва до християнства паралельно існували язичницькі та християнські школи. За князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого шкільна освіта стала частиною загальнодержавної і церковної політики. Було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя — це прототип державного навчального закладу; школа “книжного вчення”, основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчались діти ремісників і купців. Школи організовувались за грецьким зразком., у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови, переважно грецьку й латинську. Викладання в школах провадилося церковнослов´янською мовою. Вказані типи шкіл проіснували аж до XVI ст. Пастор Павло Одерборн, який побував в Україні у 70 роках XVI ст., у своїх спогадах писав, що “русини завжди мали школи при церквах і монастирях, де діти навчалися основам письма і лічби, молитвам і апостольським символам”.
У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Посполитої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення українського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п´ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов´я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу — активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосереднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 p.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 p.), Луцьку (1614 p.), Києві (1647 p.), Кам´янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі та ін. Викладання велось латинською мовою. На українських землях тоді паралельно з православними існували католицькі школи, а подекуди й протестантські.
8.Утворення і діяльність Острозького колегіуму.
Важливу роль у піднесенні освітнього рівня й духовної культури наприкінці XVI — на початку XVII ст. відіграла заснована князем Острозьким академія. За характером і змістом навчання її можна вважати першою спробою створення в Україні школи вищого типу. Гурток учених-книжників, які працювали в Острозькому культурно-освітньому осередку, не був однорідним. Тут зібралися не лише представники традиційної для України східнопатристичної традиції з більшою або меншою акцентуацією містичного компонента у світогляді тієї чи іншої персоналії, а Й католики, антитринітарії (прихильники течії, сект у християнстві, які не приймали один із основних його догматів — Святу Трійцю, тобто заперечували триєдність Бога), греки візантійського і римського походження, кілька московських утікачів, серед яких був друкар Іван Федоров. Осередок складався з колегіуму, або академії (під такими назвами цей навчальний заклад згадується у різних тогочасних джерелах), друкарні та науково-літературного гуртка.В Острозькій академії подібно до європейської системи навчання освітня програма охоплювала сім т. зв. вільних наук, які поділяли на trivium (граматика, риторика, діалектика) і quadrivium (арифметика, геометрія, музика й астрономія). Найбільшу увагу приділяли trivium, насамперед мовам, оскільки перекладацька й літературна праця потребували серйозної філологічної підготовки. В Острозі викладали старослов'янську, грецьку й латинську мови. Особливого значення, з огляду на розвиток традиції української духовної культури, надавалося старослов'янській і грецькій мовамя, допомагало виявленню помилок в аргументації опонентів, виробленню вміння цю аргументацію спростовувати тощо.
9.Утворення і діяльність Львівської братської школи.
Льві́вське бра́тство, Успенське ставропігійне братство у Львові, Львівська ставропігія — братство, національно-релігійна громадська організація православних українських міщан Львова з 80-х рр. 16 ст. до 1788 рЗатверджений у січні 1586 р. антіохійським патріархом Йоакимом IV Доу статут Л. Б. встановлював за братством право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством, у тому числі єпископами. Незабаром Л. Б. домоглося права ставропігії — непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Л. Б. став зразком для ряду православних братств Західної та Правобережної України. Активну участь у громадському житті Л. Б. брали: С.Зизаній, Л.Зизаній, К.Ставровецький, І.Борецький, П.Беринда та ін. українські діячі культури та освіти. Боротьбу Л. Б. проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати (К.Острозький та ін.).Боротьба Л. Б. із засиллям духовенства у громадському і культурному житті була одним з проявів реформації в Україні. Л. Б. протягом тривалого часу очолювало боротьбу українського населення Галичини проти насильного запровадження Брестейської церковної унії 1596 р., виступало проти соціально-політичного гноблення та національно-релігійних утисків з боку польсько-шляхетської влади. Мало тісні політичні і культурні зв'язки з Молдавією, Московією, південними слов'янами, Грецією, підтримувало визвольну війну українського народу 1648—1654 рр. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від влади шляхетської Польщі. Братству належала львівська братська друкарня, його коштом утримувалася Львівська братська школа. При матеріальній допомозі урядів Молдавії і Московської держави Л. Б. збудувало визначну пам'ятку архітектури у Львові — Успенську церкву.
10.Утворення і діяльність Києво-Могилянського колегіуму.
Утворення Києво-Могилянського колегіуму. Діяльність «гімназіону» П. Могили у Києво-Печерській лаврі викликала занепокоєння Київського братства, якому не подобалася його схожість із єзуїтськими колегіумами. У 1632 р. було досягнуто згоду про об’єднання братської та лаврської шкіл. Новий навчальний заклад, покровителем якого був П. Могила, дістав назву Києво-Братського, або Києво-Могилянського колегіуму. Згодом його стали називати академією за високий рівень викладання.У Києво-Могилянському колегіумі повний курс навчання складав 12 років і поділявся на сім класів («шкіл»). У підготовчому класі-фарі та трьох нижчих класах — інфімі, граматиці й синтаксимі вивчали предмети циклу «семи вільних наук», церковнослов’янську, грецьку та латинську мови. Наступні дві — поетики та риторики — були середніми. Викладання в них здійснювалося переважно латинською мовою. У поетиці учнів знайомили з різними жанрами поезії та основами віршоскладання. У риториці вони оволодівали мистецтвом складання промов і написання листів.Вищу ступінь навчання учні колегіуму здобували у дворічній «школі філософії» та чотирирічній «школі богослов’я». Учнів цих класів називали спудеями (студентами).Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав свої школифіліали, що працювали за його програмою у Вінниці та Кременці. Викладачами колегіуму були видатні тогочасні вчені й просвітники, зокрема Сильвестр Косов, Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Єпифаній Славинецький та інші.
12.Полемічна література України. Іван Вишенський. Стефан Зизаній.
В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православни¬ми і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе-рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, мораль¬ний занепад, зраду інтересам українського народу. Одно¬часно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність роз¬ширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихо¬ванні молоді. Першим визначним полемістом був вихованець, а зго¬дом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (пер¬ша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ цар¬ства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його куль¬тури.Іван Вишенський (*між 1545-50 — †після 1620) — український письменник-полеміст.Народився в м. Судовій Вишні. Біографічні дані про Вишенського дуже скупі. Був високоосвіченою людиною свого часу. Молодим проживав якийсь час у Луцьку. Приблизно у 70-х рр. 16 ст., не мирячись із феодальним ладом Речі Посполитої, став ченцем Афонського монастиря, що був у ті часи центром православного чернецтва на Сході. Перебував у жвавих стосунках зі Львівським братством. Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів.Відомо всього 16 творів. У 1590-х роках були написані найвизначніші з них, спрямовані проти Берестейської церковної унії. 1598 року в острозькій «Книжці» надрукував послання до самого К. Острозького та православних, написане Вишенським від імені монахів Святої Гори. Близько 1600 р. на Афоні він склав збірник — «Книжку», куди ввійшли «Извещение краткое», «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих», послання до князя К. Острозького і до єпископів, крім того «Обличение диавола-миродержца», «Порада» та ін. . В 1600—1601 рр. Вишенський написав «Краткословный ответ» П. Скарзі.Мабуть, 1604 р. він прибув в Україну, недовго лишався у Львові, бо розійшовся поглядами з керівниками братства. Перебував в Унівському монастирі, звідки 1605 р. надіслав послання Домнікії, присвячене полеміці з впливовим членом львівського братства Ю.Рогатинцем. Жив у Манявському скиті у Й. Княгиницького. 1606 р. повернувся на Афон. 1615—1616 рр. — останній відомий твір «Позопище мысленное». Він уперше в літературному творі показав життя нижчих верств суспільства — селянства. «Друге народження» Вишенському дав І.Франко. Сам Франко написав поему «Іван Вишенський».Зизаній Стефан (Тустановський; *бл. 1570 — †до 1621) — український письменник-полеміст і педагог. Брат Лаврентія Зизанія.Брав активну участь у діяльності Львівського та Віленського братств. З 1586 р. працював у Львівській братській школі. Деякий час був її ректором. За викриття духовних і світських феодалів, католицизму та уніатів зазнав переслідувань польсько-шляхетської влади. У 1593—1594 рр. викликаний віленським братством для боротьби з унією.У Вільно був проповідником та учителем братської школи. Митрополит М. Рогоза домігся засудження З. як єретика (січень 1596 р.). На прохання З. Брестський собор (жовтень 1596 р.) поновив його в правах, і він знову почав викладати у Віленській братській школі. З. — автор православного «Катехізису» (Вільно, 1595 р.; до наших часів не дійшов), антикатолицького трактату «Казання св. Кирила» українською і польською мовами (Вільно, 1596 р.), спрямованого проти римського папи та уніатів. Полемічні твори З. були популярними не лише в Україні, а й у Росії та Білорусі.
13.Архітектура України 14-17 ст.
У XVI—першій половині XVII ст., незважаючи на руй¬нівні наслідки татаро-монгольської навали, значного роз¬витку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монумен¬тальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку до¬сягла українська архітектура на галицько-волинських зем¬лях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи: 1) оборонні споруди-замки;2) церкви.У цей період в архітектурі та образотворчому мисте¬цтві формуються особливості українського стилю. Вони проявляються, насамперед, у кам'яному будівництві За¬хідної України, де ренесансний стиль гармонійно поєдну¬вався з українським народним стилем, перенесеним з де¬рев'яного будівництва в кам'яні споруди церков, замків та великих міських будівель.В українському церковному будівництві основним архі-тектурним типом були так звані зрубні храми. Найкращи¬ми пам'ятками українського архітектурного стплю є тридільні, або трибанні та п'ятибанні церкви. Такі церкви з XIV—XVI ст. на землях України майже не збереглися. Виняток становлять церква св. Духа в с. Потеличі Львів¬ської області (1555 р.) та церква св. Миколая в Чернівцях (1607 р.). Дерев'яна архітектура продовжувала традиції будівництва Київської Русі.Кам'яна архітектура відображала ренесансні віяння. В цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, пере-плановувались та розширювались міста, переважно в Га¬личині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль. Жовква, Броди). У середині XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Ве¬лике фортифікаційне будівництво проводиться на Запо¬різькій Січі. В ЗО—40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд вже виразно простежуються риси ба¬роко.Переважна більшість архітектурних пам'яток мала обо-ронний характер, збудована у важкому фортечному стилі. Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кре¬менці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.У храмовому будівництві також з'явилися нові тенден¬ції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були спо¬руджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем'яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедев¬рам мистецтва древніх. З кам'яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділ¬лі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Ка-м'янці-Подільському. Серед кам'яних споруд слід зазначи¬ти також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі..На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав з Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам'ят¬ки кінця XVI—початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів. Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Пере¬яслава і Канева.У 30-х роках XVII ст. в архітектурі кам'яних споруд поряд з ренесансними з'явилися риси бароко. Зруби у дерев'яних церквах все частіше нагадували форму вісім¬ки, будівничі намагались видовжувати їх пропорції, зміню¬вати наметові верхи грушовидними банями. Такі архітек¬турні споруди домінують у другій половині XVII—на по¬чатку XVIII ст. Нові гуманістичні ідеї в мистецтві справили свій вплив і на розвиток української скульптури, яка була тісно пов'я¬зана з розвитком архітектури. На фасадах, порталах, в ін¬тер'єрах ренесансних будинків, палаців, церков, іконостасів з'явилися скульптурні рельєфи та пишне різьблення.
14.Становище освіти на Галичині в др. пол. 17-18 ст. Львівський університет.
Освіта Правобережної та Західної України з другої половини XVII ст. розвивалась під впливом Польщі в умовах занепаду української культури. Посилення колоніального гніту українського народу польською шляхтою і католицькою церквою привели до зменшення кількості православної шляхти і втрати міщанством свого значення. Це також не сприяло формуванню української національної інтелігенції.У зв’язку з цим православні братські школи поступово ліквідовувались, а на їх місці відкривались католицькі для польських і українських магнатів. Розширювалась мережа уніатських шкіл, які почали діяти ще після Брестської унії 1596 р. Ченцями греко-католицького ордену Василіан, що розвинув свою діяльність після Брестської унії 1596 р., відкривались василіанські школи. Часто це були великі для свого часу (до 100-150 учнів) шестикласні школи. У XVIII ст. досить відомими стали школи Василіан у Любарі, Бучачі, Володимирі-Волинському, Умані, Шаргороді, Львові та інших містах.Початок XVIII ст. характеризується занепадом шкільної справи на західноукраїнських землях, особливо в Східній Галичині.Місцями працювали поширені у XVIII ст. на всіх українських землях школи мандрівних дяків. Школи-дяківки не мали єдиного плану, а вся їх діяльність зводилась до вивчення церковної грамоти.Вища освіта на західноукраїнських землях у визначений період була представлена Львівським університетом, заснованим 1661 року. Це був перший вищий навчальний заклад у західній Україні, який пройшов складний шлях розвитку й перетворень в умовах Речі Посполитої (до 1772 р.), а згодом – Австрійської монархії. До закриття 1773 року він розвивався як єзуїтська академія (з правом викладання всіх університетських дисциплін і присудження наукових ступенів) у складі трьох факультетів: філософський, юридичний і богословський. З 1784 року заклад відновлений як австрійський світський університет з викладанням латинською мовою. На філософському і богословському факультетах було дозволено кафедри з українською мовою (з 1787 по 1804 рр.).
15.Розвиток освіти в Гетьманщині, Слобожанщині та Запорозькій Січі України др. пол. 17 – 18 ст.
У першій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні та Слобожанщині кількість початкових шкіл, діяльністю яких опікувалися козацька старшина, громади та духовенство, значно збільшилася. Так, проаналізувавши ревізькі книги семи полків Гетьманщини, крім Київського, Стародубського і Гадяцького, Лазаревський виявив, що у 40-х pp. XVIII ст. на цій території існувало 866 шкілВ 60—70-х pp. кількість шкіл у Гетьманщині зменшилася. Так, у 1768 р. у 13 сотнях Чернігівського полку у 78 населених пунктах діяло лише 89 шкіл. У селах було по одній школі, в сотенних містечках — більше, наприклад, у Сосниці й Березні по чотири школи; в Городні, Мені, Синявці — по три. У 1767 р. у Новгороді-Сіверському існували школи при шести приходах, у Чернігові також при шести приходах 4. О. Шафонський у своєму описі Чернігівського намісництва зазначав наявність шкіл у кожному місті та містечку. За його даними, на 1786 р. у Чернігівському намісництві було 52 школи, тоді як О.Лазаревський, за даними ревізії 40-х років, налічував 154 школи. Отже, за сорок років кількість шкіл на Чернігівщині зменшилася майже на сотню.Лівобережжя та Слобожанщини, не збереглося статистичних даних, важко. Проте як прямі документальні свідчення, так і опосередковані дані, зокрема, записи на рукописах, переписаних вчителями-бакалярами, купчі, судові справи, передмови до рукописних збірників тощо говорять про наявність таких шкіл у регіоні. На правобережних землях продовжували діяти братські школи. У міських братських школах у XVIII ст. рівень викладання був значно вищий, ніж у сільських дяківських. А в невеликих містечках і селах вони не відрізнялися від дяківських. Про рівень міських парафіяльних шкіл на Правобережжі можна судити, наприклад, за візитацією Ковельської соборної церкви (1696 p.), де сказано, що вчитель її школи, який утримувався за рахунок міської громади, викладав вищі науки, ніж по інших церковних школах 6. Певне уявлення про парафіяльну школу XVIII ст. дає табель вчителя школи при церкві в мДля українських земель, особливо Лівобережжя та Слобожанщини, характерний феномен мандрівних дяків, як правило, студентів Києво-Могилянської академії або ж колегіумів, які, прослухавши кілька курсів переважно риторики та поетики, літом під час канікул мандрували Україною, наймаючись домашніми вчителями, заробляючи на хліб писанням скарг, листів, малюванням. Багато з них не поверталися "з вокацій" в академію, чи колегіуми, приставали до дяківських шкіл, де вчили дітей не лише читання та письма. Для козацької культури характерним було шкільництво. Д.Яворницький розподілив запорізькі школи на січові, монастирські, церковнопарафіяльні.Першою на січі була монастирська школа, відкрита 1576 року при Самарсько-Миколаївському монастирі. Тут навчали молодь грамоти, молитов, Закону Божого та письма. Вона послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вільностей.Церковнопарафіяльні школи існували при парафіяльних церквах.До січових шкіл хлопчиків приводили багаті батьки з 9 років. Головним учителем був ієромонах, який крім прямих обов’язків наставника піклувався про здоров’я хлопців, лікував хворих, хоронив померлих і про все детально доповідав кошовому отаману та прикордонному лікареві.Січова школа існувала на території Запорізької Січі при церкві Святої Покрови. За звичаєм там не було жінок, школа складалася з двох відділів. У першому навчалися юнаки, що готувались на паламарів та дияконів.Другий – відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини і інші діти. Тут навчали грамоти, співу і військовому ремеслу. Учні утримувались за рахунок скарбниці Січі.Почесне місце серед навчальних закладів у запорожців займали полкові школи. Вони проіснували на території Лівобережної України до другої пол. XVIII ст. Ці школи, як правило, розміщувалися у приміщеннях, які належали церквам. Іноді їх називали за іменем церкви, напр. Покровська, Успенська тощо. Учні жили в будинку дяка і виконували різні господарські роботи. Методи навчання були обмежені. Дітей навчали рахувати, писати, читати. Виховання мало релігійний характер. Школи існували на кошти батьків.
.16.Діяльність Києво-Могилянської Академії.
Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави. Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснованна на принципах гуманізму і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства. Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і не і відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороба, і голод, і холод, нестача одягу, підручників і т. ін. Всього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. В перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковно-слов'янська, грецька. , руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання. В Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професору І. Гізелю, Й. Конановичу-Горбацькому, С. Яворському, Ф. Прокоповичу. А Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику. В другій половині 18ст. були відкриті спеціальні класи чистої математики, де викладались алгебра і геометрія, змішана математика, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрогорафія, математична хронологія, цивільна й військова архітектура. Відомим викладачем математики був професор Іреней Фальковський. Прикладом отримання добрих знань з архітектури може служити діяльність визначного випускника Академії Івана Григоровича-Барського, киянина, архітектора і будівничого, якому в Києві належать більше 30 споруд. Серед них ротонда"Самсон", церкви Миколи Набережного, Покровська, Надбрамна в Кирилівському монастирі.
17.Наука в Україні др. пол. 17-18 ст. Гізель, Сковорода, Прокопович, Баранович.
Ґізель Інокентій (бл. 1600 — 18(28).11.1683, Київ) — український освітній церковний і суспільний діяч, вчений-богослов, філософ, історик. Лазар Баранович називав його українським Аристотелем.Походив з Пруссії.В 1642 р. закінчив Києво-Могилянську Колегію, згодом деякий час навчався за кордоном (імовірно — в Англії).За дорученням православного київського митрополита П.Могили керував Печерською друкарнею.1645—1650 — професор і ректор (з 1646 р.) Києво-Могилянської Колегії, де читав курси філософії, психології та ін. Першим з відомих професорів Києво-Могилянської Колегії у лекціях висував тезу про незнищенність речовини, суттєво випередивши цим у нові часи Лавуазьє і Ломоносова.З 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври. Брав активну участь у створенні "Києво-Печерського патерика" (1661) Ґізелю приписують авторство «Синопсиса» — першого нарису історії України. Автор полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У своїх розмірковуваннях Ґ. використовував філос. спадщину античності, патристики, схоластики, особливо другої; з новітніх вчених орієнтувався на ідеї Д. Кардано, Г. Галілея, М. Коперника та ін.Ґізель був одним з найосвіченіших людей в Україні 17 століття.Автор філософсько-богословських праць: «Твір про всю філософію» (1645—1647), «Мир з Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра» (1668).У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов'янських народів. Виданою його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є «Синопсис» (від грецького «огляд»), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці «Про народ Роксоланський і його наріччя» цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої і оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство.Будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври І.Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська.Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного жебракуючого філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Студіював в Києво-Могилянській академії, і її бібліотека стала для нього джерелом знань. У студіях був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, німецька та головно латинська мови відкривали йому двері до університетських зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки вернувся він в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Про стиль його життя з харківського періоду пише перший біограф Ковалинський: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів із властями, Григорій Сковорода вибрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого відпоручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Післанець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався.Післанець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі післанцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».Твори Сковороди за життя були друковані сотнями, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на Біблію. Царство наше всередині нас, — повчав Сковорода, — і "Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі." "Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом." "Святість життя полягає в робленні добра людям»."Офіційна московська релігія ділила людство на більш благословенних Богом і менш благословенних, а навіть і таких, що перебувають ніби під прокляттям, себто кріпаків. А Сковорода вчив, що «всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православ'я і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужинецького як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. В одному своєму вірші, що носив багатозначний заголовок «De libertate» («Про свободу») він писав тодішнім жаргоном, винесеним із Академії:Згадка про Богдана та й самий заголовок вірша не залишають сумніву, про яку саме «вольность» думав тут Сковорода. На особистій моралі, як писав С. Єфремов, він очевидно не спинявся, а зв'язував її з громадським і національним ладом — "сопрагаючи, — як сам висловлювався, — сродную собі частную должность (обов'язок) з общею (загальною)".Чи ж дивно, що московській цензурі подібні думки не подобалися.Як на джерело радощів, а звідси – душевного здоров’я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі зучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, – застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які ще до цього часу здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище.В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч з ченцем, якого «страшенно мучить демон печалі, і який звичайно називають бісом меланхолії. (...) Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. (...) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо». Ця історія виглядає особливо повчальною, оскільки учитель, визнаючи, що сам піддався печалі, показує, як поборов цей стан: у сні він звернувся по допомогу до Всевишнього: «Якщо Бог всюди, якщо він присутній і в цьому черепку (при цьому я підняв черепок з землі), то для чого ти шукаєш розради в інших місцях, а не в самому собі? Адже ти є кращим з усіх творінь».Прикметним є те, що, на відміну від багатьох мудреців, Григорій Сковорода не протиставляє душу й тіло, усвідомлюючи, що людина – це поєднання одного та іншого, а відтак вона мусить ставитися однаково дбайливо до обох частин своєї натури. Феофан (Єлеазар) Прокопович (*18 червня 1681 — 19 вересня 1736) — український теолог, письменник, поет, математик, ректор Київської академії (1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи Відродження, Реформації, Просвітництва. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.
Єлеазар Прокопович народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму.1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Київо-Могилянській Академії в 1705—1709 рр. Раніше в радянські часи були опубліковані твори Ф.Прокоповича в Москві та Ленінграді (Ф.Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф.Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов' янських країнах. Скажімо, у Сербії «Первоє ученіє отрокам» витримало 7 перевидань. Курс теології Ф.Прокоповича опубліковано латинською в Кеніґсберзі в 70-тих роках ХУІІІ ст. в трьох томах, і тоді ж у Лейпцігу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в ХУІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і літературною українською, латинською, старослов' янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською, іншими мовами.Лазар Баранович (1616 — †3(13 вересня) 1693) — український церковний, політичний та літературний діяч другої половини 17 століття, архієпископ Чернігівський і Новгород-СіверськийНародився в 1616 році в Україні.Навчався у школі Київського Братського Богоявленського монастиря. Остаточну освіту отримав у польських колегіях у Вільно (тепер Вільнюс, Литва) і Каліші (тепер Польща).З початку 1640-х викладав у Києво-Могилянській колегії (академії), з 1650 року — її ректор й ігумен Братського училищного монастиря, а з 1651 або 1652 року — і Києво-Кирилівського монастиря.В 1651 році залишив академію і мешкав у монастирях Києво-Кирилівському, Куп'ятицькому і Дятиловецькому.З 1653 році завідував Єлецьким монастирем Чернігівської єпархії.У 1657 році висвячений на Чернігівського і Новгород-сіверського єпископа.В 1674 році заклав друкарню при Спасо-Преображенському монастирі у Новгороді-Сіверському, у 1679-му переніс її до Чернігова.У 1657, 1659—1661, 1670—1685 рр. він був місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри..Помер 3 (13) вересня 1693 р. Похований у Чернігівському Борисоглібському монастирі.В церковних справах проводив політику орієнтації на Московську Патріархію, проте не погодився вийти з-під юрисдикції Константинопольського Патріарха і висвятитися на митрополита у Москві.В 1669 році він переконав гетьмана Многогрішного послати в Москву посольство із проханням про прийняття Малоросії в підданство і про підтвердження козацьких вольностей. Членам цього посольства було доручено вимагати, щоб російський уряд не віддавав полякам Києва -На збереженні Києва особливо наполягали і архієпископ Лазар Баранович, і гетьман Многогрішний, колишній митр. Іосиф (Тукальський) і інші. Під їхнім впливом цар Олексій Михайлович вирішив цілком приєднати Київ до Росії.В той же час архієпископ Лазар наполягав на самостійності Київської митрополії. Він був незгодний із прагненням Москви підпорядкувати її собі на положенні звичайної єпархії і боровся за збереження прав українського духівництва. Мабуть, тому, коли з'явилася можливість поставити для Києва православного митрополита, то був обраний не він, а Гедеон Святополк-Четвертинський.
