4.) Стихійно-матеріалістичне вчення

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матеріалістичне вчення — чарвака, однією з форм цього вчення є локаята, яку іноді ототожнюють з чарвакою.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар» — чотири, «вак» — слово). В теорії пізнання істинним чарвака вважає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка етичної концепції, згідно з якою поняття добра і зла — ілюзорні, створені людською уявою. За вченням чарваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські релігійні системи, черваки утверджують єдину мету людського буття — одержання насолоди. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

5) Неортодоксальні релігійно-філософські і нерелігійні напрями давньоіндійської філософії.

Дещо пізніше за вищезгадані школи виникли неортодоксальні релігійно-філософські і нерелігійні напрями давньоіндійської філософії, які в протилежність першим назвали настика (від санскр. на асти - він не існує, його немає; тобто заперечення існування потойбічного світу і життя після смерті і, відповідно, авторитету Вед).

До неортодоксальних даршанам віднесли як антирелігійні, матеріалістичні навчання таких напрямів, як школи локаята (від санскр. лока - (цей) світ, що йде від цього світу; засновник - напівлегендарний Брихаспати) і адживика (санср. аджива - спосіб життя; напрям, що тяжіє до фаталізму і нігілізму, заснував в 6 столітті до н.е. Госала), так і філософські навчання раннього буддизму і джайнізму (вважають, що первинне це були не релігійні течії, а моральні навчання, засновниками яких були не пророки або надприродні істоти, а мандруючі учителі Будда і Вардхамана). Виходячи з цього вважають, що в ранньому буддизмі основними були ідеї практичного, морального плану - прагнення уникнути страждання в поточному житті і відповідно викладався шлях, що веде до позбавлення від страждання, а в ранньому джайнізмі - проблема буття особи, що складається з двох частин: джіви (душі, живого) і аджіви (не душі, матерії). Обидва напрями виступили проти крайнощів ритуалу і абстрактного догматизму Вед і ведичної літератури.

6) Буддизм

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак’я-Муні, майбутній Будда, народився у сім’ї вельможного князя Шуддходані. Він навчався у брахманських учителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання прозрів і пізнав вічні істини:

1) Життя — це страждання.

2) Страждання має свою причину.

3) Корінь страждання — жадоба до життя.

4) Шлях виходу із страждання має 8 ступенів самовдосконалення, кінцевою метою якого є стан вічного блаженства — «нірвана». З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про переродження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної комбінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.

Нові комбінації дхарм визначаються кармою — сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани — повного завершення процесу перероджень і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.

Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки — частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми — це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись.

Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене — сансара і буття невиявлене — нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявлене буття пов’язане з стражданням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання — восьмичленний шлях морального поділу. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Вчення про пізнання. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

А)Проблема людини

Буддизм заперечував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окремого атмана поза п’ятьма групами елементів, які становлять людську особистість, її психічні і матеріальні якості. Ці п’ять елементів такі: свідомість, уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.

У цій схемі немає місця жодному низькому началу. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12-членній формулі причинного зародження. Окремішнє людське життя — це результат попередніх існувань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний потік — земне життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.

Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівнюється до полум’я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно-діалектичне мислення.