Соціально-психологічні проблеми соціалізації особистості.
Розгляд соціально-психологічних проблем особистості необхідно починати з розгляду механізму і процесу формування особистості. Механізм та процес формування особистості розкривається на основі поняття соціалізації. Соціалізація – це процес засвоєння та активного відтворення індивідом соціального опиту, здійснюваного у спілкуванні та діяльності.
По суті, соціалізація – це процес входження індивіда в суспільство через різні спільноти, колективи, групи завдяки засвоєнню норм, ідеалів, цінностей шляхом виховання та научіння.
Термін „соціалізація” , незважаючи на його широку поширеність і більш ніж столітню історію існування, не має однозначного трактування серед різних представників психологічної науки. Пов’язану з ним галузь соціального знання почали розробляти Г.Тард і Ван Женнеп. Г.Тард використовував його для позначення процесу входження індивіда до нації, народу, суспільства шляхом універсального засобу наслідування. Проблеми соціалізації дискутувались А.Валоном і Ж.Піаже. Передумови для першого концептуального підходу були створені Е.Дюркгеймом. У 1956 році цей термін було внесено до реєстру американської соціологічної асоціації. Більш того, у кінці 60-х років вона стала виступати як міждисциплінарна проблема і увага до неї підсилилася з боку фахівців різних наук – філософів, соціологів, педагогів і психологів.
В сучасній СП закріпилось уявлення про соціалізацію як двобічний процес, що включає в себе не тільки засвоєння, але й активне відтворення індивідом суспільних відносин.
Зміст поняття соціалізація деякі автори бачать в тім, що процес „входження індивіда в соціальне середовище, пристосування до нього, освоєння певних ролей і функцій” (Б.Д.Паригін). Інші дослідники вважають процесом соціалізації „засвоєння індивідом соціального досвіду, в ході якого утворюється конкретна особистость” (І.С.Кон).
Т.Шибутані розглядає соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до його оточення, як формування здатності передбачати реакції інших людей і пристосуватися до них.
Таким чином, формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.
Соціальна адаптація – це вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін.
Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.
Інтеріоризація – це процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє „Я”.
Таким чином, людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, які формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.
В більшості випадків соціалізація розуміється як можливість пристосування, адаптації до зовнішнього тиску середовища шляхом різних механізмів – наслідування, ідентифікації, засвоєння „стандартів” поведінки, прийняття групових норм тощо.
Останні два десятиліття в СП активно використовується термін „ресоціалізація”. Він був уведений американськими соціальними психологами А.Кеннеді і Д.Кербером для позначення процесу „вторинного входження індивіда в соціальне середовище в результаті певних „дефектів” соціалізації (ресоціалізація звільнених з місць позбавлення волі), або внаслідок зміни соціокультурного оточення (ресоціалізація мігрантів). У даний час цей термін розуміється досить широко і поза специфікою суб’єктів процесу – як усвідомлена зміна поведінки людини в ситуації очевидного соціального неуспіху.
Г.М.Андрєєва виокремлює три сфери, в яких розгортається весь зміст процесу соціалізації особистості: діяльність, спілкування і самосвідомість.
Що стосується діяльності, то в процесі соціалізації „набір” діяльностей розширюється, тобто соціалізація відбувається як процес засвоєння нових форм моделей рольової поведінки, що супроводжується трьома процесами:
орієнтування в системі зв’язків, властивих кожному виду діяльності та між різними її видами; продуктом такого орієнтування є особистісний вибір діяльності.
Центрування навколо головного, вибраного, зосередження уваги на ньому і підпорядкування йому інших діяльностей.
Осягнення (освоение) особистістю у ході реалізації діяльності нових ролей і осмислення їх значущості.
Друга сфера – сфера спілкування, тобто розширення соціальних зв’язків індивіда, а також становлення персональної системи особистісних смислів, за якими стоїть орієнтація в системі предметних діяльностей, які задаються суспільством. Важлива роль в соціалізації індивіда надається розвитку і примноженню його контактів з іншими людьми і в умовах суспільно значущої сумісної діяльності.
Третя сфера – сфера самосвідомості. Завдяки спілкуванню індивід починає правильно сприймати себе та інших, що сприяє становленню в людині образу її „Я”. Саме в цій сфері відбувається формування певних структур індивідуальної самосвідомості, яка пов’язана з процесом самовизначення і становлення соціальної ідентичності особистості, передумовою яких є активне включення індивіда в різні соціальні спільноти.
Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає декілька стадій. Стадії соціалізації – етапи, періоди становлення особистості, засвоєння нею соціального досвіду.
Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії.
У вітчизняній СП зроблено наголос на тому, що соціалізація передбачає засвоєння соціального досвіду насамперед у ході трудової діяльності. Г.М.Андрєєва і Я.І.Гілінський виокремлюють дотрудову, трудову і після трудову стадії соціалізації (соціологічний підхід). Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації та копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання.
Трудова стадія соціалізації пов’язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. (Єйджизм – негативне відношення до осіб похилого віку).
А.В.Петровський охоплює процесом соціалізації наступні фази:
1. Фаза адаптації. У цей період особистість, перед тим як проявити свою індивідуальність, активно засвоює норми й цінності, що існують в групі. У неї виникає необхідність „бути такою, як усі”, що досягається за рахунок деякого уподібнення з іншими особами групи. За неможливості подолання труднощів адаптаційного періоду можуть проявитися якості конформності, невпевненості, залежності. Поняття „феральні люди” – ті, хто не пройшов стадію адаптації.
2. Фаза індивідуалізації. Вона пов’язана з максимальним намаганням індивіда виявити себе як особистість. Це відбувається за рахунок активного пошуку засобів для виявлення своєї індивідуальності, її фіксації. Отже, процеси, властиві цій фазі, породжуються суперечностями між необхідністю „бути таким, як усі” і прагненням індивіда до максимальної персоналізації. Якщо на етапі індивідуалізації він не отримує підтримки, не відчуває взаєморозуміння, це спричиняє агресивність, негативізм тощо.
3. Фаза інтеграції. Передбачає формування в індивіда новоутворень особистості, які відповідають необхідності й потребі групового розвитку і власній потребі брати активну участь у житті спільності. Передбачає досягнення певного балансу між людиною та соціумом та сприяє процесу самореалізації.
Ці всі стадії можуть проявлятися на різних етапах життя людини.
Психоаналітичний підхід особливе значення в соціалізації індивіда приділяє періоду раннього дитинства і пов’язує стадії соціалізації з виявом діалогічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.
З огляду на те, що змістовий і процесуальний аспекти соціалізації характеризуються яскраво вираженими віковими особливостями, виокремлюють ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації:
- залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок та способи їх відтворення);
- рівень розвитку самосвідомості людини;
- провідні інститути соціалізації, о здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії;
- способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, котрі визначають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі);
- соціально-психологічні механізми соціалізації.
Зміст соціалізації визначається, з одного боку, всією сукупністю соціальних впливів, з другого – ставленням індивіда до всього цього. Зміст соціалізації залежить і від такого важливого параметра, як інститути соціалізації.
Інститути соціалізації – це конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв’язків (сім’я, школа, неформальні організації, ЗМІ тощо).
Вона характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Особи, які відповідальні за передачу культурного досвіду – називаються агентами соціалізації. В якості первинних агентів виступає близьке оточення – батьки, родичі, друзі родини, вчителі, друзі, лікарі та ін. Вторинна соціалізація проходить на рівні великих соціальних груп та інститутів. Вторинні агенти – це формальні організації, офіційні установи – представники адміністрації школи, армії, держави.
За своїм соціальним статусом ці інститути можуть бути формальними і неформальними. Перші є офіційними установами суспільства (держави), які функціонально призначені для виховання і навчання кожного нового покоління (дошкільні установи, школи, вузи, установи культури тощо).
Другі - неформальні інститути – мають соціально-психологічне підґрунтя. Це різні соціальні групи, від малих до великих, в які індивід виявляється включеним (сім’я, клас, професійна трудова група, референтна група тощо).
Соціалізація – це результат взаємодії численних обставин. Саме їх сукупний вплив вимагає від людини певної поведінки і активності. Обставини, за яких створюються умови для перебігу процесу соціалізації називаються чинниками соціалізації.
У вітчизняній та зарубіжній науці існують різні класифікації чинників соціалізації. Зокрема, А.В.Мудрик виокремлює три групи чинників соціалізації:
1) макрочинники (Космос, планета, світ, країна, суспільство, держава);
2) мезочинники (етнос, місце і тип поселення – регіон, село, місто; ЗМК – радіо, телебачення, газети тощо);
3) мікрочинники – сім’я, групи ровесників, навчальні, професійні, громадські групи тощо.
Соціалізація здійснюється за допомогою широкого набору засобів, специфічних для певного суспільства, соціального прошарку, віку людини. До них можна віднести способи вигодування немовлят і догляд за ними; методи заохочення і покарання дітей в сім’ях, в групах ровесників, в навчальних і професійних групах.
Узагальнюючи дані зарубіжних та вітчизняних авторів (Н.В.Андрєєнкова, А.В.Мудрик, Н.Смелзер, Т.Парсон та ін.), можна виокремити наступні групи засобів соціалізації:
Традиційний – через сім’ю, найближче оточення. Цей засіб характерний для ранніх етапів соціалізації (від народження до 5-6 років). Т.Парсон назвав цей засіб „просоціалізацією”, або „усною ідентифікацією”. Саме в сім’ї діти набувають навичок взаємодії, осягають перші соціальні ролі (у тому числі статеві ролі, формування рис маскулінності й фемінніності), осмислюють перші норми і цінності.
Інституційний – через певні інститути (дитячий садок, школа, ЗМІ). У процесі взаємодії людини з різними інститутами соціалізації на базі наростаючого накопичення нею відповідних завдань і досвіду відбувається формування соціально прийнятної поведінки.
Міжособистісний – у процесі спілкування з суб’єктивно значущими особами. Даний засіб реалізується через такі механізми, як імітація та ідентифікація (Н.Смелзер). Імітація з точки зору соціалізації розуміється як усвідомлюване прагнення дитини копіювати певну модель поведінки. Ідентифікація – як спосіб засвоєння дітьми поведінки, установок і цінностей батьків як своїх власних. Ці механізми характерні для ранніх стадій соціалізації.
Рефлексивний – засіб, який розуміється як внутрішній діалог, в якому людина розглядає, оцінює, приймає або не приймає ті чи інші цінності, включаючи їх до своєї поведінки як результат перетворення суспільних відносин. Він реалізується через такі механізми, як почуття сорому та провини. Вони є негативними механізмами, оскільки забороняють певну поведінку або придушують її.
Стилізований – дії в рамках певної субкультури. Субкультуру прийнято розглядати як комплекс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, які типові для людей певного віку, професійного або культурного напрямку, який загалом створює певний стиль життя.
Процес поєднання в соціально-психологічному відображенні людини умов соціуму з особливостями особистості пов’язаний із соціально-психологічними механізмами соціалізації особистості.
Механізми соціалізації – це психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки.
У психоаналітичній школі під механізмами соціалізації розуміються механізми переведення внутрішніх стимулів у соціально прийнятні форми, серед яких головну роль відіграє ідентифікація. У біхевіоризмі механізмами соціалізації прийнято вважати зовнішнє стимульне підкріплення тієї чи іншої поведінки і вчинків – нагороду і покарання, імітацію або наслідування. У концепції Т.Парсона, яка ґрунтується на психоаналітичному розумінні особистості, виокремлюються три головні механізми соціалізації: керована мотивація, механізм захисту і механізм пристосування.
З.Фрейд виділив наступні механізми соціалізації: імітація, ідентифікація, почуття стида та провини. Імітація – це усвідомлена спроба дитини копіювати певну модель поведінки. Зразками для наслідування можуть виступати батьки, родичі, друзі. Ідентифікація – це засіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільноти через ототожнення себе з цієї спільнотою. Імітація та ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки вони спрямовані на засвоєння певного типу поведінки. Стид та провина є негативними механізмами, оскільки вона заперечують деякі зразки поведінки.
На думку Г.Тарда, механізм соціалізації включає в себе: 1) імітацію, наслідування; 2) ідентифікацію; 3) керівництво.
У вітчизняній психології також не існує єдиної думки з цієї проблеми. Так, серед механізмів соціалізації називають:
- механізми інтеріоризації, що функціонують в процесі спільної діяльності (О.М.Леонтьєв);
- наслідування, референтна група, ідентифікація, рефлексія (А.В.Мудрик);
- навіювання, наслідування, психологічне зараження, ідентифікація, авторитет, популярність (С.А.Белічева);
- конформізм (А.Н.Сухов).
Отже, соціалізація в загальному своєму визначенні може розумітися як процес входження індивіда в суспільство через засвоєння людиною соціальних норм, ролей, форм спілкування і формування соціальності як головного результату соціалізації, в якій здійснюється творчість людини.