3. Теорія зовнішньої залежності

Концепції зовнішньої залежності відштовхуються від дуже поширеної в західній історико-економічній літературі схеми взаємовідносин центр-периферія, яка почала формуватись ще в XV ст. разом із зародженням світового ринку. Гострого соціально-політичного забарвлення вони набули в 70-ті роки в марксистських політико-економічних доктринах. Теорія зовнішньої залежності розглядає країни «третього світу» під кутом зору цілої низки економічних, політичних та інституціональних внутрішніх і зовнішніх обмежень, пов'язаних з їхнім залежним становищем у системі світової економіки і міжнародних економічних відносин. Ця теорія розпадається на кілька напрямів, серед яких найпоширенішими є неоколоніальна модель залеж­ності та теорія дуального розвитку.

Згідно з неоколоніальною моделлю залежності, зростаюча взаємо­залежність країн світу є наслідком і продовженням залежності колишніх колоній від метрополій та інших розвинутих країн.

Теорія дуального розвитку базується на принципах системно-структурного аналізу, суть якого, як відомо, полягає в тому, що будь-яка органічна система, в тому числі й особливо економічна, є різнорівневою, ієрархічною, відповідним чином субординованою. Елементи системи пов'язані відносинами залежності і взаємо­залежності та певної підпорядкованості відповідно до ступеня їх­ньої зрілості (розвинутості).

В економічних системах національ­ного чи міжнародного масштабу теж формуються і взаємодіють двополюсні (дуальні) структури, розмежування між якими відбувається на основі диференціації в доходах між двома головними групами в суспільстві чи між двома головними групами країн у межах світового співтовариства.

Статистика свідчить, що в країнах «третього світу» та в постсоціалістичних державах посилюється розрив між найбагатшою верствою суспільства і рештою населен­ня, а у світовій економічній системі - між індустріально роз­винутими і слаборозвинутими країнами. Все це дає підстави для застосування принципу дуалізму в теорії розвитку.

4. Неокласична модель вільного ринку

Неокласична теорія віль­ного ринку пройшла апробацію в розвинутих індустріальних країнах у 80-ті роки на хвилі відрод­ження консерватизму, передусім у США, Великій Британії, Канаді, ФРН та інш. Її суть полягає у стимулюванні сукупної пропозиції, лібералізації економіки, приватизації державних підприємств, ско­роченні державних витрат. Згодом дана концепція була екстрапольована на країни, що розвиваються, та на постсоціалістичні держави. Активними провідниками цієї моделі виступа­ють найавторитетніші міжнародні валютно-фінансові інститути — МВФ та група Світового банку, Конференція ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД) та інш.

Домінантою неокласичної моделі є твердження про нераціональне використання ресурсів у менш розвинутих країнах унаслідок викривлення цін, спричиненого дер­жавним втручанням в економічні процеси, що зрештою подає хибні сигнали як споживачам, так і виробникам, створює асиметрію в економічних відносинах, породжує величезні диспропорції в еко­номіці.

Неокласики пропонують вирішувати проблеми економічного зростання і розвитку шляхом:

• створення сучасного ринкового середовища, де досягається максимальний ступінь економічної свободи для суб'єктів госпо­дарської діяльності та для вільного обігу ресурсів;

• здійснення широких програм приватизації державної й кому­нальної власності, заохочення приватної ініціативи, розвитку малого і середнього бізнесу;

• формування відкритої економіки, лібералізації торговельного режиму, гармонізації зовнішньоторговельних норм і правил.

• стимулювання інвестиційного процесу, створення критичної маси капіталовкладень шляхом залучення зарубіжних прямих і портфельних інвестицій та технологій.

Ядром неокласичної концепції є положення про необхідність нагромадження капіталу за рахунок створення відповідних умов для збільшення надходжень внутрішніх і зовнішніх заощаджень та інвестицій. На цій основі підвищується норма нагромадження, зростають показники капіталоозброєності праці та її продуктив­ності, а зрештою — і доходи широких верств населення.