30. Економіка пропозиції, теорія «раціональних очікувань», «неокласичний синтез».

Наприкінці 70-х рр. на Заході, передовсім у США, відбувається відродження консервативних традицій в економічній теорії.

Засади неокласичних ідей відображувалися в неоліберальних те­оріях та теоріях економічного зростання, використовувались як ме-юдологічна база досліджень у контексті визначення меж регулюю­чою впливу держави.

Проте самі доктрини «неокласичного відродження» характеризуються екраннім радикалізмом, заперечують необхідність втру­чання держави в економіку і за теоретико-методологічними підходами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що життєдатність капіталістичної системи зумовлюється внутріш­німи стимулами економічного розвитку; головна цінність суспільства - - не соціальна справедливість, а свобода; гарантом вільної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в еко­номіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав, наприклад, Фрідмен.

Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім інші в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції»

Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розу­міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для зачисчення збалансованого та стабільного економічного зростання, тільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають к якісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знан­ий наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми­ти. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до помічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, то вираховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відпо­відно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збіга­ються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював 1965р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї по­вернувся і використав її Р. Лукас.

Роберт Лукас став фундатором політекономічної школи, котра поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість ба­гатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи еконо-мікс». Він заперечував будь-які форми державного втручання в еко­номіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу еконо­мічних явищ.

На думку Лукаса та його послідовників, економічні агенти про­гнозують наслідки будь-якого впливу на економіку, виходячи зі знання закономірностей її функціонування, і згідно з цим формують свою економічну поведінку. Вони прогнозують свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, які можна отримати на під­ставі моделювання.

Важливою ознакою нового напрямку є теза, що будь-яка еконо­мічна політика втручання, крім випадків, коли держава свідомо регулює структуру виробництва, або підтримує вільні ринкові від­носини, завдає шкоди розвитку економіки. Ця теза однаково справе­длива і щодо кейнсіанських, і щодо монетаристських доктрин.

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для виристання методу функціонального аналізу. Лукас побудував реакцію пропозиції праці, що включала поточний та очікуваний рі­вень цін, а досліджуючи діяльність окремої фірми, він отримав функ-попиту на працю. Поєднання двох цих функцій дало можливість побудувати функцію сукупної пропозиції, яка визначала співвідношення між рівнем цін та обсягами виробництва.

Основні висновки, сформульовані на підставі цих функцій, явно перечили кейнсіанській тезі про визначальну роль попиту, регулювання якого не впливає на інші параметри (наприклад ціни), але відмічає обсяги виробництва та рівень зайнятості. Представники неокласичної школи, навпаки, стверджували, що обсяги виробництва й зайнятості не залежать від сукупного попиту та істотного рівня цін, але пояснити це не могли.

Гі­потеза раціональних очікувань сильна тим, що передбачає загаль­не врівноважування за рахунок типової поведінки.

Неокейнсіанські моделі розраховують на те, що зміна попиту дасть довгостроковий реальний ефект, монетаристські — це запере­чують і стверджують, що ефект буде тимчасовим, існуватиме доти, доки не відбудеться адаптація і зміни буде нейтралізовано. Нот класики утверджують класичний постулат про негайну реакцію і не­гайне врівноважування попиту та пропозиції.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання з допомогою кількох аргументів. Один із них — недо цільність, оскільки будь-яке втручання нівелюється поведінкою економічних агентів. Другий - це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим. Так, регулювання сукупно го попиту призвело до наростання інфляційних процесів, хоча за­йнятість залишалась на тому самому рівні. (З іншого боку, монеіл ристські рецепти також не давали необхідних результатів, оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної полі тики.) Третім аргументом був той, що державна політика стосується макроекономічного рівня, ігноруючи мікроекономічний, де саме і приймаються рішення про економічну поведінку в конкретній еко комічній ситуації.

Нові класики пропонують формувати економічну політику дер­жави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв 'язувалась з тимчч совими потребами державного бюджету, щоб нові правила набули чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли Гаптувати і прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала І цілковита деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та грошового регулювання.

Узагальнюючий висновок нові неокласики формулювали так: результати політики багато в чому визначаються суб'єктивними щічками та очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише з допомогою економічних дій.

Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.

Але, з іншого боку, і монетаристська модель, що, безумовно, уможливлює контролювання темпів інфляції, призводить до дестарілізуючого зростання безробіття у разі, коли ринки є не досить чутлівишими до кон'юнктури.

Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замі­нити політикою впливу на пропозицію..

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулювань на ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету їй вирішування їх за допомогою оподаткування.

Ці засадні принципи політиків знайшли дальший розвиток у економістів. Серед тих, хто обгрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Каролі-ни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.

Передовсім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що за­ощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економіч­ної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визна­ли за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали « стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту дер­жавного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.

Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочу­ють розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця.

Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції ін­вестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет.

Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки тру­дові зусилля перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо зв'язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно позначатиметься на дохо­дах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, вестиме до зростання обсягів та змен­шення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить подат­кову базу.

Цей причинно-наслідковий зв'язок промоделював Лаффер, пока­завши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію.

Він зазначив, що вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спри­чиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того щоб став відчутним вплив змін в оподатку­ванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це зв'язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере­чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на нову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, Іумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перероз­поділ національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у мпцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, о.іріерного обміну, скритої зайнятості.

Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрів­няти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побуло ваної на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава м;н забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залу чаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування якнайширші маси населення.

Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи прин­ципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого роз­витку економіки.

Неокласичний синтез

Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.

Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зро­стання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».

Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрун­товано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейік уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії за­йнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслю­вав, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.

Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулю­вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято­рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин­ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт­вом і споживанням.

Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регу­люючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладненим економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та пишно використовувати різноманітні методи державного регулювання.

Справді, школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходів щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі та практики оподаткування.

Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.

Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон.

Визначаючи предмет економічної науки, Самуельсон трактус його дуже широко, даючи перелік основних напрямків дослідження та використовуючи різні підходи: як науку про види діяльності, зв'язані з виробництвом та обміном; як науку, що вивчає викорис­тання обмежених виробничих ресурсів для виробництва товарів, їх розподіл; як науку про співвідношення виробництва та споживання, як науку про економічну діяльність тощо. Він пише, що ці визна­чення можна продовжувати нескінченно. Проте найбільш узагалі, нюючим він уважає визначення предмета економічної теорії череч проблему вибору, тобто дослідження способу раціонального викори стання обмежених факторів виробництва для створення благ з ме­тою забезпечення потреб суспільства та індивідів. Таке визначення обов'язково включає вивчення всіх сторін суспільного життя, впли ву всіх факторів на економічний розвиток, усіх причин, що спот кають до вибору.

Методи, які є в розпорядженні економічної теорії, на думку Самуельсона, — це результат розвитку багатьох наук: історії, філосо­фії, психології, статистики, математики.

Самуельсон визначає прикладне значення економічної теорії як основи економічної політики, зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показники розвитку суспільстві, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, яку оцінює черс І низку явищ економічного та позаекономічного характеру — від ва­лового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якості навколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існує поза зв'язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.

Теорію факторів виробництва Самуельсон доповнює визначенням ролі капіталу, яка, на його думку, змінюється з розвитком суспільства. Він розглядає капітал не тільки як продукт праці та складу витрат виробництва, а і як фактор особливого роду, і стверджує, що за умов приватної власності капітал є основою стихійного розвитку, підвладною лише ринковим силам, тоді як за суспільної власності держава визначає правила його розподілу, а тому він втрачає основну якість — стимулювати розвиток.

Тобто капітал — це багатство, яке є результатом минулої праці, перебуває в приватній власності і дає дохід. Якщо він не відповідає цим вимогам, то перестає забезпечувати стабільне динамічне зрос­тання економіки.

У центр аналізу ринкового механізму саморегулювання Самуельсон ставить урівноважування попиту та пропозиції, а також цін за умов конкурентної економіки. Він показує, як ринкові сили по­вертають економіку до стану рівноваги, як досягається часткова та повна рівновага, досліджує сукупний попит та сукупну пропозицію.

У контексті цих проблем Самуельсон характеризує психологічні мотиви заощаджень та споживання, що визначають масштаби ефе­ктивного попиту.

Значну увагу Самуельсон приділяє характеристиці кейнсіанської моделі регулювання економіки, узагальнює висновки кейнсіанської теорії та доповнює їх. Проаналізувавши ефект мультиплікатора, він робить висновок, що зростання купівельної спроможності може впливати на коливання інвестицій (ефективного попиту), що матиме своїм наслідком коливання в розвитку економіки в циклі кон'юнктури.

Велику увагу Самуельсон звертає на аналіз функціонування рин­кової економіки на рівні підприємства, зазначаючи, що без розумін­ня того, від чого залежить цикл ділової активності суб'єкта, немож­ливі макроекономічні узагальнення.

У книжці подано характеристику організаційної та фінансової структури підприємств, основних їхніх рис, їхню класифікацію. Са­муельсон ретельно досліджує основні мотиви діяльності будь-якої фірми за умов ринку — максимізацію прибутку. Він указує, що реалізація цієї мети обмежується витратами виробництва, які є основ­ним фактором зростання пропозиції, тому аналіз їхньої природи, ве­личини та структури має важливе значення.

У межах мікроекономічного аналізу Самуельсон також дослі­джує проблему попиту та пропозиції як факторів ділової актив­ності. Він формулює основи теорії споживацької поведінки, яка, на його думку, регулює попит на товари і через нього — обсяги вироб­ництва, граничні та сумарні витрати.

Досліджується вплив конкуренції на ділову поведінку фірм, кон­курентної пропозиції на граничні витрати. У зв'язку з цим аналізую­ться форми конкурентної боротьби, вплив монополізації виробницт­ва на стабільність економічного стану фірми. Самуельсон робить висновок про малу ефективність законодавчого втручання держави в процес формування монополій і підкреслює доцільність викорис­тання економічних важелів.

Розподіл доходів Самуельсон розглядає як функцію факторів ви­робництва — землі, праці та капіталу. Визнаючи прибуток основою економічного розвитку підприємства, він трактує його з позицій теорії «продуктивності» капіталу, згідно з якою прибуток є резуль­татом його функціонування; теорії «утримання» — прибуток є вина­городою капіталіста за утримання від споживання та за підприєм­ницьку активність, а згодом, теорії «виробничої функції» та ін., сформульованих неокласиками та кейнсіанцями. Він зазначає, що прибуток є також функцією науково-технічного прогресу: у разі браку нововведень за умов статики, повної та вільної конкуренції прибуток не буде створено, власники капіталу отримають лише за­робітну плату за підприємницьку діяльність та позичковий процент на капітал.

Сучасний етап у розвитку неокласичного синтезу характеризується відходом, як це спостерігається у Самуельсона, від позицій кейнсіанства. Однак погляди на закономірності економічного роз­витку, які формуються в межах неокласичного синтезу, інколи від різняються від традиційних, мають цілком самостійний характер.

Наприклад, послідовники теорії неокласичного синтезу вказуюті. на те, що не можна обмежувати дослідження факторів економічної о зростання пошуком комбінацій, які б забезпечували високі темпи розвитку. Треба також вивчати умови, за яких вони реалізуються, Вони зазначають, що не треба домагатися високих темпів зрос­тання будь-якою ціною. Потрібно, щоб це зростання не породжува ло соціального напруження.

З погляду неокласичного синтезу, світова економічна система є сталою, незалежно від спрямування національних політичних кур­сів. Вона функціонує за законами ринкової економіки, які відбива­ють зіткнення економічних інтересів. Тому умовою її успішного розвитку є досягнення ринкової рівноваги за мінімального міждер­жавного регулювання. Вони вважають за необхідне обмеження про­текціоністського втручання, яке заважає вільному рухові капіталів.

Ці особливості в інтерпретації деяких економічних проблем мо­жна розглядати як внесок у розвиток неокласичної теорії, оскільки представники цієї школи також користуються різноманітними під­ходами до характеристики економічних явищ.