Д

Філософія даосизму

аосизм. Видатним твором китайської філософії є книга “Дао де цзін”, в якій викладено ідеї даосизму. Засновником даосизму вважають Лао-Цзи, напівлегендарну особу, старшого сучасника Конфуція.

Це ґрунтовно опрацьований філософський напрям, предметом якого є проблеми онтології, існування Космосу та людини. Центральну категорію даосизму – “дао”, слід брати в значенні загального світоглядного поняття першооснови буття та загального закону існування. “Дао” – мати всіх речей”, “мати Піднебесного”, з нього походить суть усього існуючого. “Дао” не тільки джерело всього, воно ж перевершення всього. Усе з нього починається і в ньому завершується. “Дао” несотворенне, вічне й існує всюди як основа речей, її субстрат і субстанція.

У даосизмі розрізняють “дао” постійне, безіменне, саме таке “дао” є основою і землі, і “дао”, що може бути виражене словами, – у цьому разі воно не є тим, чим є насправді. Природа “дао” є постійною, вона має характер спокою. У “дао” все відбувається, у ньому все дається, воно – шлях, у якому все передбачено. “Існує дещо – безтілесне, безформне і, водночас, готове й завершене”. Як таке, “дао” є досконалістю.

Змінність речей, рух і непостійність викликані постійно діючим втручанням принципів інь і ян. Однак для “дао” притаманна внутрішня активна сила під назвою “де”. Завдяки цій силі “дао” проявляється як фізична реальність, і реальність духовна. Світ складається з найменших неподільних частин “ци” і перебуває у постійній зміні, усе існуюче як оформлена річ, усе, що має назву, – переходить у свою протилежність. “Неповне стає повним, криве – прямим, порожнє – наповненим, старе – новим”. “Людина при народженні ніжна і слаба, а перед смертю тверда та міцна. Усі істоти й рослини при народженні ніжні та слабі, а гинуть сухими й гнилими. Тверде й міцне – це те, що загине, а ніжне та слабке, – те що розпочинає життя”. За основу всього існуючого теорія даосизму бере спокій. Спокій є головним у рухомості речей, виявом стану гармонійності.

Лао-Цзи висунув теорію недіяння, невтручання в природний процес існування світу. Звідси, соціальний ідеал даосизму орієнтує на повернення до минулого “природного” стану людського життя, в якому не було багатства та вбогості, жорстокості влади та воєн.

Етичний принцип поведінки даосизм вбачає у “переможному недіянні”, невтручанні, аби не порушити природного ходу “дао”. Даосизм критично спрямований проти конфуціанства. Даоси відкидали обожнення неба, заперечували культ предків, не визнавали вартості людинолюбства, “жень”, синівської поваги як принципу свідомої поведінки. Вважали, що останні спричиняють лицемірство й порушують правдивий стан речей корисливим очікуванням людиною винагороди за свої вчинки.

Ще одна парадоксальна риса даосизму пов’язана із запереченням освітньої діяльності держави. Висловлюються думки про те, що коли народ має багато знань, то ним важко керувати. “Керування народом за допомогою знань приносить країні нещастя, а без його допомоги приводить країну до щастя”. “У давнину ті, хто йшли за “дао”, не освічували народ, а поширювали невігластво”. Така позиція обґрунтовувалася тим, що звичайна людина не здатна знайти істину, не має підстав шукати правди між знаннями, які висловлюються, вимовляються людьми. Для осягнення правди слід опанувати метод забування. Вершиною розуміння правди є “знання, яке вже не є знанням”. Замість штучно придуманих моральних принципів, заснованих на поширенні знань, даоси пропонують у поведінці спиратися на природні чесноти: смиренності, співчуття, ощадливості, самообмеження, доброти. Проте, знову ж, не йдеться про активну поведінку. “Людина з вищим “де” не прагне робити добрі справи, і саме тому є доброчинною”.

Ідейна спрямованість даосизму послужила в подальшій історії Китаю для перетворення філософської теорії в релігійну течію містичного характеру.