2. Особливості аграрних відносин в українських землях

Протягом V – VII ст. у східних слов’ян відбувається процес становлення сільської територіальної общини під назвою верв. Поступово утверджується спадкове володіння. У VIII – IX ст. поглиблюється майнове і соціальне розшарування, виділяється племінна знать: князі, «лучші мужі», дружинники, з’являється велике землеволодіння. Було рабство з яскраво вираженим патріархальним характером.

У IX – XII ст. прискорюється формування приватної власності у київській державі. Існувало дві форми приватної власності на землю:

• «жизнь» – спадкове володіння, вільно відчужувалася, синонім західноєвропейського алоду;

• державна власність, волость, яка була власністю не особистого князя, а стола, на якому він сидів. Ця форма була панівною протягом XI –XII ст. Втрачаючи стіл князь втрачав волості, якими володів. Це була власність бенефіцірного, умовного характеру.

У кінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феод – спадкове володіння, але він не завершився у домонгольський період.

У Київської Русі склалося такі форми землеволодіння як князівське, боярське, церковне. Приватні землеволодіння князів особливо швидко зростали у XI — XII ст. Боярське, за історичними джерелами, відоме з другої пол. XI ст., хоча зародилося значно раніше. Церковне – у др. пол. XI - XIІ ст. Джерелами зростання боярського землеволодіння стали: відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займанщина і освоєння нових земель. Джерела церковного землеволодіння – дарування князів, бояр, придбання, заселення пасовищ.

У XI — XII ст. формуються васальні відносини між Великим Київським князем і князями — намісниками, їх великий князь наділяв волостями і правом стягувати податки. За це вони присягались на вірність, зобов’язувались надавати військову і фінансову допомогу. Волості не передавались у спадщину без згоди Великого князя. Також складається боярський васалітет.

Утворюються різні категорії феодально-залежного селянства з рабів і вільних членів громадян, які експлуатувалися державою або приватними феодалами. У XI ст. з’являється поняття «смерди» – вільні і економічно самостійні селяни. У кінці XI – XII ст. смерди потрапили під владу феодалів – сплата данини, виконання примусів. У Київській Русі існувала категорія напіввільних людей – закупів і рядовичів. Перші укладали ряд (угоду) визнаючи свою залежність від феодала, другі попали у залежність на основі боргу, найму, при відпусканні холопа (раба) на волю. Найдавнішою формою залежності селян була данина – примус, який сплачувався грішми, продуктами сільського господарства і промислів. У Київській державі не було масового обезземелення селян, бо було багато вільних земель.

XII — XIV ст. – період політичної роздробленості. Він став початком зрілого феодального господарства на території України. Розвиток відбувався у межах окремих самостійних князівств. Посилилось велике землеволодіння. Виникла феодальна ієрархія, яка ґрунтувалася на васальних відносинах. У XI – XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального господарства. Землевласники набували права суду, стягування данини й управління усіма категоріями селянства. Поєднувалися три форми ренти. Переважала натуральна в двох формах: фіксована і здольщина. Грошові платежі застосовувались в основному для сплати штрафів та мита.

Основною формою організації феодального господарства була вотчина. За своїм характером господарство у ній було натуральним, багатогалузевим: землеробство, тваринництво, промисли.

Економічною основою селянського господарства було селянське подвір’я – дим. Розмір його складав біля 15 га. 10 – 15 димів, в основному родичів, об’єднувалися у дворища. Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний суд. У спільному користуванні громади було неподільні угіддя.

У др. пол. XIV ст. більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Литовського князівства, а Галичину, західну Волинь загарбала Польща. В 30-х рр. до неї відійшло і Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина увійшла до складу Молдавського князівства.

Виникла і поступово зміцнювалась земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів. Протягом другої половини XIV – XV ст. в українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Змінився юридичний статус селян. Почався процес покріпачення. Він характеризувався посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодалів, загальнодержавним обмеженням свободи їх господарської діяльності і переходу.