Основні висновки

1. Складно організовані і чітко диференційовані суспільства керуються соціальними інститутами. Останні організовують і підтримують соціальний порядок, приймають необхідні рішення і контро­люють їх виконання, підтримують стабільність обраних культурно-ціннісних орієнтацій, гарантують моральний і правовий порядок, регулюють відносини між суб’єктами соціальної взаємодії, контролюють розподіл праці та її результатів, здійснюють соці­алізацію індивідів і груп, забезпечують встановлену соціальну стратифікацію, спрямовують соціальну мобільність та ін. Соціальні інститу­ти забезпечують структурно-фунційну достатність суспіль­ства, йо­го подовженість у часі і стабільність у просторі, зберігають соціокультурну ідентичність.

2. Найбільш важливими соціальними інститутами є де­ржава, церква, школа і сім’я. У своїй сукупності вони реалізують існуючі функційні потреби суспільства, хоча кожен із інститутів спеціа­лізується на задоволенні особливих потреб і своїм тільки йому притаманним чином.

3. Держава є центральним елементом інституційного порядку, тому має бути піддана аналізу у першу чергу. Будучи впорядко­ваною суку­пністю законотворчих, виконавчих і судових органів, призначених для владної підтримки встановленого соціального порядку, вона також регулює відносини соціогрупової структури суспільства, сп­рияє відтворенню всієї соціальної системи, коор­динує діяльність позадержавних організацій. Держава реалізує владну, стратифі­каційну, господарську, соціалізуючу, комунікативну, селективну, соціомобільну та ряд інших функцій. У прогресу­ючому суспільстві держава є гарантом розвитку. Держава, котра є виключним і монопо­льним суб’єктом розвитку, називається тота­літарною (інколи – деспотичною, авторитарною або диктаторською).

4. Всі існуючі держави можна класифікувати за рядом ознак. Залежно від основного суб’єкта влади, держави можна розподілити на класові, національні і соціальні. У першому випадку соціальною базою влади є клас, у другому – нація, у третьому – населення певної території. За формою розподілу влади держави діляться на монархії та республіки, за політичним режимом – на деспотичні (авторитарні, диктаторські, тиранічні) і демократичні. За розмірами і могутністю вони можуть бути імперіями, незалежними і сате­літами (знаходяться під прямою або опосередкованою опікою інших держав). За етнонаціональною структурою держави можуть виступати моно- і багатоетнічними.

5. В аналізованому контексті йдеться, насамперед, про залу­ченість держави у соціотворчий процес. Тут можливі наступні форми: повна або відносна неучасть, активна співучасть, автори­тарно-державна організація розвитку. У першому випадку держава лише гарантує стабільність господарського, політичного і культур­ного життя. Розвиток же відбувається шляхом стихійної адаптації соціокультурних елементів до взаємних змін. Другий варіант передбачає керований розвиток. У третьому випадку держа­ва бере під жорсткий контроль весь процес розвитку (систему істо­ричних дій): організацію господарського життя, пов’язані з ним соціальні нагромадження і вилучення, а також продуктивне інвес­тування (формування ресурсів розвитку), визначає спосіб подання і розв’язання соціокласових конфліктів. Така держава одноосібно є носієм культурно-ціннісних орієнтацій розвитку, здійснює гро­мадський консенсус (дуже часто примусовий), со­ціальну мобілі­зацію (на основі офіційно визнаної ідеології або утопії), контролює соціальну стратифікацію (в більшості випадків за критеріями полі­тико-ідеологічної благонадійності). В основі ціннісних орієнтацій застосовуються інтегративний націоналізм, ідеологічний соціо­кратизм або релігійний фундаменталізм.

6. Активна співучасть держави у розвитку в якості одного із йо­го суб’єктів є нормативним (бажаним, пошукуваним, ідеальним) випадком. Розвиток при цьому стає підконтрольним усьому суспільству, здійснюється при відносній замиреності соціальних суб’єктів, відбувається на правовій основі, є погодженим у своїх основних компонентах, збалансованим за інтересами, витратами і на­бутками, обраним добровільно, за наявності культурно-ціннісного консенсусу, основною масою населення.

7. Соціотворчі можливості держави визначаються ефективніс­тю її господарської і владно-розпорядницької функцій, демократичністю політичного режиму, престижністю (сприйнятливістю) рішень і дій серед основної маси населення, здатністю до соціальної мобі­лізації та справедливої винагороди. У дещо спрощеному вигляді це можна виразити як взаємодію наступних чинників: економіч­ного прогресу, демократії, соціальної мобільністі і задо­волення. При наявності всіх 4-х чинників маємо ідеальний збіг обставин (дуже рідкий у реальній практиці). За відсутності однієї з ознак – певне порушення рівноваги у політичній взаємодії; за відсутності двох складових – соціальну кризу, за відсутності трьох – значну соціальну дезорганізацію; відсутність чотирьох чинників пород­жує соціальний колапс (повну соціальну дезорга­нізацію, або як варіант, громадянську війну).

Описана типологія може слугувати теоретичною основою при здійсненні політичної діагностики держави щодо її здатності до співучасті у розвитку.