Структурний підрозділ

— складова органу виконавчої влади, що покликана здійснюва­ти визначені їй функції, що вихо­дять із загальних цілей діяльно­сті органу, (зокрема здійснювати керівництво галузями управлін­ня та нести відповідальність за їх розвиток) і наділена для цього відповідною компетенцією. С.п. підзвітний та підконтрольний

керівникові відповідного органу виконавчої влади, а також відпо­відному міністерству, іншому центральному органу виконавчої влади, органу виконавчої влади вищого рівня. С.п. очолює керів­ник, який несе одноособову від­повідальність за його діяльність. Він призначається на посаду та звільняється з посади керівни­ком органу виконавчої влади і несе перед ним відповідальність. Прикладами С.п. є управління та відділи місцевих державних адміністрацій.

СТРУКТУРНІ ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ — принципи дер­жавного управління, що впоряд­ковують структуру групи еле­ментів, і складаються з таких видів: 1) структурно-цільові, що відображають закономірності раціональної побудови дерева цілей державного управління; 2) принципи побудови організацій­них структур, які визначають закономірності та взаємозв'язки побудови організаційної структу­ри державного управління; 3) структурно-функціональні, що пов'язані із організацією функ­ціональної структури державно­го управління; 4) структурно-процесуальні, що дають уявлен­ня про основні (визначальні) закономірності та взаємозв'язки раціонального та ефективного здійснення управлінської діяль­ності органів виконавчої влади.

СТРУКТУРНО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ МЕТОД — логічний метод дослідження державного управління, який через адекват­ний опис сутності єдності структур­ного та функціонального аспектів організації апарату державного управління дає можливість обґрун­тувати особливості окремих форм виявлення цієї сутності на різних рівнях системи виконавчої влади, в її конкретних підсистемах, ланках і на цій основі запропонувати прак­тичні заходи щодо оптимізації від­повідності між структурою і функ­ціями кожного окремого суб'єкта державного управління (органу виконавчої влади).

СУБ'ЄКТ ВЛАДНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ — орган дер­жавної влади, орган місцевого само­врядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управ­лінських функцій на основі зако­нодавства, в тому числі на вико­нання делегованих повноважень.

СУБ'ЄКТИ ГРОМАДСЬКОГО ОБГОВОРЕННЯ — громадяни, суб'єкти господарювання, їх об'єднання та наукові установи, а також консультативно-дорадчі органи, що створені при органах державної влади та органах міс­цевого самоврядування і предста­вляють інтереси громадян та суб'єктів господарювання.

СУБ'ЄКТ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ — носій певних пов­новажень, прав та обов'язків при виробленні та реалізації кадрової політики, активний учасник кадрових процесів. До С.к.п. у сфері державної служби України віднесені: Головне управління державної служби України, керівники центральних органів виконавчої влади, голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голови обласних, Київської та Севастопольської міських, районних держадміністрацій.

СУБ'ЄКТ УПРАВЛІННЯ —

система державного управління, наділена певною компетенцією і державно-владними повноважен­нями, що дозволяють їй втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов'язкових для виконання, тобто, це система, що управляє об'єктами управління.

СУБОРДИНАЦІЯ — метод управ­ління, за допомогою якого у системі виконавчої влади встановлюються відносини підпорядкованості, що виражають ієрархічну залежність між об'єктами і суб'єктами держав­ного управління. Субординаційні відносини розрізняються за певни­ми видами: а) пряме підпорядку­вання (див. Пряме підпорядкуван­ня); б) непряме підпорядкування; в) подвійне підпорядкування (див. Подвійне підпорядкування); г) іє­рархічне підпорядкування.

СУБСИДІАРНІСТЬ — прин­цип, згідно з яким надання дер­жавних         (адміністративних) послуг здійснюється на макси­мально наближеному до населен­ня територіальному рівні, на якому є належні організаційні, матеріальні та фінансові ресурси, що забезпечують їх обсяг і якість відповідно до загальнодержав­них стандартів. Реалізація прин­ципу С. дає можливість макси­мально наблизити процес прий­няття управлінських рішень до громадян.

СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ —

заснована на законі діяльність судів щодо перевірки правомір­ності актів і дій органів виконав­чої влади, їх посадових осіб із застосуванням, якщо виникає необхідність, правових санкцій. С.к. в Україні має непрямий характер, оскільки контролюєть­ся не законність самих законів, а законність нормативно-правових актів, які базуються на законах, та законність дій службових осіб, які виконують ці закони. С.к. за законністю у сфері виконавчої влади здійснюється у двох фор­мах. Перша — це діяльність суду щодо вирішення адміністратив­них справ, яка пов'язана з пере­віркою законності нормативно-правових актів органів влади на підставі звернень заінтересова­них осіб. Судові рішення при цьому скасовують чи змінюють

незаконні управлінські акти або відмовляють у визнанні юридич­ної сили за актами, що супере­чать чинному законодавству. Суть другої форми зводиться до того, що С.к. за законністю актів (дій) органів влади має місце у випадках, коли законність акта чи дії не є спеціальним предме-

том судового розгляду, а дослі­джується, перевіряється у зв'яз­ку з вирішенням віднесених до компетенції суду кримінальних, інших судових справ, при роз­гляді яких судам доводиться оці­нювати дії чи бездіяльність орга­нів влади з точки зору їхньої від­повідності законодавству.

нормативний характер і дає від­повідь на питання, яким чином слід приймати управлінські рішення; 2) психологічна теорія рішень, яка розглядає процес прийняття управлінських рішень людиною та помилки, які при цьому здійснюються.

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ОРГАН ЦЕНТРАЛЬНОГО ОРГАНУ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ — орган відповідного міністерства та іншо­го центрального органу виконав­чої влади, який здійснює завдання і функції, що належать до функ­цій центрального органу виконав­чої влади на відповідній території. Т.о.ц.о.в.в. підзвітний та підкон­трольний керівникові відповідно­го міністерства та іншого цен­трального органу виконавчої влади. Його діяльність координує голова відповідної місцевої дер­жавної адміністрації, який сприяє у виконанні покладених на цей орган завдань. Т.о.ц.о.в.в. очолює керівник, який несе одноособову відповідальність за його діяль­ність. Він призначається на поса­ду та звільняється з посади керів­ником міністерства та іншого цен­трального органу виконавчої влади і несе перед ним відпові­дальність. З питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники Т.о.ц.о.в.в. підзвітні і підкон­трольні головам відповідних міс­цевих державних адміністрацій.

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКІ ВІДНОСИНИ — вид взаємодії суб'єктів державного управління різної відомчої підпорядковано­сті, що здійснюється в межах одного регіону.

ТЕРИТОРІАЛЬНО-ГАЛУЗЕВІ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКІ ВІДНОСИНИ — один із видів взаємодії між суб'єктами і об'єк­тами державного управління, що здійснюється через взаємодію органів різних галузей і регіонів.

ТИП ДІЛОВОЇ КАР'ЄРИ —

різновид кар'єрного зросту дер­жавного службовця за видом діяльності, спрямованістю, міс­цем проходження державної служби та іншими класифікацій­ними ознаками. Класифікація Т.д.к. є такою: 1) за видом діяль­ності: посадова (зміна статусу держслужбовця, його соціальної ролі), професійна (досягнення високих результатів, визнання у конкретному виді професійної діяльності); 2) за можливістю здійснення: потенційна (очікува­на, запланована), реальна (досяг­нута в певному виді діяльності та конкретній організації); 3) за швидкістю просування: послі­довна (поступове проходження посадової ієрархії відповідно до набутої професійної компетент­ності), прискорена (скорочене перебування на одній посаді най-

т

ТЕКТОЛОГІЯ (від грец. — tek-ton — творець і logos — вчення)

—   теорія загальної організацій­ної науки, запропонована російським ученим Олександром Богдановим (1873-1928) на початку XX століття. Предметом Т. було вивчення організаційних принципів і законів, спільних для всіх систем. Вихідним пун-котом Т. є визнання необхідності підходу до вивчення будь-якого явища з точки зору його органі­зації. Т. покликана розв'язувати завдання триєдиної організації

— речей, людей та ідей. Система­тизувавши організаційний дос­від людства, Т. повинна озброїти керівників знаннями організа­ційних законів, за якими відбу­ваються процеси організації в усіх сферах органічного та неор­ганічного світу: психічних і фізичних комплексах, живій та мертвій природі, дії стихійних сил і свідомій діяльності людей. За теорією Богданова, новою вла­стивістю організаційного ком­плексу є те, що він відрізняється

від простої суми частин, яка є меншою від цілого, причому чим більше ціле організоване, тим більшою є ця різниця. Цей теоре­тичний висновок має величезне практичне значення для розумін­ня законів управління соціально-економічними процесами. Т. має значний вплив на соціальне управління, що охоплює держав­не управління.

ТЕОРІЯ ПРИНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ —

теорія, сутністю якої є дослі­дження механізмів і закономір­ностей державно-управлінської діяльності, а також розробка принципів і методів підготовки, прийняття та реалізації управ­лінських рішень, які є основою адміністративної діяльності, для науково-методичного забезпе­чення ефективності державного управління в умовах проблем­них ситуацій та зовнішніх викликів. Т.п.у.р. складається з двох основних частин: 1) теорія оптимальних рішень, яка має

202

більш обдарованих особисто­стей), стрімка (несподіване замі­щення керівних посад, пов'язане з політичною кон'юнктурою або за рішенням посадових осіб най­вищого рівня); 4) за спрямуван­ням розвитку: веркальна (просу­вання на більш високі щаблі службової ієрархії), горизонталь­на (міжвідомчі та територіальні переміщення в межах одного рівня службової ієрархії); 5) за місцем проходження: динамічна (неодноразова зміна посад при вертикальному просуванні чи горизонтальному переміщенні), статична (здійснення професійно­го росту на тій самій посаді); 6) за характером реалізації: типова (досягнення найвищого рівня визнання і зросту шляхом прохо­дження повного циклу держ-служби), стала (постійність і нез­мінність професійної діяльності).

ТИПОВА ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ — регламентацій-ний документ, розроблений для посад працівників апарату управ­ління з єдиною структурою. Наявність Т.п.і. дає змогу скоро­тити час, необхідний для скла­дання індивідуальних посадових інструкцій (див. Посадова інструкція).

"ТІНЬОВИЙ КАБІНЕТ" —

уряд (кабінет), утворений парла­ментською опозицією на проти­вагу уряду, сформованому парла-

ментською більшістю. "Т.к." складається із парламентаріїв від опозиції, які вважаються тіньовими аналогами діючих членів кабінету. Завданням "Т.к." є забезпечення безперер­вного ефективного політичного управління країною у поєднанні з постійним контролем опозиції за діяльністю уряду. "Т.к." від­слідковує роботу діючого уряду і готується замінити його у разі перемоги на виборах. "Т.к." вла­стивий країнам з парламентськи­ми формами правління, де уряд формується законодавчим орга­ном, у якому є чіткий розподіл на правлячу більшість та офіційну опозицію.

ТРАДИЦІЙНИЙ НАУКОВИЙ ПІДХІД — загальний метод дос­лідження управлінської науки, який шляхом концентрації зусиль на меті апарату державно­го управління — сприяти ефек­тивності (досягнення бажаних організаційних цілей), продук­тивності (досягнення цілей без зайвих затрат) — та на завданнях — раціоналізації та розробки ефективного зв'язку між засоба­ми й цілями, дає можливість вио­кремити функції виконавчої влади і на основі цього визначити і класифікувати функції держав­ного управління.

У

УКАЗ — нормативно-правовий акт, що видається главою держави. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази, які є обов'яз­ковими до виконання на території країни. У. Президента України, видані в межах повноважень, скрі­плюються підписами Прем'єр-мі­ністра України і міністра, відпові­дального за акт та його виконання.

УНІФІКАЦІЯ — установлення однаковості складу і форм управ­лінських документів, що створю­ються в процесі здійснення одно­типних управлінських функцій і завдань. Сутністю У. є впрова­дження у практику типових (стан­дартних) текстів або їх частин (еле­ментів), які значно полегшують та прискорюють практичну роботу щодо підготовки документа, а також є доцільними з точки зору розумового сприйняття тексту.

УНІФІКАЦІЯ СКЛАДУ ДОКУМЕНТІВ — відбір і закріп­лення комплексу документів, необхідних і достатніх для вирішен­ня управлінських завдань. Резуль­тати У.с.д. отримують закріплення в Табелі форм документів, що засто­совуються у діяльності органу.

УНІФІКАЦІЯ ФОРМ ДОКУМЕНТІВ — відбір і закрі­плення в уніфікованих формах

документів інформаційних показників і реквізитів, що від­повідають призначенню доку­ментів, і встановлення єдиних вимог до їх складання та офор­млення. Результати У.ф.д. отри­мують закріплення в Альбомі форм документів, що застосову­ються в діяльності органу.

УНІФІКОВАНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ — орга­нізаційно-функціональний прин­цип, що встановлює основні про­цедури організації роботи держав­них службовців. У.д.с. означає, що існує єдиний для всіх держ-службовців порядок проходження державної служби в державних органах та їх апараті, обмеження, пов'язані з її проходженням, єдина система та класифікація посад державних службовців, типові професійно-кваліфікаційні характеристики, а також загальні стандарти держслужби, загальні права, обов'язки, гарантії, заохо­чення державних службовців, загальна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації держслужбовців, загальні підстави припинення державної служби тощо.

УПОВНОВАЖЕНИЙ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ З ПИТАНЬ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ — посадова особа, що

призначається на посаду і звіль­няється з посади Президентом України за поданням Глави Адміністрації Президента Украї­ни, за посадою є першим заступ­ником Голови Державної комісії з проведення в Україні адміні­стративної реформи, на яку покладаються організація та координація здійснення заходів з проведення в Україні адміністра­тивної реформи.

УПРАВЛІННЯ (самостійний відділ) — структурний підрозділ центрального органу виконавчої влади, очолюваний начальником, одногалузевого або однофункціо-нального спрямування. Управлін­ня утворюється у складі не менш як двох відділів. Самостійний від­діл утворюється з чисельністю не менш як п'ять працівників.

УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ — функція управ­ління, пов'язана з плануванням, добором, розвитком, використан­ням, мотивацією людських ресурсів. Основною метою У.п. є поєднання ефективного навчання персоналу, підвищення кваліфі­кації та трудової мотивації для розвитку здібностей працівників і стимулювання їх до виконання функцій більш високого рівня. Основними принципами У.п. є демократичний добір, просуван­ня по службі за діловими якостя­ми, постійне навчання службов-

ців, заохочення їх до службової кар'єри, систематичне оновлення кадрів та здійснення контролю за їх діяльністю. Найважливішими складовими функції У.п. є: кадрове планування (див. Кадро­ве планування), добір персоналу (див. Добір персоналу), кадровий розвиток (див. Професійний розвиток) і, нарешті, утворення та діяльність служб, які спеціалі­зуються на роботі з персоналом (див. Кадрова служба).